Тема 8. Боротьба за українську державність в умовах радянської тоталітарної системи

І. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні.

ІІ. Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.:

ІІІ. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі в 20-30-х рр. Посилення репресій проти українського народу.

І. Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації:

• швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капітало-вкладень;

• нестача кваліфікованих кадрів;

• нестача сировини і коштів тощо.

Аналізуючи наслідки індустріалізації в Україні, слід вказати на їх суперечливість і неоднозначність: були як позитивні зрушення, так і негативні тенденції.

До позитивних сторін можна віднести:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції.

2. У розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

3. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожний 3-й.). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

4. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1. Домінування промисловості групи “А” над групою “Б” вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року – перехід до карткової системи розподілу в містах).

2. Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об’єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень були заморожені).

3. Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки непу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління.

4. Ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

ІІ. Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході. Єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927-1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу з кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна почалися прямі реквізиції зерна.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дворів; більшість селянських господарств були малоземельними. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже наполовину. В основі такої відсталості були розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.Одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркуля як класу”. З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦКВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суспільної колективізації”. Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, “куркулями” і їх посібниками - “підкуркульниками” оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому “ліквідація куркуля як класу” зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню.

2. Заможні “куркулі”, не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні – виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з’явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932-33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”.

У 1980 році думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики неукраїнського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом наданих документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988-1990 роках незалежна Міжнародна комісія, створена із всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій.

Отже, причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

• необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

• непосильні для селян хлібозаготівлі;

• надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

• низький ентузіазм селян працювати в громадському господарстві;

• “викачування” грошей із села для проведення форсованої індустріалізації;

• економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Однак ці результати перепису населення було знищено. Крім того, статистика ОДПУ не врахувала жертв, які вже були восени 1932 р.; а статистичні дані, які велись до 15.04.1933 р. (за розпорядженням П.Постишева), були призупинені. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності.

Так, Р.Конквест називає 7 млн. жертв, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. – на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших місцях.

У зверненні Президента України до українського народу у зв’язку з 70-річчям голодомору вказується цифра понад 8 млн. жертв.