3. Новаторство прози е. Хемінгуея:

лаконізм, «ефект айсбергу», відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив («Прощавай, зброє!», «По кому подзвін»)

Кожну неповторну постать приводить у її пантеон власний неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно й складно; одні рухаються, сказати б, по прямій, ін­ші — химерними зигзагами. Свій шлях був і в Е. Хемінгуея. «Протягом останніх двадцяти п 'яти років, — писав у 1952 році американський критик Філіп Янг, — вплив Хемінгуея на новітню прозу був таким великим, що його навряд чи можна виміря­ти». «Перед своїм кінцем, — вторував йому інший американський критик, Джон Томпсон, — Е. Хемінгу-ей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, на Середньому

Заході США. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл. Ернест виріс у досить заможній родині, а життя в Оук-Парку було таке, що довкола він за дитячих та юнацьких років не

бачив злиднів. Це містечко США населяли середні та дрібні буржуа, досить за­можні, щоб побудувати собі житла якомога далі від гомінкого і розбещено­го міста.

Сім'я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентельменом, який займався виготовленням і продажем товару у фірмі «Рендол, Холл і компанія». Бабуся Каро-ліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним характером і твердою волею, яка скеровувала життя чоловіка та двох дітей.

Дід зі сторони батька, Ансон Тайлер Хемінгуей, безпечний власник нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся Аделаїда, вольова, ціле­спрямована жінка, владно керувала сім'єю, не знаючи спокою і відпочинку.

Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав фотографію, за­хоплювався футболом, але головним його захопленням була природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись життям індіанців. Іншим літом, на студентських каніку­лах, він побував у топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на природі, але головною його справою залишалася медицина.

Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі свої му­зичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала своїх дітей, незалежно від їхніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на родинних прийо­мах. Так і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому довелося згаяти чимало часу на немилу науку, перш ніж мати переконалася у марності цього навчання.

Дитинство письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й захоплю­вався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера Валлун, тоді ще не заселе­ному і просторому. Тут виявилося захоплення мами романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідно­го краю. Разом з батьком він ходив не лише на полювання і рибалку, а й відвіду­вав індійські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своєму стоїцизму Ернест навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди по­рожні бідони. Хоча в ті роки, коли Ернест навчався у школі, фінансове становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових грошей дітей обме­жували. Батько був вихований у дусі розумної економії, він вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм дітям тільки за вико­нання певних робіт, до того ж за дуже низькими розцінками. На фермі батько до­мовлявся з Ернестом про всі види робіт, не обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіанського селища лягли в основу одного з перших оповідань пись­менника «В індійському селищі».

Любов до рідного краю прищеплював хлопцеві і дід по батьковій лінії, який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові виповнилося 12 років, дід подарував хлопчикові перший у його житті «дорослий» подарунок — рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і рибалка, стало одним з найулю-

бленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий заклад, що його закінчив Е. Хемін-гуей, була школа в Оук-Парку. Чотири роки навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. її випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни.

Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки серйозно за­хоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим захоплювався і літературою.

Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році, щойно хлопець закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну. Юний Ернест домагається для себе брати участь у цій боротьбі. Через поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли до армії. Але один із спів­робітників газети «Стар» — Тед Брамбек — допоміг Ернестові вступити до амери­канського Червоного Хреста і одержати призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції об­стрілювали німці. Е. Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до Парижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об'їхати найнебез-печніші місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для «Стар» безпосеред­ньо з війни.

Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути ближче до фронту, і тому домагається призначення в Італію. Спочатку письменник був далеко від передової, але згодом отримав переведння на фронт. Він ходив окопами, розмо­вляв з солдатами, роздавав сигари, шоколад. Під час однієї такої експедиції на річці П'яве 18-річний юнак потрапив під мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемінгуея. Незважаючи на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпункту. Дорогою його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив сво­єї ноші, а прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під Фоссальтою, пись­менника удостоєно італійських військових нагород: військового хреста і срібної медалі. Післялікування він на пароплаві «Джузеппе Верді» 21 січня 1919 року при­був до Нью-Йорка. Спочатку перебування вдома було безхмарним, але батьки ви­магали, щоб він обрав собі шлях у житті (літературну діяльність при цьому до ува­ги не брали). Непорозуміння з сім'єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові забороняють жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення.

Взимку 1919 року Е. Хемінгуей працював і друкував свої твори в Торонто — у «Віклі стар» і «Дейлі стар». Це забезпечувало йому хоч якийсь прожитковий міні­мум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом Смітом наймав кімнату у Чи­каго, писав для газети в Торонто, працював у тижневику «Кооперейтів команвелс». У той же час серйозно задумувався над письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час.

У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з уже відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом у Хемінгуея виникла ду­мка, що писати треба вчитися. І у зв'язку з цим він хоче їхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон, яка згодом стала його дружиною. Разом з нею у 1921 році, діставши від торонської газети вигідну для себе пропози­цію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд,

письменник поїхав до Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав ін­терв'ю у відомих державних діячів. Е.Хемінгуей одним із перших зумів побачити основну небезпеку, яка насувалася на Європу — фашизм. Як кореспондент газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між Грецією і Туреччиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під впливом воєнних подій і розходжень у поглядах з редакторами торонської газети у 1923 році відбув­ся розрив Ернеста з журналістською справою. І у грудні 1923 року Хемінгуей пове­рнувся у Париж вільним художником. У 1924—1925 роках, доки до нього не при­йшла письменницька слава разом з гонорарами, його життя було сутужним. Через багато років він згадуватиме, що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з та­кими письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда Андер-сона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів американсь­кої колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав твори В. Шекспіра, Ф. Стенда-ля, О. де Бальзака та інших письменників. Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І. Тургенєва, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєв-ського.

У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників випустило мале­ньку книжечку письменника «Троє оповідань і десять віршів». У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі виходить наступна книжечка — «У наш час», де були зібрані 24 мініатюри на близькі письменникові теми: репортаж про бій биків, зама­льовки військового кореспондента. 1925 року побачила світ невелика книжечка «Весняні потоки», а у 1926 — у Нью-Йорку роман «І сходить сонце», що засвідчив появу в американській літературі зрілого письменника.

На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і одружився з іншою американкою — Поліною Пфайфер. У той час він був уже визнаним пись­менником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою «Чоловіки без жінок». Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його покоління, він вкладав у свій наступ­ний роман — «Прощавай, зброє!». Роман вийшов великим тиражем в Америці, був перекладений німецькою мовою, а в 1931 його було екранізовано. Такий успіх при­ніс письменникові не лише славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, заможною жінкою, вони купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебу­дували його і оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, риба­льством. Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику риби­ну. З цією метою він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив — іноді з друзями, іноді сам — на рибалку. Його захоплення марліном (велика риба, що водиться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він створив офіційну групу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком «Міжнародної риболовної асоціації». В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців іхтіологів з Філа­дельфійської Академії Наук для вивчення звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів, перепелів.

У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі — полювати на ве­ликого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі види полювання. Ра-

зом із мисливцем-провідником письменник пройшов шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї — три убитих леви, один буйвол і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, — хоч протягом всієї мандрівки він хворів, — ця подо­рож принесла насолоду. Повернувшись з Африки, мріяв заробити достатньо гро­шей і вирушити туди знову.

Після роману «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуей публікував оповідання, що ши­роко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою книжкою під назвою «Переможець не одержує нічого» (1933).

У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що ті не ро­зуміють його, оскільки не були на війні,.

У 1935 році вийшла книга нарисів «Зелені горби Африки» — це спостереження ліричного героя за племенами, що населяють Африку, за її тваринним світом. А го­ловне — роздуми письменника про мистецтво, про письменницьку працю, про сут­ність життя і смерті. До питання письменницької майстерності автор звертався й у нарисі «Маестро ставить запитання (лист із бурхливого моря)» (1935); роздуми про долю і обов'язок письменника з'явилися в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936) та у романі «Маєш і не маєш» (1937).

У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором Півні­чноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент 60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937 року він відплив у Париж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937—1938) Хе­мінгуей чотири рази відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив з Іспанії до Штатів не для відпочинку, а для того, щоб оформити своє перебування в країні надалі чи одвезти готову роботу і зібрати кошти для допомоги Республіці. При­їхавши до США, він намагався домогтися від уряду допомоги Іспанії. Цього ж лі­та познайомився з Мартою Гелхорн — журналісткою, яка приїздила брати ін­терв'ю в письменника. Цього ж літа сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на Другому конгресі американських письменни­ків. Він був єдиним американським письменником, який брав участь в іспанських боях за свободу і демократію.

У серпні Е. Хемінгуей повернувся до Іспанії. Він об'їздив фронти і місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом «По кому б'є дзвін», митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він розлучився з Поліною Пфайфер, і, одружившись з Мартою, оселився біля Гавани, у старій сторожовій са­дибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя.

Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році письменник заходився укладати збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову.

1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на літа­ках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над Німеччиною, Францією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну катастрофу, і багато га­зетних агенств помилково вмістили про нього некролог, сам потерпілий, повніс­тю не одужавши, з незагоєною раною на голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на Нормандському узбережжі, Хемін­гуей приєднався до частин Червоної піхотної дивізії, з якою дійшов до закін­чення війни.

Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою журналу «Тайме» Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в «Чикаго трібюн» разом з молодшим бра-

том письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко шануючи його талант, нама- і галася дізнатися якнайбільше про нього самого. Зустрівшись у Лондоні, вони спо­добались один одному. У березні 1945 року Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час його твори великими тиражами видаються за кордоном. Зібравши достатньо грошей, Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його молодість. Сім'я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На по­люванні у венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже не­безпечне зараження, внаслідок якого письменник на деякий час втратив зір.

1952 року Е. Хемінгуей видав повість «Старий і море», за яку одержав першу в | житті і найвищу літературну нагороду США — премію Пулітцера. У цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною знову їдуть туди. І Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку.

У 1954 році Хемінгуей нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію. Одержував її аме­риканський посол, бо сам письменник за станом здоров'я не міг вирушати у далекі подорожі.

1960 року в нього з'явилися ознаки шизофренії і манії переслідування. Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей закінчив життя самогубством 2 липня 1961 року.

Доля не обділила Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомагає залишитися на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито.

Перше кохання прийшло до нього, коли виповнилося 15 років і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Доро-ті Девіс, що стала його першим серйозним захопленням.

Агнес фон Куровські була наступним захопленням Ернеста. Перебуваючи у гос- І піталі Червоного хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медсестру, яка | доглядала за ним. І хоча у дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший за неї на кілька років, палав справжнім коханням.

1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Елізабет Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його дружиною. Хедлі була старшою від Хемін­гуея на вісім років. Струнка, висока, симпатична, з золотим волоссям, з посмішкою, готовою зірватися з вуст. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало хоч і не завжди сите, однак інтенсивне та цікаве життя. Ернест працював тоді європейським кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилося зна­йомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом з Хедлі Ернест виїздив до Німеччини, Іспанії, деякий час вони жили у Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей — друге ім'я дали на честь матері, а тре­тє — на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ер­нест і Хедлі.

У 1925 року Ернест познайомився з Полін Пфайфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом з Полін Ернест відвідав Швейцарію, Париж, Іс­панію. Поліна народила письменникові двох синів. Але в 1940 році він пішов від неї до іншої жінки, відомої журналістки і красуні Марти Геллхорн, з якою побував в Іспанії, відвідав Мадридський фронт. В цей час письменник багато писав, він го­ворив, що «найкраще пишеться, коли закоханий». 1941 року письменник остаточно розірвав стосунки з Поліною і одружився з Мартою. Проте їхнє подружнє життя не витримало випробування часом — через два роки шлюб розпався. Марта була во-

льовою натурою, активною журналісткою, вона «витягувала» Ернеста на різні вій­ськові об'єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Од­ного разу, виїхавши за домовленістю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився у Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захо­пився нею. їхній шлюб тривав найдовше — 15 років. Незважаючи на складний ха­рактер чоловіка, Мері зуміла, завдяки властивим їй рисам характеру: терплячості, делікатності, тактовності налагодити гарні родинні стосунки і стати вірною супут­ницею Е. Хемінгуея до кінця його днів.

Останнім захопленням письменника була Адріана Іванчич. Зустріч із нею нади­хнула його на створення повісті «Старий і море». Знайомство відбулося 1948 року, коли Е. Хемінгуей відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив знаменитого письменника порибалити на бе­резі ріки Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-річна іта­лійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п'яти років їхніх зустрічей не виходили за межі платонічних. Письменник відразу став називати її донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку (у письменника були лише сини).

Існує декілька версій самогубства Е. Хемінгуея:

• письменник часто повторював, що коли він вичерпає себе як чоловік — за­ стрелиться;

• лікарі оголосили, що він захворів на рак. Хемінгуей застрелився, але рак у нього не виявили;

• третя версія дуже популярна — він покінчив з життям у нападі білої гарячки;

• це спадкове, його батько Кларенс Едмунд Хемінгуей, лікар, застрелився у віці 40 років. Лестер, рідний брат, застрелився у віці 67 років, онучка Е. Хемінгуея Мар- го покінчила життя самогубством за допомогою снодійного.

Ернеста Хемінгуея можна назвати людиною ризику і відваги. Його життя було сповнене різних подій, навіть катастроф. Професія журналіста, яка дуже добре відповідала активній вдачі письменника, кидала його в різні куточки світу. Пере­гони на велосипедах, бої биків, іспанські фієсти, африканські сафарі, п'ять воєн, на яких довелося побувати Е. Хемінгуеєві, — усе це не тільки дало багатий мате­ріал для репортажів і літературних творів, а й змусило постійно перебувати на ві­стрі небезпеки.

Небезпечні пригоди почалися у нього з дитинства, і першу свою травму Ернест отримав ще в шкільні роки. Хлопцеві доручили щоранку приносити молоко з сусі­дньої ферми і відносити туди порожні бідони. Під час однієї такої подорожі хло­пець ледь не загинув, спіткнувшись на березі річки. Палиця, яку він тримав у руці, проштрикнула йому горло, ушкодивши обидві мигдалини. Горлом пішла кров, і він втратив її досить багато, доки дістався до свого котеджу. На щастя, батько-лікар був удома і зумів зупинити кров і врятувати синові життя.

З дитячих років батьки виховували у хлопця повагу до праці, він був захоп­лений колекціонуванням, знався на вогнепальній зброї, від батька і діда успад­кував потяг до мисливства, у зрілому віці міг похвалитися неабиякою колекцією вогнепальної зброї.

Після закінчення школи Ернест, незважаючи на протести батьків, вирішив стати журналістом і переїхав до свого дядька в Канзас-Сіті. Тут він майже рік працював репортером газети «Канзас-Сіті» і вів репортажі з «гарячих точок» міста: поліцей­ського відділку, головної лікарні, вокзалу. Працюючи водієм санітарної машини,

вперше потрапив на фронт під обстріл. Друзі називали його генералом Неспокоєм. Через два місяці перебування на фронті поряд з його машиною розірвалася міна.

1930 року Ернест потрапив в автокатастрофу, була зламана права рука, постра­ждав зір. На деякий час письменник втратив можливість працювати, але воля до життя допомогла йому одужати.

Наприкінці 1933 — початку 1934 років Ернеста уже можна було побачити на африканському сафарі — полювання на екзотичних звірів. Сафарі обійшлося майже без пригод, якщо не брати до уваги захворювання на амебну дизентерію, але повер­нувшись додому, письменник отримав травму: під час полювання на акул поранив обидві ноги.

1942 року Хемінгуей брав активну участь у таємних операціях, метою яких було запобігти проникненню нацистських агентів на Кубу. Він набрав команду з озброєних стрілковою зброєю відданих людей, і на власному катері «Пілар», за­маскованому під науково-дослідне судно, вийшов у море для спостереження за нацистськими субмаринами. Разом зі своїм іспанським товаришем Густа-во Дурано письменник організував «секретну службу» проти фашистського шпіонажу.

1944 року Ернест Хемінгуей виїхав у Лондон, звідки вів репортажі про відкрит­тя другого фронту. Тут він потрапив у автокатастрофу, наслідком якої був струс мозку, багато інших травм; лікарі наклали йому 60 швів.

Зиму 1949 року Хемінгуей проводив на курорті Кортина-д'Амеццо. Під час по­лювання він знову зазнав травм — пиж від кулі влучив йому в око. Хоча письмен­нику було надано кваліфіковану допомогу, його зорові деякий час загрожувала не­абияка небезпека. Переживання, пов'язані з цією травмою, описано в оповіданні «Потрібен собака-поводир».

У серпні 1953 року подружжя Хемінгуеїв виїхало на фієсту до Іспанії, а під кі­нець року здійснило африканське турне. Новий 1954 рік учасники сафарі вирішили відзначити повітряною прогулянкою, аби оглянути найцікавіші місця Африки — вулкани, озера, снігові вершини Кіліманджаро, — і потрапили в авіакатастрофу. Е. Хемінгуей та його дружина Мері отримали тяжкі травми. Потерпілих врятува­ли раніше, ніж прибув рятувальний літак, який не знайшов нікого з «загиблих». Дуже швидко поширилися чутки про загибель відомого письменника, і у пресі з'явилися некрологи на Е. Хемінгуея, котрі йому самому довелося читати. Здо­ров'я потерпілих поступово поліпшувалося, але в цей час у таборі Шимони, де вони перебували, трапилася пожежа. Письменник, ще не зовсім здоровий, негайно включився у рятувальні заходи і здобув серйозні опіки, що посилило його страж­дання від попередніх травм.

Численні травми та хвороби позначилися на загальному стані здоров'я Хемінгу­ея, поступово він втратив можливість активно жити і працювати. Усвідомлення власної непрацездатності викликало у письменника тяжку депресію. У квітні 1961 року Мері ледь встигла відібрати у чоловіка рушницю, з якої той хотів застрелитися, але 2 липня цього ж року Ернест під час зборів на полювання спустився у підвальне приміщення, де зберігалася колекція зброї, вибрав двоствольну рушницю і вистрі­лив собі в голову.

За своє життя Хемінгуей спостерігав безліч смертей, адже він побував на п'яти війнах. Його завжди цікавив психологічний стан тих, хто готується вбивати, і тих, хто готується вмирати. Мотив смерті — один з провідних у його творах. Умирають Кетрін Берклі («Прощавай, зброє!»), Френсіс Макомбер («Коротке життя Френсіса Макомбера»), письменник Гаррі («Сніги Кіліманджаро»), Роберт Джордан

(«По кому б'є дзвін») та багато інших героїв. На сторінках його творів не так вже багато тих, кому пощастило вижити.

Отже, письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так живуть і його герої, що виявляють мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведін­ки в екстремальних ситуаціях.

Е.Хемінгуей ввів у літературу поняття «втрачене покоління».

Поняття «втрачене покоління» ввійшло у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. «Усі ви — втрачене покоління «, — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремо­нтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовува­ли для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Впе­рше у літературі його використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману «Фієста» і дав тим самим ім'я цілому літературному напрямові.

«З 'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

«Втраченість» — це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчаруван­ня, духовна спустошеність тощо.

Тему «втраченого покоління» розкривали у своїх творах англієць Р. Олдінгтон «Смерть героя» (1929), Е. Хемінгуей «У наш час» (1925), «Фієста» (1926), «Проща­вай, зброє», Е. М. Ремарк «На західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938).

Такої масової і страхітливої війни, як у 1914—1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася ба­гатьом «священною битвою»— чи то за «німецьку культуру», чи то за «євро­пейську демократію», а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мок­нув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полу­да. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, де­градував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не бу­ли пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіц­джеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдін­гтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого. Не­правдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що зда­валося стійким і незмінним — культура, гуманізм, розум, наука, індивідуаль­на свобода особистості — розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою.

Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це поко­ління: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тіка­ємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у на­ше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».

Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх про­зових творах, які належать до творів про війну і мають певні особливості.

Характерні риси романів «втраченого покоління»:

• Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг по­ дій, а про те, що війна коїть з людиною.

• Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призви­ чаюється до війни, як до щоденності. Людина на війні стає її часткою, «гарматним м'ясом».

• Ті персонажі, які проходять через війну, стикаються з єдиною істиною смерті, втрачають «звичні істини». Вони починають болісно реагувати на фальш, лицемір­ ство суспільства, прагнуть створити власні аксіоми життя.

• Чоловіча дружба, загартована війною, залишається для них тим найкращим, найдосконалішим, справжнім, що може бути в людському житті у повоєнний час.

Таким чином, «втрачене покоління» — досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої пози­ції — вболівання за ближнього.