2.4. Особливості деліктної відповідальності держави

Одним з елементів цивільної правосуб’єктності (або її проявом) є деліктна правоздатність особи – учасника деліктних (зобов’язальних) правовідносин. Останні виникають між особою, що вчинила правопорушення (протиправно, винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації [229, 601-602]), та постраждалою особою, яка має право на компенсаційні заходи у зв’язку із настанням для неї шкідливих наслідків та вимагає здійснення такої компенсації. Таке визначення деліктних правовідносин є загальновизнаним цивілістичною наукою та сприйнятим цивільним законодавством різних правових систем. Зокрема, деліктні зобов’язання передбачаються в англійській правовій системі, вони стосуються транспортування вибухонебезпечних речовин, експериментів з радіоактивними речовинами, а також контролю поведінки людей, тварин тощо [251]. Крім того, в англійському праві виділяється також відповідальність за навмисні дії; необережне завдання шкоди; шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. Такий вид відповідальності у правовій науці США характеризується як відповідальність за збитки без наявності прямої вини або коли відповідач займається особливо небезпечною діяльністю, якою заподіяно шкоду [252].

В українському праві відсутнє поняття, яким мають позначатись особи, що вчинили правопорушення деліктного характеру. Так, в міжнародному приватному праві делінквентом визначають особу, що вчиняє провину [253; 254], а в англо-американському праві – правопорушника [255]. Проте термін “делінквентність” у кримінології та кримінальному праві деяких країн (Великої Британії, США, Канади, Японії) визначають як сукупність злочинів або інших правопорушень, скоєних неповнолітніми, в результаті яких настає кримінальна відповідальність [316]. В Іспанії, Італії, Франції цей термін використовується як синонім терміна “злочинність” і означає сукупність правопорушень, скоєних у країні в цілому чи серед якоїсь групи населення. В українському законодавстві та судовій практиці термін “делінквентність” не вживається [256; 167, 81]. Тому ми пропонуємо позначити в деліктних правовідносинах, які належать до галузі цивільного права, відповідальну особу деліктвентом (а не делінквентом), оскільки таким чином буде збереженим корінь терміна “делікт” [268]. Відповідно термін “деліктвентність” є синонімом поняття деліктної правоздатності особи, який відмежовуватиметься від подібного терміна “делінквентність”, що, як правило, вживається в кримінальному праві.

У цивілістичній науці деліктна відповідальність визначається як різновид цивільно-правової відповідальності, що виявляється у покладанні на правопорушника санкцій, тобто основаних на законі невигідних правових наслідків у формі позбавлення його певних прав або в заміні невиконаного обов’язку новим, або приєднання до невиконаного обов’язку нового додаткового [257]. Таким чином, деліктна відповідальність суб’єкта виступає елементом деліктного правовідношення як суб’єктивний обов’язок деліктвента компенсувати негативні, шкідливі наслідки своєї поведінки у спосіб та формах, передбачених законом (невичерпний перелік таких зазначено у ст. 16 ЦК), відповідно до суб’єктивного права постраждалої особи вимагати такої компенсації.

Основним значенням слова „делікт” (від лат. delictum – провина, злочин) є „правопорушення”, що тягне за собою деліктну відповідальність особи, що припустила його [191, 164]. Тому за наділення держави деліктною правосуб’єктністю має місце припущення, що функціонування державного механізму за певних умов пов’язано із можливістю вчинення правопорушень, що за реальних умов сприймається як можливість в силу існування самого факту (ipso facto).

Таке припущення є не лише результатом теоретичного аналізу самого поняття, а також має нормативне закріплення. Зокрема, у статтях 1173, 1174, 1176 ЦК встановлено відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями (рішенням) або бездіяльністю органів державної влади, їх посадових або службових осіб, органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. У статтях 1170, 1175, 1177 ЦК передбачено відшкодування шкоди державою у випадках прийняття закону про припинення права власності на певне майно, при здійсненні нормотворчої діяльності органом державної влади або у разі, коли шкода була завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, якщо компетентними органами держави не встановлено особу, що вчинила злочин, або така особа є неплатоспроможною.

Вказівка на можливість вчинення державними органами, їх посадовими, службовими особами незаконних дій та рішень також міститься в ЦПК України (Глави 30-Г, 31-А, 31-В), Кримінально-процесуальному кодексі України (ст. 53-1) [142], а також Законі України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” [143]. Проте законодавець не дає визначення змісту незаконності правових актів та дій державних органів, посадових осіб. Вбачається, що питання відповідальності держави за зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, потребує виваженого наукового аналізу не лише у цивільно-правовому вимірі, а й у площині державно-правового простору. Безумовно, що у загальному визначенні поняття “деліктні зобов’язання” щодо держави застосовуватись не може, оскільки це суперечить сутності та основному призначенню, принципам та завданням сучасної держави.

На нашу думку, соціальне призначення, гуманістична спрямованість та правові форми діяльності держави встановлюють абсолютність обов’язку держави щодо визнання, правоохорони та правозахисту прав, свобод та законних інтересів особи. Держава виступає гарантом правопорядку, звідси логічним буде висновок про абсолютність неможливості вчинення державними суб’єктами правопорушення як протиправного та винного заподіяння шкоди приватній особі.

Безперечно, що безпідставне заподіяння шкоди особі, її майну, репутації тощо будь-якою діяльністю (дією чи бездіяльністю) держави, її органами, посадовими особами є умовою настання деліктної відповідальності. Такий вид відповідальності розглядають як примусовий обов’язок заподіювача з відшкодування шкоди [229, 608]. Проте щодо держави деліктну відповідальність, на відміну від такого виду цивільно-правової відповідальності інших суб’єктів приватноправових відносин, слід розглядати, на наш погляд, не як вид заходу державного примусу, а як активізацію її правозахисної функції, зміст якої полягає у заходах щодо правовідновлення, компенсації, відшкодування шкоди тощо.

Щодо характеристики умов настання деліктної відповідальності для держави у сфері цивільних правовідносин необхідно виходити з наступних аспектів. Для держави як особливого суб’єкта цивільно-правових відносин характерною є абсолютна відповідальність, тобто відповідальність, що настає без наявності вини державних суб’єктів та ґрунтується на безумовному прийнятті ризиків. Умовами настання такого виду відповідальності для держави виступатиме заподіяння шкоди приватним особам у наступних випадках, а саме:

1) заподіяння транскордонної шкоди навколишньому природному середовищу. Відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права на державу покладається абсолютна відповідальність щодо факту заподіяння такої шкоди, у тому числі за заподіяння такою шкодою збитків населенню. Таке зобов’язання ґрунтується на універсальному правовому принципі “не нашкодь”, якій відповідає відомому постулату римського права “Sic utere tuo ut alienum non Leadas” (“Використовуй своє майно так, щоб не нашкодити іншому”).

Цей принцип посідає чільне місце в міжнародному звичаєвому праві, а також дістав закріплення у національних правових системах. Він випливає з суверенітету держави, який надає державі повноваження і встановлює її юрисдикцію на всій її території, відповідно до чого держава наділяється обов’язком використовувати ці повноваження з метою забезпечення нешкідливості умов існування, у тому числі й будь-якої діяльності, здійснюваної в межах юрисдикції даної держави, як для свого населення, так і для інших держав. На міжнародному рівні цей принцип закріплено, зокрема, у ст. 30 Хартії економічних прав та обов'язків держав [144], в якій зазначено, що всі держави зобов’язані забезпечити, щоб діяльність в межах дії їх юрисдикції та контролю не спричиняла шкоди оточуючому середовищу інших держав чи районів за межами дії національної юрисдикції. Зміст цього принципу полягає у покладанні на державу обов’язку регулювати промислову та будь-яку іншу діяльність, здатну спричинити транскордонну шкоду, і забезпечувати додержання норм безпеки, застосування санкцій щодо тих суб’єктів, які їх порушують [317]. Зазначимо, що такий принцип закріплено у різноманітних міжнародних конвенціях, що стосуються забруднення повітря, води, ґрунту тощо.

Отже, цивільна відповідальність для держави у разі заподіяння шкоди навколишньому середовищу, що стало причиною нанесення шкоди майну або особам на території іншої держави, має абсолютний характер, незалежно від того, результатом діяльності (або бездіяльності) чи діями якого суб’єкта безпосередньо явились такі шкідливі наслідки.

2) заподіяння шкоди джерелами підвищеної небезпеки, у разі:

а) коли такі об’єкти зареєстровані як об’єкти державної власності;

б) якщо така шкода виникла внаслідок непереборної сили, що виключає настання для приватного власника джерела підвищеної небезпеки негативних наслідків щодо притягнення його до цивільної відповідальності. Вбачається, що за таких умов, обов’язок по відшкодуванню шкоди має покладатись на державу як гаранта забезпечення прав та законних інтересів членів суспільства. У зв’язку із чим, пропонуємо визнати за державою абсолютну деліктну відповідальність, у разі настання шкідливих наслідків приватним особам джерелом підвищеної небезпеки, що виникла в результаті непереборної сили, за відсутності винної особи, та доповнити відповідним положенням ст. 1187 ЦК.

3) заподіяння шкоди при здійсненні органами державної влади та органами місцевого самоврядування державних функцій (зобов’язань) щодо охорони, збереження, оперативного управління об’єктами власності народу, що випливає з ст. 13 Конституції України.

4) настання негативних наслідків у результаті здійснення державних функцій органами законодавчої та судової влади, у випадках: а) коли судовим органом прийнято незаконне рішення або вирок, що завдало матеріальних та моральних збитків особі, в) коли внаслідок недосконалості діяльності законодавчого органу виникають правові колізії, які зумовлюють перешкоди або унеможливлюють реалізацію прав та охоронюваних законом інтересів приватних осіб (в американському праві визначають як „конституційні делікти” [252, 377]).

Визнання такого виду відповідальності держави підтверджується судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Так, рішенням Суду, ухваленого 10.05.2001 р. по справі „Z та інші проти Об’єднаного Королівства” [318], було визнано факт порушення ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо права на ефективний засіб правового захисту (у поєднанні з ст. 3 Конвенції щодо нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), що виявилось у неспроможності системи державних органів захистити заявників від жорстокого та довготривалого знущання та бездіяльності з боку їхніх батьків. Таким чином, недосконалість правової системи (як комплексу державно-правової організації) стало підставою для настання для держави деліктної відповідальності у формі відшкодування постраждалим матеріальних збитків та компенсації моральної шкоди (із відшкодуванням судових витрат), що склало загальну суму 359 тис. фунтів стерлінгів. Крім того, у рішенні зазначалось, що потерпіла особа повинна мати доступ до механізму, який дозволяв би притягнути до відповідальності державні органи або їх посадових осіб за бездіяльність, котра спричинила порушення прав і свобод.

5) настання негативних результатів при здійсненні виконавчо-розпорядчими органами держави, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами покладених на них обов’язків. Прикладом тому є дії органу державної реєстрації юридичних осіб у справі “Совтрансавто-Холдінг” [319]. Луганським міським виконкомом державна реєстрація нового установчого договору та статуту ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” була здійснена без урахування вимог законодавства стосовно правомочності загальних зборів щодо прийняття таких рішень. А саме: Законом України “Про господарські товариства” [145] імперативно встановлено, що правомочними визнаються загальні збори, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 % голосів (ст. 41), утім на момент прийняття відповідного рішення загальними зборами позивачу належало 49 % акцій. В результаті легалізації органами державної реєстрації рішень неправомочних загальних зборів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” частка позивача (російської компанії “Совтрансавто-Холдінг”) в уставному фонді через додаткову емісію акцій ЗАТ зменшилась до такого розміру, що не давало можливості впливати на рішення ЗАТ, в результаті чого були порушені права засновника.

6) заподіяння шкоди у надзвичайних ситуаціях, коли зусиллями спеціальних служб держави (Служба безпеки України (СБУ), органи внутрішніх справ та військ внутрішньої охорони (МВС), Професійно-пожежна охорона (ППО), рятувальні та аварійні служби системи Міністерства надзвичайних ситуацій України (МНС), спеціалізованих монтажно-експлуатаційних організацій тощо) відновити попереднє становище постраждалих осіб представляється неможливим.

7) заподіяння шкоди у передбачених законом випадках, як то: у разі завдання шкоди особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї (ст. 1161 ЦК), або заподіяння шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така винна особа є неплатоспроможною (ст. 1207 ЦК) тощо.

Крім того, автор вважає, що держава також має брати на себе абсолютну відповідальність за недбалість державних посадових осіб (державних службовців), що стала причиною заподіяння шкоди приватним особам, як один з різновидів абсолютної відповідальності держави, що наступає за певних обставин:

1. недбалість або необачність посадової особи органу державної влади, органу місцевого самоврядування, що стала причиною настання шкідливих наслідків для приватної особи. Може характеризуватись як правопорушення з огляду на невиконання (або неналежне виконання) повноважень зобов’язальною особою, оскільки виконання делегованих державою повноваження становлять не міру привілеїв, а зміст обов’язків, спрямованих на забезпечення функціонування державного механізму. Проте, міру допустимості зазначеної поведінки зобов’язальної особи слід розглядати через категорію “сумлінного виконання” делегованих державою повноважень, тобто, по-перше, з урахуванням суб’єктивного критерію – психологічного ставлення особи до вчинку, та, по-друге, юридичного критерію – допустимості вчинку з урахуванням характеру шкідливого ефекту та розміру завданої шкоди, що дозволяє відокремити такі дії від “грубої недбалості”. Характеризується як некомпетентність зобов’язаної особи (державного службовця, посадової особи), може поєднувати адміністративні та превентивно-виховні засоби впливу на винних осіб;

2. необачність спеціальних державних служб (СБУ, МВС, МНСУ тощо) або їх посадових осіб, яка, наприклад, може виявитись у перебільшенні розрахунків в оцінці шкоди щодо наслідків надзвичайної події та завдання шкоди більшої ніж та, яка б мала місце при звичайному перебігу обставин без втручання таких державних органів.

Межа ж відповідальності держави визначається характером дій посадових осіб, які в разі вчинення злочинних дій мають нести особисту відповідальність. Останнє положення зумовлене кваліфікацією ознак правопорушення, що встановлюється державою, яка таким чином відмежовується від злочинних дій навіть уповноважених нею осіб, що здійснюється через механізм притягнення їх до (особистої) кримінальної відповідальності.

Покладення на державу абсолютної відповідальності у зазначених випадках можна обґрунтувати також тим, що окремим категоріям державних службовців державою надано імунітетні (або спеціальні) права: парламентський імунітет, судовий імунітет, спеціальні повноваження. Останні не встановлюють імунітетів щодо конкретних осіб, але відповідно до особливостей призначення таких державних структур, наділення особливим статусом спеціальних державних суб’єктів (охорона правопорядку – СБУ, МВС; діяльність в надзвичайних ситуаціях – ППО, МНСУ тощо) за своїм змістом відповідає прийняттю державою на свій рахунок ризиків їх діяльності.

Автор також дійшов висновку, що відповідальність з умисного заподіяння шкоди щодо держави може розглядатись лише у випадках крайньої необхідності, у зв’язку із здійсненням компетентними органами або їх посадовими особами оцінки можливої небезпеки та відповідно до їх передбачуваних негативних наслідків прийняття на себе ризиків з метою усунення шкоди або зменшення її розміру. Вона також є різновидом абсолютної відповідальності держави. Прикладом настання такого виду відповідальності для держави є події, що мали місце 23-26 жовтня 2002 р. у м. Москва у зв’язку з захопленням Будинку культури на Дубровці чеченськими терористами, коли з метою звільнення заручників військовими службами РФ було незаконно застосовано наркотичний газ на основі фентанілу, що призвело до настання шкідливих наслідків у вигляді заподіяння шкоди здоров’ю більш ніж 700 особам, що знаходились в приміщенні Будинку культури, та смерті 129 чоловік. У результаті розгляду позовів постраждалих від теракту російським судом на 11.05.2004 р. було задоволено 26 позовів про відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку із втратою годувальника, а також позови про відшкодування матеріальної шкоди батькам за втрату дітей та інші [320].

Будь які інші умисні дії зобов’язальних державою осіб, спрямовані на завдання шкоди іншим особам, повинні кваліфікуватися як правопорушення (або злочин, враховуючи ступінь суспільної небезпеки), та передбачати, відповідно до чинного законодавства, притягнення до конституційної відповідальності – у вигляді позбавлення імунітетних прав, статусу державного службовця; адміністративної відповідальності – у вигляді звільнення з посади, застосування штрафних санкцій, попереджень та ін.; цивільної відповідальності, що передбачає відшкодування шкоди у повному розмірі; кримінальної відповідальності тощо.

У випадках завдання шкоди постраждалому діями зобов’язаної особи в результаті грубої недбалості, яку визначають із урахуванням ступеня прояву негативного людського фактору (зневага до людини, її прав та свобод, суспільних та державних інтересів тощо) або у зв’язку із неодноразовим допущенням необачності та недбалості (системний характер, що свідчить про несумлінне ставлення до виконання посадових обов’язків), на нашу думку, слід застосовувати певні засоби впливу із притягненням винної особи до адміністративної, цивільної, у разі необхідності – конституційної та кримінальної відповідальності.

Отже, відповідальність держави із заподіяння шкоди приватній особі необхідно відрізняти від відповідальності окремих зобов’язаних осіб, керуючись принципом правомірності вчинених дій. Так, В. Смирнов (представник теорії колективу) зазначав, що делікт являє собою, як правило, результат протиставлення індивідуумом своєї волі колективу, членом якого він є, та волі всього народу (що знайшла своє закріплення в законі) в цілому [258]. Незважаючи на те, що „безособова” відповідальність держави (її органів, посадових осіб) є надбанням саме радянської наукової та правотворчої діяльності, проте соціально-гуманістичний зміст наукових доробків повинен виокремлюватись як елемент загальновизнаних людством соціально значущих категорій та переноситись шляхом науково-абстрактного моделювання на сучасні суспільні конструкції.

Узагальнення викладеного дало дисертанту можливість визначити характерні особливості, що властиві деліктному зобов’язанню держави, а саме:

1. Юридичний факт, на підставі якого виникає зобов’язання держави по відшкодуванню шкоди, пов’язаний із порушенням абсолютних прав приватних осіб (фізичних і юридичних) представниками держави при виконанні ними службових обов’язків або у випадках крайньої необхідності.

2. Оскільки держава виступає інструментом суспільства, що має правову форму існування, та є особою зобов’язаною законом безпосередньо на підтримання правопорядку та здійснення правовохороної функції, її правосуб’єктність в абсолютних правовідносинах, на відміну від інших суб’єктів цивільно-правових відносин, виявляється в поєднанні її абсолютного обов’язку та суб’єктивного права (зміст, межі повноважень держави, механізми їх реалізації визначаються законом відповідно до принципу верховенства права), тому особливість обов’язку держави у разі заподіяння шкоди приватній особі виявляється в її функціональному обов’язку щодо здійснення правозахисту прав та законних інтересів постраждалої особи.

3. Деліктне зобов’язання держави виникає як додаткове, у зв’язку із настанням негативних наслідків виконання покладеного на державну інституцію функціонального обов’язку забезпечення правопорядку у формі правоохорони (як пасивного обов’язку абсолютного визнання, забезпечення прав і свобод людини). Зміст додаткового обов’язку держави в деліктних правовідносинах із приватним суб’єктом викривається в активізації правозахисної функції, яка реалізується у заходах щодо правовідновлення, компенсації, відшкодування тощо. При цьому вважаємо, що для розуміння негативних наслідків виконання державних функцій (обов’язків) необхідно виходити:

1) з презумпції виконання зобов’язаними особами держави обов’язку правозастосування, правоохорони у спосіб, у формі та межах, встановлених законом;

2) виникнення непереборних (непередбачуваних) обставин, що спричинили або обумовили спричинення порушення абсолютного права приватних осіб.

4. Зміст деліктного зобов’язання держави повинен включати елементи:

1. деліктне зобов’язання звичайного деліктвента – компенсація заподіяної шкоди, у формах та у спосіб, визначені законом: поновлення порушеного права (стану) постраждалого; якщо таке поновлення є неможливим – відшкодування збитків; відшкодування моральної шкоди тощо;

2. застосування до зобов’язаних осіб, дії яких безпосередньо вплинули на виникнення шкідливих наслідків, заходів адміністративного, стимулюючого, превентивно-виховного характеру з метою створення ефективного організаційно-адміністративного механізму стимулювання правоохоронних функцій та запобігання умов, що можуть спричинити виникнення шкоди з урахуванням людського фактору;

3. публічно-офіційне визнання та осудження (або обґрунтування, пояснення, наприклад, у випадках крайньої потреби) дій, що спричинили порушення абсолютного права; звернення у публічному порядку до постраждалого із вибаченням (цей елемент деліктного зобов’язання держави випливає з загально-соціального призначення державної інституції, гуманістичної спрямованості її діяльності, враховуючи ступінь суспільної небезпеки самого факту порушення абсолютного права особи державою; спрямований на зміцнення правопорядку шляхом стимулювання, розвитку правосвідомості та правовиховання суспільства в цілому).

Узагальнюючи викладене, дисертант дійшов висновку, що об’єктивно-правові умови наділення держави деліктною відповідальністю за шкоду, заподіяну приватній особі, випливають з визнання її соціальної місії та покладення на неї законом обов’язку прийняти в загальнокорисних суспільних інтересах ризик за:

1. володіння, утримання, користування, експлуатацію тощо об’єктами, що є джерелами підвищеної небезпеки;

2. виконання функцій (обов’язків), що пов’язані із підвищеним ступенем небезпечності або умовами крайньої потреби;

3. виконання діяльності, що має підвищений ступінь загальносуспільної відповідальності.

Деліктну відповідальність держави традиційно визначають як абсолютну відповідальність, проте аналіз особливостей деліктної правосуб’єктності держави, функції якої мають загальнозначущий та суспільно корисний характер, а також умов виникнення, змісту та характеру деліктних зобов’язань дозволяють визначити її як квазі-деліктну [259] відповідальність.

Висновки

Принцип юридичної рівності учасників у цивільному праві є визначальним – забезпечує встановлення у цивільному обороті балансу: по-перше, між публічним інтересом, представленим державою, та приватним інтересом конкретної особи; по-друге, між публічно-правовими засобами організації й діяльності держави та свободами особистості щодо здійснення її прав.

Встановлено, що участь держави у цивільному обороті забезпечується через специфічний механізм інституту представництва, та визначено його ознаки: офіційність (законність) представництва; персоніфікованість суб’єктів (представників); належність їх до структури державної системи або безпосередній правовий зв’язок з уповноваженими органами держави.

Механізм договірного представництва держави, тобто її участь через юридичних та фізичних осіб, які у цивільному обороті діють за спеціальним дорученням (договором), є правовим засобом оптимізації й активізації участі держави у цивільних правовідносинах. Особливість виявляється у поєднанні елементів добровільного та обов’язкового представництва, що дало підстави визначити його як квазідобровільне (обов’язково-договірне) представництво.

Доведено, що державі як суб’єкту цивільних правовідносин властиві риси колективного утворення, притаманні юридичній особі, а саме: організаційна єдність, відокремлене майно, наявність власного найменування, цивільна правосуб’єктність. Досліджено юридичну природу, зміст, призначення категорії “юридична особа”, а також мету, підстави, критерії класифікації таких осіб у праві, узагальнено риси цих суб’єктів та обґрунтовано доцільність застосування конструкції “юридична особа” (як юридико-технічного прийому, юридичної фікції) при моделюванні введення держави у приватноправове поле.

Доведено конструктивність правової моделі обмеженого речового права у формі права на чуже майно щодо юридичного оформлення майнових відносин держави зі створеними нею на основі державної власності юридичними особами. Встановлено, що майно, яке перебуває у державній власності, може передаватись: а) на праві оперативного управління, яке включає право володіння, користування та обмеженого розпорядження, лише державним установам та казенним підприємствам; б) на праві господарського відання, яке включає право володіння, користування та розпорядження в межах, визначених законом, державним унітарним підприємствам. Такі юридичні особи у цивільному обороті діють як самостійні володільці у повноті своїх обмежених речових прав на визначене державне майно.

Досліджено особливості здійснення й управління корпоративними правами держави, зокрема встановлено, що корпоративні права держави можуть бути реальними, якщо опосередковують участь держави в управлінні господарською діяльністю товариства (вироблення рішень, контроль), та номінальними, коли вони виступають правовим способом досягнення відповідних соціально-економічних цілей (непов’язаних із здійсненням функцій щодо управління активами держави).

Доведено, що на відміну від приватних осіб, для яких право власності представляє юридичну категорію абсолютних прав, право державної власності набуває специфічних рис юридичного обов’язку бути власником та нести обов’язки власника щодо державного майна.

Диференційовано категорії „власність держави” і „власність народу України”, що як за матеріально-об’єктивованим, так і за правовим змістом є самостійними правовими явищами. Встановлено, що державна власність на відміну від загальносуспільної (всенародної) власності є індивідуалізованою за суб’єктним критерієм: суб’єктом права державної власності є держава в цілому, створена Українським народом, і лише їй належать правомочності власника (володіння, користування, розпорядження). Щодо об’єктів власності народу України держава виступає правомочною особою на виконання функцій управління.

Аналіз умов та підстав набуття та припинення права власності держави дозволив виділити: загальні способи – такі, що можуть бути використані будь-яким суб’єктом цивільного права, та спеціальні способи – це такі, що властиві лише державі (націоналізація, приватизація тощо). Визначено зміст та принципи націоналізації (винятковість, суспільна необхідність, законність, компенсаційність) та вироблені пропозиції щодо вдосконалення законопроектів про націоналізацію.

Визначено особливості деліктного зобов’язання держави: 1) юридичний факт порушення абсолютних прав приватних осіб пов’язаний з виконанням представниками держави їх обов’язків або з умовами крайньої необхідності; 2) пов’язане з функціональним обов’язком держави щодо здійснення правозахисту прав і законних інтересів постраждалої особи; 3) є додатковим обов’язком – реалізується у заходах правовідновлення, компенсації, відшкодування тощо; 4) зміст деліктного зобов’язання держави включає елементи:

4. деліктне зобов’язання звичайного деліктвента;

5. застосування до зобов’язаних осіб заходів адміністративного, стимулюючого, превентивно-виховного характеру;

6. публічно-офіційне визнання й осудження (обґрунтування, пояснення) дій, що спричинили шкідливі наслідки.