Епос поділяється на:

Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда. Архаїчні форми - наявність фантастичних рис Язичеський ідеал – матеріальний. Архаїчний ідеал - духовність. (Беовульф – образ ідеального монарха).

Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера.

Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда».

Яскравим прикладом українського героїчного епосу є «Слово про похід Ігорів». Для літератури 12 столітті, коли була написана поема, цей твір героїчного епосу є унікальним зразком.

Причини виникнення героїчного епосу

1. Народ був могутнім, але з якоїсь причини зазнав поразки– народ відчуває ностальгію по «золотій добі»

2. Народ був вільним, але потрапив у неволю.

3. Народ мав свою історичну Батьківщину, яку змушений був покинути.

Жанрові ознаки героїчного епосу

1. Ідеальний або ідеалізований герой-богатир

2. Тема боротьби

3. Квазіісторизм

4. Сивий, старий, мудрий радник у героя

5. Конфлікт, пов'язаний з героєм

6. Безумній силі героя може протистояти лише народ (сироти»)

Відміності між архаїчним і класичним народним епосом

епос критерій	Архаїчний	Класичний
Ворог	фантастична істота	інаковірці, реальні істоти
Історизм	не явний	явний
Віра	немає	Є, основний чинник
Запис	не записували	записували
Розмір	не великий	великий

Сучасні теорії виникнення та розвитку світового героїчного епосу

Ще й досі жива романтична вигадка "міфологічної школи" XIX ст. про безособовість виникнення фольклорних творів. Згодом, як декому здалося, вона отримала підтримку в популярній серед фахівців концепції Р. О. Якобсона і П. Г. Богатирьова, котрі 1929 р. поширили вироблене в лінгвістиці Ф. де Сосюром протиставлення "мови" (lange) і "мовлення" (parole) на опозицію фольклор/література: "Подібно до lange, фольклорний твір є позаособистністним та існує тільки потенційно, це лише комплекс певних норм та імпульсів".

Ще ближче до наших часів В. Я. Пропп зазначив, що "генетично фольклор ближчий не до літератури, а до мови, котра також ніким не видумана і не має ні автора, ані авторів". Або: "Виховані у школі літературознавчих традицій, ми часто не можемо собі уявити, що поетичний твір може виникнути інакше, ніж виникає літературний твір внаслідок індивідуальної творчості. Нам усе здається, що хтось його мав створити або скласти першим"

Нарешті, абсолютизація типологічного вивчення фольклору приводить Б. М. Путілова до заперечення існування "первісного тексту" взагалі. У свою чергу, К. В. Чистов відкидає "містичний "пратекст"" як одну з "текстологічних ілюзій, досить популярних у фольклористиці XX ст."

На перший погляд, усе це звучить переконливо. Але ж ще видатний російський фольклорист О. М. Веселовський іронізував над "міфом про народ-творець": "Як не занурюйся до його поетичних красот, кінець-кінцем все ж таки зустрінешся з настирливим запитанням: але ж був якийсь перший складач епічної пісні?"

І справді, коли ми ніколи не дізнаємося, хто склав думу про козака-нетягу (в записах XIX ст. – голоту) і не почуємо її первісного виконання, то вважати, що цей поет-співець та первісний текст його твору ніколи не існували (або, що теж саме, начебто ця дума існувала завжди), якраз і є погляд цілком містичний. Той же К. В. Чистов згадує "початок історичного життя тексту" – не Бог же був отим початком.

Інша справа, що творці та первісні тексти казок, билин, обрядової поезії віддалені від нас у часі (а у випадку казок – і у просторі) настільки, що може, справді, здатися, начебто їх не було взагалі. Це пов’язано з тим, що вільність імпровізації цих творів не поширюється на їх сюжет і зміст, як бачимо, наприклад, у побутуванні голосінь або коломийок.

Там фольклористові доводиться зустрічатися як з автором, так і з його текстом.