Методи дослідження слухового аналізатора

Обстеження пацієнта із захворюванням вуха починають з бесіди з ним, під час якої з’ясовують скарги хворого, історію даного захворювання та інших захворювань (анамнез), потім виконують об’єктивне дослідження вуха, проводять функціональні дослідження слуху та вестибулярного апарата. Оскільки більшість вушних хвороб пов’язані із захворюваннями носа та глотки, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха.

Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати: а) біль у вухах, що має різний характер та інтенсивність; б) виділення з вуха - оторея; в) зниження слуху або глухоту; г) шум у вухах (свист, гул, пульсація); д) запаморочення та порушення рівноваги тіла, е) нудоту, блювання тощо. Не менш важливо з’ясувати загальне самопочуття хворого, наявність голов­ного болю, підвищення температури тіла, ознобу тощо.

При збиранні анамнезу даного захворювання з’ясовують, з яких проявів і причин почалася хвороба, як протікала, чи проводилось у минулому лікування і яке. Потім переходять до збору анамнезу життя (загальний стан здоров’я, інші перенесені захворювання, умови праці та побуту тощо).

Об’єктивне обстеження вуха включає у себе огляд зов­ніш­нього вуха, пальпацію вушної раковини, козлика, соскоподібного відростка, проведення отоскопії, а також дослідження слухової і вестибулярної функцій (акуметрія, аудіометрія, вестибулометрія тощо).

Додаткові методи обстеження вуха об’єднують лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з вуха (посів на чутливість до антибіотиків); рентгенологічні методи обстеження (рентгенографію, комп’ютерну томографію) та ядерно-магнітно-резонансне дослідження тощо.

Огляд та пальпація ділянки зовнішнього вуха, козлика та соскоподібного відростка

Під час зовнішнього огляду звертають увагу на стан вушної раковини, зовнішнього слухового проходу, навколовушної ділянки і ділянки шиї. Видимі зміни проявляються зміною кольору чи набряком шкіри, припуханням чи деформацією вушної раковини, козлика чи навколовушної ділянки, наявністю висипань, ран, рубців тощо.

Звертають також увагу на стан та цілісність шкірних покривів, положення голови хворого: при деяких захворюваннях вуха (мастоїдит, синустромбоз) пацієнти нахиляють голову у хворий бік, щоб зменшити біль.

Пальпацію вушної раковини проводять великим та вказівним пальцями обох рук, знаходячись збоку від пацієнта, і визначають болючі ділянки та консистенцію м’яких тканин. Флюктуація визначається як переливання рідини під пальцями лікаря і може мати місце при мастоїдиті, отгематомі, перихондриті вушної раковини.

Пальпацію козлика проводять вказівним пальцем, натискуючи на його верхівку. Поява болю при цій маніпуляції вказує на можливий зовнішній отит, травму зовнішнього слухового проходу чи паротит. У немовлят цей симптом може бути позитивним при гострому середньому отиті, тому що у дітей до 1 року відсутній кістковий відділ зовнішнього слухового проходу і тиск на козлик безпосередньо передається на запалену барабанну перетинку, викликаючи посилення болю та плач дитини.

Пальпацію соскоподібного відростка, навколовушної ділянки і м’яких тканин бокової поверхні шиї зручно виконувати великим пальцем чи чотирма пальцями однієї руки. При цьому визначають болючість, ущільнення, набряк та флюктуацію відповідної ділянки, які можуть мати місце при мастоїдиті, тромбозі внутрішньої яремної вени та сигмоподібного синуса тощо.

Після пальпації проводять отоскопію (див. „Отоскопія”) та дослідження прохідності слухових труб після чого переходять до дослідження слухової функції. Барабанна перетинка: 1 – передньо-верхній квадрант барабанної перетинки; 2 – передня складка молоточка; 3 – короткий (зовнішній) відросток молоточка; 4 – задня складка молоточка; 5 – держальце молоточка; 6 – задньо-верхній квадрант барабанної перетинки; 7 – пупок; 8 – задньо-нижній квадрант барабанної перетинки; 9 – лінія, що є продовженням держальця молоточка; 10 – передньо-нижній квадрант барабанної перетинки; 11 – світловий конус.