VII. Матеріали до вивчення. Курс лекцій. Тема №1

І. Трипільська культура.

ІІ. Бронзова доба

ІІІ. Залізна доба. Кімерійці.

І. Вже на початку 20-х років ХХ ст. постало питання: коли і хто відкрив трипільську культуру? На одному із засідань Трипільської комісії ВУАК у 1926 р. М. Я. Рудинському доручили дослідити це питання. На жаль, результати виконання цього доручення поки що в архіві знайти не вдалося. Але показовий факт члени Трипільської комісії деякі з них були добре знайомі (і працювали) ще з Вікентієм Хвойкою не могли прийти до одностайного висновку щодо питання встановлення приорітету в цій галузі.

Нині в Україні прийнято починати розповідь про трипільську культуру з відкриттів Вікентія Хвойки, зроблених ним наприкінці ХІХ ст., у 1896 1897 рр., неподалік від Києва, в околицях містечка Трипілля, або з його розкопок на Кирилівських висотах в Києві у 1893 р. Останню дату прийняли за початок дослідження і 1993 р. було відзначено сто років відкриття трипільської культури.

Однак реальна історія археологічних досліджень трипільської культури на території України налічує майже сто тридцять років, тобто починається в 70-ті роки дев'ятнадцятого століття. Звичайно, знайдені тоді старожитності ще не були названі трипільськими, через те що поняття «трипільська культура» було введене в науковий обіг лише через 30 років наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

Отже, відкриття і назва трипільської культури пов'язані з Київщиною та дослідженнями київського археолога В. Хвойки. З кінця ХХ століття вживається термін культура (культурна спільність) Трипілля-Кукутень, бо ці дві культури визнані феноменом давньої історії Карпато-Балкано-Дніпровського регіону у добу енеоліту. Але територія, на якій поширена трипільська культура, від часів її відкриття і до сьогодні завжди належала різним державам, вірогідно саме це спричинило появу трьох назв: Кукутень в Румунії, мальованої кераміки в Галичині та на Буковині і трипільської культури на Поділлі, Черкащині та Київщині.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли культура Кукутень, поширена від Карпатських гір до Пруту, почала вивчатися в Румунії, аналогічні пам'ятки було відкрито на теренах двох імперій – Австро-Угорської та Російської. Здається, це було досить важливим фактором в історії дослідження трипільської частини трипільсько-кукутенської спільноти. Адже переважна частина «трипільської» території від Дністра до лівобережжя Дніпра нині пов'язана з теренами незалежної держави України, територію якої наприкінці ХІХ та у першій половині ХХ століття було поділено між згаданими імперіями. Менша за площею, яку займає, але не за значенням для дослідження, частина трипільської ойкумени зосереджена у Молдові та Румунії.

Повна історія досліджень трипільської культури ще не написана. У багатьох оглядах, присвячених вивченню Трипілля у радянські часи, особливо у 30–50-х рр. наголошується на дослідженнях саме радянських фахівців, а праця «дореволюційних» та «буржуазних» археологів, як правило, ледь згадуються як методично незрілі, або лишаються поза увагою.

Огляд історії досліджень трипільської культури складається з двох частин. Перша присвячена польовим дослідженням археологічним розкопкам та розвідкам. Друга нау­ковим дослідженням, під якими ми розуміємо осмислення, інтерпретацію результатів польових досліджень.

Датування Трипілля. Неможливо досліджувати давню історію, особливо дописемного періоду, не маючи уявлення про її хронологію. Історія вивчення хронології трипільської культури переконливо доводить, що найбільш продуктивним на сьогоднішній день є комплексне використання археологічного датування та датування методами природничих наук. Подібний підхід дозволив уточнити абсолютну хронологію культури Трипілля-Кукутені і віднести її до другої половини VІ – перших століть III тис. до н.е. Загальний час існування трипільської культури, згідно цими даними, має становити, таким чином, близько 2 600–2 700 років.

У сучасних українських виданнях можна знайти інші дати: 4 000– 2 500 рр. до н.е., тобто тривалість – півтори тисячі років. В тому ж 1997 р. автором спільно з Н. Б. Бурдо у спеціальній праці були запропоновані такі хронологічні межі: 5 200–2 790, тривалість – близько 2 410 років. У Румунії аналогічні пам'ятки нині датують між 5050– 3150 рр. до н.е., їм відводиться, таким чином, 1 900 років. Як бачимо, різниця в поглядах на датування й тривалість однієї і тієї самої археологічної культури лише в трьох публікаціях, які вийшли упродовж усього двох років, досить суттєва.

Якщо прийняти хронологію з «Давньої історії України» і порівняти її з хронологією Давнього Світу, ми побачимо, що трипільські поселення-гіганти існували паралельно з першими династіями Єгипту та містами-державами Месопотамії, а посе-лення-гігант Тальянки споруджено в часи легендарного царя Гільгамеша (правив близько 2750 р. до н.е). За іншими хронологічними студіями, в ті часи, коли «історія починалася в Шумері» та Країні пірамід, руїни багатьох трипільських протоміст вже кілька сотень років були поховані під травою українського лісостепу. А це вже дві різні історії.

Відповідно до неї Трипілля-Кукутень існувало між 4000–2500 (2400– 2000) рр. до н. е. Паралельно у кінці 60–80-х рр. ХХ ст. було розроблено хронологію, засновану на каліброваних (календарних) датах. Вона знаходить підтвердження у стратиграфії та археологічному датуванні пам'яток ранньобронзового віку, з якими синхронізовано певні пізньо-трипільські комплекси. За календарною хронологією Трипілля існувало між 5400–2900 (2750) рр. до н.е. Як бачимо, ці дві хронологічні шкали різняться між собою щодо початку культури на 1 000 років, а фінальної фази – на 400–700 років.

Періодизація Трипілля. Культура Трипілля-Кукутень, з огляду на тривалий час її існування, значне поширення, широкі зв'язки та ступінь вивченості, займає особливе місце у розробці питань синхронізації, періодизації та хронології більшості пам'яток мідного віку в Україні та за її межами. Нині використовуються дві схеми періодизації культури Трипілля-Кукутень, розроблені на підставі стратиграфічних даних, а також типологічного, стилістичного та статистичного аналізу керамічних комплексів багатьох поселень, які було досліджено на території Румунії, Молдови та України.

Щодо трипільської культури в Україні дослідники застосовують насамперед періодизацію, розроблену Т. С. Пассек ще в 30-ті роки ХХ ст., а вдосконалену пізніше – у 1949 р. Відповідно до неї виділено три періоди існування трипільської культури: ранній (А), середній (В) та пізній (С). Усередині періодів виокремлено етапи. Період В розділено на етапи ВI, ВII. Перiод С – на етапи СI та СII.

Для території Румунії періодизація (стосовно культури Кукутені) була розроблена Г. Шмідтом, а вдосконалено В. Думітреску та іншими дослідниками. Виділено періоди Кукутень А (з фазами А1, А2, А3, А4) , Кукутень А-В (фази А-В1 та А-В2) , Кукутень В (фази В1, В2, В3).

В її основу покладена стратиграфія поселень, насамперед Ізвоара, та типологія мальованого посуду. Пам'ятки, що становлять основу культури Кукутень і відповідають Трипіллю А, виділено в культуру Прекукутень (Докукутень), розділену в свою чергу та три фази – І, ІІ, ІІІ. В окрему культуру Городіштя-Фолтешть виділено найпізніші пам'ятки, які відповідають пізньо-трипільським (етап СІІ).

Останнім часом археологи виділяють також окремі типи пам'яток, фази розвитку, що дозволяє більш точно визначити послідовність певних комплексів у межах окремого регіону поширення культури Трипілля-Кукутень. Так, К. К. Черниш запропонувала розмежувати Трипілля на 24 горизонти (шість для раннього, сім для середнього та одинадцять для пізнього періодів періодизації Т. С. Пассек).

ІІ. Бро́нзова доба — історичний період, котрий прийшов на заміну енеоліту (мідна доба) — перехідному періоду після кам'яної доби. Характеризується виготовленням і використанням бронзових знарядь праці і зброї, появою кочового скотарства, поливного рільництва, писемності, рабовласницьких держав (кінець III — початок I тисячоліття до н. е.). Змінився залізною добою у I тисячолітті до н. е.

На Україні, як і на території всієї Східної Європи, епоха бронзового віку тривала понад тисячу років - від кінця останніх століть ІІІ тис. до н.е. до початку І тисячоліття до н.е.

З бронзи виготовляли сокири, серпи, долота, ножі, шила, кинджали, бойові сокири, наконечники списів. З'являються бронзові казани. Значна увага приділяється виготовленню культових предметів – браслетів, перснів тощо.

У Північному Причорномор'ї, з'являється багато майстерень, які виробляли різноманітні бронзові речі господарського і культового призначення. Однією з них була майстерня біля с.Волоське в Надпоріжжі. Тут знайдено 70 кам'яних і глиняних форм-матриць для виготовлення 17 предметів - серпів, ножів, сокир, кинджалів та ін.

Розвиток металургії бронзи і поява великої кількості бронзових знарядь сприяли дальшому розвитку скотарства, землеробства та обміну. Встановлюється широка спеціалізація господарства скотарських племен. Завершився процес виділення останніх з маси землеробських племен, що в свою чергу започаткувало нагромадження багатств у руках окремих сімей всередині родових колективів. У бронзовому віці посилюється роль батьківського права, завершується встановлення патріархальних відносин. Свідченням посилення влади чоловіка-патріарха в сім'ї і роді є парні поховання.

Характерною рисою бронзового віку були невеликі за розміром житла, розраховані на одну сім'ю. Удосконалюються способи пересування як по суші, так і на воді. Значно збільшується рухливість, що зумовлює обмін різноманітними виробами, особливо металевими прикрасами тощо. Виникають великі територіальні етнокультурні утворення. Протягом всього ІІ тисячоліття до н.е. на території України жило населення близько 20 археологічних культур. Їх дослідження разом з даними мовознавства і топоніміки має важливе значення для розв'язання проблеми формування і поширення основних груп індоєвропейців, у тому числі слов'ян, а відтак і українців.

Особливо важливим є конкретне свідчення традиційних зв'язків у всіх сферах економіки і культури населення двох історичних епох: міді (V-ІІІ тис. до н.е.) та бронзи (кінець ІІІ-ІІ тис. до н.е.), зокрема Трипільської, та синхронних з нею археологічних культур мідного віку і культур шнурової кераміки бронзового віку. Коротко зупинимось на цій проблемі.

Як уже говорилося, на численних керамічних виробах Трипільської, Ямної та інших культур простежуються орнаменти, виконані відтисками шнура. А в Бронзовому віці цей вид орнаментації набуває значного поширення. Більше того наприкінці ІІІ тис. до н.е. виникає ряд археологічних культур, які оримали назву культур шнурової кераміки: Городецько-Здовбицька, Стжижовська (на території Волині), Підкарпатська (верхня частина Дністра і частково у верхів'ях Прута й на Південній Волині) та Середньодніпровська (долина Десни). На сучасному рівні досліджень названих культур проблема їх походження остаточно не вирішена. І все ж більшість дослідників вважають, що культури шнурової кераміки України - місцевого походження. Помітна спільність у матеріальній культурі населення культур шнурової кераміки пояснюється досить рухливим способом життя окремих племен та тісними культурними контактами.

Всередині ІІ тисячоліття до н.е. на зміну культурам шнурової кераміки приходять дві культури: Комарівська і Тшинецька. Назви цих культур походять від поселення і могильника біля с.Комарів Івано-Франківської області та Тшинецького поселеня в Польщі. Більшість дослідників (І.К.Свєшніков, С.С.Березанська), вважають, що у формуванні Комарівської і Тшинецької культури важливу роль відіграли культури шнурової кераміки, з якими вони частково споріднені, та інші місцеві культури, зокрема Трипільська, на її заключному етапі.

У Бронзовому віці порівняно з попереднім періодом помітно зросла густота населення. Особливо щільно були заселені лісостепові райони з м'яким кліматом, який відповідно сприяв гармонійному розвитку землеробства і скотарства.

Основними районами заселення були береги великих річок - Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Прип'яті та ін. Важливим фактором при виборі місця для поселень була наявність невеликих пасовиськ, тому заселялися не лише береги річок, а й їхні заплави. Характерно, що наприкінці епохи бронзи замість великих будівель набувають поширення невеликі житла (20-30 м²), де мешкала лише одна сім'я.

В цей час виникають перші штучно укріплені поселення, захищені ровами, валами і кам'яними стінами на випадок нападу ворожих племен. Виходячи з цього, вибиралися ділянки, оточені глибокими ярами. Такі місця були зручними для оборони та важкодоступними для нападу ворогів. Найчастіше це були великі селища, витягнуті уздовж берегів річок приблизно на 500-700, а то і багато більше метрів.

Виключно важливу інформацію про характер і найголовніші виробничі й культурні процеси дають матеріали відомої Сабатинівської культури. Перше поселення цієї культури виявлено біля с.Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської обл., на лівому березі Південного Бугу при впаданні у нього р.Синиці.

Тут доречним буде сказати, що більшість її поселень були розташовані на території, яку в свій час освоїли трипільські племена. Підкреслимо, що поселення Сабатинівка епохи Бронзового віку знаходилося на території трипільських поселень Сабатинівка І та ІІ. Таким же прикладом є поселення епохи бронзи біля с.Сандраки Вінницької області, на місці розташування якого раніше знаходилось пізньотрипільське поселення. А найголовніше полягає в однотипності орнаментації відтиском шнура керамічного посуду.

ІІІ. Сам термін залізний вік був запозичений з античної літератури, а французький археолог Жак де Морган у книзі «Доісторична людина» (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях Старого Світу в різні часи.

Фізичні особливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, призвели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних виробів належать до IV — II тис. до н. е. Вважається, що майже всі народи почали своє знайомство з цим металом із заліза метеоритного походження. І хоча уламки залізних метеоритів здавна привертали увагу людини, їх обробка була нелегкою справою: вони вміщували багато нікелю і можуть використовуватися тільки шляхом кування у холодному стані. Відомо, що ескімоси Гренландії ще в минулому столітті використовували великий метеорит для виготовлення залізних вкладишів, подібно до того, як це робилося з кременю. У міфології багатьох народів метеоритне залізо називалося «небесним каменем».

Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б. М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.

Найбільш ранні залізні вироби на території України засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII—XII ст. до н. е.). Один із предметів (невизначеного призначення) з матеріалів Острівецького могильника культури Ноа виготовлено із заліза.

До Білозерської культури (XII—X ст. до н. е.) належать досить численні кинджали з бронзовими руків'ями та залізними лезами (Збур'ївка, Широка Могила, Степовий, Кочкувате, Малохортиця) та інші вироби. Відомі залізні речі (шило, шлаки) в білогрудівській культурі (XII—X ст до н. е.), бондарихинській культурі (XII—X ст. до н. е.).

Такі, поки-що поодинокі, знахідки наводять на думку, що зміна бронзового віку ранньозалізним на території України відбувалася дещо раніше — з XII, а не з IX—VIII ст. до н. е., як подається в археологічних періодизаціях 1960-80-х років.

Наприкінці ІІ тис. до н. е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними — з 1250 по 650) рр. до н. е. Велика посуха XIII—XII ст. до н. е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор'я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв'язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.

Можливо, саме цим і пояснюється зникнення сабатинівських поселень, а пізніше — поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на теритоії Угорщини.

Процеси міграції стали характерним явищем для степів Євразії. Разом з переселенням народів старі економічні зв'язки були порушені, в Україні відчувався брак привозної мідної руди, що спонукало до розвитку місцевого залізорудного виробництва.

Сабатинівські племена підтримували тісні зв'язки з країнами Східного Середземномор'я (насамперед, Мікенської держави) і брали участь у походах так званих «народів моря», що почалися внаслідок глобальної кризи пізньобронзової доби.

Ці походи охопили, передусім, усе Середземномор'я, у тому числі мікенську Грецію, східне узбережжя Малої Азії і навіть Єгипет, тобто країни, які на той час активно освоювали залізоробне виробництво. Хеттська держава загинула в результаті боротьби з навалою «народів моря» та «західних мушків» (чи «мусків») балканського походження. Не виключено, що серед них були й представники сабатинівських племен.

У всякому разі знахідки великої кількості скляних намистин східноземноморського походження у похованнях білозерської культури свідчать про інтенсивні економічні зв'язки племен рубежу бронзи та заліза Північного Причорномор'я з регіонами, для яких був характерним високий рівень розвитку чорної металургії. А. С. Островерхов, спираючись на дані хімічних аналізів, висунув навіть думку про те, що у Північному Причорномор'ї сформувався свій, кіммерійський, центр виробництва скляних виробів. Певною мірою ці факти можуть свідчити і про можливість безпосереднього запозичення причорноморськими майстрами технології обробки заліза в центрі чорної металургії Східного Середземномор'я та Малої Азії.

На території України ознаки раннього залізного віку з'явилися з утвердженням нової економічної ситуації: коли приселищне тваринництво у Лісостепу та Поліссі перетворилося на придомне й виникло стійлове утримання худоби, а в Степу — кочове скотарство.

Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з'явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність.

Відбувся новий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.

Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для значної частини населення. У світогляді, в тому числі і в мистецтві, центральною фігурою став образ воїна.

Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів (коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи).

Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров'я функціонували до XII ст. до н. е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних — кіммерійських — пам'ятках було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзначалися вже розвинутими формами та технологією.

Кімері́йці (грец. κιμμέριοι) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н.е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії. Їх походження невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).

В археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (2000-1200 до н. е.). Декілька кам'яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури. Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґарма, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кіммерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кіммерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, Кіммерік, Кіммерійський вал, кіммерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кіммерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кіммерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н.е.) та «Історії Геродота» (V століття до н.е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII-VII століть до н.е. З ассирійських джерел відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії.

У 679—678 роках до н. е. кіммерійці були розгромлені ассирійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до 600-х років до н. е.

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кіммерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. За Геродотом, племена кіммерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. В VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.