Особливості творчості Кобо Абе:

• основна ідея творів — зіткнення людини з ворожим їй суспільством і марність будь-яких спроб втекти від нього, що породжує почуття глибокої безвиході;

• у романах існує взаємозв'язок вигаданого та реального світів. Автор викорис- I товує документи, газетні статті, тобто реальні факти, і проектує їх на ситуацію ви­ гадану, щоб підкреслити, що вигаданий світ його романів — не фантастичний, а тільки деформований уявою реальний світ;

• головний герой — людина — «билинка, яка неспроможна визначити свою долю»;

• широке використання символіки, підтексту та алегорії;

• провідна тема — тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини;

• головний принцип творчості — зображувати світ не таким, яким він здається, а таким, яким він є насправді;

• герої Кобо Абе часто постають не живими людьми, а символами, покликани­ ми уособлювати те або інше явище.

Запитання для самоконтролю

1. У чому особливості розвитку японської літератури?

2. Що таке жанр хоку? Назвіть риси цього жанру.

3. У чому новаторство Ісікава Такубоку?

4. У чому своєрідність жанру роману-параболи? Хто був засновником цього жанру?

5. Які образи-символи використовує Кобо Абе у своїх романах?

ЛЕКЦІЯ 15

Роман-антиутопія XX століття

1. Поняття «утопії» та «антиутопії» у світовій літературі.

2. Основні риси, тематика та проблематика роману- антиутопії.

3. Загальний огляд романів Є. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984», О. Хакслі «Чудовий новий світ».

4. Жанр антиутопії в українській літературі.

1. Поняття «утопії» та «антиутопії» у світовій літературі

Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попереджен­ням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства.

Антиутопія — це супутник утопії.

Слово «утопія» означає прекрасне, але нездійсненне майбутнє з елементом соціальної міфології. Утопія трактується як країна, яка є досконалою, країна мрій про щастя, зображення досконалого суспільного устрою, позбавленого на­укового обґрунтування; довільне конструювання ідеалів; загальна назва планів, проектів для реалізації яких немає практичних підстав, нездійсненні плани соці­альних перетворень; сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей, які мають від­тінок популізму.

М. Бердяєв назвав утопію «прокляттям нашого часу». З'явилося це слово з волі англійського письменника і громадського діяча Томаса Мора, який назвав написану латиною в 1515—1516 роках книгу «Утопією», утворивши це слово з двох коренів «и» і «Іороз» (тобто місце, якого ніде немає), а, можливо, з інших коренів — «єн» — благо і «Іороз» — місце (тобто блаженне місце).

В «Утопії» Томас Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні і урівнені в усьому: в праці, відпо­чинку, навіть одязі; де все регламентовано і всі підлягають суворому розкладу й до­тримуються дисципліни. Утопія Т. Мора — країна щастя, можливого на землі, до того ж була заселена пересічними земними людьми, тільки дуже розумно організо­ваними.

Утопія як одна із своєрідних форм суспільної свідомості втілювала в собі та­кі риси:

• осмислення соціального ідеалу;

• соціальна критика існуючого ладу;

• прагнення бігти від похмурої дійсності;

• спроби передбачити майбутнє суспільства.

Першопочатково історія утопії тісно переплітається з легендами про «золоте століття», про «острови блаженних», а також з різними теологічними і етичними концепціями.

Потім, у часи античності і в добу Відродження, утопія набула форми опису до­сконалих суспільств, які начебто існують десь на землі або які існували в минуло­му, в XVII—XVIII ст. велике поширення отримали різні утопічні трактати і проекти соціальних і політичних реформ. У середині XIX століття, а особливо в XX сто­літті, утопія все більше перетворюється на специфічний жанр полемічної літерату­ри, яка присвячена проблемі соціальних цінностей.

Утопія як літературний жанр — це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідає уявленням письменника про гармонію людини і суспіль­ства. Коріння утопії сягають фольклору, біблії, філософських трактатів та ін­ших творів.

Еволюційний огляд утопії дозволив простежити жанрові перетворення, яких за­знала утопічна література протягом століть.

Розвиваючись спочатку як публіцистичний та науковий трактат (Платон «Дер­жава», Мор «Утопія», Т. Кампанелла «Місто Сонця», Ф. Бекон «Нова Атлантида», С. Хартліб «Макарія», Дж. Уінстенлі «Закон свободи», Дж. Харрінгтон «Океанія», У. Годвін «Дослідження про політичну справедливість»), утопія, починаючи з XVIII століття, стає дійсно художнім твором і найчастіше виступає в жанрі роману (Д. Дефо «Робінзон Крузо», Л.-С. Мерсьє «2240 рік», Дж. Свіфт «Мандри Гулліве-ра», Е. Кабе «Подорож до Ікарії», Е. Белламі «Через сто років», В. Морріс «Звістка нізвідкіля»). Утопічні екскурси знаходимо, наприклад, у романі Ф. Рабле «Гарган-тюа і Пантагрюель», в п'єсі В. Шекспіра «Буря».

У Платона твір має назву «Держава», у ньому автор показує державу, яку вва­жав вершиною досконалості:

• жорсткий розподіл праці;

• чітке дотримання принципу абсолютної влади;

• постійна готовність до війни;

• насильницьким чином підтримувана стабільність, бо будь-яка зміна порушує порядок, встановлений раз і назавжди.

Різні варіанти земних утопій пропонували людству час від часу впро­довж подальшої його історії («Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» Ф. Бекона).

Найголовнішою проблемою утопічної літератури у XX столітті стає пробле­ма здійсненності-нездійсненності утопії, яка, загалом, приводить до прояви ан­тиутопії.

Порівняно з позитивною класичною утопією проблема визначення антиутопії ускладнюється тим, що вона й донині не має єдиної назви: у працях сучасних вче­них у різних співвідношеннях вживаються терміни «какотопія»(погане місце, дер­жава зла), «негативна утопія» (альтернатива позитивній утопії), «контрутопія» (сві­доме протиставлення іншій, написаній раніше утопії), «дистопія» (погане місце, перевернута утопія), «квазіутопія» (уявна, несправжня утопія) та інші.

Антиутопія існує як явище філософсько-художньої думки з античності, тобто з того часу, коли виникла сама утопія.

Антиутопія з'явилася тоді, коли держава і суспільство виявляють свої негативні риси, стають небезпечними для людини, не сприяють прогресу. Це критичне зо­браження державної системи, що не відповідає принципам механізму. В антиутопії завжди виражається протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини. Автори антиутопій, посилаючись на аналіз реаль­них суспільних процесів, за допомогою фантастики намагаються передбачити тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій.

Однак на відміну від гострої критики соціальної дійсності антагоністичне суспі­льство антиутопій за своєю суттю практично є сатирою на демократичні і гуманіс­тичні ідеали, воно покликане морально справдити історичний соціальний устрій, який виливається в пряму або в додаткову аналогію антагоністичного суспільства.

Формально антиутопія веде свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Бутлера.

Антиутопічні елементи знаходимо:

• у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона);

• у творах багатьох письменників XVII—XVIII століття як своєрідну поправку на реальність до утопії Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли, де вони в більшості ви­ падків виступають лише як сатиричний допоміжний засіб деологічного і практич­ ного коментарю до утопічних побудов;

• у фантастичних творах письменників XIX століття (М. Шеллі «Франкенш- І тейн», С. Батлер «Едін», «Повернення в Едін», Г. Уеллс «Машина часу», «Сучасна утопія» та інші). Інший підхід акцентує увагу на виникненні антиутопії як масового явища, як сформованого літературного жанру. До антиутопії першої половини XX століття традиційно відносять романи «Ми» Є. Замятіна, «Сонячна машина» В. Винниченка, «Котлован» А. Платонова, «Цей дивовижний світ» О. Хакслі, «Без­ глузда погоня» Ф. Уррена, «1984» Дж. Оруелла.

У XX столітті антиутопія отримує ще більше поширення. Англієць Ч. Уоллі, І який написав книги «Від утопії до кошмару», зауважував: «Все зменшуючий відсо- З ток уявного миру — це утопії, всезростаючий його відсоток — кошмари». Причини І такого повороту утопічної літератури, перш за все, обумовлені складністю історич­ного процесу розвитку людства у XX столітті, насиченому потрясіннями за віднос- І но короткий час, який дорівнює життю одного покоління, що увібрало у себе еко­номічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків НТР, яка стала міцним двигуном математичного прогресу і яка виявила катастрофічне відставання соціального і духовного прогресу в буржуа­зному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала переорієнтація соціаль­но-утопічної літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших послань, хоча й дає подібно утопії більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього.

Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілили в собі головні ідеї і утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже явно реакційного спряму­вання. Серед них твори, які пройняті чуттям всесвітнього песимізму і невіри в лю­дину, зображуючи страшні наслідки технізації, які критикували традиційні утопічні і соціалістичні уявлення про майбутнє суспільство і виражали відкрито антикому­ністичні погляди авторів.

Класичну антиутопію характеризують абстрактність, художні моделі ідеального суспільства, установка на результат соціального розвитку, принцип просторово-часової символічності, підвищена емоційність стилю. Світ майбутнього в антиуто­пії представлений гірше, ніж той, який критикують, справжній. Антиутопія показує картину трагічної реальності, апокаліптичного буття, тому якщо утопія являє со­бою позитивну модель соціальної системи, то антиутопія дає тотальне заперечення і дійсного, і можливого варіанта майбутнього.

Фантастика складає основу поетики антиутопії, але не будь-який фантастичний | твір є антиутопією. Фантастика виконує в антиутопії дві функції:

• фантастичні ситуації допомагають розкрити недосконалість існуючого по­ рядку;

• показує негативні наслідки тих чи інших суспільних процесів.

Але антиутопія перестає бути антиутопією поза зв'язком з реальністю і соціаль­ною проблематикою.

Антиутопія в самому смислі — це критичне зображення державної системи, яка протирічить принципам справжнього гуманізму. В антиутопії виражений протест проти насильства, абсурдного існуючого устрою, безправного становища особисто-

сті. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за до­помогою фантастики намагаються передбачити їх розвиток в майбутньому, попе­реджуючи тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку.

Таким чином, утопія і антиутопія мають спільність перш за все у своєму генези­сі, їх поєднує також комплекс соціально-політичних проблем, серед яких такі, як

[ людина і суспільство, особистість і держава, свобода і насильство, та інші, які ма­ють філософський характер. Істотною особливістю утопії та антиутопії є те, що во­ни моделюють певний тип державного устрою. Утопія і антиутопія як художні мо-

I делі зорієнтовані на дослідження соціальної системи державного устрою, на вивчення стану людини і відношень між людьми в тих чи інших умовах.

Важливою ознакою утопії та антиутопії є її прогнозуючий характер. Вони наці­лені на реальність, яку треба змінити, вказують, як треба проводити ці зміни.