24. Дидактика й афористика в аккадській літературі.

У 1-ій половині 3-го тис. до РХ література народів Двуріччя була виключно усною. Саме до цього періоду сходить, ймовірно, частина шумерських епічних пісень, що дійшли до нас в записах 19-18 вв. до РХ. Цикл пісень про героїв м. Урука - Енмеркаре, Лугальбанде, Гильгамеше і ін. - містить деякі реалістичні подробиці. Міфологічний характер носять пісні про змєєборце Лугальбанде, про вербу богині Іннін і ін. Архаїчною відрізняється культова епічна пісня про сходження богині Іннін в пекло. До пізніших часів відносяться, очевидно, етіологічні епічні пісні, присвячені золотому століттю, походженню культурних винаходів. 24- 21 ст. до РХ - час розквіту історико-героїчного епосу на шумерській і аккадській мовах про діяння і походи царів Саргона і Нарамсина. Їм же були присвячені і повчальні жрецькі поеми з антимонархічною тенденцією, що звинувачують царів в нечестії. Ймовірно, до 22 ст. до РХ відноситься і аккадська епічна поема про Гільгамеша, з великою художньою силою що розповідає про трагедію людської долі і пошуки безсмертя. Починаючи з 22 ст. до РХ отримують оформлення деякі офіційні написи (напис-поема про споруду храму Гудєєй і напис-поема про перемогу пануючи Утухегаля над полчищами кутієв, обидві на шумерській мові). До кінця 3-го тис. до РХ. сходить, очевидно, і обширна дидактична література, відома по записах 18 ст. до РХ і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадськая література складається, ймовірно, в кассидській період літератури 16-12 ст. до РХ: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів і інше. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності: поема о «Ніппурськом біднязі» і ін.

Осереддям науки в стародавньому Двуріччі до середини 2-го тис. до РХ була так звана е-дубба - тип світської школи-академії, що готувала головним чином писарів, але були, мабуть, і храмові школи. Писар було почесним званням освіченої людини. Відповідно до ступеня ерудиції і спеціалізації розрізнялося близько двадцяти видів писарів. Серед дидактичних шкільних текстів відоме «Повчання землеробові», щось ніби короткого сільськогосподарського довідника.

25. Світоглядні основи давньоєврейської літератури.

Головна писемна пам’ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора – п’ять хронікально-законодавчих книг, створення яких приписують Мойсею; Пророки – розділ, до якого входять давні хроніки, а також власне пророчі твори, написані чотирма “великими” та дванадцятьма “малими” пророками; Писання – зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами.

Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини. У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками.

Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію.

Голос пророків – це насамперед голос морального сумління. Всі учасники пророчого руху рішуче критикують людей заможних, сильних світу цього пануючі навколо розбрат чи чвари. Та все ж пророки сподівалися на те, що людей можна переробити, що зрештою надійде очікуваний мир та спокій.

До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові та “Пісня пісень”. Згідно з традицією, її автором вважається цар Соломон. “Пісня пісень” – гімн на честь кохання.

Неможливо переоцінити той величезний вплив, що мала старозавітна Біблія на культуру Європи та й цілого людства. ЇЇ тексти визнані священними книгами сучасних християнства та іудаїзму.

Вузькою смугою на захід від Месопотамії, між Середземним морем й Ліванським хребтом, між Синайським півостровом та рікою Йорданом простягнулася територія Палестини. До ХІІІ ст. до н.е. землі Ханаану (давня назва Палестини) населяли землеробські народи: хананеї, моавітяни, амореї та ін. У ХІІІ ст. до н.е. їх починають витісняти скотарські племена семітського походження – предки євреїв. Давньоєврейська держава у різних формах проіснувала майже тисячу років, з Х ст. до н.е. до 70 р. н.е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і перетворена у провінцію Римської імперії.

Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Світська поезія представлена у Біблії циклом любовної лірики – Піснею Пісень царя Соломона. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.

У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу греко-античної традиції – це книги Йосифа Флавія "Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.

Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог у Бег-Альфа (Ізраїль) і Дура-Європос (Сирія) показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.

Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури - драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, “Вихід з Єгипту”, що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.

Олександрійський історіограф Артапан намагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за греко-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса-Тота.

Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.

Таким чином, елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.