Риси творчості письменника:

• Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнен­ ня протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звід­ си — наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у сю­ жеті;

• У більшості творів письменника відсутня чітка композиційна схема. Звичайно ми нічого не знаємо ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав'язкою була війна, що визначала драму людського життя. Дія розпочиналася власне у момент кульмінації— це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту також здебільшого відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було неможливим;

• Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На контрастах і були побудовані романи письменника;

• Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло на­ пруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого читача;

• Лаконізм;

• Психологічна майстерність;

• Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;

• Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чес­ ності і мужності;

• Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім «джентельменські» слова, вони не приховували за респектабельною поведі­ нкою своїх справжніх почуттів;

• Письменник не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в пе­ реносному, а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні, тобто передавали внутрішній стан героя. Мова Хемінгуея відзначалася простотою, виразністю і лаконізмом (так званий «телеграфний стиль»).

• Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він на­ магався дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до долі героя, а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість са­ мому дійти певних висновків;

• Герої письменника — «герої кодексу». Якими б не були теми і сюжети творів Е. Хемінгуея, він завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних ка­ тегорій: честь, мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповіду­ вав філософію своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у най- небезпечніших ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його персонажі стали «героями кодексу», як їх згодом стали називати літературні крити­ ки. Е. Хемінгуей проповідував культ людини, яка не здається у боротьбі з життєви­ ми випробуваннями. Це і був хемінгуеївський тип героя. Герої письменника не на­ магалися формулювати якісь філософські, політичні, моральні висновки. Ці люди не аналізували життєві обставин, а діяли в них. Вони уникали роздумів чи узагаль­ нень, не любили висловлювати свої аргументи навіть з тих питань, які їх хвилюють. За маскою спокою, байдужості, часом жарту часто були приховані біль, тривога, незадоволення, страждання. Саме така насиченість внутрішньої експресії визначала тон хемінгуеївської оповіді. Герой твору, якого змальовував автор, це здебільшого герой ліричний, автор тісно зв'язаний зі своїм героєм і через його сприйняття давав оцінку подіям, людям та їхнім вчинкам.

• Введення у літературу «принципу айсберга», який на одну восьму височить над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Письменник вважав, що са­ ме так має творити письменник: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути закладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризується натяками та недомовками. Письменник змальовував тільки факти, але за ними легко вгадували­ ся складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів, авторських пояснень, «саморозкриття» персонажів, він перетворював багато оповідань на короткі драматичні сцени, ущільнював додаткові відомості до майже драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не вияви­ ти, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стає вкрай погано, ко­ ли її душить біль і туга, вона говорить про якісь дріб'язкові речі — про їжу, дорогу, погоду, спорт. Внутрішня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у розірванім син­ таксисі, у багатозначності пауз, у настійливому, ніби автоматичному повторі однієї і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного напруження приховане виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей — майстер відбору і проду­ маної послідовності фактів. Він тяжів до виразності й лаконізму, зосереджуючи увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне навантаження. Добре володіючи складним мистецтвом натяків, письменник досягав максимальної виразності худо­ жньої деталі. Символічна деталь давала змогу авторові не тільки відобразити пев­ ний факт чи явище, а й передати внутрішній пафос оповіді. Реалістична символіка посилювала ліричне звучання творів Хемінгуея, надавала їм філософської багато­ значності.

• Війна і смерть стали предметом зображення у Хемінгуея не через хворобли­ вість авторського світосприйняття, а через те, що перед лицем цих випробувань з людської поведінки спадали усі нашарування, оголювалася людська сутність, прав­ да, що її зображував письменник.

• Час, простір, коло героїв — все звужувалося так, щоб увійти в «магічне коло» головного персонажа. Але водночас специфіка реалізму полягала у тому, щоб це

вузьке коло не замкнуло в собі читача, щоб герой виявився не тільки як певна люд­ська особистість, але й як продукт своєї епохи.

Роботу над романом «Прощавай, зброє!» письменник розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, коли Хемінгуей був на вершині слави, і, здавалось, ніщо не віщувало нещастя, закінчив життя самогубством його батько. Ця подія ще раз нагадала Ерне-стові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну до­лю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові ви­раз «А іаге\уе11 іо агаі8» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте, руки» (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману зазвучала тема втрат, які переслідували головних героїв.

Дія роману «Прощавай, зброє!» безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора — фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у ду­ші автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Цей ро­ман — розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних пе­реживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж компо­зиційному ключі, що і «Фієста». Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.

Роман справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів Е.Хемінгуея. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено че­рез свідомість її рядового учасника, через долю звичайної людини — «негероїчного героя». Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучан­ня. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й поси­лив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд Хемінгуея.

Війна і кохання, життя і смерть — усе органічно переплелося у цьому творі. Війна показана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового свяще­ника, лікаря з госпіталю. «Хай їй чорт, цій проклятущій війні» — говорять водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувалася: «На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї помер­ло всього сім тисяч чоловік». Головний герой Генрі знав, що війна — це стра­хіття, а проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, — він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італі-єць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її нас­лідки.

Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічить людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна люди­на, Рінальді втрачає любов до життя, спустошується духовно. Його оточують «мо­рок і порожнеча, і більше нічого».

В результаті роздумів про війну Генрі дійшов висновку, що солдатів — цих про­стих італійських селян, — «побито щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки. Дайте йому владу і побачите, який він муд­рий!». Та про селян у цій війні ніхто не дбав. Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких Хемінгуей зробив свого героя, зму­сили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а розстрілювати своїх прос­тіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили зміст усі високі слова — «священний», «славний», «жертва», «не мине марно»: «Ми чули їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не бачив до­вкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...».

І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі виходить з неї, уклавши «сепаративний мир». До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що зв'язувало його з війною — добра воля, — він залишився один проти всього ворожого світу. Коли герой розповів про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із за­йменника «я». Діставшись берега, герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов'язку перед світом, порвав усі зв'язки, усі стосунки з ним. Навіть «гнів змило в річці разом з будь-якими обоє 'язками». Тільки кохання — наче острі­вець людяності, доброти — залишився у героїв. Закохані не можуть сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об'єднувало, — це чистота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, — каже Кетрін, «нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас». Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії.

А проте війна весь час незримо була присутня в цій безхмарній ідилії. Генрі примушував себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім ін­шому. «Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...». Отож був створений славнозвісний хемінгуеївський під­текст — коли головне лише згадується (газети і війна в газетах), але воно таке не­втішне, тривожне, нерозв'язно безнадійне, що герой намагається хоч якось розвія­тися, забутися, втекти від нього.

За романом для Е. Хемінгуея, війна — найстрашніший і найяскравіший, але ціл­ком закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в ми­рний для них час герої зазнають трагедії. Єдина опора у ворожому світі — кохан­ня — вбиває Кетрін. І більше для Генрі не існує нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з собою.

Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він виявився тим персонажем, від імені якого Е. Хемінгуей висловив свої зрілі думки про війну і долю «втрачено­го покоління». Головна з них полягала в тому, що для людини, яка побачила війну хоч один раз, вона ніколи не закінчується, розділивши її свідомість на «денну» — нормальну, і «нічну», яка живе страхами та кошмарами. Фредерік Генрі говорить: «Война бьгла где-то очень далеко. Может бить никакой войньї и не бьіло. Здесь не бьіло войньї. Я вдруг понял, что для меня она кончилась. Но у меня не бьіло чувства, что она действительно кончилась. У меня бьіло такое чувство, как у школьника, которьш сбежал суроков и думает о том, что сейчас происходит в школе».

Таким чином, у цьому романі Е. Хемінгуей звертався до теми «втраченого поко­ління», яке викинула війна у життя без ідеалів і надії. Твір гнівно засуджував війну, як явище антилюдяне, спрямоване проти всього живого на землі. Письменник до­вів, що жодна з проблем, спричинених війною, не варта нічого, порівняно з людсь­ким життям. Війна калічить душу і тіло людини. Навіть ті, хто вижив, не можуть надалі залишатися звичайними людьми, — вони втратили все, і насамперед, самих себе.

1926 рік— дата виходу першого хемінгуеївського роману «І сходить сонце». Він вийшов водночас у Нью-Йорку і Лондоні під назвою «Фієста». Ця книга прине­сла авторові світову славу. «Фієста» — розповідь про групу американських експат­ріантів, які жили в Європі після Першої світової війни. Герої роману перебували у постійному русі, кудись їхали або йшли, роз'їжджалися, з'їжджалися, сварилися, майже без упину пили. Це зображення «безнастанного» руху і складало більшу час­тину твору. Саме цей талановито зроблений пласт роману і визначили його рецен­зенти.

Роман зустріли, як ще одну майстерну розповідь про покоління, травмоване вій­ною. Причетність роману до творів «втраченого покоління» визначив епіграф, який Ернест Хемінгуей взяв зі слів Гертруди Стайн.

«Втрачене покоління» у романі — це, насамперед, леді Брет та її оточення, яке змалював письменник у своєму творі. Вони шукали забуття у дурмані. Але навіть їхня невлаштованість, розбещеність підносилася над «добропорядністю» обивателів, яких не торкнулася війна. Леді Брет та її оточенню було властиве почуття товариськості, справжній демократизм, причетність до драм і трагедій своєї епохи.

До «втраченого покоління» значною мірою належав і головний герой роману — оповідач Джейк Барнс. Це стриманий і мужній, але чуттєвий чоловік, життя якого було скалічене війною. Пережиті ним травми настільки тяжкі (Джейк Барнс після поранення перестав бути повноцінним чоловіком), що говорити про них дуже важ­ко. Якраз з цієї причини роман розпочинається з розповіді про Роберта Кона — лю­дину середньостатичну. Такий початок («Роберт Кон когда-то бьіл чемпионом Принстонского университета в среднем весе. Не могу сказать, что зто звание си­льно импонирует мне, но для Кона оно значило очень много...») проводить межу між «своїми» і «чужими», тими, хто воював, і тих, хто ні. Його принаджували роз­ваги, йому була притаманна збентеженість^ болісне бажання зрозуміти світ. Жив він звичайними радощами простого життя. Йому важко, але він намагався не зневі­ритися до кінця, відшукати для себе духовну опору. Цьому сприяє і його фах коре­спондента. І ще — Джейкове вміння бачити навколишній світ, знаходити спільну мову з іспанськими селянами, пантеїстичне ставлення до природи. Незважаючи на трагізм свого становища, він залишається непереможеним до того часу, доки його внутрішній світ близький світу природи. Він тамував душевний біль тишею гір і дзюрчанням річок, шумом моря. Мужність, з якою герой переносив фізичну непов­ноцінність, не відмежовуючись від життя, дозволила посісти йому домінуюче ста­новище серед інших героїв. До того ж Джейк виявився справжнім болільником бою биків — кориди. У романі її образ багатоплановий. З одного боку, корида асоцію­валася з сучасним життям, що вимагало від людини такої ж нервової зібраності і граничної напруги, як від матадора арена. Тут акцентовано насамперед героїчне й ідеальне начало кориди. З другого боку, це всенародне свято, що до нього завжди прагнув і весь світ, і кожна душа, своєрідний світ відродження чогось світлого і святкового.

Образ Педро Ромеро, матадора, якраз і уособлював героїчне і святкове начало у кориді. Людина мужня, благородна, він сміливо дивився в очі смерті. Загалом Пед­ро такий, яким хотів бути Джейк Барнс, тому герой зразу протиставив ідею кориди, яка оголює закони життя. Якраз корида стала перевіркою на зрілість і повноцін­ність для кожного із героїв роману. У зв'язку з цим вибудувалася своєрідна ієрархія героїв твору:

• першу сходинку складали ті з них, кому не притаманне справжнє відчуття життя — це Роберт Кон;

• другу — люди, скалічені війною, але все ще здатні відгукуватися на все справжнє — Брет Ешлі, Джейк Барнс, граф Міппіпопуло та інші.

Ще одним випробуванням, яке виявило сутність героїв, було кохання. Центром притягування для всіх героїв-чоловіків була Брет Ешлі, на перший погляд, доступна і розбещена, але насправді — незалежна і самотня, яка кохала тільки Джейка Барнса. В минулому— сестра милосердя, Брет пройшла всю школу мужності. Трагедія Джейка стала причиною її приреченості на нещастя, яке тепер, коли пройшли роки, топилося у вині і розмінювалося у хвилинних захопленнях. Але вражає те, що зовніш­ні ознаки розкладу не торкнулися внутрішньої сутності героїні. Вона все ще надзви­чайно красива, і краса відображала багатство її душі і здатність на глибокі почуття.

Таким чином, впевненість в тому, що в будь-якій ситуації людині потрібно зберігати честь, не залишає Е. Хемінгуея. Його герої дуже самотні — яким, як правило, потрібно прийняти власне рішення. Це «герої кодексу», тому що справ­жня трагедія небагатослівна, а кредо особистості виявляється в її вчинках. За до­лями головного героя та його друзів читачі побачили долю цілого покоління, чия юність загинула в окопах Першої світової війни, хто, не встигнувши побути юним, одразу відчув себе старим і розчарованим в усьому. Хлопцям, які пішли на війну «захищати свою батьківщину», відкрилися очі на ту мораль, яку не можна назвати мораллю. Втративши віру, вони нічого не придбали. «Наші ідеали зазнали краху, наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних людців та спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну», — так говорить і один з героїв Е. М. Ремарка.

Роботу над темою наступного роману «Маєш і не маєш» письменник розпочав 1934-го, а завершив влітку 1937 року, приїхавши на короткий час на Флориду з ре­спубліканської Іспанії. Американські критики зустріли роман недоброзичливо, бі­льшість їх вважала, що, незважаючи на цікаву техніку письма, «Маєш і не маєш» — «найневдаліший із усіх романів Хемінгуея».

Як художнє ціле роман цей значно відрізнявся від попередньої великої прози письменника. Він розпадався на кілька частин, адже роман виріс із трьох оповідань. Значною мірою автор відходить у романі від звичної техніки письма: замість лірич­ної оповіді, яку веде близький письменникові герой, маємо ліро-епічний твір, кож­ну частину якого довірено оповідати іншій особі.

Роман ознаменував нове осмислення життя, а відтак і новаторські підходи до його відтворення у мистецтві. Тут ми вперше зустрілися з американською дійсніс­тю 30-х років у зображенні Е. Хемінгуея. Вимальовувалася дуже сумна картина: злиденне життя рибалок Флориди, трагедія ветеранів війни, розбещеність і мар­ність життя багатих власників яхт, нице буття модного курорту. Змальовані пись­менником соціальні зрізи підкреслено контрастні і забарвлені авторською іронією та щирим співчуттям.

Після поразки республіканської Іспанії Е. Хемінгуей, переповнений враження­ми, роздумами, болем повернувся до Америки. Йому хотілося якнайшвидше розпо-

вісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Оселившись у Гавані, 1 березня 1939 року він узявся за роботу, а 21 жовтня роман «По кому подзвін» уже вийшов друком. Через багато років письменник так говорив про цей роман: « «По кому по- І дзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не І закінчена. Я написав її одним подихом після того, як майже два роки щовечора пе- І редавав телефоном в Нью-Йорк дві шпальти про жахи громадянської війни. В романі багато шлаку». Одна з головних ознак роману— непримиренна і войов­нича ненависть Е. Хемінгуея до фашизму. Тема роману — зображення подій гро­мадянської війни в Іспанії, а герой — американець, що віддав життя за Іспанську республіку. Зображення цієї теми було нетрадиційним. Письменник не створив ши­рокої картини громадянської війни. Роман побудовано як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Дія роману розгорталася у горах Гвадаррами в останній тиждень травня 1937 року, охоплювала лише три доби, а то­чніше — 68 годин, і була зосереджена навколо вибуху мосту, який мав здійснити підривник Роберт Джордан з участю партизанського загону. Міст необхідно виса­дити у повітря в суворо визначений для цього час, аби забезпечити наступ респуб­ліканських військ. За 68 годин герой — колишній викладач іспанської мови в аме­риканському коледжі, а нині боєць республіканської Іспанії— встиг так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю вони дорівнювали цілому людському життю. Тому доречно нагадати епіграф до роману— рядки поета-метафізика Джона Донна, які стверджували, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це частка материка — людства. І це дійсно так, бо по­кладений в основу роману епізод не тільки служив організатором сюжету, а й виро­став у своєму значенні до події великого масштабу: «Джордан думає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої обернеться доля не лише даної опе­рації, а й доля Республіки, і навіть більше того — людства».

Головний герой роману, як і завжди у Е. Хемінгуея, — людина, близька йому духом, поглядами, навіть наділена біографічними даними письменника. Дід Джордана, як і дід Е. Хемінгуея, брав участь у громадянській війні в Америці на боці антирасистських північних штатів. Дід для нього багато в чому залишився взірцем, дорогою пам'яттю, саме він навчив хлопчика, що за волю варто боро­тися, її треба обстоювати зі зброєю в руках. Батько Джордана — теж близька йому людина, але виявив легкодухість, так само, як і батько письменника, покі­нчив життя самогубством. Віддавав письменник героєві і свою безмежну любов до Іспанії, до її народу. Так само, як і автор, герой теж не належав до жодної партії. Він вважав своїм обов'язком чесно і самовіддано боротися з фашизмом там, де той найбільш небезпечний. Але понад усе він підносив свободу і скоряв­ся дисципліні тільки вимушено, тільки на час, тільки з необхідності. Цією особ­ливістю, а також ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя були позначені всі смислові лінії роману. З одного боку, був герой, який бездо­ганно знав Іспанію, історію країни, внутрішні закони її життя. Він був здатний зрозуміти іспанців, іспанський народ, побачити їх і відсторонено і зсередини водночас.

Погляд на війну обумовлено ступенем політичної і громадянської зрілості голо­вного героя. З одного боку, це людина, яка добре знала Іспанію, історію країни, внутрішні закони її життя. Вона здатна зрозуміти іспанський народ, побачити його, так би мовити, зсередини. При цьому незалежність мислення дозволяла цій людині мати власну, іноді далеку від загальновизнаної, думку про події, які відбуваються навколо неї, про людей, з якими їй доводиться зустрічатися.

У романі спостерігався жіночий образ — Марія, який взятий з життя. Письмен­никові розповіли про історію дванадцятирічної дівчинки. Саме про її історію — страту батьків і вчинену над нею фалангістами наругу — розповідалося у романі.

Роки боротьби за іспанську республіку були періодом найближчого зближення Е. Хемінгуея з комуністами, і тому змалювання їхніх образів у романі цілком зако­номірне. Воно далеке від ідеалізації і продиктоване ставленням самого письменни­ка до революції, до її перспектив. Для нього характерне бажання проникнути в сут­ність процесів, які відбуваються у суспільстві, а звідси — намагання неоднозначно, в усіх аспектах показати революцію — громадянську війну в Іспанії. Цьому сприяв той факт, що керівні сили Республіки зображені через призму сприйняття розумної, освіченої і неупередженої людини— Роберта Джордана. Ще вплинуло те, що в цьому романі письменник, на відміну від попередніх творів, де все подавалось тіль­ки через світосприйняття героя, — іноді брав слово сам і розповідав про те, чого ні­як не міг ані бачити, ані знати головний герой. Так з'явилися сцени, яким у загаль­ному ідейному задумі роману відведена досить значна роль.

Вибір центральної ситуації роману, трагічної за своєю суттю, тісно пов'язаний з тим, що твір писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводився до того, що вона має відбутися у точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачено її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший ба­чить, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов'язково підривати міст удень, ризикуючи життям парти­занів адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де має початися наступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, Джордан не лише хоче по­передити про нові обставини, а й сподівається одержати наказ, що відповідав би новій ситуації.

Проте змінити вже нічого не вдалося. Нікому несила зупинити воєнну маши­ну. Залишилося тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, викона­ти свій обов'язок. І Джордан виконав його до кінця. Разом з ним на смерть піш­ли і партизани.

Хемінгуей напружено шукав причин поразки Республіки, однією з яких він вва­жав так зване «невтручання» західних країн, що розв'язувало руки фашистам, а ті одержували підтримку грішми, зброєю, військами.

В «По кому б'є дзвін» вперше і востаннє з'явився у творчості Е. Хемінгуея уза­гальнений образ — образ народу — складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Зі сторінок роману постало ва­жке життя іспанських селян. Особливе значення мав уривок, у якому розповідалося про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистояла розповіді про страту фашистів, а внутрішньо обумовлю­вала цю страту, зробила зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоював думку, що насильство породжує тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розумів, що в боротьбі з фашизмом іншого виходу немає і що обов'язок всіх чесних людей виступити проти фашизму. Однак здобути внутрішню свободу так не можна. Думка про це проходила через увесь роман і чис­ленні його деталі. Фактично приреченим виступав не тільки герой, а й ширше — та справа, заради якої він пожертвував життям.

Вихід у світ цього твору став літературною подією. Реакція на книгу була неод­нозначною. В гітлерівській Німеччині книгу спалювали на вогнищах. Водночас

своє невдоволення романом висловила і прогресивна громадськість Америки. Ав­тора звинуватили в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не у всіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Але вже під час Другої світової війни цей твір з повним правом було взято на озброєння в антифашистсь­кій боротьбі людства.

Особливе місце у творчому доробку Е. Хемінгуея посідає повість «Старий і мо­ре». Першою спробою до написання повісті «Старий і море» був нарис «На блакит­ній воді. Гольфстрімський лист», опублікований 1936 року в журналі «Есквайр». У нарисі йшлося про історію рибалки похилого віку: «Біля Кабаньяса старий упій­мав величезного марліна, який потягнув його човен в море. Через два дні старого підібрали за шістдесят миль від берега. Коли його знайшли, він плакав і страждав від того, що його двобій за величезну рибу виявився марним — акули майже все знищили». Це був ніби ескіз сюжету повісті, який згодом збагатився життєвим змі­стом, доповнився новими деталями й подробицями.

До створення повісті Е. Хемінгуей звернувся 1950 року і написав її під впливом високого натхнення, пов'язаного з його захопленням чарівною молодою жінкою Адріаною Іванчич. Закоханість додала письменникові творчих сил, сповнила жагою

до літературної праці.

Е. Хемінгуей говорив: «Я працював над повістю декілька років. Герой Сантьяго мені подобається більше за інших персонажів. Я витратив вісімнадцять днів тільки для того, щоб відшліфувати й надрукувати повість на машинці». 17 лютого 1951 року письменник остаточно завершив роботу над повістю. Повість була на­друкована у травні 1952 року в журналі «Лайф» і через рік відзначена найпрестиж-нішою в Америці Пулітцерівською премією у розділі прози, автора нагородили ме- ] даллю за заслуги перед Американською Академією літератури й мистецтва. У 1954 році «Старий і море» удостоївся Нобелівської премії. У рішенні Нобелівського ко­мітету сказано, що премія присуджується «за видатну майстерність стилю у сфері сучасного оповідного мистецтва, яка особливо яскраво виявилася у повісті «Старий

і море».

Повість Е. Хемінгуея нагадує біблійну притчу саме через побутову основу опо- \ віді та повільний розвиток сюжету. Одним із провідних у творі є мотив незвичайної риби, про яку так довго мріяв і нарешті спіймав старий рибалка. Спіймав, доклавши до цього надзвичайних зусиль, але його здобич відняли акули, і старий повернувся додому лише з обідраним скелетом риби

«Історія рибалки переростає в історію трагічної долі старого, приреченого життям і суспільством на самотність і жорстоку боротьбу за виживання». Автор, зображуючи ситуацію людини, яка, начебто, програла двобій з Природою, однак не вдається до песимізму. Зрештою старий вийшов переможцем у жорсто­кій битві за життя, за право зватися людиною. Так вважає хлопець Маноліно, який, безперечно, висловлює думку самого письменника. Мотив перемоги втіле­ний, зокрема, в образах левів, що часто сняться старому, і хлопчика, який не за­лишає його у скрутну годину. Ці образи символізують силу, юність, любов до

життя і віру у перемогу.

Яскравим образом у творі є образ Сантьяго, це найбільш «філософічний» герой Хемінгуея. Цей самотній мужній старий зважується сам-на-сам вийти на двобій зі стихією. Він втілює у собі узагальнені риси людей «нерозкритих можливостей», які за певних обставин можуть показати, на що здатна людина.

Сантьяно-миролюбна людина, але він з роду тих, хто не звик здаватися і трима­ється поки живий. Спіймавши велику рибину, яка несе його в море, старий не впа-

дає у відчай, а намагається точно розрахувати свої сили і сили рибини, готується до нелегкого двобою. Не один раз він жалкує, що поряд з ним немає хлопця, який би міг йому допомогти. Незважаючи на смертельну небезпеку, яка загрожує йому з боку рибини, він залишається витриамним і спокійним.

Від самого початку і до кінця книги Сантьяго веде розмову з рибин і з самим со­бою. Старий помічає життя природи навколо себе, щиро радіє пташці, думає про кашалотів і дельфінів.

Сантьяго добре знає рибальську справу, вміє передбачати поведінку риби. Що­правда, іноді впадає у зневіру, його пригнічує думка про неминучу поразку. Він мріє про велику рибин, яку убив би не просто, щоб продати її, а тому, що він спра­вжній рибалка. Треба лише забути про вісімдесят чотири дні суцільної невдачі, зі­брати свої сили, пустити у хід всю свою майстерність і перемогти. І Сантьяго все зробив правильно, він вистояв у двобої з марліном та акулами. І хоч акули розтягли всю рибу, хоч йому вдалося привезти з собою лише її величезний обгризений ске­лет, переможцем у цій боротьбі вийшов він.

Для Сантьяго битися за рибину — це значить битися за життя, не просто за їжу, а за своє місце у жорстокому світі, який не визнає невдах. Він самотній серед лю­дей, самотній у своєму двобої з рибиною, морем, акулами, і, по суті, — із самою долею. Але в мотиві самотності немає песимістичної ноти, навпаки, старий по-філософськи сприймає реальність, він занє, що розраховувати в житті треба тільки на самого себе. Оптимізму й сили старому в самотньому існуванні додає дружба з хлопцем Маноліно — втіленням доброї сили і молодості.

Після виходу у світ повісті почався пошук тієї реальної особи, з якої Хемінгуей писав свого старого, причому активно займалися цим літературознавці і особливо журналісти.

Згадувалися імена рибалок з Кохимара (Куба), котрі нагадували героя твору — хто своєю зовнішністю, хто наявністю подібної історії в біографії. Сам Хемінгуей говорив, що «справжнім прототипом» був механік з його судна Карлос Гутьєрес. Коли 1952 року до Хемінгуея на Кубу приїздив фотограф, щоб зробити знімки до повісті, письменник запросив сфотографуватися разом із собою 80-літнього кубин­ського рибалку Ансельмо Ернандеса як прототипа старого Сантьяго. Як бачимо, сам Хемінгуей не міг і не хотів зупинити свій вибір на комусь одному. Адже ми­тець, створюючи художній образ свого героя, додав до конкретних рис певної осо-би-прототипу риси, властиві й іншим людям цієї професії. Таким чином, письмен­ник створив характер, що поєднав у собі національну самобутність із високими загальнолюдськими рисами.

Особливості стилю повісті «Старий і море»:

• використання зовнішнього сприйняття, за яким проступає внутрішній хемін- гуеївський підтекст-айсберг;

• письменник відмовляється від пишних слів, яскравих епітетів, щедрих порів­ нянь, він не змальовує трагічної картини душевного неспокою Сантьяго, уникає описів морських краєвидів, не намагається підкреслити смертельної небезпеки з боку величезної рибин;

• лексика твору потребує вдумливого прочитання, уваги до деталей і натяків, ніби випадкових, а насправді таких, що дають кляюч до розуміння авторського задуму;

• використання художньої деталі.