Тема №4 Козацько-гетьманська держава

І. Литовсько-польський період.

ІІ. Виникнення козацтва.

ІІІ. Національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького.

IV. Українсько-російський договір 1654 року.

V. Іван Мазепа.

І. Після смерті галицько-волинського князя Юрія ІІ в Галичину вторглися польські та угорські війська; на Волині утвердилось Литовське князівство. Після довгої боротьби в 1387 р. Галичина була остаточно захоплена Польщею. Ще раніше, в кінці XIII – на початку XIV ст., Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо Молдавське князівство. Всі інші українські землі – Чернігівщина, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля – у 50-60-ті рр. XIV ст. були приєднані до Литви.

Варто зазначити, що населення України опору литовцям фактично не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Це визначалося тим, що соціально-економічний розвиток князівств був вищий, ніж ранньофеодальної Литовської держави, яка багато запозичила у них, зокрема: мову, православ’я, законодавство, адміністративний устрій та ін.

В Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, котрі приходили з Заходу, – полякам, німцям, угорцям. Гніт носив абсолютний характер: полонізація, насильне введення католицизму, запровадження фільварково-кріпосної системи в землеробстві (Литовські статути), польського адміністративного, судового устрою та ін. У 1413 р. галицькі бояри отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина перейняла католицьку віру. Завоювання поляків територіально становили 52 тис. км². Населення – 200 тис. Вони збільшили територію Польщі на 50 %.

Кревська унія була першою. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі; усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло прийняв Кревську унію, в якій обіцяв навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком.

У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені польські права. Унія призвела до посилення впливу у Литовському князівстві католицької віри.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека з боку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але врешті унія була укладена. За нею: Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і сенат, зовнішня політика, право землеволодіння.

За Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову державу – Річ Посполиту.

Отже, Люблінська унія була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом литовсько-польських союзів XIV-XV ст. (Кревська, Городельська унії).

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством.

3. Династичними зв’язками.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (не сплачувати деякі податки та ін.).

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення. Все законодавство переходило на польський лад, де не передбачалось існування такого соціального прошарку як козацтво. Почались систематичні утиски на селян та козаків, що і стало приодом до ряду повстань на території України наприкінці XVI – поч. XVIІ століть. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке.

Варто відмітити, що 8 жовтня 1596 р. в Бресті відбулися два церковні собори – уніатський і православний. Обидва зібрання навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з Римо-католицькою Церквою, а православний засудив унію. Внаслідок унії Греко-католицька Церква підпорядкувалась Ватикану. Проте не все духовенство згодилось на унію. В наступні роки проти унії та засилля польських феодалів відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.) та ін. Боротьба за волю і православну віру в першій половині XVII ст. зростала, що привело до визвольної війни українського народу.

ІІ. Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця XV ст. (1489 р. (хроніка Мартина Бельського) та 1492 р. (лист великого князя литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Причини появи козацтва зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:

по-перше, це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб дістати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

по-друге, на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники.

Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров’я. Воно зосереджувалось у так званих “острогах” при замках, було особисто вільним, незакріпаченим і вільно переходило з одного місця на інше. Основними його заняттями, окрім хліборобства, були “уходництво” (промисли) та “добичництво”. Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь-який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.

в 1572 році польський король Сігізмунд ІІ Август створює для захисту південних кордонів наймане військо із козаків (300 чоловіків). Вони були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво. Їм надавалась низка привілеїв: право землеволодіння, платня, право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції тощо.

Структура війська Запорозького була наступною: рада Січі, кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, військовий обозний, військовий пушкар, військовий тлумач (перекладач документів та переговорів з іноземцями), військові шафари перевозів (збирачі податків на перевозах), військовий кантаржій (зберігач ваги і міри на Січі).

З 1616 року походи козаків очолював знаменитий гетьман П.Сагайдачний (Конашевич), котрий уславився багатьма діяннями, зокрема походами на Москву 1618 року, особливо битвою під Хотином 1621 року, де він з 40-тисячним козацьким військом урятував Річ Посполиту від неминучої поразки в турецько-польській війні. П.Сагайдачний з військом Запорозьким вступив до утвореної в Західній Європі Ліги християнської міліції, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи.

ІІІ. Аналізуючи причини національно-визвольної війни, можна сказати, що українські землі в середині XVII ст. стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху.

• У політичній сфері – українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі і тепер “законно” повертались до її складу.

• У національно-релігійній сфері – проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на ліквідацію православної віри.

• У соціально-економічній сфері (одна з головних причин вибуху повстання 1648 р.) – протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим по суті, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

• У військово-козацькій сфері – скасування польським сеймом (1638 р.) так званою “Ординацією Війська Запорозького реєстрового” значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення. (Скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полковників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Надалі Б.Хмельницький, переосмислюючи військові події 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки формулює національну державну ідею: створення незалежної держави.

Зборівський договір (серпень 1649 р.) – компроміс між Польщею та Україною і український народ здобув (уперше) національно-територіальну автономію в складі Речі Посполитої:

• Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств;

• на території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти;

• чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.;

• усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія;

• Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті;

• питання про ліквідацію церковної унії і повернення Православній Церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі;

• у Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за винятком “купецьких справ”;

• водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шлях-тичів (київським воєводою було призначено Адама Кисіля);

• селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилася нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Після битви під Берестечком центром концентрації українських військ стала Біла Церква. Проте бої в середині вересня 1651 р. показали, що ні Хмельницький, ні поляки не мають достатньо сил для ведення військових дій. За таких умов розпочались переговори і був підписаний Білоцерківський мирний договір 28 вересня 1651 року, за яким:

• козацька територія обмежувалась тільки Київським воєводством;

• гетьманові заборонялись закордонні зносини;

• козацький реєстр зменшувався на 20 тис. чоловік;

• польські пани одержували право повертатись до своїх маєтків;

• Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Оцінюючи Білоцерківський договір, важливо звернути увагу на те, що Б.Хмельницький розглядав його як тактичний крок на шляху до мети. Договір виявився короткотерміновим і не був ратифікований польським сеймом.

В кінці травня – на початку червня 1652 року відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.

Слід звернути увагу на політичні наслідки Жванецької кампанії (жовтень 1653 р.), згідно з якою більшість здобутків визвольної боротьби були втрачені, навіть автономія, не говорячи про перспективи незалежності України. У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

IV. Українсько-російський договір 1654 року спричинили:

• важке становище економіки (внаслідок воєнних дій на Правобережжі було знищено понад 100 міст і містечок);

• значне знелюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1652- 53 рр.;

• довготривалість боротьби породжувала в населення зневіру в можливості досягти перемоги власними силами тощо.

Причини союзу з Москвою:

1. Приналежністю до одного й того самого православного віросповідання.

2. Близькістю мови і культури.

3. Відносною військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною свого державного статусу.

4. Росія мала територіальні суперечки з Польщею, і об’єктивно це робило Московську державу союзником у боротьбі з Польщею тощо.

Основні статті договору:

1. Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори.

2. Підтверджувалась теза про незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

3. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Царський уряд мав платити “жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.

4. Царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом.

5. Москва наклала деякі обмеження на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема з Туреччиною і Польщею.

6. Більшість статей договору були присвячені військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Договір укладено на час українсько-польської війни, а тому він носив конфедеративний характер, а не «воз’єднання» України і Московської держави. Дія договору припинялася з закінченням війни або ж зі смертю однієї сторін – царя Олексія чи гетьмана Богдана Хмельницького. Тому оригінальні екземпляри вже пропали в часи Хмельницького.

Слід додати, що оригінал договору 1654 р. досі не знайдено, є лише копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

V. 25 червня 1687 р. у Глухові було обрано гетьманом військового осавула Івана Мазепу та було укладено угоду між Мазепою та князем В. Голіциним з московського боку. Всього та угода налічувала 22 пункти. В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україну збереження всіх прав та свобод. Вже на той час крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Крім того, Москва залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилося нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори.

В цей час в Москві назрівали великі зміни. Виростав малий царевич Петро, який скинув з престолу свою сестру, а з нею і Голіцина, і сам став на чолі держави. До царя постійно сипалися доноси на гетьмана, що той збирається передати Україну Польщі. В 1689 році у Варшаві з`являється якийсь чернець, що передає королю листи, буцімто від самого гетьмана, де гетьман просить прийняти Україну назад до складу Польщі. Назрівало велике повстання, бракувало лише сильного лідера. Ним став військовий канцелярист Петро Іваненко. Він прийшов на Січ у 1692 р. і підняв запорожців проти Москви. Це повстання було дуже швидко і жорстоко придушене. Сам Іваненко втік до татар і опинився в Кизикирмені. Зустріч Іваненка з запорожцями відбулася в Кам`янім Затоні, фортеці неподалік Січі. Близько 3 тисяч козаків проголосили Петрика гетьманом. Петрик Іваненко першим ділом випускає універсал, звернений до всього народу, де писав, що хоче визволити Україну з-під Москви і наказував готуватися до зброєної боротьби. У відповідь Мазепа висилає на Іваненка 5 полків, а сам з іншими п`яти йде слідом, крім того він висилає гінця до Москви, аби та прислала ще і своє військо. Похід Петрика міг перерости в загальнонародне повстання, але закінчилося все дуже несподівано. Татари ніколи не були добрими союзникам. І тепер також вони несподівано кинули все і Іваненко залишився один. Він пішов назад з ордою і осів в Перекопі.

Наприкінці 17 століття Петро І організував за участі українських козаків ряд походів в Причорномор’я та Приазов’я. Мазепа добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустошливу Кримську компанію, не встані витримати ще одну війну в Прибалтиці. Воєводи московські дійсно, в прямому значені слова, грабували Україну. Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовились приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Армія Карла ХІІ отримувала одну перемогу за іншою. 1708 року в останній момент Мазепа проголосив про своє рішення підтримати шведського короля. Князь Меньшиков з великим військом оточив гетьманську столицю Батурин. Козаки мужньо відстоювали гетьманську столицю і Меньшиков вже почав відступати, якби не зрада сотника прилуцького полку Носа.

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Вже значно послаблена тривалими боями на чужій території, шедська армія і трохи більше 15 000 козаків виступили проти царського війська. Битву було програно. Це був кінець не тільки автономії України, а й взагалі Української державності. Захоплених у полтавській битві українців цар віддав на страшні муки. Мазепа і Карл ХІІ змушені були втікати під протекцію турецького султана, де і 22 серпня 1709 року Іван Мазепа помер. Похований він був у Яссах.

Таким чином, причинами поразки Мазепи були:

• надмірна конспірація щодо своїх планів боротьби проти московії;

• орієнтація виключно на українську аристократію (козацьку старшину);

• нехтування потенціалом рядового козацтва та інших соціальних станів.