1. Світоглядні та естетичні засади модерністського мистецтва

Модерністи шукали нові форми, засоби художнього відображення дійсності. У цьому плані модернізм є справжньою революцією. Модернізм є і соціальним бу­нтарством у сфері художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу проти гноблення людини, відстоюючи її право на волю особистості.

Модернізм дуже багатий на різні художні явища. Уже наприкінці XIX ст. ви­никли експресіонізм, імпресіонізм, символізм та естетизм. У XX ст. до них дода­лися футуризм, кубізм, дадаїзм, школа «потоку свідомості», література, що вклю­чила в себе антироман «театр абсурду». До цього переліку можна було б додати ще імажинізм, унанімізм та інші модерністські та реалістичні явища в літератур­ному процесі.

В історії людської цивілізації закарбувалися насамперед події, що владно втру­чалися у врівноважений плин часу, порушуючи спокій і час. Тому й історичними віхами у розвитку літератури також стали саме ті події, які найбільше вплинули на долю людини і світу. Література XX ст. — не виняток із загальної тенденції.

Перший період літературного розвитку XX ст. — це 1871—1914 роки: від Пари­зької комуни до Першої світової війни. Другий період— 1914—1945 роки, коли, обпалена двома світовими війнами, сформувалася література, яка визначила шляхи творчих шукань подальших мистецьких поколінь. Третій період— 1945—1985 ро­ки: література не лише жила тривогами і сподіваннями часів «холодної війни», а й передусім намагалася осягнути і відтворити складність реального життя.

З кінця вісімдесятих років настав «новий рубіж віків», почалася нова епоха. XX століття, з його протиборством різних політичних систем, із гонкою озброєнь залишилося у минулому. І хто знає, чи не будуть проблеми, породжені цим перехід­ним часом, ще довго визначати шляхи історичного розвитку людства, а отже, й роз­витку літератури?

Якщо у виборі тем, сюжетів, образів письменники завжди так чи інакше прикуті до свого часу, бо не митець вибирає час, а час — митця, то форми художнього зо­браження розвиваються не за законами історії, а за законами мистецтва.

«Письменник створює власний, неповторний художній світ, будує для людства величезний храм високої духовності. Та щоб його збудувати, митець сам має зна­йти дорогу, що вестиме туди, де будуватиметься той храм».

Упродовж віків письменники шукали нових шляхів відтворення подій, сучасних чи історичних. Одні прагнули зображувати життя у впізнаваних формах, без при­крас, інші в метафоричних шукали і знаходили можливості для творення алегорич­них картин буття.

2. Марсель Пруст — представник французької модерністської прози (1871—1922)

Пруст з повагою ставився до традицій національної культури. Наслідуючи майстрів французького реалі­зму XIX ст., він на сторінках роману «У пошуках утраченого часу, починаючи з першого тому, кри­тично зображував побут буржуазно-дворянського середовища, моральну розпущеність, взаємовідно­сини, які ґрунтувались на корисливому розрахунку і обмані.

Мета творчості: показати, як реальні факти і події відбиваються в сучасному сприйнятті окремої людини.

Автора цікавить не дійсність, а індивідуальна сві­домість, яка по-різному реагувала на неї. Роман свід­чить про майстерність і новаторство Пруста в галузі художнього аналізу психічного стану людини.

Він був одним із перших письменників у світовій літературі, які звернули увагу на асоціативний характер людського мислення, якому властиві мінливі переходи, містки від спостережень до спогадів про пережите.

Досягнення Пруста, як психолога

Показ того, як по-різному сприймаються явища дійсності однією і тією ж люди­ною в різні періоди її життя.

Ще задовго до своєї смерті Марсель Пруст перетворився у середовищі францу­зьких літераторів на живу легенду. Людина з репутацією світського лева стала са­мітником. Хворий на алергію й астму, страждаючи від шуму, світла й пилу, цілими днями письменник напружено працював, відтворюючи все розмаїття полишеного світла і прожитого життя.

Марсель— Валентен— Луї— Ежен— Жорж Пруст народився 10 липня 1871 року в родині паризького професора медицини Андрієна Пруста. Хлопчик був дуже слабкий: позначилося нервування матері під час подій Паризької Комуни. Ні­жність і терпіння рідних допомогли подолати підвищену вразливість дитини, проте хворобливість даватиметься взнаки все життя. У 10 років з'явились астматичні на­пади — перші прояви хвороби, яка в ті часи не виліковувалась.

Зовні життя родини Прустів було схожим на життя більшості заможних пари­жан: прогулянки з дітьми по Єлисейських Полях, відпочинок влітку в родовому будинку, навчання у престижному ліцеї. До ліцею «Кондорсе» Пруст вступив у 1882 р. і відвідував заняття з великими перервами через хворобу, показуючи ве­лику обдарованість і потяг до літературної творчості: читав та аналізував твори Леконта де Ліля, Ренана, Лоті; писав самостійно оповідання «Потьмарення» і «Хмари». Цікаві його уявлення про щастя: «Жити серед своїх близьких, серед чу­дової природи, достатньої кількості нот і недалеко від театру»,Нещастя ж вба­чав у розлуці з мамою.

У 1886 році, відповідаючи на анкету в альбомі своєї знайомої А. Фор, у графі своїх уподобань він записав: «Читання, мрії, історія, театр».

У ліцеї, крім захоплення літературою, з'явилася ще одна пристрасть — філосо­фія. У 1889 р. М. Пруст закінчив навчання зі ступенем бакалавра словесності з по­чесною відзнакою за французький твір. Через кілька місяців відпочинку його при-

звали на службу, він зарахований солдатом до військової частини в Орлеані, але через астму юнак квартирував у місті.

Після служби Марсель повернувся до Парижа, де продовжив навчання водночас на філософському та юридичному факультетах Вільної школи політичних наук. Його літературні етюди, нариси, портрети друкувалися у ж. «Бенкет», який засну­вав Пруст зі своїми друзями Фернаном Грогом, Робером Дрейфусом, Даніелем Га-леві, Жаком Бізе. Згодом він вестиме світську хроніку у ж. «Фігаро».

У той час Пруст відвідував модні салони Паризької богеми, де познайомився з письменниками Уайльдом, А. Франсом, Г. Мопассаном. У 1889 році Анатолію Франсу він писав: «З чотирьох років я перечитував ваші божественні книги доти, доки не вивчив їх намап'ять». Захоплення в молодого літератора викликали кра­суні вищого товариства, котрих він порівнював з жінками із старовинних картин майстрів Відродження. Сучасники вважали Пру ста еталоном галантності та ви­шуканості.

Життя вищого товариства вплинуло на подальшу творчість Пруста: остаточно сформувалися літературні смаки; визначилися особисті пристрасті; з'явилися про­тотипи для нових літературних персонажів.

У 1896 р. він видав свою першу книгу— «Утіхи і дні» з малюнками Мадлен Лемер і передмовою А. Франса. Але на збірку новел не звернули уваги ні читачі, ні критики. Останні роки XIX ст. і поч. XX ст. Пруст мандрував по Європі. Разом із матір'ю їздив до Трувіля, відвідував виставку Рембрандта в Амстердамі, подорожу­вав на яхті вздовж бретонського й нормандського узбережжя. Це був щасливий час, коли письменника переповнювали життєві та творчі плани.

11 листопада 1889 р. пішов на добровільну військову службу в Орлеані. У 1890 р., закінчивши службу, повернувся у Париж і за наполяганням батьків вступив на юридичний факультет Сорбонни.

Невдовзі помер батько, за ним у 1905 р. — мати. Тогочасні Прустові листи були сповнені безмежної туги й болю: «Віднині моє життя втратило свою єдину мету, єдину ніжність, єдину любов, єдину втіху». До тяжких втрат додалося загострення астми, яка поклала край не тільки поїздкам, а простому перебуванню на природі. Лише у 1907 році Пруст знову взявся за перо після року жалоби та важких переживань.

Починаючи із січня 1909 р., Марсель майже не виходив із дому. Стіни кабінету оббили корою коркового дуба, щоб запах каштанів не викликав нападів. Вікна зав­жди були зачинені, а сам хазяїн закутувався в теплі фуфайки, які постійно грів біля вогню. Подальше життя М. Пруст відчайдушно боровся з неміччю та самотністю. Йому допомагала величезна творча уява.

З 1910 р. по 1922 р. М. Пруст написав понад 20 зошитів, які складали багатото­мний роман — «У пошуках утраченого часу». Він поставив собі за мету створити суб'єктивну епопею, яка відображала не події, що правлять світом, а психологічні процеси, котрі визначають стан суспільства.

Незважаючи на смертельну хворобу і виснажливу працю над романом, Пруст намагався бути обізнаним з новинами музичного та театрального життя Парижа. Двері його завжди були відчинені для друзів із щирістю самотнього серця. Перша світова війна принесла багато горя Прусту: гинули друзі, знищувався улюблений Париж. У 1913 р. він перебував у місті, коли на вулиці падали німецькі снаряди. Саме війна зупинила вихід з друку його епопеї. Перша частина (роману «На Сван-нову сторону») була видана за власні кошти у 1913 р. і не мала успіху. Наступна книга вийшла лише в 1919 р. Того ж року приходить визнання: присудження літе­ратурної премії Гонкурів, популярність в Англії, Америці, Німеччині.

Але здоров'я погіршувалося. Письменник виснажував себе постійною працею, безсонними ночами, відмовою від лікування. На початку 1922 р. він захворів на за­палення легенів і 18 листопада помер. На останній сторінці рукопису перед смертю написав: «Кінець».

Марсель Пруст створив епопею «У пошуках утраченого часу» у дуже драматич­ний для нього період, коли напади астми стали нестерпними, і він був змушений з 1999 року по 1922 рік сидіти вдома. Все подальше життя М. Пруст боровся з неміч­чю та самотністю.

Багатотомний роман «У пошуках утраченого часу» — це сучасна епопея. У ній письменник відобразив психологічні процеси, які визначають стан суспільства. Йо­го «реальністю» була особистість із настроями, думками, почуттями, які постійно змінювалися, що зумовили своєрідність роману «потоку свідомості». Автор звертав увагу на свідомість людини, що складалася з низки асоціацій, вражень, спогадів.

У романі немає історичного часу, а є психологічний, духовний час, який складається із пам'яті, відчуттів і переживань. Саме увага до звуків, смаків, ко­льорів, запахів, які пробуджують забуті враження, споріднює твір з естетикою імпресіонізму.

Імпресіонізм (фр. — враження) — напрям у мистецтві, який основним своїм за­вданням вважав відтворення особистісних вражень, миттєвих відчуттів та переживань.

У «Сванновому коханні» М. Пруст досліджував одне почуття — кохання до жі­нки, пов'язане з безліччю відтінків і проявів: ревнощами, недовірою, закоханістю, розчаруванням, пристрастю... і «прозрінням».

Одного разу в театрі один із давніх приятелів Сванна познайомив його з Одет-тою де Кресі, про яку він ще раніше говорив з ним, як про чарівну жінку... Одетта справді видалася Сваннові гарною, але гарною тією вродою, до якої він був байду­жий, яка не будила в ньому пристрасті й навіть викликала якусь фізичну відразу... Як на його смак, вона мала різко окреслений профіль, надто ніжну шкіру, риси об­личчя завеликі.

Отже, перша зустріч з Одеттою взагалі не вразила Сванна, він надто критично оцінив риси її обличчя. її врода викликала в нього байдужість, а значить — це жін­ка не його типу. Сванн — духовно багата людина з витонченою душею, закохана в красу й мистецтво.

Через деякий час після знайомства в театрі вона прислала Сваннові листа і по­просила дозволу оглянути його колекції, які цікавили її, «жінку темну, але наділену слабиною до гарних речей», додавши, що вона краще пізнає його, коли побачить його у домашньому побуті, у затишній обстановці, за чаєм, серед книжок. Він за­просив її до себе, і жінка, прощаючись, висловила жаль, що так мало пробула в до­мі, де відчула себе щасливою ... Вона ніби натякала на те, що в них уже почалися романтичні стосунки, і цим викликала у Сванна усмішку.

Кожен наступний візит Одетти викликав у Сванна розчарування. Вони зовсім різні. Одетта постає перед нами жінкою з міщанськими поглядами, далекою від ду­ховності, її більше цікавить матеріальне.

М. Пруст не випадково вводить своїх героїв у салон Вердюренів, де збира­ються ті, хто прагне уособлювати в собі вишуканість і культуру. У салоні зву­чить музика і всі присутні роблять вигляд, що вони знаються на музиці, що світ мистецтва посідає особливе місце в їхньому житті, щоб їх ніхто не запідозрив у відсутності духовності.

Автор розкриває лицемірство, брехливість Вердюренів, у яких відсутній ху­дожній смак. У той же час, Сванн на одному вечорі слухаючи музичний твір для

роялю і скрипки, відчував справжнє сп'яніння, якого ніколи ще не відчував. Він усвідомлював, що відчув це лише завдяки їй, і пройнявся до неї якоюсь незна­ною любов'ю. Повернувшись додому, Сванн затужив за нею. Таким чином, ця любов дала змогу відмолодитися душею Сваннові. Музика зворушила його за­черствілу душу.

Так, під впливом сонати Вентеля Сванн жваво розмовляє про музику з Одеттою, яка видається йому чарівною. Кохання зливається з музикою. Проте таке кохання не є справжнім, бо герой любив уявну Одетту, а не цілком реальну. її постать він зіставляє з полотнами Відродження. Ця схожість робила її дорожчою і кращою для Сванна. У цьому разі Сванн нагадує Пігмаліона, бо любить витвір свого мистецтва. На Сванна не справляє враження погана репутація Одетти. Йому говорили про неї як про дівку, як про утриманку, а він продовжував любити «добру, наївну Одет­ту — ідеалістку, майже не здатну брехати».

Одного разу Одетта привела до салону Вердюренів графа Форшвіля, і тоді Сванн ще більше почав «привертати» прихильність Одетти. Його кохання починає набувати хворобливої ознаки, він ладен прислуговувати їй, але Одетта не звертає уваги на Сванна.

Згодом Сванн знову дізнається, що Одетта — це легковажна жінка, проте прагне повірити, «що в неї добрі очі, вона має людинолюбну душу». Ревнощі викликали у Сванна захворювання, але така хвороба не піддавалася лікуванню — «щоб видали­ти її — це було все одно, що знищити Сванна».

Самотність спонукала Сванна покохати не справжню жінку, а витвір свого ви­шуканого уявлення.

Ілюзорне кохання під натиском долі руйнується. Пані Вердюрен запрошує на обід графа Форшвіля з Одеттою до Булонського лісу, але без Сванна, називає його «занудою і дурнем». М. Пруст цим підкреслив сатиру на буржуазний «клан», який до культури, краси не має ніякого відношення, і підкреслює нікчемність цих людей. Після всіх цих подій Сванна у салоні Вердюренів уже не буде.

Ілюзії Сванна до Одетти розвіялися на одному великосвітському зібранні у мар­кізи де Сент-Еверт.

«Сидіти з цими людьми в одній клітці йому було страшенно важко; їхня дурість і недоречні жести дошкуляли тим більше, що не знаючи про його кохання, нездат­ні... поспівчувати йому і поставитися до нього інакше, ніж із посмішечкою, як до хлоп'ятства, або з жалем, як до божевілля, вони спонукали його уявляти своє ко­хання як чисто сучасний стан...».

Слухаючи музику композитора Вентейля, Сванн менше всього став відчувати себе знедоленим і самотнім. Він відчув величезну силу Мистецтва.

М. Пруст дуже тонко розкрив духовно-психологічний стан свого героя, від­чуженого від суспільства. Сванн прагнув щастя і любові. Чому ж у «мистецько­му» середовищі Сванн не знаходить спорідненої душі, щоб бути щасливим і ко­ханим? Мистецтво володіє магічною силою в тому разі, якщо кожна окрема людина дотикається до нього, відкриває в собі естетичні почуття і створює на­вколо таке ж середовище Краси. І силою своєї душі одухотворяє людину, яка прагне цього ж самого. Тільки така духовність двох людей може породити спра­вжнє кохання. Одвічний ідеал любові — це бажання відчути іншого, пізнати йо­го. Кохання — злиття двох душ, а не однієї — твором мистецтва. Головним мо­тивом твору є злиття кохання з музикою, яке сприятиме зародженню почуття Сванна до Одетти, далекої від мистецтва. Тому і закінчилася драматично ця іс­торія кохання.