«Тоніо Крегер»

Новела мала величезний успіх у читачів. Автор з великою психологічною гли­биною змальовує взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики. Кри­тичний погляд Тоніо Крегера, митця за покликанням, бачить тільки «убоге і сміш­не». Як і шекспірівський Гамлет, Тоніо доходить висновку, що через свій тонкий смак він не здатен до активної дії. Герой приречений на самотність унаслідок свого дивного відсторонення, він сприймає відчуженість як силу, що стоїть на заваді його таланту, хоча й дає певні поштовхи до творчості. Він прагне повернутися до життя, але як — не знає, і лише любов може його врятувати від морального паралічу, ви­кликаного тяжкою розумовою працею.

Художні особливості новелістики. У творчій манері Томаса Манна поєдну­ються традиційні (реалістичні) і новаторські (модерністські) засоби відображення дійсності. Від реалізму XIX ст. письменник узяв поширені описи (опис Венеції, іта­лійських курортів), психологічний аналіз (автор розкриває переживання, думки, стан душі героїв), натуралістичні подробиці. Але Томас Манн збагачує реалізм за рахунок модерністських прийомів. Живописність творів, загострення контрастів обумовлені впливом імпресіонізму. Експресіоністичні елементи відчуваються у ви­разності змалювання характерів, настроїв, почуттів героїв новел. Особливість поля­гає також і у філософічності та алегоричності творів.

Прослідковується і авторська позиція у творах, а також їх актуальність.

3. Творчий метод, новаторство письменника

• у центрі творів — людина, її життя, людина і час, людина та історична доба, суперечності людського життя;

• зосередження уваги на порухах людської душі, змінах, що відбуваються у психіці героїв;

• глибокий психологізм, прихована іронія, гра інтелекту;

• зіставлення двох світів: філістерський (обмеженого бюргерства) та життя ху­ дожника, світ духовний і світ речей;

• відсутність прагнення до незвичайного, виняткового, той чи інший етап у по­ всякденному житті героя змальовує з підкресленим епічним спокоєм;

• негативне сприйняття дійсності, її різка і відверта критика (як Ніцше);

• неквапливість і деталізованість описів, уміння передати глобальні колізії сві­ ту художніми засобами;

• сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою;

• ідейно-проблематичне та тематичне багатство;

• проникнення в людську душу, розкриття внутрішнього світу людини, показ зародження почуттів;

• широке охоплення складної німецької і європейської дійсності к. XIX — 1 пол. XX ст.

Тематика творів Томаса Манна:

• історична доля Німеччини («Будденброки», «Маріо і чарівник»);

• протиставлення бюргера і митця, гострий осуд «мистецтва для мистецтва» («Смерть у Венеції»);

• викриття фашизму;

• повага до людської гідності, ницість суспільства, де ніхто не цінує справжні почуттів;

• показ поваги і визнання російської літератури («Російська антологія»).

Твори Томаса Манна— письменника-філософа— були тісно пов'язані з кра­щими традиціями німецької прогресивної літератури. Письменник черпав із зразків світової літератури. Належав до тих представників літератури, які починали свій творчий шлях, усвідомлюючи величезний прогрес ідей XX століття. Т. Манн став засновником інтелектуальної прози, у якій образ викликає думку, а думка — образ. Митець був переконаний у тому, що коли мистецтво існує окремо від життя, воно не здатне дати людині повного щастя. Мистецтво, відірване від життя, не може бу­ти прекрасним.

Томас Манн — класик роману XX століття, який зумів розширити межі жанру й наповнити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи тради­ційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає складність творчості Т. Манна?

2. У яких жанрах працював письменник, (наведіть приклади відповідних творів)?

3. Поясніть назву твору «Маріо і чарівник». Що стало основою для його напи­ сання?

4. Чи залишається актуальною творчість німецького письменника сьогодні?

ЛЕКЦІЯ

АВСТРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ. Р.-М. РІЛЬКЕ, П. ЦЕЛАН, Ф. КАФКА

1. Р.-М. Рільке — видатний австрійський поет.

2. П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті».

3. Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Поєднання реальності й місротворчості у прозі письменника.

1. Р.-М. Рільке — видатний австрійський поет

Райнер Марія Рільке став відомим вже за життя. Йо­го визнали, ним захоплювалися всі європейські по­ети XX століття, включаючи і російських поетів «срібного століття». Він був, за висловом М. Цвєта-євої, «самою поезією у плоті», Поль Валері назвав Рільке «людиною-духом», який одночасно жив у двох світах — земному і небесному.

Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 р. у Празі в родині дрібного чиновника Иозефа Рільке та доньки імператорського ратника Софії. Батько був вихідцем із селян, працював на залізниці, а мати була більш знатного походження (до того ж із склад­ним характером), тому цей шлюб був нерівним. Мати була примхливою і свої амбіції задовольнила лише тоді, коли її син став відомим поетом.

При народженні хлопця охрестили і він одержав доволі довге ім'я — Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Про роки дитинства збереглося багато свідчень, в основному автобіографічного характеру. Однак жоден поетичний чи епістолярний спогад не можна вважати об'єктивним. Майже кожен текст є пев­ною поетичною версією, інтерпретацією теми дитинства. Проте з упевненістю можна сказати, що Рене в сім'ї любили, мати до 6-річного віку балувала сина, одягала як дівчинку (можливо у пам'ять про доньку, яка померла в ранньому дитинстві). Коли Рене виповнилося 9 років, шлюб батьків розпався. Напевне, розрив спричинили матеріальні нестатки, невміння батька забезпечити сім'ю, а також незадоволення матері своїм шлюбом, від якого вона чекала аж ніяк не ти­хого буденного життя. Сімейні негаразди надзвичайно вплинули на душу юного Рільке. Він нерідко сумував, усамітнювався, відчував себе зайвим у родині. Психологічну драму поглиблювало і слабке здоров'я майбутнього поета, яке не дозволяло йому брати участі в активних іграх своїх однолітків. Рільке ріс тихим, спокійним хлопчиком, надзвичайно скромним і сором'язливим. Цю скромність він зберіг до кінця життя.

Після декількох років навчальної підготовки в одному із найкращих аристокра­тичних закладів Праги маленького Рене у вересні 1886 р. відправили у військову реальну школу в Сант-Пельтен. Батько хотів, щоб його син був військовим, однак ця кар'єра не приваблювала юнака, а роки навчання для нього були «букварем жа­ху». Після 5 років перебування у кадетському корпусі Рільке пізніше назве найгір-

шими роками у своєму житті. Через слабке здоров'я про військову кар'єру для сина батькові довелося забути.

Рільке відправили в Лінц для навчання в торговій академії. Саме тоді у долю Рі-льке втрутився вельми впливовий дядько, який домігся призначення для свого пле­мінника стипендії у розмірі 200 гульденів. Це давало можливість брати приватні уроки і готуватися до нових іспитів. Рільке починає вивчати право і згодом успішно вступає до Празького університету імені Карла-Фердінанда. Спочатку він вибрав філософський факультет, а згодом перейшов на юридичний. Проте це не зупинило студента, який, зрештою, в 1896 р. покинув Прагу, виїхав до Мюнхена, щоб серйо­зно займатися літературою.

На час появи його в Мюнхені, у Рільке вже був невеликий поетичний досвід, він складав навіть прозаїчні етюди, оповідання, драматичні нариси. Перші вірші Рільке були опубліковані у 1891 р. У середині 90-х років вийшло друком кілька його збі­рок: «Життя і пісні» (1894), «Цикорій» (1895—1896), «Вінчаний снами» (1896). Цей період прийнято вважати раннім в еволюції Рільке-художника. Його цікавила тема природи, кохання і особистого життя. Перша збірка була присвячена племінниці чеського поета Ю. Цойєра Валерії. З цією мрійливою дівчиною молодого поета зв'язувала не просто закоханість, а й глибока дружба, і прихильність, і духовна спі­льність. Усе це знайшло відображення у віршах Рільке. Збірка вийшла друком за­вдяки фінансовій підтримці самої Валерії.

Мюнхенський період творчості став підготовчим етапом для подальшої творчо­сті. У життя поета входять і нові друзі. У середині травня 1897 р. до Мюнхена при­їздить донька російського генерала, дружина професора-мовника Врідріха Карла Андреаса, 36-річна Лу Андреас Саломе. До знайомства з Рене ця аристократка була подругою Фрідріха Ніцше і написала про нього книгу. Крім того, Лу писала і худо­жню прозу, досить популярну в кінці 90-х років. У свій час Ніцше запропонував Лу одружитися, але вона відмовила. Захопившись психоаналізом Лу знайомиться і за­водить дружбу з 3. Фрейдом.

Саме така жінка захопила серце поета Рільке. Зустріч поклала початок романтич­ним стосункам, які через кілька тижнів перейшли у пристрасть. Закрой мне слух — тебя усльішу я, Затми мне зренье — всеравно замечу, Без язика я буду звать тебя И побреду без ног тебе навстречу. Мне руки вирви — сердцем обниму...

Спілкування з Лу протягом трьох років повністю захопило Рільке. Він осели­вся неподалік будинку, де мешкало подружжя. У цей час були написані вірші для збірки любовної лірики, присвяченої Лу Саломе. Збірка мала називатися «Тобі на свято», проте видана вона була набагато пізніше зі зміненою назвою «Мені на свято».

Разом з подружжям, а через рік вже з самою Лу Рільке здійснив поїздку до Росії, де зустрівся і гостював у будинку Льва Толстого. Рільке починає наполегливо ви­вчати російську мову, працює в бібліотеках, спілкується з людьми мистецтва. У цей час він багато перекладає і навіть складає вірші російською мово. Рільке полюбив Росію. Навіть коли він оселиться у Франції, в думках буде часто повертатися до ро­сійських мотивів.

Коли Рільке прибув до Франції, він зустрів там дівчину Клару Вестгоф і незаба­ром молоді люди прийняли рішення одружитися. 28 квітня 1901 р. відбулося весіл­ля, а наприкінці року у подружжя народилася донька Рут. Невдовзі після наро-

дження доньки, через матеріальні нестатки подружжя розлучилося. «Бідність — це мій важкий хрест», — зазначав Рільке, бо зрозумів, що літературою родину не про­годуєш. З дружиною Рільке підтримував листування, яке не переривалося ні на рік.

У цей час Рільке захопився мистецтвом Огюста Родена. Він пише листа відомо­му скульптору з проханням допомогти йому написати монографію про нього. Ві­домий скульптор погодився прийняти Рільке у себе. Звернення творчості Рільке до цього митця дало новий імпульс для власної творчості. У його естетиці формується поняття «річ», як одне з ключових у художньому світі поета. До світу речей він відносить не лише матеріальні предмети, а й вияви природного життя, витвори ми­стецтва, а також реалії внутрішнього життя. Новий етап творчості Рільке засвідчила поява збірки «нові поезії» (1907), у якій він намагався створити світ речей.

Із серпня 1903 р. почалися подорожі Рільке містами Європи. Він був у Італії, Швеції, Бельгії, Австрії, Єгипті, Іспанії, Венеції. До початку Першої світової війни він об'їхав близько 50 різноманітних міст. Одна за іншою виходили його збірки по­етичних доробок, а в Берліні поставлена п'єса «Буденне життя». З усіх місць, де до­велося бувати поетові, особливо відомим став замок Дуїно на узбережжі Адріатич-ного моря, маєток княгині Марії. Саме тут Рільке розпочав свої «Дуїнянські елегії», над якими працював майже 10 років (вони були завершені в 1922 році).

Рільке тяжко переживав трагедію Першої світової війни, безглузду загибель мі­льйонів людей. В останній період його творчості посилюються трагічні мотиви від­чуття хаосу світу і порушення гармонії.

З 1919 р. і до самої смерті поет жив у Швейцарії, де друзі придбали для нього старовинний будинок— замок «Мюзо». Тут він пережив останній творчий злет, подарувавши світові свої «Дуїнянські елегії» і «Сонети до Орфея». Однак жити йо­му залишалося недовго, він захворів на лейкемію і 29 грудня 1926 р. помер у сана­торії Валь-Монт.

Рільке і Україна

У квітні-травні 1899 р., побувавши в Петербурзі, Рільке познайомився з історією та фольклором Росії і України. Поета надзвичайно вабив Київ, українська культура і природа.

Під час другої подорожі в Росію він відвідав Л. Толстого у Ясній Поляні, а звід­ти їде в Україну і на початку червня 1900 р. прибув до Києва, де прожив майже два тижні. Київ вразив поета найбільше своїми старовинними пам'ятками, церквами й монастирями. У лаврських печерах Рільке бував декілька разів.

Після Києва Рільке майже два місяці подорожував Україною та Росією. Спусти­вшись Дніпром до Кременчука, поет відвідує могилу Т. Шевченка в Каневі, а далі їде в Полтаву і навколишні села. Потім був у Харкові, а трохи згодом, у липні 1900 р., поет провів кілька днів у невеликому селі під Ярославлем, після чого поки­нув Росію і Україну.

Україна органічно увійшла у творчість поета. Відвідини Києва дали поштовх до створення збірки «Книги годин» («Часослов»). Великий вплив на Рільке справила поезія Т. Шевченка. Під час подорожі він придбав «Кобзаря» в російському пере­кладі. Ця книга зберігалася у його власній домашній бібліотеці протягом усього життя. Великий інтерес у поета викликала творчість М. Гоголя, особливо його українські повісті.

Саме в Україні поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, зем­лі і Бога. Рільке перекладає «Слово о полку Ігоревім», пише притчі і вірші.

Україна змальована ним як чудовий край безмежних просторів, край із героїч­ним минулим, багатою історією.

Земля без меж, вітри, рівнини, Лісів там тіні старовинні Й незмірна неба височінь, Пливуть тобі назустріч села І знов зникають вдалині, Немов прожиті щойно дні Чи пісня дзвонів...

У світосприйнятті та естетиці зрілого Рільке особливе місце відведено речам: вони були для нього не власністю, а утилітарними цінностями, в його поетичній фі­лософії речі — згустки «живого космосу», які живуть одним буттям з людиною, виступаючи її своєрідним продовженням, матеріалізованим вираженням її сутності.

«Згаси мій зір...». Поезія належить до циклу «Книга прощі» зі збірки «Книги годин», над якою поет працював з 1899 по 1903 рр. Цикл було створено у 1901 р. У його основі враження від мандрів Україною та Росією 1900 р., зокрема перебування Рільке у Києві.

Провідним у поезії є мотив органічного злиття поета з «живим космосом», сти­хіями природи, що творять життя. Поезію написано у формі звертання. Автор натя­кає на тому, що коли в людини забрати слух і зір, відчуття й почуття, переживання й думки, а зрештою, і саму плоть, то те, що залишиться, буде Бог, Єдине. «Бог « Рі­льке — це життя, що пульсує в речах та істотах, найрізноманітніші прояви стихій­ної життєвої сили.

«Осінній день». Поезія входить зо збірки «Книга картин» (1902). Так звані «осін­ні поезії» писали П. Верлен, О. Пушкін, Ліна Костенко та ін. Автор проводить у по­езії паралель між ягодами, котрим на схилі літа ще потрібно трохи часу, щоб визріти, перетворити сік у вино і самітником, котрий не може знайти дороги додому. Поет стверджує, що той, «хто був бездомним, той не знайде дому, не збудеться самітник самоти...». Ліричний герой і самітник мислиться як один і той же персонаж.

«Орфей, Еврідіка, Гермес». Твір увійшов до збірки «Нові поезії», що з'являлася двома частинами (1907, 1908). Другу частину присвячено О. Родену, ко­трий мав значний вплив на становлення «об'єктивного», пластично-живописного стилю Рільке, спрямованого на розкриття краси предметно-чуттєвого світу. У вірші використано міф про Орфея і Еврідіка, осягнувши образ легендарного співця, який став для поета згодом символом поезії та її високої місії.

У «Сонетах до Орфея» Рільке підходить до цієї теми з принципово іншої пози­ції: він утверджує нове, що настає владно і непереборно. Його прихід (нового) тре­ба відчувати душею. У творах з'являється мотив Всесвіту, який дуже мінливий як і сам поет.

Особливості творчої манери Е. М. Рільке

• прагнення поета до цілісності: особистість поета, його світобачення, життя і навіть смерть, його переконання, художня майстерність — усе це має бути нероз­ ривне, цілісно поєднане;

• джерела творчості — несподіване натхнення, ірраціональна вища сила, яка немов диктує поетові, що він повинен робити;

• поет довго думає над віршем, який має свою модель, подібну до моделі ску­ льптора;

• людина в його творах — невимовно самотня істота, навіть в обіймах коханих людей до неї додається острах перед майбутнім і власним безсиллям;

• важливе місце посідає тема Бога і релігійні пошуки, Бог Рільке — це життя, що пульсує в речах;

• мотив самотності, відчуження людей, охоплених скорботою і ненавистю;

• сконцентрованість змісту, емоційна напруженість, динамізм, сувора гармо­ нійність та цілісність форми;

• відчуття — предмет поезії, творчість — процес поетичного пізнання світу, поезія — дійсність, сприйнята та усвідомлена людиною;

• естетична мета — «прекрасне виростає з пилу».

Особливе місце серед творчого доробку Р. М. Рільке посідає оповідання «Пісня про Правду».

У творі автор піднімає проблему мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого в даному випадку є сліпий кобзар, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу. У часи, описані в притчі, господарювали польські пани і «молоді люди на­вколо Києва і вгору по Дніпрі серйозно задумались». Саме народна пісня допомагає їм зважитись на рішучі дії. А творець такої пісні, в уявленні Рільке, рівний Богові.

Близькими до Бога вважає письменник і інших персонажів: шевця Петра та його родину.

Образ Остапа навіяв Рільке реальний кобзар — Остап Микитович Вересай (1803— 1890) — уродженець Чернігівщини. Він осліп 4-річною дитиною, а у 15 років пішов у науку до кобзарів. У його репертуарі були думи, побутові жартівливі пісні. Улюбленим твором Вересая була пісня «Про правду і неправду», за виконання якої його не один раз заарештовували. Саме цю пісню використав Рільке у своїй притчі.

Сюжет. Твір розпочинається тим, що розмовляють два чоловіки. Один знахо­диться у лікарні і весь час дивиться у вікно. До нього приходить товариш і розпові­дає історію про Петра, який малював образи. У нього була дружина і багато дітей. Всі одружилися, а біля батьків залишилися лише дочка і син Олекса. Батько хотів навчити і його малювати образи, але в Олекси все не виходило.

Одного разу Петро дав синові намалювати матір Божу, але та була схожа на Мар'яну, дочку багатія, яку кохав Олекса. Хлопець сватався до неї, але дівчина не відповідала взаємністю. Після цього батько вже не змушував сина малювати. Тому Олекса цілими днями скитався по степу без діла. Одного разу до них завітав старий кобзар. Вони довго розмовляли, а потім кобзар заспівав пісню, яка закликала до бо­ротьби проти панів.

Нема в світі Правди, не знайти, немає,

Хто забуту Правду мені відшукає?

Нема в світі Правди, не знайти до скону,

Правда — під п 'ятою лютого закону,

Тепер свята Правда сидить у темниці,

А вельможна Кривда — з панами в світлиці.

Правдо, мати рідна, орлице крилата,

Де ж той син, що прийде тебе відшукати.

Стане Бог великий йому на підмогу,

І вкаже, єдиний, праведну дорогу

Після того, як кобзар пішов, всі чоловіки почали збиратися до Чернігова, де зна­ходився загін повстанців. Олекса також почав збиратися. На прощання його поці­лувала мати. Життя родини протікало, як завжди. Всі ніби не помічали, що немає Олекси. І лише батько ставив тоненьку свічечку перед образами.

2. П. Целан. Пошуки нової поетичної мови у творчості поета. «Фуга смерті»

Пауль ЦЕЛАН 1920—1970

Видатний поет другої половини XX століття, тво­рчість якого однаковою мірою належить кільком європейським. Поезії притаманна трагічна гіркота світосприйняття, глибина філософського осмис­лення складних колізій сучасності, густа метафо­ричність, постійний пошук адекватних засобів вираження невимовних емоційно-психологічних станів.

Чернівці: дитинство і юність. 23 листопада 1920 в Чернівцях народився Пауль (Пессах) Анчель, який, починаючи з 1947 р., називатиме себе Паулем Целаном і якому судилося стати одним із найбіль­ших німецькомовних поетів XX сторіччя. Його ба­тько Лео Анчель-Тайтлер був небагатим єврейським комерсантом, а його рідна Буковина, яка з 1877 року

належала Австро-Угорській імперії, у 1918 році увійшла до складу Румунії.

Восени 1926 року малий Пауль вступив до початкової (народної) школи, потім упродовж 1930—35 рр. навчався в елітарному «Православному ліцеї» — румунсь­кій державній гімназії, а восени 1935 р. перейшов у «Ліцей великого воєводи Ми-хая» який традиційно славився ліберальним ставленням до єврейських школярів. У 1938 р. майбутній поет складає випускні іспити і вирушає до Франції навчатися медицини.

Війна. Окупація. Життя на межі смерті. Після початку Другої світової вій­ни Паулю довелося повернутися на Буковину і продовжити навчання на факуль­теті романістики Чернівецького університету. З 1940 року юнак почав вивчати російську мову, працював перекладачем. У 1941 р. Буковину окупувалии румун­ські війська, у Чернівцях почалися каральні акції проти єврейського населення. Фашисти депортували Целанових батьків до концтабору, у якому вони загину­ли. Сам Пауль також потрапив до румунського трудового табору, але йому по­щастило вижити. Події цих років трагічно позначилися на всій подальшій твор­чості поета, вони стали її сутністю, хоча й не завжди висловленою «відкритим текстом».

Бухарест. Відень. Пошуки самого себе. Після визволення Буковини Целан працював санітаром у шпиталі, потім продовжив навчання в університеті, і У 1945 р. поет перебрався до Бухареста, співпрацював з видавництвом «Росій­ська книга», перекладав румунською мовою твори російських письменників. 1947 року в бухарестському часописі «Агора» з'явилася його перша публіка­ція — три вірші, підписані псевдонімом, який згодом стане постійним («Це­лан» — анаграма справжнього прізвища поета). У тому ж році Целан поїхав до Відня. Проте фінансові нестатки (щоб видати першу книгу «Пісок із урн». (1948, 500 примірників, згодом увесь наклад був вилучений автором) поет мусив позичати гроші у друзів); брак особистих і творчих контактів завадили йому на­довго затриматися в австрійській столиці.

Париж. «Мак і пам'ять». У 1948 р. Целан переїхав до Парижа, де невдовзі заприятелював з франко-німецьким поетом Іваном Голлем. Після війни Голль писав лише французькою, а Целан перекладав його вірші німецькою мовою. У 1950 р. Голль помер від лейкемії, а через два роки побачила світ збірка Цела­на «Мак і пам'ять». Згодом у 1960 році, вдова Ґолля звинуватила Целана в пла­гіаті. У скандал, що вибухнув після цієї заяви, втрутилася Дармштадська акаде­мія, яка після ретельного аналізу довела цілковиту безпідставність таких звинувачень.

Книга «Мак і пам'ять» (1952) складається переважно з елегійних віршів, які утворюють своєрідний цикл; по суті, це єдина «суперелегія». Навіть за самою тема­тикою (оплакування загиблих, скорботна пам'ять про мертвих, протистояння пам'яті і забуття) ці вірші можна класифікувати як елегії. Для структури цього жа­нру вельми істотним є принцип антитези, але у Целана за принципом антитези по­будована ціла збірка. Найчастіше вживані слова символізують протилежні поняття: вода — вогонь, камінь — серце, забуття і т. д. Для Целана також характерне праг­нення до синтезу: приміром, у знаменитій «Фузі смерті», незважаючи на загальну елегійну домінанту, поєднано кілька ліричних жанрів. Крім того, для посилення емоційного враження, розширення «арсеналу» мови поет імітує тут форму фуги, узяту з іншого виду мистецтва.

Целан — поет апокаліптичного світобачення, і його образи впливають швидше на емоційному рівні, аніж спонукають до роздумів. Але з другого боку, целанівська лірика емоційна настільки, наскількеи може бути емоційним шок.

«Від порога до порога». У 1955 р. побачила світ збірка «Від порога до порога». Якщо антитеза у назві книги «Мак і пам'ять набула розвитку і в тематичному (бо­ротьба пам'яті та забуття), і в лексичному (використання антонімічних слів-понять) планах, то друга збірка протиставлення вже не містить— навпаки, тут обидва складники мають однакову вартість (поріг забуття і поріг пам'яті), між ними не іс­нує будь-якого протистояння. У своїй другій збірці, повертаючись до текстів, напи­саних раніше, Целан наче піддає ревізії колишні орієнтири, перевіряючи вірші ча­сом, намагаючись визначити, наскільки точними були давні метафори і що вийде, якщо впровадити їх у новий історичний контекст.

«Мовні ґрати». Принцип пошуку провідної метафори і створення навколо неї усього тексту зберігатиметься і в наступній збірці Целана — «Мовні ґрати» (1959). Метаморфози слова, його пригоди в епоху, що не надається до описан­ня, — одна з головних тем творчості Целана цього періоду. Поет дотримується тези: після Освенціма людство приречене жити у проміжку між останнім актом історії і віддаленим на невизначений термін Страшним Судом. Що ж до мови, то хоча вона пройшла через страшний час, але не породила слів для зображення то­го, що сталося. Поета жахає той факт, що мова не здійснює «акта правосуддя». Саме цим пояснюється відмова Целана від спроб «поетизувати світ»: він оперує словом, створеним «за образом і подобою мовчання», тяжіє до герметичності, розвінчує усталені літературні прийоми «шоком незрозумілості». На думку поета, мовчання, з одного боку, є перенасиченим розчином, у якому елементарні «ґратки мови», зрештою, формують кристали поезії, але, з другого боку, на певній стадії цей розчин перетворюється на кислоту, здатну взагалі розчинити ці «кристалічні ґратки». Інтенсифікація мовчання виявляється, приміром, у графічній організації тексту: рядок нерідко складається з одного слова або навіть складу. Відтак з пли­ном часу поетика Целана тяжітиме до дедалі більшої абстрагованості, зашифро-ваності, ускладненості мови.

Потойбіч людства. У збірках «Троянда нікому» (1963) і «Переведення подиху» Целан відмовляється від «гри з метафорами». Водночас у нього з'являються «нон-сенс-вірші», акцент переноситься на гру, іронію та сарказм.

У цих книгах, а також у збірці «Ниткуваті сонця» автор надає надто суттєвого значення проблематиці «сказаності» світу, темі складності у мовленні. Целан пи­ше навіть про можливість «пісень потойбіч людства» — тобто про певну утопіч­ність взагалі.

Упродовж багатьох років поет страждав від важкої депресії і, починаючи з трав­ня 1965 року, кілька разів лікувався у психіатричних клініках. А 20 квітня 1970 ро­ку Пауль Целан пішов з життя, стрибнувши у Сену з паризького моста Мірабо.

Вже після смерті поета побачили світ його книги «Диктат світу» (1970) та «Рештка снігу» (1971), а також вибрані «Вірші у двох томах (1975) та «Зібрання творів у п'яти томах» (1983).Крім того, Целана вважають одним із найкращих пе­рекладачів німецькою мовою, він був лауреатом премії міста Бремен (1958) та бюхнерівської премії (1960). Українською мовою поезію видатного уродженця Чернівців перекладали М. Бажан, В. Стус, Л. Череватенко, М. Фішбейн, М. Новіко-ва, М. Білорусець, П. Рихло. 1992 року на батьківщині поета встановлено його монументальне погруддя.