Е. Хемінгуей та Україна

Перше знайомств читача з творчістю Ернеста Хемінгуея відбулося в 30-х роках XX століття, коли твори письменника почали перекладати російською мовою. Українською мовою 1957 року вийшла його п'єса «П'ята колона», 1961 р. — роман «За рікою, в затінку дерев» у перекладі К. Суханенка та Н. Тарасенко, 1968 р. — збірка новел «Сніги Кіліманджаро» (переклад однойменної новели зроблено І. Драчем, а інших 19 новел збірки— письменником В. Митрофановим). 1968 р. у перекладі В. Брюггена була опублікована українською мовою книга спогадів моло­дшого брата Е. Хемінгуея Лестера «Мій брат Ернест Хемінгуей».

В. Митрофанов переклав також повість «Старий і море».

Запитання для самоконтролю

1. Що вам відомо про особистість Джека Лондона?

2. Чому деякі твори письменника носять автобіографічний характер?

3. Що нового вніс Е. Хемінгуей у розвиток світової літератури?

4. У чому суть «ефекту айсбергу»?

5. Як розкривається проблема «втраченого покоління» у романах Е. Хемінгуея «По кому подзвін», «Прощавай, зброє!»?

6. Які образи-символи зустрічаються у повісті «Старий і море»?

ЛЕКЦІЯ 13

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Г. Г. МАРКЕС

1. Г. Г. Маркес — теоретик «магічного реалізму».

2. Загальний огляд творчої спадщини письменника.

3. Проблеми духовності і моралі у новелі «Стариган з крилами». Приреченість героїв у романі «Сто років самотності».

1. Г. Г. Маркес — теоретик «магічного реалізму»

«Магічний реалізм» у широкому значенні — це на­прям, у якому органічно поєднуються елементи дій­сного та уявного, реального і фантастичного, побу­тового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне визначення подає і літературознавчий словник-довідник.

«Магічний реалізм»— це також умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Амери­ки другої половини XX століття.

У широкому значенні «магічний реалізм» вияв­ляється на різних етапах розвитку літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерон, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М. Гоголь, М. Булгаков).

У вузькому значенні найбільше цей напрям роз­винувся у латиноамериканській літературі XX сто-

ліття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою тво­ру. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі, куль­турні та інші), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної мо­делі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г. Г. Маркеса «Сто років самотності», де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

Термін «магічний реалізм» уперше застосував німецький мистецтвознавець Франц Рот у 1925 році стосовно німецького експресіонізму, якому він присвятив монографію «Постекспресіонізм. Магічний реалізм. Проблема нового європейсько­го живопису». За Ф. Ротом, «магічний реалізм» — це така концепція, що протисто­їть футуризму і, не відмовляючись від мімезісу, тобто відтворення дійсності, вияв­ляє внутрішньо притаманний буденності «магічний зміст».

У 30-ті роки XX століття італійський письменник Массімо Бонтемпеллі вжив цей термін стосовно літератури сюрреалізму. «Магічний реалізм», за Бонтемпел­лі, — це знищення межі між реальним і фантастичним, поєднання галюцинації з ре­алістичною концепцією деталі, зміщення закономірностей дійсності. На основі бу­денних фактів письменник створює фантастичну реальність, прагне створити ілюзію звільнення від дійсності силою творчої уяви.

Термін активно використовували європейські критики в 30-ті роки XX століття для характеристики явищ модернізму, але пізніше він зник з наукового обігу.

У 1948 році в Латинській Америці венесуельський письменник і критик А. Улас-П'єтрі відродив його з метою характеристики своєрідності креольської літератури. Найбільшого поширення термін «магічний реалізм» набув у 60—70-ті роки стосов­но літературних реалій латиноамериканського континенту.

Засновником «магічного реалізму» в латиноамериканській літературі став лау­реат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст, новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що голо­вним завданням його творів є знайомство читачів інших країн з особливим світо­сприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви. І Тому витоки магічного реалізму слід шукати в світогляді, соціально-історичній | дійсності індіанців.

Отже, «магічний реалізм» Астуріаса — це естетичне освоєння дійсності за до­помогою засобів індіанської міфології та фольклору.

Незалежно від Астуріаса цієї думки дійшов видатний кубинський письменник, мистецтвознавець, теоретик літератури, один із творців нового латиноамерикансь­кого роману Алехо Карпентьєр.

Прикладом поєднання міфологічних уявлень і реальності є повість «Царство зе­мне» (1949). У вступі до неї автор висунув концепцію «чудесної реальності». Вона пов'язана з міфотворчістю таїтянських негрів та індіанців. Карпентьєр вважав, що письменник може будувати свою оповідь таким чином, щоб «чудесне», тобто наро­джене народною уявою, могло переплітатися з дійсністю. Таким чином, терміни «магічний реалізм» та «чудесна реальність» мають багато спільних рис:

• існування двох реальностей;

• анімістичні, пантеїстичні уявлення про світ;

• перехід уявного образу в реально пережитий.

На думку А. Карпентьєра, специфіку латиноамериканського «магічного реаліз- і му» зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють І створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси її культури і зустрі- І лись усі епохи».

В українській літературі явище, споріднене з «магічним реалізмом», отримало назву «химерний роман» (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук та інші).

Автори намагаються осмислити історичний досвід людства у широкому міфоло­гічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, І а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

Представники «магічного реалізму» у своїй творчості використовують такі мі­фологічні елементи:

• Своєрідне вільне поводження латиноамериканців із часом і простором, яким не властиві послідовність і хронологія, розміреність і лінійність;

• До життя і смерті вони ставляться як до природних явищ; смерть для латино- І американців — це лише перехід до іншого світу.

Для існування «магічного реалізму» обов'язковою умовою є специфічна транс­формація об'єктивної реальності в художньому творі.

Риси «магічного реалізму» латиноамериканської літератури

• Звернення до національних джерел, традицій;

• Використання потенціалу усної народної творчості;

• Широке використання міфа (міфологізм і міфотворчість);

• Синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного і уявного;

• Філософська спрямованість творів;

• Узагальненість, універсалізм образів та ситуацій;

• Прийом очуднення (полягає в тому, щоб «вивернути дійсність навиворіт, щоб розглянути, яка вона зі зворотного боку»);

• Осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в конкре­ тних художніх образах;

• Використання традиційних сюжетів та мотивів (одіссея, робінзонада, міф про Сізіфа тощо);

• Атмосфера чарівного, фантастичного, містичного, що супроводжує буденне, звичне тощо;

• Активне включення до своїх творів образів тотемних тварин, рослин, аніміс­ тичні уявлення тощо;

• Яскраве використання символіки чисел, кольору;

• Особлива образна система, героями творів «магічного реалізму» є корінне на­ селення Латинської Америки, яке відрізняються від європейців іншим типом мис­ лення, світосприйняття; вони — виразники латиноамериканської самобутності; в героях особистісне начало приглушене; вони виступають носіями колективної мі­ фологічної свідомості, яка і є об'єктом змалювання;

• Дійсність висвітлюється крізь призму міфологічної свідомості;

• Поетичне сприйняття навколишнього, що базується на особливому ставленні до часу і простору, якому не притаманні послідовність і хронологія;

• Характерна манера письма, що грунтується на народній образності (грі слів, паралелізмі, алітерації, ритміці, метафорах).

Представником «магічного реалізму» у латиноамериканській літературі є Габрі-ель Гарсіа Маркес. Колумбійський письменник Габріель Хосе Гарсіа Маркес (Га-бо — так звали Маркеса у дитинстві) народився у 1928 році в провінційному місте­чку Аракатаці на березі Карибського моря. Він був старшим із 16-ти дітей телеграфіста Еліхіо Гарсіа, одруженого з Луїзою Сантьяго Маркес. В Аракатаці пі­сля тривалої боротьби лібералів з консерваторами, що спустошила і виснажила Ко­лумбію, оселився дід майбутнього письменника Ніколас Маркес, що впродовж вій­ни, виступаючи на боці лібералів, дослужився до полковника. Невдовзі до тихого патріархального містечка дотяглася всесильна американська фруктова кампанія, принісши з собою «бананову лихоманку»: вирощування і продаж тропічних фрук­тів обіцяли казкові прибутки, і до містечка злетілися шукачі легких заробітків. Се­ред них був і телеграфіст Габріель Гарсіа, котрий закохався у дочку полковника Маркеса. Історія кохання матері і батька Габо була романтичною. Луїза закохалася у колишнього студента-медика з першого погляду. Але її батьки, особливо батько, були проти шлюбу з «недостойним» молодим чоловіком, який ще й до того мав ре­путацію волоцюги. Але незважаючи на ворожість родичів, Ехіліо кожного вечора приходив під вікна кімнати коханої і на повен голос співав серенади. Розгніваний дон Ніколас стріляв у порожнечу ночі. Його дружина скликала всіх духів, щоб ті провчили нареченого дочки. А сусіди, яким серенади заважали відпочивати, вмов­ляли полковника видати дочку заміж, щоб нарешті настали бажані тиша і спокій. Кохання перемогло, батько погодився, і молоде подружжя переїхало до іншого міс­та, а маленький онук залишився в родовому гнізді, де й провів перші вісім років свого життя.

За ці роки «бананова лихоманка» занепала, занепали плантації, містечко вигля­дало спустошеним. Мешканці жили спогадами про громадянську війну і примарний розквіт. Осередком цієї напівлегендарної атмосфери був величезний будинок Мар-кесів, населений чудовими людьми і привидами минувшини. Хлопчика виховувала бабуся Транкіліна, на якій тримався весь дім. Завжди в роботі і турботі, ця малень-

ка жіночка була бездоганним джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій.

Проте найголовнішою людиною для хлопчика був дід, скептик і життєлюб вод­ночас, старший товариш і найбільший авторитет. Від нього майбутній письменник дізнався про події громадянської війни.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а набувши трохи знань, відвідував школу в місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який приблизно відповідає диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. До Колумбійського університету на юридичний факультет він вступив у 1947 році. Під час навчання читає твори В. Шекспіра, Ф. Рабле, М. Сервантеса, Д. Дефо, грецьких трагіків, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та інших. Тоді ж у газеті «Спостерігач» була опублікована його перша повість «Третя відмова».

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито. Маркес переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту і че­рез два роки став репортером у «Геральді». На цей час він уже був автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю «Опале листя», дія якої від­бувається в Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків, рецензуючи цю повість на прохання видавництва, написав, що автор по­збавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.

У 1954 році Маркес переїздить до Боготи, де працював репортером «Спостері­гача», друкував статті з морського життя. Ці матеріали, де він викривав факти пе­ревезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, були досить скан­дальними. Газету заборонили друкувати, а письменник залишився без засобів для існування. 1955 року побачили світ кілька оповідань, нарешті було опубліковано повість «Опале листя». Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте при­вернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети, Маркеса було відря­джено до Європи. Там, у Парижі, він зостався на тривалий час.

У 1958 році він одружився з Мерседес Барча, онукою єгипетського емігранта, у яку був закоханий ще юнаком, і яка також чекала його довгі роки. Як виявилося, чекала не даремно, бо у подружжя почалося щасливе і безтурботне подружнє жит­тя. З дружиною він мав двох дітей — синів Годріго і Гонсаліса.

Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, Г. Маркес влаш­тувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році переїхав до і Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями. У вільний час писав книжки: через рік після виходу повісті «Полковнику ніхто не пише» (1961) з'явилась збірка оповідань «Похорони Мама-Гранде».

У 1967 році комерційного успіху набув роман «Сто років самотності». Перше видання цього твору розкупили за тиждень. Як висловився перуанський письмен­ник Варгас Льоса, то був «літературний землетрус». У цьому творі вигадане селище Макондо символізує всю Латинську Америку, а її засновник Буендіа зі своїми на­щадками — історію світу.

Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес часто відвідує Картахен, свою батьків­щину. Подейкують, що він приятель Фіделя Кастро, і це незважаючи на те, що не все в політиці Куби, де письменник буває, йому подобається. Марксистські переко­нання Маркеса, його зближення з кубинським комуністичним лідером стало однією з причин вигнання письменника із СІЛА. В'їзд у цю країну йому був дозволений лише після 1971 року.

У центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» (1975) — гіпербо­лізований образ вигаданого американського диктатора. У новаторському за фор­мою романі «Хроніка оголошеної смерті» (1981) розповідається про вбивство, що неоднаково сприймається різними і ненадійними свідками.

Починається період популярності письменника. Йому надають почесний ступінь Колумбійського університету у Нью-Йорку, французький Орден Почесного Легіо­ну, про його творчість пишуть монографії. А через рік Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури «за романи та оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти усього континенту». Дізнавшись про присудження йому почесної нагороди, письменник зауважив: «Все писатели хотят получить Нобеля, но для меня зто стало би неудачей, так как я больше всего хочу оставить как можно больше пространства для моей частной жизни». Пізніше в інтерв'ю він сказав такі слова: «Иногда мьі с женой Мерседес вечерами остаємся дома одни, и нам хотелось бьі, чтобьі нас кто-нибудь пригласил ужинать или еще куда-нибудь. У нас маса друзей, но они не решаются запросто по-звонить, потому что думают, что в зтот вечер у нас двадцать праздничньїх встреч. И иногда оказьіваешься в настоящей изоляции, зто и єсть одиночество, которое приносит слава, и оно очень похоже на одиночество, которое приносит власть». Зу­пинившись у своїй Нобелівській лекції на умовах життя в Центральній та Південній Америці, Г. Маркес торкнувся теми експлуатації корінного південноамерикансько­го населення.

Останній з надрукованих творів Маркеса, роман «Кохання під час холери» (1990), мабуть, перший його твір, присвячений коханню. Працює також над книгою спогадів під назвою «Прожити і розповісти».

Останнім часом Г. Маркес з дружиною живуть у Колумбії, в одному із найпрес-тижніших районів Боготи. Вони займають просторі апартаменти на двох поверхах чотириповерхового будинку з видом на парк, а подорожують у власному седані з куленепробивними вікнами і дверима. Декілька агентів спецслужб слідують за ни­ми на іншій машині. Такі міри незайві у країні, де кожного місяця викрадають майже двісті чоловік і більше ніж дві тисячі вбивають.

З 1999 року поширилась інформація про те, що Г. Г. Маркес хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань повідомили навіть про смерть письменника. Виявилось, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з'явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: «Моя лимфа отступила, я снова полон сил».