2. Особливості творчого методу а. Де Сент-Екзюпері

• автобіографічний характер творів;

• глибока філософія та притчовий характер творчості;

• наявність у творах символіки та яскравих афоризмів;

• поєднання у творах реалістичних та фольклорних мотивів;

• яскравість образів як реалістичних, так і казкових (фантастичних);

• умовність часу у творах, що надає їм філософського змісту.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. У чому полягають особливості розвитку французької літератури XX сто­ ліття?

2. Визначте особливості творчого методу Екзюпері.

3. Як поєднується життя письменника з його творчістю?

4. Визначте етапи творчого становлення А. де Сент-Екзюпері.

ЛЕКЦІЯ 2

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Ж.-П. САРТР, А. КАМЮ

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості.

2. Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі.

3. Вплив екзистенціалістських ідей на творчість А. Камю.

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості

Екзистенціалізм — (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору є сам митець, який висловлює життя особистості, відтворюючи художню дійсність, яка розкриває сенс життя взагалі.

Джерела екзистенціалізму знаходимо у працях німецького мислителя XIX сто­ліття Е. С. К'єркегора. Сама теорія сформувалася у працях німецьких та французь­ких філософів і мислителів. М. Хайдеггер вважав, що мистецтво не можна аналізу­вати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, зав­жди суб'єктивна і індивідуальна, бо реальність піддається у художньому творі «запереченню». Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалі­зму.

Основні категорії екзистенціалізму:

• Екзистенція — внутрішнє буття, те центральне ядро людського «я», котре ро­ бить індивіда неповторною особистістю;

• «Прикордонна» ситуація — період у житті людини, коли вона в добу вели­ ких потрясінь відкриває свою екзистенцію і починає розуміти, що жити слід лише заради неї;

• «Екзистенцій ний вибір і воля»;

• Дві моделі екзистенціальної поведінки: 1) «Людина бунтівна»— це дисиден­ ти, які не могли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) «свідома покора долі та історії, жити разом з іншими в лоні влади, але не даючи їй поглинути себе» (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів — внутрішній світ вільної особистості, яку оточують страх, самотність, страждання і смерть, що є складовими абсурдності буття. Відтак відбувається суб'єктивне зображення письменниками реальної дійсності, цим самим твори відрізняються від реалістичних. У творах цього на­прямку показане протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту пере­буває у стані незбагненності, а той, у свою чергу, є байдужим стосовно людини. У результаті цього відбувається розкол: «чужий світ» — «стороння людина», а це і є абсурд — єдиний зв'язок між людиною і Всесвітом.

В основі екзистенціалізму лежить твердження абсурдності буття. Слово «аб­сурд» перекладається як «недоречний, безглуздий». Абсурд — це розлад. Людина бачить у навколишньому світі лише те, що вона хоче бачити, тим самим проектує свої дії і суб'єктивні погляди. А. Камю стверджував: «Абсурд є метафізичним ста­ном людини у світі». Відповідальність за людину несе сама людина, її існування

посідає чільне місце. Людина виступає подвижником, тому їй доводиться жертву­вати собою, аби виправдати своє існування. Вона вже самим актом народження ви­являється закинутою у світ без волі і бажання. З моменту появи у світі вона одер­жує від природи смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий.

Поняття «екзистенціалізм» передбачало, що прибічники течії зосередять ува­гу на особистості та її самотворенні. Саме тому погляди на людину, з точки зо­ру цієї філософії, відрізняються від поглядів більш ранніх періодів та худож­ніх течій.

Погляди на людину в літературі:

• істота від народження таврована первородним гріхом, приречена — барокова концепція;

• «природна» істота, яка має чисту, не зіпсовану цивілізацією душу, — просві­ тницька концепція;

• «лялька» в руках буржуазної дійсності — критичний реалізм;

• продукт біологічної спадковості та соціального середовища — натуралізм;

• «поле битви» бога і чорта — за Ф. М. Достоєвським;

• земне втілення вічної душі, що відчуває зв'язок із трансцендентним — сим­ волізм.

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина це іаЬиіа газа, тобто «чиста дошка», нічого собою не являє:

• вона є лише тим, що сама із себе робить: «Існування передує сутності, оскі­ льки вона формується самою людиною, її власним «я». Іншими словами, людина є лише тим, що сама із себе робить. Людина мусить бути діяльнісною», — говорив Ж. П. Сартр;

• відповідає за те, чим вона є, і несе відповідальність за інших;

• спрямована у майбутнє, а відтак знаходиться у стані тривоги через проблему вибору: відповідальність — раціональність — свобода;

• занедбана — адже в світі без Бога вона не має опертя ані в собі, ані поза собою;

• відповідає за всіх людей: «Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі» (Ж. П. Сартр);

• знаходиться у стані тривоги — тобто у стані людини, яка обирає не лише і власне буття, а й виступає у ролі «законодавця людства»;

• відчайдушна — бо діє без надії пристосувати світ до власної волі;

• людина мужня;

• людина діюча.

Головні риси літератури екзистенціалізму:

• тема — існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушує людську особистість;

• ідея — звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;

• проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;

• самотній герой — індивідуаліст і песиміст, самотній бунтар проти абсурдно­ сті світу;

• етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;

• створення «прикордонних ситуацій» (людина перед обличчям смерті);

• проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символі­ кою, ілюзіями, подвійним дном).

Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр — теоретик напрямку та А. Камю.

2. Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі (21.06.1905—15.04.1980)

Французький письменник, філософ-екзистенціаліст, Лауреат Нобелівської премії (1964 року), прихильник сексуальної свободи особистості.. Він уособив інте­лектуальний образ людини XX століття: «Я... відпо­відальний за себе самого і за всіх, і я створюю певний образ, який я вибираю. Вибираючи, я вибираю люди­ну взагалі». Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали, з ним погоджувалися і захоплю­валися, проте згодом його політичні і філософські погляди заполонили літературну творчість.

До 1942 року французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали Сартра по збірці опові­дань «Стіна» і роману «Нудота». Перелом стався з появою філософських робіт і драматичних творів

письменника. Саме тоді читачі перевели Сартра до розряду головного нового ху­дожньо-філософського напрямку під назвою «екзистенціалізм».

Заслуга Сартра полягала у тому, що він популярно розкрив питання нової філо­софії про абсолютну свободу, яка була актуальним питанням того часу. Також письменник увів головні ідеї екзистенціалізму у романи і п'єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості.

Зовнішність: «Внешне его нельзя било назвать привлекательньш: невисокого роста, узок в плечах, редкие волоси, несимметричное лицо, заметное косоглазие, а вдобавок ко всему — весьма солидное брюшко»

Жан Поль Емар Сартр народився 21 червня 1905 року у Парижі. Належав до чи­сла дрібної французької буржуазії. Батько — Жан Батіст Сартр був морським офі­цером, захворів на тропічну лихоманку і помер, коли хлопчикові виповнилося всьо­го лише два роки. Мати — Анн-Марі Швейцер — родом у відомих ельзаських учених. Після смерті чоловіка поїхала жити до своїх батьків.

Дитинство майбутнього письменника пройшло у будинку дідуся по лінії матері. Дід Шарль Швейцер був професором філології (германіст і літератор), обожнював онука і прищепив йому любов до читання. Пізніше Сартр пригадував: «Я розпочав своє життя як, ймовірно, і закінчу його серед книг». Таким чином, дитинство май­бутнього письменника пройшло усамітнено, серед читання книг. Світ вивчати Сартр почав саме у такий спосіб. У родині Жана Поля жартома називали Пулу.

Виховання діда пророкувало Сартру вибрати професію вчителя або, принаймні, якусь подібну до неї. Саме дід запропонував онукові спробувати свої сили у літера­турі. Це сталося після того, як Сартр помітив, що він малий на зріст, фізично слаб­ший за інших хлопчаків і не завжди ладен за себе постояти. Таке відкриття принес­ло великі переживання, але поряд завжди був улюблений дідусь, який і «врятував і підштовхнув до стежини нової самоомани, яка перевернула усе життя».

Такою «оманою», а точніше втечею від буденності, стали письменницькі занят­тя. У віці восьми років Сартр почав писати романи в лицарському дусі. Він брав сюжети з книжок і фільмів, у думках був справжнім хоробрим воїном: «Я був виб­раний, проте не був бездарним. Усе, чого я досягну, буде плодом мого терпіння та невдач», — згадуватиме пізніше письменник.

Навчання розпочав у ліцеї Генріха IV, після чого його переводять у 1924 році до привілейованого вищого навчального закладу Еко Нормаль, де він вивчав фі­лософію.

У цей час Сартр працює дуже натхненно і самовіддано, зібравши навколо себе групу із інтелігенції. Навколо нього утворився гурток талановитої молоді, яка захо­плювалася ідеєю створити новий напрямок у філософії. По закінченні навчання у 1929 році Сартр став одним із тих випускників, який пройшов по конкурсу, отри­мавши вчений ступінь (диплом першого ступеня), який давав право викладати фі­лософію у вищих навчальних закладах. Так почалося сходження до Олімпу пись-менника-філософа Сартра.

Тоді і помітив письменник красиву і розумну студентку Симону де Бовуар, яка, на відміну від інших, трималася гордо і невимушено. У них зав'язуються стосунки, які переросли у кохання. Симона була особистістю неординарною її батько, відо­мий паризький адвокат, мріяв про сина і довго не міг змиритися з думкою, що на­родилася дочка. Видно, прагнучи довести свою «повноцінність», вона вже з дитин­ства набула якостей хлопців. Трималася незалежно, ніколи не плакала, билася, а у 13 років остаточно вирішила, що не матиме дітей і стане відомою письменницею. Спостерігаючи за життям батьків, Симона дійшла висновку, що родина вбиває ко­хання, перетворюючи життя у буденщину.

Сартр запропонував Симоні одружитися, але на нових умовах — на своєрідному шлюбному контракті:

• жениться и жить под одной крьішей как муж и жена— зто буржуазная по- шлость и глупость. Дети тоже связьівают и убивают любовь, а кроме того, возня с ними — зто бессмьісленная суєта и потеря времени. Позтому лучше их не заводить;

• если соединяться, то обязуются всегда бьіть рядом, считать себя принадле- жащими друг другу и бросать все, если кому-то из них требуется помощь или внимание;

• влюбленньїе должньї предоставить друг другу полную сексуальную свободу. Від такого шлюбного контракту Симона прийшла у захват: її стосунки із Сарт-

ром будуть унікальними, не схожими на інші. Але батько не поділяв захоплення дочки. І був проти, що дочка вступає у шлюб з людиною, яка підриває закони су­спільства.

Після закінчення університету Симоні і Сартру довелося розлучитися, оскільки вакансій у Парижі не було. Вона поїхала у Марсель, він — у Гавр викладати філо­софію. Зустрічалися рідко — 2—3 рази у місяць, але листи один одному писали майже що дня. У Марселі Симона скучала і не знала, що їй робити із свободою. Го­дин у ліцеї у неї було небагато, колеги-викладачі здавалися їй дурними і нецікави­ми. Після чергового листа, в якому Сартр повідомив, що збирається у Берлін, Си­мона вирішила відправитися до нього. А коли з'явилася у маленькій кімнатці готелю, то чоловік повідомив, що у нього «намітився невеликий романчик». А оскільки знайомство дружини з героїнями романчиків входило в умови їх дого­вору, Сартр спочатку заочно представив їй свою нову подругу, а потім вмовив по­знайомитися з нею.

Марі Жирар була дружиною одного із місцевих французьких студентів. Краси­ва, вона захопила викладача своєю мрійливістю. При знайомстві красуня лише на хвилинку поглянула на дружину свого коханця і порадила їй навчити Сартра за­йматися коханням, а то він нудний у ліжку.Симона ледь стримала себе, а Сартр пі­сля цієї зустрічі розказав друзям, що їхній шлюб з Бобром (так він називав дружи­ну) витримав час.

Настав час зайнятися літературою. Вперше заявив про себе як талановитого письменника романом «Нудота», який вийшов у світ у 1938 році, а вже наступного року була опублікована збірка оповідань «Стіна». Ці книги одразу помітили, бо ви­ни не були схожими на традиційну французьку літературу, тому творчість Сартра викликала глибокий інтерес як у критиків, так і в читачів-інтелектуалів. А Симона напружено працювала над романом «Гостя».

Невдовзі оселилося у Парижі, зайнявшись викладацькою і письменницькою дія­льністю, їх місцем перебування стала кав'ярня «Три мушкетери». Сюди приходили десятки прихильників Сартра, щоб послухати його вступи і посперечатися з ним. Правда, вигляд у письменника був дивним: «Грязная рубашка, помятая шляпа, на-детая набекрень, стоптанньїе ботинки, причем иногда разного цвета». Зовніш­ність Симони виглядала аскетично: «Накладная коса на гладко зачесанньїх черньїх волосах. Непритязательньїе клетчатие юбки, строгие, приталенньїе жакети».

З деяких пір подружжя стало появлятися разом з якоюсь чарівною дівчиною. Всі навколо знали, що це була коханка Сартра. У середині 30-х років у цій ролі висту­пала Ольга Козакевич, донька російських емігрантів, яка ще у Руані була студент­кою Симони. У товаритстві Ольга поводила себе дуже шокуюче: демонстративно сідала на коліна Сартру, обіймала його. Пристрасно цілувала. Ольгу змінила її сес­тра Ванда, потім — Камілла Андерсен, потім — Б'янка Бінефело.

Після перших романів Сартра Симоні ставало все трудніше витримувати їх, і вона призналася собі, що незважаючи на її незалежність, вона виявилася простою жінкою. Награвшись студентками Симони Сартр захопився східними красунями, яких знаходив невідомо де. Від ревнощів Бобр стала випивати, часто появлялася в аудиторії випивша, але друзям розповідала, що абсолютно щаслива із Сартром.

Але відбулася подія, що стала несподіваною навіть для самої Симони. Вона зако­халася і в цьому призналася Сартру. її захопленням став американський письменник Нельсон Олгрен, з яким вона познайомилася в Чикаго. їй на той час було 39, йому — близько 50. Вона стала літати до нього в Атлантику. Нельсон жив у власному будин­ку з підрізаними вазончиками, дзвіночками на дверях. Він приносив Симоні каву у ліжко, примушував гарно і регулярно харчуватися, давав уроки кулінарної майстер­ності, дарував їй пеньюари, красиву нижню білизну. Вона відчувала себе щасливою.

У Парижі їй доводилося вести інше життя. У 1949 році виходить її книга під на­звою «Друга стать», яка стала класикою фемінізму. Жінка стала відомою письмен­ницею. У розквіт слави до Симони у Париж приїхав Нельсон і поставив перед нею умову — він або Сартр. Симона зробила свій вибір — вона залишилася із Сартром, оскільки не змогла «зрадити спільні ідеали».

Коли розпочалася II Світова війна Сартр через слабкий зір був звільнений від призову до армії, його взяли на службу працівником метеослужби. У 1942 році, ко­ли фашисти окупували Францію, письменник співпрацював з журналом, який під­пільно видавав французький рух Опору. У 1943 році до письменника прийшла очі­кувана слава, пов'язана з виходом п'єси «Мухи». Головна тема твору — екзистенційне поняття свободи, яка стала однією із провідних у творчості письмен­ника. Мухи, які заполонили ціле місто, виступають символом почуття совісті, яке відчував народ. У тому ж році вийшла і головна філософська праця «Буття і ніщо», де письменник розкрив думку про те, що люди відповідають за свої вчинки лише перед собою, своєю совістю.

Укінці II Світової війни Сартр стає визнаним ідеологом екзистенціалістів. Ця філософія надавала великого значення людській свободі та була тісно пов'язана з рухом Опору.

Наступні десять років письменник працював особливо плідно. Написав рецензії, критичні статті, вийшла у світ його краща п'єса «Брудні руки» (1948), написав до­слідження про життя і творчість Шарля Бодлера і Жана Жене, у яких Сартр засто­сував досвід філософії екзистенціалізму до біографічного жанру.

У 1964 році Сартр був удостоєний Нобелівської премії, хоч сам він зажди скеп­тично ставився до слави.

У 1965 році, коли Сартру виповнилося 60, а його шлюбу з Симоною — 36 років, він наніс їй останню душевну травму, удочеривши свою 17-річну алжирську кохан­ку Арлет Елкаїм. їй загрожувала депортація із країни, а Сартр не бажав з нею роз­лучатися. Вона оселилася на квартирі у Сартра і навіть осмілилася не пускати Си-мону до свого чоловіка. Одного разу Симона не витримала і навіть кинула у свою суперницю банан. Але незважаючи на це, Симона залишалась єдиною людиною, яка розділяла його погляди.

В останні роки життя Сартр більше займався політикою, а не літературою. Здо­ров'я погіршилося, він майже повністю осліп через глаукому, проте від активного життя не відмовився: давав інтерв'ю, обговорював політичні події із друзями, слу­хав музику, просив дружину читати йому вголос). Помер Жан Поль Сартр 15 квітня 1980 року. У некролозі газети «Монд» йшлося про те, що жоден із французьких ін­телектуалів XX століття, жоден лауреат Нобелівської премії не здійснив на культу­ру такого глибокого впливу, як Сартр.