«Нудота» (1938)

Події у романі відносять до 1832 року. Сюжет твору побудовано на зобра­женні внутрішніх почуттів і переживань головного героя Антуана Рокантена. Герой, переживши духовне пробудження, «стрибок із абсурду до істини» мріє написати книгу, яка «повинна присоромити читачів за їх існування» — книгу-історію чи книгу-казку.

Антуан веде щоденник, щоб контролювати повторення відчуттів. Він остері­гається і навіть боїться того нового, що може народитися і оволодіти героєм. Життя Рокантена нічим не вирізняється, на перший погляд, він цілком звичай­ний чоловік.

3. Вплив екзистенціалістських ідей на творчість а. Камю Альбер Камю (17.11.1913—4.01.1960)

Нисьменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії з літератури (1957).

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалася в основному під час II Світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що їх порушував письменник у своїй творчос­ті. У часи великих катаклізмів люди часто шукають відповіді у тих, хто, як їм здається, краще розуміє, що саме відбувається у світі. У свій час Німеччина прислухалася до Гете, Росія — до Л. Толстого і Ф. Достоєвського, Америка — до Селінджера. Франція у післявоєнні роки прислухалася не стільки до романістів, скільки до письменників-філософів. А. Камю був письменником і філософом. Розмежу­вати ці два поняття, як дві сторони його таланту,

просто неможливо. В обох своїх виявах він справив великий вплив на розвиток єв­ропейської та світової культури.

Французький письменник Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в міс­ті Мондові (департаменті Алжиру, який був на той час французькою колонією). «Найбільшою моєю удачею був той факт, що я народився в Алжирі, — згадував не­задовго до своєї смерті письменник. — Я не писав нічого, що так чи інакше не було б пов'язане з цією землею». Камю народився у небагатій родині сільськогосподар­ського французького робітника Люсьєна Камю та іспанки Катрін Сантес. Батько за­гинув у Марні під час І Світової війни, коли Альберу не було ще й року. Мати, ма­лограмотна жінка, разом зі своїми синами (у Камю був старший брат Люсьєн) переїхала до міста Алжир, де влаштувалася прибиральницею у сім'ях багатіїв. Ду­же скоро мати захворіла, стався крововилив у мозок, через що вона стала напівні-мою. В Алжирі вони жили у будинку бабусі, де мешкав дядько-інвалід. Хлопець ріс у страшенних злиднях, тяжким було його життя, проте це не сприяло усамітненню письменника. Маленький Альбер захоплювався красою північноафриканського уз­бережжя, що було повною протилежністю його злободенному життю. Дитячі роки залишили глибокий слід у душі Камю — людини і митця: «Я перебував напівдороги між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, ніби все гаразд в історії і під сонцем. Сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, бо я його обожнював».

З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності хлопця, як міг, допомагав йому. За підтрим­ки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до то­го ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію. Інтерес до навчання у Альбера поєднувався із пристрасними заняттями спортом. Проте у 17 років хлопець захворів на туберкульоз і йому довелося на рік залишити навчання для довготривало­го лікування. Ця хвороба вилучила Камю із кола однолітків і, незважаючи на ліку­вання, переслідувала його усе життя, додаючи до фізичних ще й душевні страждання.

Восени 1931 року, повернувшись до ліцею, Альбер зблизився з учителем філо­софії і літератури Жаном Греньє, який справив великий вплив на розвиток світо­гляду майбутнього письменника. Серйозно захопившись філософією, Камю спро­бував себе і в літературі. Перші статті і есе були опубліковані в ліцейному журналі і присвячувалися проблемам моралі та релігії, а також аналізу творів філософів Ніц-ше та Бергсона.

З 1932 року Камю навчався в Алжирському університеті, де протягом 5 років займався переважно вивченням філософії. Працюючи з різноманітною науковою літературою, А.Камю поступово входить у коло екзистенціалістських та релігійно-філософських ідей, у світ образів Ф. Достоєвського. Вражений романами російсь­кого письменника, Камю зауважував у своєму щоденнику: «Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було двадцять років, і враження, які я пережив під час зустрічі, живуть і сьогодні, через двадцять років. ..., я полюбив у Достоєвському того, хто зрозумів і найбільш глибоко відобразив нашу історичну долю». Камю отримав диплом магістра філософії, мав можливість залишитися в аспірантурі, про­те цьому завадив туберкульоз.

Камю виявляв і неабияку громадську активність. З приходом Гітлера до влади молодий студент розпочав активну боротьбу проти фашизму. Його зацікавили пи­тання комунізму і з'явилося бажання вступити до комуністичної партії. Восени 1934 року Камю став членом алжирської секції компартії Франції, де залишався протягом трьох років.

Одночасно з початком суспільної діяльності Камю поглибив свої знання у галузі філософії екзистенціалізму. Створив свій театр, де виконував роль і драматурга, і режисера, і актора.

У 1934 році в житті Камю сталася ще одна щаслива подія — одруження з Сімо-ною Ійє. Шлюб Камю не можна назвати цілком щасливим, оскільки вже через два роки подружжя розлучилося. Сталося це у той час, коли Камю у 1936 році подоро­жував разом з дружиною Центральною Європою, тоді й почалися сімейні негараз­ди. Камю посварився з дружиною, оскільки дізнався про подружню зраду з її боку (він випадково перехопив листа, адресованого його дружині). Одразу після повер­нення подружжя розлучилося. До сімейних проблем додалися ще й інші. Через рік Альбера було звільнено із алжирської компартії як «троцкістського провокатора», через те, що він проводив антифашистську пропагандистську роботу.

Однак ці невдачі не вплинули на розвиток творчості Камю. У другій половині 30-х років письменник розпочав роботу над філософсько-моральним есе «Міф про Сізіфа», романом «Щаслива смерть» (твір був надрукований у 1971 році), п'єсою «Калігула».

У 1940 році, не знайшовши роботи в Алжирі, він поїхав до Орана вчителювати. У грудні 1941 року одружився на Франсині Фор, з якою разом давав приватні уроки ді­тям оранців. Враження від цього міста ляжуть в основу роману «Чума» (1947).

У період фашистської окупації письменник брав активну участь у русі Опору, співпрацював з підпільною газетою «Бій», став учасником організації «Боротьба». Разом з тим він працював над закінченням повісті «Сторонній», яка була опубліко­вана водночас з «Міфом про Сізіфа» у 1942 році у видавництві «Галлімар». У «Мі­фі про Сізіфа» письменник поєднав і порівняв абсурдність людського буття з пра­цею міфічного Сізіфа. Герой міфа Сізіф приречений вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися парадоксальним чином. Камю як філософ знайшов сенс у самій боротьбі. Спасіння, на його думку, полягає у щоденній робо­ті, а сенс життя — у діяльності.

Як драматург Камю допоміг у постановці драми «Калігула» і активно зайнявся журналістською діяльністю. Проте незважаючи на постійну зайнятість численні зу­стрічі і спілкування з багатьма людьми, Камю завжди надавав перевагу самотності, найшивидше причиною тому була його хвороба. Періодично хвороба загострювалася і це нагадувало Камю про плинність життя і неминучість смерті, а все це забирало фі­зичні сили письменника. Така ізольованість від світу притаманна і героєві його пові­сті «Сторонній» — службовцеві Мерсо, образ якого Камю змалював зі свого власно­го образу. Усі свої переживання, почуття і думки Камю викладав на папері, будь-яким способом прагнучи приховати від оточуючих свій внутрішній стан.

У 1947 році побачив світ роман А.Камю «Чума», роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант роману вийшов у 1943 році, але автора не задовольнив. Камю ще раз переглянув твір і видав оста­точний варіант. Роман «Чума» став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів письменника, що охоплювали його від початку творчості. Автор підняв у романі проблему вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, не­віддільного від буття. Назва твору символічна, оскільки чума— це абсурд, який осмислюється як форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викорінити неможливо.

У своїх ранніх творах письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві найголовніші теми: абсурду, пов'язаного з негативними засадами («Сторонній»), та бунту, пов'язаного з позитивними засадами («Чума»). Пізніше, у 40—50 рр., Камю відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, А.Камю у зрілі роки — це бун­тівник, а наприкінці життя — людина, яка зізналася: «У глибині мого бунту дрімала покірливість». Творчість письменника, таким чином, являє собою своєрідну спі­раль, а саме:

I — ПРОЛОГ — філософська концепція («Виворіт і лице» (1937));

II — АБСУРД — показ і ствердження абсурдності життя («Калігула», «Сторон­ ній» (1942), «Міф про Сізіфа» (1942));

III— БУНТ— пошук сенсу життя навколо абсурдного світу («Чума» (1947), «Бунтівна людина» (1951));

4. — ВИГНАННЯ — розгубленість перед підступністю світу, глибокий скепсис («Падіння» (1956)).

5. 1957 році Альберу Камю було присуджено Нобелівську премію «за великий вклад в літературу, за висвітлення значення людської совісті». Під час вручення премії представник Шведської академії Андрес Естерлінг відзначив, що «філософ­ ські погляди Камю народилися у гострому протиріччі між прийняттям земного іс­ нування та усвідомленням реальності смерті». У своїй промові письменник сказав, що його творчість заснована на бажанні «уникнути відвертої брехні та протисто­ яти гнобленню, Я переконаний, що мистецтво — не забава на самоті, а засіб схви­ лювати якнайбільшу кількість людей, розгортаючи перед ними виняткові образи світових страждань та радощів...». У письменника були широкі творчі плани (про це свідчать записи в щоденнику і спогади друзів), адже йому виповнилося на той час лише 44 роки. Він був повен творчих сил. Проте їм не судилося здійснити­ ся. 4 грудня 1960 року Камю повертався із Прованса в Париж разом з видавцем Галлімаром та його родиною. Спочатку Камю хотів їхати потягом, але Галлімар пе­ реконав їхати з ним автомобілем. За 24 кілометри від міста Санса сталася аварія, в результаті якої Камю помер на місці. Галлімар помер через кілька днів у лікарні, а його дружина і донька залишилися живими.

Через десять днів після загибелі Камю про нього було опубліковано есе під на­звою «Розум і ешафот», у якому письменника оголосили «класиком, одним із най­більших моралістів». Відгукнувся на трагічну загибель і Жан Поль Сартр, який за­уважував, що творчість Камю являє собою найсамобутнішу лінію у французькій літературі. Цього, на жаль, письменнику не довелося почути за життя.

Альбер Камю прожив усього 46 років. Про нього ще за життя вийшло чотири книги, але то були критичні нариси. Після смерті письменника з'являється літера­тура. Англійска журналістка і історик Герберт Р. Лоттман у 1978 видала біографію, а через два десятиріччя журналіст і письменник Олів'є Тодде написав нову біогра­фію Камю на 800-ах сторінках.

Ім.'я лауреата Нобелівської премії Альбера Камю залишилося як в історії літе­ратури, так і в історії філософії. Адже всі твори письменника є філософськими за змістом, а його філософські набутки високохудожніми за формою.

Найяскравіше погляди письменника виявилися у його повісті «Сторонній». Зви­чайно його називають романом, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жан­рові визначення— «міф», «хроніка». Ж. П. Сартр у 1943 році у своєму аналізі «Стороннього» стверджував, що книга написана в традиціях вольтерівських філо­софських повістей алегоричного змісту.

Повість поділяється на дві частини, тісно пов'язані між собою. Друга частина віддзеркалює першу. У центрі твору — образ дрібного службовця Мерсо, «вільно­го» від моральних норм і засудженого за вбивство.

Назва «сторонній» вживається лише один раз — у заголовку, але це свідчить про її зв'язок з авторською ідеєю. Сторонній — байдужий до суспільних ціннос­тей. Йому «чужі найелементарніші людські почуття». Сторонній — дивний, не такий, як усі. Сторонній — чужий, самотній. Сторонній — відчужений, тобто Людина абсурду.

Сюжет складається з двох частин, тісно пов'язаних між собою. В першій час­тині описуються кілька останніх тижнів життя Мерсо до скоєння ним злочину. Сюжет другої складає слідство та суд, але під час слідства й суду знову настають ті ж події із життя головного героя протягом останніх тижнів. Друга частина від­дзеркалює першу.

Розповідь ведеться від першої особи— головного героя Мерсо. Це дрібний службовець, «вільний» від моральних норм і засудженого за вбивство.

Мерсо зовні такий, як і всі, — звичайна людина. Однак поведінка дещо дивна: його здається, мало зворушила смерть матері. Він відмовляється від запропонованої престижної роботи в Парижі, здається байдужим до такого важливого в суспільстві акта як шлюб, відмовляється підіграти адвокатові, щоб врятувати собі життя.

Герой не сприймає правил людського співжиття. Моральна свідомість відтісне­на потягом до приємного (сон, їжа, близькість з жінками, відпочинок). Захоплюєть­ся природою, а тому відкритий до неї, закритий до суспільства.

Зіткнення героя з судовою машиною перетворює життя Мерсо на життя злочин­ця. Він не здатний аналізувати свох вчинків, бо живе інстинктами, а не розумом, висловлює лише жаль і не визнає за собою провини. Поведінка Мерсо є абсурдною, такою є і поведінка суддів. Для суддів жити — значить ламати корисливу соціальну комедію. Вони шукають докази запеклої злочинності в біографії підсудного. На су­ді ставкою було життя підсудного, а це означало, що у суті справи суд так і не розі­брався.

Незважаючи на відстороненість від суспільства, герой був частиною цього сус­пільства, істотою соціальною. І після остаточного усвідомлення своєї приреченості

Мерсо говорить: «Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті». Хай це буде ненависть, але це вже буде не самотність.

Що стосується проблеми теми злочину та покарання, то вона розглядається ав­тором нетрадиційно. Випадковий злочин він використовує як екстремальні умови для «стороннього», в яких він має зробити вибір: або зі страху бути покараним — прийняти умови адвоката — брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаю­чись вірним собі. Автор виступає на захист особистості, на захист її права бути са­мою собою.

Пропонуючи ключ до розв'язання назви твору, А. Камю пояснював, що його «підзахисний» засуджений тому, що не приймає гри тих, хто його оточує. Саме то­му герой чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, — сторонній: «Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою», — стверджував А. Камю. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснюється за чийсь рахунок.

Художні особливості творчості А. Камю:

• твори позбавлені конкретних ознак часу, а часто й місця дії;

• середовище не відіграє особливої ролі, все залежить від того, який вибір зро­ бить людина;

• самотні герої діють в атмосфері штучної духовної ізоляції;

• уся творчість пронизана песимізмом і відчаєм: «Без відчаю в житті немає лю­ бові до життя»;

• проза Камю лаконічна, автор говорить лише про найнеобхідніше.

У центрі уваги А. Камю завжди була людина. Російський літературознавець В. Лакшин сказав так: «Його мучила і палила тривога за людей, подив їхньою безпе­чністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрачається. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дано було гостре відчуття, подесятерене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть».

Запитання для самоконтролю

1. Що називається екзистенціалізмом, у чому його своєрідність?

2. Які письменники працювали у цьому напрямку, хто став теоретиком цього напрямку в літературі?

3. Чому роман Сартра має назву «Нудота», визначте ознаки екзистенціалізму у творі?

4. Які проблеми порушував у своїй творчості А. Камю?

5. У чому полягають особливості творчого методу Камю?

ЛЕКЦІЯ З

МОДЕРНІСТСЬКА ПРОЗА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

1. Світоглядні та естетичні засади модерністського мисте­ цтва.

2. Марсель Пруст — представник французької модерніст­ ської прози.

3. Творчий метод письменника.