1.2. Поняття та зміст цивільної правосуб'єктності держави

Утворення держави обумовлено життєвою потребою громадян у досягненні і забезпеченні загальносуспільних цілей, спрямованих на еволюційний розвиток суспільства в цілому і кожного конкретного індивіда, а також його нащадків. Тому визначальна ціль держави має співпадати з інтересами кожного його громадянина, якщо, зрозуміло, держава демократична і дбає про своїх громадян. Загальні цінності людей складають не тільки пріоритети у розвитку суспільних відносин, а й ті правові основи, на яких має створюватися і функціонувати держава.

Оскільки за своєю природою право існує як соціальна цінність, що характеризується єдиноначальністю та загальним впливом на суспільство, воно (право) як система регуляторів суспільних відносин є явищем об'єктивним – утворюється та виступає як деяке зовнішнє середовище, що поширюється на будь-якого суб'єкта права – будь-яку особу, організацію, в тому числі й на державу як особливу форму організації людей.

З іншого боку, право є можливістю суб'єкта реалізувати свій інтерес, що виражається в певній свободі, яка надається нормами права, та реалізується у конкретному правовідношенні у формі ініціативи щодо його виникнення, зміни чи припинення. Без суб'єкта немає й самого правовідношення. Тому для здійснення певних функцій, які можна визначити як додаткові – не основні (під основними розуміють владні функції), держава апелює до права щодо визначення її правового статусу в тих чи інших сферах правовідносин. Отже, право визначає можливість для держави бути суб'єктом конкретних правовідносин та встановлює певні вимоги для такої участі.

Так, право встановлює, що будь-який суб'єкт цивільного права повинен володіти певним набором юридичних та фізичних властивостей (ознак, характеристик), зазначених законом, під якими в цивілістичній науці визначають цивільну правосуб'єктність. Визнаючи державу суб'єктом цивільних правовідносин, законодавець узгоджує її правовий статус із загальними принципами цивільного права щодо юридичної рівності суб'єктів, їх майнової самостійності, свободи договору та вільного волевиявлення, рівного захисту цивільних прав та інтересів усіх суб'єктів тощо. Поряд з іншими суб'єктами цивільного права держава у цивільних правовідносинах виступає як особа [189, 71], проте на відміну від інших учасників цивільних правовідносин цивільно-правовий статус держави характеризується певними особливостями, що обумовлено правовою природою та цілями її утворення.

Наділення держави цивільною правосуб’єктністю, під якою в цивілістиці, зазвичай, визначають соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільних правовідносин [189, 76], пов'язано з пошуком нових форм щодо забезпечення загальносуспільних інтересів, отже має соціальні передумови оформлення. На відміну від інших категорій суб'єктів цивільного права (фізичних та юридичних осіб) цивільна правосуб'єктність держави характеризується певними особливостями, зокрема, вона не є природним правом держави, а являє собою лише юридичну можливість забезпечення загальносуспільного інтересу в рамках цивільного правовідношення при реалізації іншими суб'єктами їхнього природного права.

Таким чином цивільна правосуб'єктність держави виявляється в юридичному оформленні необхідних для неї властивостей суб'єкта цивільного права та на відміну від правосуб'єктності фізичної особи, яка включає юридичні та фізичні властивості такого суб'єкта, визначені законом, та є її природним правом [190, 145, 160], визначається лише через юридичні параметри та ознаки, що закріплюється у законодавстві.

У міжнародному праві держава може існувати фактично і не бути певний час визнаною іншими державами, наприклад, Радянська влада як певний представник Радянського Союзу певний період не визнавалася багатьма державами, тобто не визнавалася в юридичному контексті й певна держава. Вона не могла тривалий час стати суб’єктом договірного процесу, на законних підставах виступити на захист прав своїх громадян за кордоном тощо. Реально ж держава існувала, оскільки захищала свої кордони, намагалася і досягла успіху у переговорному процесі. Автор дійшов висновку, що важливою умовою для реалізації державою її цивільної правосуб'єктності в міжнародному цивільному обороті є офіційне визнання держави на міжнародному рівні.

Якщо це питання розглядати у площині внутрішньої правосуб’єктності, то необхідно говорити про визнання за державою правосуб’єктності всіма її громадянами, підпорядкованість їй всієї її території, а також всіх суб’єктів на її території встановленим нею загальнообов’язковим приписам (законам), єдиній законній владі. Коли окремі регіони не визнають державної влади, то правосуб’єктність такої держави як сукупності територій і населення стає сумнівною.

Таким чином, цивільну правосуб'єктність держави необхідно сприймати в двох площинах: зовнішній і внутрішній, які мають певну специфіку. Зовнішня правосуб’єктність держави обумовлюється виконанням державою покладених на неї функцій у правовідносинах з іноземними країнами, іноземними громадянами та особами без громадянства. Внутрішня правосуб’єктність обумовлена можливістю держави виступати від імені всіх її громадян у відносинах з юридичними та фізичними особами, тобто лише у разі визнання державної влади всіма громадянами.

Виникає правосуб’єктність держави з моменту її належного юридичного оформлення як у нормах міжнародного права, так і в нормах цивільного законодавства. Цивільна правосуб’єктність держави представляє собою комплексну правову категорію, що визначає соціально-юридичну можливість держави бути учасником цивільних правовідносин та поєднує в собі правоздатність і дієздатність, які в юридичній науці традиційно визначаються складовими елементами правосуб’єктності [167, 80, 279-280; 191, 626].

Але до останнього часу не дослідженим залишається співвідношення цивільної правосуб’єктності та цивільно-процесуальної правосуб'єктності держави, оскільки остання характеризується як можливість звернення за захистом порушених прав до уповноважених осіб. Якщо держава уособлює у собі всі гілки влади, то судова влада (по суті державна влада) не може захищати саму державу, оскільки це некоректно. Тому у міжнародному праві створена надбудова – міжнародні суди, в яких держава виступає як рівний учасник процесу. Звідси випливає, що у держави існує зовнішня (міжнародна) цивільно-процесуальна правосуб’єктність, а відповідно має існувати і внутрішня.

Коли питання постає про внутрішню складову цивільно-процесуальної правосуб’єктності держави, то виникає необхідність відмежувати справи, в яких уповноважені особи (громадяни) не виконують покладених на них державою обов’язків, як адміністративні та кримінальні, від цивільних, в яких суб’єкти мають бути рівними – і держава, і фізичні та юридичні особи. До останнього часу питання звернення з позовом до суб’єктів держави здійснювалося від імені держави уповноваженими особами, а безпосереднє звернення від імені держави не передбачалося. У той же час, держава мала і має зобов’язання перед громадянами, але звернення громадян до держави Україна з позовом було неможливим. Це питання зумовлено тим, що держава фактично відокремлювалася від дій і зобов’язань, які кореспондувалися відповідним державним установам.

З прийняттям нового ЦК, а також введенням в дію нового ЦПК України держава набуде самостійної правосуб’єктності. Хоча, на погляд дисертанта, можливість звернення громадян та юридичних осіб безпосередньо до держави має зумовлюватися особливим характером невиконання або неналежного виконання обов’язків. Так, дисертант вважає, що позов до держави можливий, коли неможливо визначити в якості відповідача суб’єкта, який завдав шкоду особі, зокрема за ст. 50 Конституції України держава гарантувала кожному право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Це абсолютне право, яке зумовлює деліктну відповідальність держави, а тому у випадку його порушення саме держава має відшкодовувати громадянам завдані збитки, при цьому, позов має звертатися до держави, а не до уповноважених нею суб’єктів.

Тобто тут має відбуватися трансформація суб’єктного складу, оскільки громадянин, який звертається з позовом до держави, є членом суспільства та структурним елементом держави. Крім того, суд, який розглядає справу, також є елементом цієї держави. Формально може виникнути “дисонанс”, оскільки, як правило, рішення суду у цивільних справах виноситься від імені держави. Коли ж у рішенні суд, як структурний елемент держави, винесе рішення про стягнення з держави певної суми коштів і позначить це рішення ім’ям цієї держави, вийде правовий парадокс – сама держава визнає факт вчинення нею правопорушення та зобов’яже себе до вчинення певних дій на користь конкретної особи. Парадокс буде більш виразним, якщо суд відмовить у задоволенні позову до держави і скріпить це рішення ім’ям цієї держави.

Щоб уникнути цього парадоксу можна і потрібно заздалегідь внести до нового ЦПК України відповідні зміни про те, що по справі за позовом до держави рішення має виноситися не ім’ям держави, а від імені судді, який вирішуватиме справу. Повноваження ж судді на розгляд такої справи закладені в його незалежності, тобто він у такій справі має виступати не як громадянин, а як незалежний і професійний “арбітр”, який повинен вирішити спір.

Отже, на відміну від цивільної правоздатності, цивільно-процесуальна правоздатність держави має іншу природу, що обумовлена визнанням держави не тільки суб'єктом цивільного права, а й інших галузей права, виникає як похідна від можливості звертатись до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом загальносуспільних інтересів, виступати учасником судового процесу в якості сторони або третьої (зацікавленої) особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, проте виразниками інтересів держави та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти – державні органи, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюється у відповідних нормативних документах, а також за спеціальним дорученням можуть виступати фізичні та юридичні особи.

Так, по справі литовської компанії Токіоs Токеlеs („Такі справи") до держави Україна за інвестиційним позовом, яку у 2003 році прийняв у своє провадження Арбітражний трибунал Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, безпосереднім відповідачем є держава Україна, інтереси якої представляла українська делегація на чолі з заступником міністра юстиції України п. В. Мармазовим. Учасниками судового розгляду справи на боці держави Україна виступали директор департаменту представництва інтересів держави в судах України і закордонних органів юрисдикції Мін'юсту п. К. Красовський, представники Кабінету Міністрів і Державної податкової адміністрації України, а також адвокати, залучені Міністерством юстиції України [263].

Держава як суб'єкт міжнародного приватного права в міжнародному цивільному обороті індивідуалізує себе через ознаки, характерні для держави як владного суб'єкта. Зокрема, через відповідні рамкові критерії територію і населення, які мають своєрідний технічно-атрибутивний зміст щодо індивідуалізації держави в сфері міжнародного спілкування як суспільного суб'єкта, що є виразником колективного волевиявлення загальносуспільного інтересу (у цивільно-правовому обороті відмінного від інтересу приватної особи), а також визначають сферу компетенції такої держави у просторі. Тобто, коли не виконуються міжнародні інвестиційні договори, які здійснюються в межах міжнародних договорів, укладених і ратифікованих державою, то відповідальними можуть вважатися не тільки суб’єкти цієї держави, а й сама держава. При цьому право уповноважених законом осіб виступати в суді від імені держави є їх юридичним обов'язком, що випливає з необхідності здійснювати покладені на них функції в державному управлінні щодо захисту інтересів держави.

На цьому ж етапі роботи дисертантом визначено, що правосуб’єктність держави має такі особливості:

1. вимірюється як зовнішня та внутрішня властивість кожної держави;

2. за специфікою внутрішня правосуб’єктність держави об’єктивована на потенційній можливості держави вступати у відносини з кожним суб’єктом, який перебуває на її території з метою здійснення своїх функцій: правоохоронної, господарської, правозахисної тощо, а тому правосуб’єктність держави складається з різних підвидів і, зокрема, з цивільної та цивільної процесуальної.

Дисертант також вважає, що жодним чином у поняття правосуб’єктність ні держави, ні фізичної чи юридичної особи не включене її матеріальне становище, але цей елемент має визначальне значення для реальної можливості стати суб’єктом цивільного права. Так, для здійснення правочину щодо купівлі-продажу необхідно мати або майно, або кошти. Тому пропонується включити до поняття правосуб’єктність як самостійний елемент наявність майнової самостійності суб’єкта цивільних правовідносин. Зокрема, якщо особа не має коштів для погашення своїх зобов’язань, вона не повинна вступати у договірні відносини, аналогічно має діяти й держава. Отож держава має узгоджувати свої внутрішні резерви з тими зовнішніми зобов’язаннями, які вона на себе бере. Інакше, державі погрожуватиме дефолт. Кожний же громадянин не вважатиметься зобов’язаним за зобов’язаннями держави, але для всієї країни виникатимуть негативні наслідки.

Деякі автори крім таких основних елементів цивільної правосуб'єктності як правоздатність та дієздатність додатково визначають інші складові як: деліктоздатність [190, 191], правочиноздатність, тестаментоздатність, трансдієздатність [189, 77-78]. Враховуючи предмет дослідження, вбачається, що аналіз таких додаткових структурних елементів цивільної правосуб'єктності заслуговує на увагу, оскільки дасть можливість найбільш повно дослідити категорію цивільної правосуб'єктності держави та виявити її особливості. Цим питанням автором приділено увагу при більш детальному дослідженні цивільної правоздатності та цивільної дієздатності держави.

1.2.1. Цивільна правоздатність держави. У цивілістичній науці категорія цивільної правоздатності отримала закінчене оформлення як самостійне правове явище та визначається як визнана державою в законодавстві здатність особи бути суб'єктом права, тобто мати права та обов'язки, виступати учасником правовідносин [191, 626; 192]. Цивільна правоздатність держави є малодослідженою. Відповідно до правової природи свого виникнення та існування держава як незалежний суверен, не може передати, делегувати, відмовитись від своєї правоздатності або у примусовому порядку будь-якою суспільною силою (політичною, економічною тощо, або на підставі судового рішення) бути позбавленою або обмеженою у правоздатності. Це положення зумовлене аналогією з правоздатністю фізичної особи.

У цьому аспекті треба зазначити, що відмова або обмеження імунітету держави не означає відмову або обмеження її правоздатності. Проте відповідно до принципу самовизначення народів, закріпленого в п. 2 ст. 1 Статуту ООН, положеннях Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. [2], можливими є випадки позбавлення держави правоздатності при реалізації народом права вільного волевиявлення на визначення та закріплення в суспільстві нових засад державності. Так, положенням ст. 5 Конституції України закріплено, що виключно за народом України визнається право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Відтак, правоздатність держави є її невідчужуваною та неподільною здатністю мати права і обов'язки, що випливає з її суверенітету, та припиняється лише у випадку, якщо держава припиняє своє існування.

Утім, правоздатність держави, на відміну від правоздатності фізичної особи, не є поняттям абстрактним, адже для фізичної особи – це її природна властивість, якість, дар, що виникає з моменту народження, а з деяких наукових, правових, релігійних точок зору – з моменту зародження ембріону людини. Так, зокрема, відповідно до пункту 1 ст. 1222 ЦК право на спадщину визнається за особами, що були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Правоздатність держави має правову природу і виникає з моменту прийняття юридичного акту щодо оформлення (утворення) такої держави. Для України – це Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 року та схвалений всенародним голосуванням 1 грудня 1991 року. Таким чином, правоздатність держави визначена законом і визнана народом та має універсальний характер [193, 12].

Крім того, оскільки правова держава цілком пов'язана правом, що перш за все необхідно розуміти як пов'язаність держави правами та свободами людини і громадянина, правоздатність держави набуває певних особливостей. Так, правоздатність фізичної особи представляє собою природну властивість кожної людини, передумову правоволодіння конкретними, суб'єктивними правами [194, 83; 264]. Правова норма відповідно до об'єктивного права надає фізичній особі особисту свободу щодо реалізації її інтересів для користування будь-якими благами. У такому контексті поняття „інтерес” представляє собою категорію „доправову” [195, 234], тобто є передумовою юридичних прав та обов'язків, знаходить своє юридичне закріплення як „законний інтерес” у конкретних правових приписах та загальних принципах права; особиста свобода в рамках конкретного правовідношення виявляється в певній правовій формі індивідуально-вольової поведінки суб'єкта [196, 132].

Натомість правоздатність держави має визначений правом характер, адже держава виникає на правових підставах (юридично оформлюється) та зобов'язана діяти лише у рамках закону, тобто на підставі та у спосіб відповідно до закріплених законом приписів (ст. 19 Конституції України). Тож, правоздатність держави виявляється в її безпосередньо законодавчо визначеному правоволодінні за умови обмеження особистої свободи державних суб'єктів. Відтак, правова категорія “цивільна правоздатність”, яка „зав'язана” на праві об'єктивному [197, 29], щодо держави, на думку дисертанта, має інший зміст: збігається із поняттям „суб'єктивне право держави”, яке відповідно до загального визначення [167, 358] представляє собою закріплену законом міру можливої поведінки держави та її суб'єкта, що спрямована на досягнення цілей пов'язаних із задоволенням загальносуспільних інтересів.

При цьому певної уваги заслуговує аналіз юридичної категорії „законний інтерес” щодо її застосування до держави. З одного боку, участь держави у цивільних правовідносинах обумовлена потребою задоволення нею власного інтересу, тобто самостійного відносно інших учасників (контрагентів) такого правовідношення. Проте визначення цивільного інтересу держави як самостійного має суто технічне навантаження – як обов'язкового елементу цивільного правовідношення та є достатньо умовним. По-перше, інтересу держави як соціальної інституції незалежно від сфери прикладення завжди притаманний характер загальносуспільного, оскільки держава виступає від імені народу як правомочна особа [190, 162]. По-друге, цивільні правовідносини природно об'єктивують загальносуспільний інтерес, адже вони (правовідносини), як відмічає В. Сенчищев, характеризуються тим, що в суб'єктивних правах та обов'язках їх учасників індивідуалізується воля народу [196, 136]. Таким чином, передумовою наділення держави цивільними правами та обов'язками виступає інтерес народу або загальносуспільний інтерес.

З іншого боку, правова природа держави обумовлює обов'язковість наявності правових підстав її діяльності. Тому не сам інтерес (що в залежності від ступеня його визнання законом може бути законним та незаконним) як „доправова” категорія виступає поштовхом до активізації участі держави у цивільному обороті, а юридичний обов’язок виконання відповідних державних завдань із забезпечення загальносуспільних інтересів. Тому, на думку дисертанта, більш придатною для цілей характеристики участі держави у цивільних правовідносинах виступає категорія „цивільний інтерес”, що закріплена у Цивільному кодексі України [3], та щодо держави як учасника цивільних правовідносин має оцінюватись саме як інтерес публічний, суспільний, який завжди знаходиться у певному співвідношенні з конкретним приватним інтересом. А участь держави у цивільному обороті є правовою формою узгодження загальносуспільного (публічного) інтересу, забезпеченого цивільним правом, з індивідуальним інтересом приватної особи.

Оскільки держава являє собою механізм реалізації публічної влади в державно-організованому суспільстві, компетенція якої поширюється на всі сфери суспільного життя, правоздатність держави набуває універсального (загального) характеру. Проте в залежності від сфери суспільних правовідносин, учасником яких виступає держава, виявляється характер прояву її правоздатності. Так, при здійсненні своїх суверенних функцій, держава визнається владним суб'єктом, що означає наділення її правами та обов'язками владного характеру, які можна визначити як владну правоздатність держави.

Якщо ж закон визначає державу суб'єктом цивільних правовідносин, то наділяє її цивільною правоздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов'язки на рівні з іншими суб'єктами правовідносин, за винятком прав та обов'язків, властивих фізичній особі, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. У цій частині цивільна правоздатність держави за змістом збігається із визначеною в положенні ч. 1 ст. 91 ЦК цивільною правоздатністю юридичної особи, відтак, цивільна правоздатність держави виявляється у її здатності мати права та нести відповідні обов'язки, а саме: майнові, в тому числі права та обов'язки власника; у сфері господарювання; зобов'язальні; у сфері права інтелектуальної власності; щодо спадкування; цивільно-процесуальні.

У зміст цивільної правоздатності держави входить також здатність мати немайнові права та обов'язки, що стосуються ділової репутації, права на інформацію тощо, зокрема, такі, що передбачені ст. 94 ЦК для юридичних осіб. Проте, на відміну від юридичних осіб для держави встановлена заборона на право користування товарним знаком (ч. 1 ст. 6 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [4]). Тож закон встановлює і межі її цивільної правоздатності держави.

Водночас, законом виключно для держави як особливого суб'єкта цивільного права встановлюється можливість мати права та обов'язки в окремих цивільних правовідносинах, що полягає у забезпеченні загальносуспільного інтересу, зокрема: щодо майна, визнаного відумерлою спадщиною (ст. 1277 ЦК), безхазяйного майна (ст. 335 ЦК), невитребуваної знахідки (ст. 338 ЦК), скарбу (ст. 343 ЦК), набуття майнових прав авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право (у разі відсутності у них спадкоємців), або при переході творів у суспільне надбання, коли на державу покладається право та обов'язок захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, у тому числі будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора (статті 29, 30 Закону України „Про авторське право і суміжні права” [5]) тощо.

Таким чином, правоздатність представляє собою стабільну правову категорію – невідчужувану та неподільну властивість держави виступати суб’єктом права, що у рамках позитивного права збігається з її суб'єктивним правом та означає закріплену законом міру можливої поведінки державного суб'єкта, спрямовану на досягнення у рамках конкретного правовідношення публічних цілей, пов'язаних із задоволенням загальносуспільних інтересів. Цивільна правоздатність держави виникає на підставі закону, становить визначену законом можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків. Специфіка цивільного правовідношення, обумовлює наділення її як суб’єкта цивільного права спеціальними, характерними для суб'єктів таких правовідносин властивостями (ознаками, якостями), які оформлюють цивільну правоздатність держави, що у співвідношенні з її універсальною правоздатністю являє спеціальну правоздатність держави. При цьому умовою реалізації державою своєї правосуб'єктності, на відміну від інших осіб, виступає не індивідуальне волевиявлення суб'єкта, спрямоване на реалізацію його суб'єктивного права, а юридичний обов'язок держави щодо виконання покладених на неї державних функцій. Юридичний обов'язок – це гарантована законом міра суспільно необхідної (корисної), державно доцільної поведінки, об'єктивно обумовленої потребами існування та розвитку суспільства, соціальних груп, окремої людини.

1.2.2. Цивільна дієздатність держави. В юридичній науці під цивільною дієздатністю визначають, зазвичай, фактичну здатність особи здійснювати ті чи інші дії, спрямовані на виникнення, зміну, припинення чи здійснення цивільних прав та обов'язків. Цивільна дієздатність є категорією комплексною, та в свою систему включає окремі складові елементи, які за предметною сферою можна визначити як об'єктні, а саме:

- здатність вчинювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин та виникнення цивільних прав та обов'язків між суб'єктами;

• здатність особи своїми діями набувати права і створювати юридичні обов'язки як для себе, так і для інших суб'єктів права або приймати на себе права та обов'язки, що виникають в результаті дій інших осіб;

• здатність нести відповідальність за скоєні правопорушення (деліктоздатність).

Крім об'єктної компоненти, цивільна дієздатність суб'єкта включає механізм функціонального прояву здатності особи щодо здійснення певних дій, реалізації прав та виконання обов'язків. З теоретичної точки зору дієздатність виступає інструментом перетворення правоздатності у життя і виявляється у правовідношенні, яке за словами С. Алєксєєва: „виражає особливий суспільний зв'язок між особами, зв'язок через права та обов'язки” [198, 85].

Формою реалізації фізичною особою свого суб'єктивного права є особиста свобода як волевиявлення, введена в правові рамки, у межах яких суб'єктивному праву відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок [195]. Хоча з таким визначенням важко однозначно погодитися, оскільки поняття „форма” передбачає певну категорію, а поняття „свобода” необмежене і неконкретне. Тут, скоріш, необхідно говорити про можливість особи діяти в тих межах дозволеної поведінки, які не призводять до порушення прав та законних інтересів інших осіб. Це положення цілком стосується держави як суб’єкта цивільних відносин.

Реалізація суб'єктивного права державою здійснюється через систему уповноважених державою суб'єктів лише у формах та способах, визначених законом. Отже, закон для таких осіб встановлює межі обов’язкової поведінки у виконанні юрисдикційного обов'язку щодо набуття, здійснення суб'єктивних прав та обов'язків держави. Під здійсненням суб’єктивних прав держави слід розуміти дії уповноважених осіб в інтересах певної групи осіб – громадян держави.

Здатність держави здійснювати права та виконувати обов'язки забезпечується утворенням та функціонуванням складної конструкції державного механізму, тобто знаходить свій прояв у двох взаємозалежних формах:

1. організаційній (чи владно-організаційній): утворення державою суб'єктного складу держави (системи державних органів та організацій), що необхідно розуміти як акт владарювання держави, спрямований на реалізацію її внутрішньо-організаційної функції, та одночасно – кореспондування повноважень державі її громадянами, які реалізують своє право на участь в управлінні державними справами, у т.ч. через виборчі процедури;

2. функціональній: функціонування, діяльність окремих державних суб'єктів, які безпосередньо реалізують дієздатність держави через виконання делегованих їм державою її власних повноважень або наділення інших фізичних чи юридичних осіб спеціальними повноваженнями.

Відтак, першим (організаційним) проявом дієздатності держави є утворення складного механізму держави, закріплення за кожним з його суб'єктних елементів (державними органами, державними підприємствами та установами) відповідної компетенції, тобто прав та обов'язків, спрямованих на реалізацію функцій держави. При цьому в залежності від характеру виконуваних функцій держави означені суб'єкти держави набувають різного правового статусу. По-друге, дієздатність держави виявляється у безпосередній діяльності утворених нею суб'єктів, які здійснюють виконання покладених на них функцій щодо реалізації загальнодержавних завдань у конкретній сфері суспільних правовідносин, відповідно до характеру яких виявляється спеціальна (у т.ч. цивільна) правосуб'єктність держави.

Отже, на виконання своїх владних функцій держава утворює державний апарат – систему органів державної влади, які наділяються владною компетенцією та, як зазначають деякі автори, правоздатністю державної юридичної особи [199]. Хоча означені властивості таких владних суб'єктів ніколи не збігаються, оскільки зумовлені різним співвідношенням щодо їх прояву у різних сферах суспільних правовідносин, головне їх призначення полягає у здійсненні владної діяльності, владної компетенції, яка має делегований характер та означає наявні права та обов'язки верховного державного суб'єкта, визначені Конституцією та законодавством України. Але апарат державної влади не можна ототожнювати з правоздатністю державної юридичної особи, оскільки уповноважені посадові особи реалізують дієздатність держави, а її правоздатність, як зазначалося раніше, пов’язана з населенням (громадянами) цієї держави.

Виконання органом державної влади його повноважень є умовою виконання державних функцій у відповідній сфері, що з юридичної точки зору набуває змісту юридичного обов'язку [265] щодо здійснення, набуття, припинення чи зміни прав та обов'язків держави через дозволену та зобов'язальну поведінку такого державного суб'єкта. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах та у спосіб передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, можна констатувати, що утворення державою системи державних органів та наділення їх відповідними зобов'язальними правомочностями спрямовано на реалізацію дієздатності держави. При цьому притаманна державі правоздатність виступати правоволодільцем у конкретних правовідносинах щодо здійснення відповідних державних функцій залишається її неподільною та невідчужуваною властивістю.

Певні дискусії в юридичній науці викликає питання щодо правового становища означених суб'єктів у цивільних правовідносинах. Так, деякі вчені вказуючи, що від імені держави у цивільних правовідносинах можуть виступати лише органи державної влади і не визначають особливостей правового становища таких суб'єктів цивільного права [200, 167]. Інші висловлюють точку зору, що у якості таких осіб у цивільному обороті можуть виступати як суб'єкти, що не є юридичними особами, так і самостійні юридичні особи [201]. У цьому аспекті на увагу заслуговує позиція вчених, які вказують, що правоздатність державного органу як державної юридичної особи виявляється лише у випадках здійснення таким органом оперативно-господарської діяльності [202, 4], спрямованої на забезпечення власних потреб господарського характеру, та складає сферу цивільно-правових відносин, безпосереднім учасником яких виступає такий орган.

На думку дисертанта, якщо для здійснення своїх функцій держава самостійно виступає у цивільному обороті через систему створених нею органів відповідно до ст. 170 ЦК, такі органи, вступаючи у правовідносини приватноправового характеру від імені держави, або не визнаються як самостійні юридичні особи (тобто офіційно не наділені такими правами), або, у разі, коли представництво держави у цивільному обороті здійснюється суб'єктом, якого офіційно визнано юридичною особою, така особа не повинна користуватись своїми правами самостійної юридичної особи. Такої ж позиції дотримуються й інші автори, які визначають, що дії таких органів мають вважатись діями самої держави [189, 125]. Така конструкція цивільної дієздатності держави обумовлюється фактом настання для держави цивільної відповідальності за її зобов'язаннями у цивільному обороті.

Однак, автор вважає, що необхідно враховувати ті випадки, коли державу представляють неналежні представники або її представники перевищують надані їм повноваження, наприклад, коли представники діють всупереч інтересам держави або порушують закони тощо. Такі випадки представляють загрозу для держави і кожного її суб’єкта, тому мають ставати підставою для кримінального переслідування. Зокрема, випадок приватизації ВАТ “Криворіжсталь”, яку було визнано незаконною [6], не може отримати лише цивільно правове розв’язання, наприклад шляхом довнесення “приватизаторами” коштів відповідно до реальної вартості придбаного майна, оскільки виходитиме, що усі суб’єкти діяли належно. Тоді сама держава, по суті, хоче повернути те, що їй вже не належить, і порушує права „приватизаторів”. Але у цивільних відносинах і держава, і інші суб’єкти мають користуватися рівними правами та обов’язками, тому випадки неналежного виконання повноважень представників держави мають ставати підставою для порушення кримінальної справи, оскільки вони мають суспільно небезпечний характер.

Згідно з ст. 173 ЦК у встановлених законом випадках у цивільному обороті від імені держави можуть виступати фізичні та юридичні особи за спеціальним дорученням. Це положення дає підстави вважати, що цивільна дієздатність держави може реалізуватись у формі діяльності як державних органів згідно з їх компетенцією, так і приватних осіб – у межах спеціального доручення. Проте таке бачення є поверховим, оскільки механізм надання доручення повіреному включає в себе стадію вчинення відповідного правочину (укладання договору доручення), що виявляється у формі діяльності відповідного державного суб’єкту, компетенцією якого передбачено наділення інших осіб спеціальними повноваженнями з вчинення певних дій від імені та в інтересах держави. Тож слід диференціювати форми реалізації дієздатності держави (організаційна, функціональна) та форми участі держави у цивільному обороті: 1) через державні органи у межах їх компетенції; 2) через повірених осіб, що діють на підставі доручення.

На відміну від державних органів державні підприємства та установи не виступають носіями державної влади, вони відрізняються особливістю організаційно-правової форми та характером повноважень. Так, у ст. 167 ЦК зазначено, що держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), які у цивільному обороті діють як самостійні юридичні особи, що відповідно до законодавства наділяються власною цивільною право- та дієздатністю (статті 91, 92 ЦК). Адміністрація („правління” або „дирекція”) підприємств і установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності та у рамках конкретного підприємства чи установи. Такі організації мають право здійснювати будь-які види діяльності, що не заборонені законом та які відповідають основним цілям їх утворення. Характер діяльності цієї ланки державного механізму відповідає принципу: „дозволено все, що не заборонено законом”, на відміну від державних органів, щодо діяльності яких встановлено принцип: „заборонено все, що законом не дозволено”.

Утворена державою юридична особа у цивільно-правовому обороті самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном (частини 1, 2 ст. 96 ЦК). Проте у випадках, передбачених законом, при недостатності коштів та майна, що знаходяться у розпорядженні юридичної особи, утвореної державою, відповідальність за її зобов'язаннями приймає на себе держава.

Отже, дієздатність держави реалізується через складний механізм, що виявляється в утворенні та функціонуванні системи державних суб'єктів, на яких покладається виконання державних завдань. Так, на виконання своїх владних функцій держава утворює органи державної влади, які наділяються відповідною компетенцією, тобто повноваженнями у конкретній сфері суспільних відносин, і є особами правомочними та зобов’язаними діяти у рамках закону.

Для реалізації цивільної правосуб'єктності держава використовує механізм інституту представництва [266] в особі уповноважених органів державної влади, фізичних та юридичних осіб, які виконують покладені на них обов'язки у відповідності з законодавством чи в межах спеціального доручення. Уповноважені особи, виступаючи у цивільному обороті від імені держави, не користуються статусом самостійної юридичної особи, навіть, у разі наявності такого.

Для виконання державних завдань держава утворює юридичні особи, які у цивільному обороті виступають самостійними учасниками цивільно-правових відносин, здійснюють будь-які види діяльності, що не суперечать закону і відповідають цілям їх утворення, а також самостійно відповідають за своїми зобов'язаннями, крім випадків, визначених законом, коли держава за зобов'язаннями утворених нею суб'єктів несе субсидіарну чи солідарну відповідальність.

На відміну від правоздатності, яка представляє собою достатньо стабільне правове явище, категорія дієздатності характеризується динамічністю, змінюваністю обсягу: може як розширюватись, так і звужуватись у випадках, передбачених законом. Так, обсяг дієздатності (фактичної можливості реалізації прав і обов'язків) держави може змінюватись відповідно до взятих державою на себе зобов'язань перед іншими державами при підписанні багатосторонніх та двосторонніх угод, або законом при встановленні меж її втручання у певних сферах суспільного життя, враховуючи суспільні пріоритети, що визначені програмами державного розвитку окремих галузей (наприклад, щодо державного регулювання у сфері економіки), чи характер участі у конкретних правовідносинах, зокрема, що стосується прав інтелектуальної власності.

Треба зазначити, що сьогодні в умовах відродження звичаєвого права, зокрема, звичаїв ділового обороту, що знайшло закріплення у положеннях ст. 7 ЦК, в умовах формування Lех mегсаtогіа (транснаціонального торгового права) основним принципом цивільного права визнається принцип свободи договору. Це дає можливість сторонам договору вирішувати чимало питань за взаємною згодою, у тому числі приймати на себе певні зобов'язання. Зрозуміло, що таке положення надає певної свободи навіть зобов'язаному державою суб'єкту. Проте щодо держави характер такої свободи як прояву волевиявлення суб'єкта має підпорядковуватись загальнокорисним суспільним інтересам.

Отже, особливості участі держави у цивільному обороті обумовлені специфікою механізму реалізації її цивільної дієздатності та цілями такої участі, які спрямовані на забезпечення публічного (загальносуспільного) інтересу [267]. Фактор публічного інтересу, в свою чергу, обумовлює особливості об'єктної сфери участі держави у цивільному обороті та реалізації державою правосуб'єктності, визначення змісту та обсягу якої найбільш повно можна розкрити через аналіз її складових елементів.

Так, можливість держави вступати у договірні відносини, на нашу думку, має велике наукове значення. Проте відсутність різнобічних спеціальних досліджень правових можливостей держави вчинювати дії, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин та набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків між суб'єктами, призводить до негативних наслідків. Наразі певної юридичної кваліфікації потребує поняття „приватизація”. Зокрема, як цей вид договору необхідно кваліфікувати: як адміністративний чи цивільно-правовий акт. Крім того, відсутність наукових досліджень у цій сфері, насамперед щодо технології приватизації, науково-обґрунтованих та практично вивірених моделей, механізмів та процедур приватизації, належного законодавчого їх закріплення, призводить до тих негативних наслідки, які мають місце. Так, приватизація державної власності має виконуватися у суспільних інтересах, а не кланових чи особистих, як це нерідко відбувалося на практиці. Необґрунтовані ж кроки з приватизації державного майна породжують безробіття, економічні кризи, низький рівень життя населення тощо.

Здатність особи вчинювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин та набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків між суб'єктами, яку у юридичній науці іноді визначають як правочиноздатність [189, 77-78], визнається за всіма суб'єктами цивільного права і передбачає вільне волевиявлення особи щодо реального настання відповідних правових наслідків, обумовлених вчиненою дією (частини 3, 5 ст. 203 ЦК). Натомість, враховуючи правову природу держави визнання за нею відповідної властивості природно відбувається на законодавчому рівні.

Зокрема, при випуску облігацій зовнішніх державних позик держава (в особі Міністерства фінансів України) виступає емітентом відповідно до ч. 5 ст. 14-1 Закону України „Про цінні папери та фондову біржу” [7]. Оскільки випуск облігацій державних позик передбачає їх подальше розміщення, що опосередковується цивільно-правовою угодою між сторонами (емітентом облігацій та особою, що їх придбала) із визначенням їх зобов'язань, такі дії держави вказують про визнання за державою особливої властивості щодо здійснення правочинів (правочиноздатності). Про наявність у держави правочиноздатності вказують і ті норми права, згідно з якими з метою встановлення цивільних правовідносин держава (в особі її суб'єктів) вчинює певні дії, наприклад, для будівництва комплексних промислових об'єктів та споруд оголошує та проводить конкурси, торги [203, 381-382], для здійснення державних закупівель – тендери [8] тощо. Найважливіші прояви правочиноздатності держави потребують також санкції та визнання з боку населення.

Звідси можна визначити певну особливість правочиноздатності держави, яка виявляється у публічному характері її прояву, що обумовлюється саме наявністю публічного інтересу, який знаходить своє втілення у поєднанні безпосередньо державного інтересу (як прояву загальносуспільного) та створення рівних можливостей реалізації приватного інтересу для всіх приватних суб'єктів – потенційних учасників цивільного правовідношення за участю держави.

Автор вважає, що держава як суб’єкт цивільного права має здійснювати свої права та реалізувати свої повноваження у чітко визначених законодавством межах. Зокрема, доцільним було б визначити критерії, за якими певні владні державні органи вправі реалізувати свої повноваження (наприклад, міністерства і відомства вправі діяти у межах 100 тис. грн.) без спеціальних повноважень з боку вищих органів державної влади. Так само необхідно встановити межі повноважень органів місцевого самоврядування, оскільки місцеве самоврядування не повинно здійснюватися без урахування загальносуспільних інтересів тощо. Такий підхід забезпечить більш виважене ставлення відповідальних осіб до інтересів держави та суспільства, а також має призупинити безконтрольне розкрадання державного майна.

Здатність особи бути суб’єктом відносин спадкування (іноді визначають терміном „тестаментоздатність” [189, 78]) щодо держави характеризується суттєвою відмінністю у порівнянні до аналогічного виду дієздатності інших суб'єктів цивільного права. По-перше, це виявляється у непоширенні на державу права бути заповідачем, що є закономірним відображенням об'єктивної дійсності, оскільки така властивість пов'язана з природним існуванням конкретної людини та її непорушним правом на задоволення її останньої волі [204, 63].

По-друге, визнання на законодавчому рівні за державою права успадковувати здійснюється з урахуванням особливостей її загально- та цивільно-правового статусу. Так, за заповітом держава набуває спадкових прав та обов'язків щодо успадковуваного майна на рівні з будь-якими іншими суб'єктами спадкування, оскільки в цьому разі набуття статусу спадкоємця залежить від волі заповідача. Натомість, умови виникнення у держави прав на спадкове майно за законом характеризуються суттєвими особливостями відносно інших категорій суб'єктів такого виду спадкування. Так, закріплені в законі черги спадкування встановлені з урахування ступеня кревної спорідненості, шлюбно-сімейних зв'язків спадкоємців із померлим (статті 1261-1265 ЦК), тому природним є те, що державу не віднесено до жодної з встановлених законом черг спадкоємців. Держава набуває прав на таке майно лише у випадках встановлених законом (ст. 1277 ЦК), а саме:

1. якщо у спадкодавця не існує спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;

2. у разі неприйняття спадщини у визначений строк жодним із спадкоємців;

3. коли всі спадкоємці відмовились від прийняття спадщини;

4. якщо наявні спадкоємці позбавлені права на отримання спадщини волею заповідача або усунені від спадкування на підставі закону.

Але, на думку автора, не стільки факт відсутності спадкоємців щодо спадкового майна породжує виникнення прав на нього у держави, а скоріш набуття таким майном певного статусу – відумерлого майна або виникнення щодо відкритої спадщини особливого правового режиму відумерлості (ст. 1277 ЦК), що за правовою суттю прирівнюється до правового становища безхазяйного майна [167, 28, 55]. Підставою для такої позиції є встановлені законом строки, відповідно до яких спадкоємець має прийняти спадщину протягом шести місяців з дня її відкриття (ч. 1 ст. 1270 ЦК), а у разі зміни черговості через обставини, встановлені ч. 2 ст. 1270 ЦК, строк прийняття спадкоємцями спадщини максимально може становити дев'ять місяців, за винятком випадків, коли строк був пропущений спадкоємцем через поважні причини та подовжується у судовому порядку (ч. 3 ст. 1272 ЦК).

Натомість, для держави виникнення правової можливості щодо набуття прав на спадкове майно за загальним правилом закон встановлює лише по закінченню одного року з часу відкриття спадщини, що по своїй правовій суті є встановленням моменту, коли в силу об'єктивних обставин невиявлений чи нереалізований приватний інтерес щодо спадкового майна замінюється інтересом публічним з метою запобігання перетворенню такого майна у безхазяйне, розкраданню майна, виникнення інших негативних наслідків.

Зазначимо, що хоча суб'єктами спадкування виморочного майна внутрішнє законодавство України визначає лише територіальну громаду (в особі відповідного органу місцевого самоврядування) за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК), у рамках спадкових правовідносин з участю „іноземного елемента” суб'єктом спадкування виморочного майна завжди виступатиме відповідна держава. Це положення має бути відображене у законодавстві.

Слід звернути увагу й на новітнє положення у законодавстві, за яким відумерла спадщина має повертатися спадкоємцям (ч. 2 ст. 1280 ЦК). Таким чином, при отриманні відумерлої спадщини державою вона фактично приймає її лише на зберігання і має повернути законним правонаступникам спадкодавця або відшкодувати вартість. Отже, за новою концепцією ЦК держава не стає спадкоємцем, якщо до цього не спонукає воля заповідача.

Тож на відміну від фізичних і юридичних осіб держава має певні особливі повноваження, а саме: забезпечення збереження спадкового майна, що вона кореспондує державним нотаріусам (ст. 34 Закону України „Про нотаріат” [9]), прийняття і збереження відумерлої спадщини.

Державі також властива здатність своїми діями набувати права і створювати юридичні обов'язки як для себе, так і для інших суб'єктів права або приймати на себе права та обов'язки, що виникають в результаті дій інших осіб (іноді визначають терміном “трансдієздатність” [189, 78]). Ця властивість учасника цивільного обороту знаходить свій прояв у різноманітних цивільних правовідносинах, зокрема, при укладенні цивільно-правових угод, відповідно до яких певний комплекс прав та обов'язків одного контрагента кореспондується з відповідним набором прав та обов'язків іншого. Ця властивість держави виявляється при укладенні різноманітних цивільно-правових договорів, зокрема про закупівлю зерна, постачання палива, електроенергії, комплексне промислове будівництво, ремонт доріг, кредитування тощо. Цей елемент цивільної правосуб’єктності держави виявляється у площині фактичних цивільних відносин та, на думку автора, є визначальним у забезпеченні рівності суб’єктів, тож не може характеризуватись відмінностями у порівнянні з іншими приватними особами.

Одним із важливих елементів цивільної правосуб'єктності особи (або проявом її правоздатності [268]) є деліктоздатність особи, яка визначає здатність нести відповідальність за свої діяння (дії чи бездіяльність), завдання шкоди в результаті вчинення цивільного правопорушення [167, 80-81; 190, 193] або навіть без такої.

Деліктоздатність особи виявляється у поновленні попереднього стану потерпілої особи, забезпеченні визнання її прав чи законних інтересів, відшкодуванні заподіяної шкоди в натурі чи у відшкодуванні завданих збитків тощо. Можливість для держави нести відповідальність за зобов'язаннями з деліктів виявляється у виокремленні державного майна, за рахунок якого можливо здійснити відшкодування. Так, відповідно до ст. 174 ЦК держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Оскільки свою дієздатність держава реалізує через систему уповноважених державних суб'єктів, такі суб'єкти виступають безпосередніми учасниками деліктного правовідношення. Коло таких суб'єктів визначено у відповідних положеннях глави 82 „Відшкодування шкоди" ЦК, до яких віднесено органи державної влади, органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, а також їх посадових та службових осіб.

Деліктна відповідальність держави є позадоговірним зобов'язанням, оскільки воно виникає не з угод, а внаслідок заподіяння особі шкоди незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю державних суб’єктів (ст. 1173-1176 ЦК), в результаті невиконання обов'язку щодо забезпечення безпечних і нешкідливих умов існування та прийняття на себе абсолютної відповідальності (ст. 1161, ч. 1 ст. 1162, ст. 1177, ч. 1 ст. 1207 ЦК), прийняття нормативного акту, яким порушено право власності (ст. 1170 ЦК) тощо.

Незаконними визнаються дії, що порушують встановлений законом або іншим нормативно-правовим актом порядок і умови здійснення даним органом владних функцій або виходять за межі його повноважень [10]. Шкода може бути заподіяна й бездіяльністю державних органів та організацій або їх службових осіб внаслідок невиконання покладених на них згідно із законом певних функцій, зокрема, пов'язаних з видачею різних актів (ліцензій, дозволів, патентів тощо), за відсутності яких заінтересована особа (підприємство, організація) не вправі здійснювати певну діяльність.

У випадках, передбачених законодавством, зокрема, законами України "Про інвестиційну діяльність" [11] (абз. 3 п. 2 ст. 18), "Про державну податкову службу в Україні" [12] (ч. 3 ст. 13), "Про споживчу кооперацію" [13] (абз. 4 п. 7 ст. 17), "Про державну виконавчу службу" [14] (ст. 11) тощо, держава приймає на себе відповідальність незалежно від наявності вини уповноважених державних суб'єктів, у разі заподіяння шкоди:

• у галузі адміністративного управління, тобто управлінської діяльності у формі прийняття (видання) актів обов'язкового характеру;

• діями службової особи, яка внаслідок свого службового становища (займаної посади) або за окремим дорученням наділена у певній галузі адміністративної діяльності владними повноваженнями щодо невизначеного кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у її безпосередньому підпорядкуванні. У визначенні поняття службової особи відповідно до рекомендацій Вищого господарського (арбітражного) суду України (абз. 4 п. 1 Листа ВГС України № 01-8/795 від 29.12.2000 р. [10]) слід виходити з вимог ст. 2 Закону України "Про державну службу" [15].

Законом визначається, що шкода відшкодовується або безпосередньо державою за рахунок бюджетних коштів (ст. 1173, 1174 ЦК, ч. 3 ст. 13 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"), або за рахунок коштів відповідного державного суб'єкта (абз. 4 п. 7 ст. 17 Закону України "Про споживчу кооперацію"). У разі відсутності або недостатності у такого державного суб'єкта коштів, необхідних для відшкодування заподіяної ним шкоди, в якості відповідача згідно з ст. 24 Господарського процесуального кодексу України [16] залучається відповідний державний орган, уповноважений управляти державним майном, відповідно до вимог розділу V Закону України "Про власність" [17] та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету КМУ "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” [18]. У разі, якщо відсутність чи недостатність коштів, що знаходяться в розпорядженні державного суб'єкта, виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавляється права звернутися у загальному порядку з позовом до державного органу, уповноваженого управляти державним майном [10].

При цьому держава приймає на себе абсолютну відповідальність, незалежно від вини таких осіб (ст.ст. 1170, 1173-1176 ЦК). Таким чином, деліктоздатність держави виступає невід'ємною властивістю держави в ракурсі її цивільної правосуб'єктності та характеризується певними особливостями, що обумовлено її загально-правовим статусом як особи публічної.

Висновки

Встановлено, що вихідним положенням щодо визначення держави як суб’єкта приватного (цивільного) права є подвійність природи її статусу: 1) держава є публічно-правовим утворенням, метою якого є забезпечення публічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; 2) у цивільних відносинах вона є юридично рівним учасником поряд із іншими суб’єктами цивільного права. Це дає підстави вважати, що сутність явища держави як суб’єкта цивільного права виявляється через її системні зв’язки з суспільством у сфері, що забезпечується цивільним правом.

Ознаками (елементами) держави як суб’єкта права є: територія, населення, державний суверенітет, державний апарат (система державних органів), з якими як у міжнародному, так і приватному праві пов’язується поняття “правосуб’єктність держави”.

Цивільна правосуб’єктність держави проявляється як її внутрішня та зовнішня властивості, підставою її виникнення та умовою реалізації є: а) на внутрідержавному рівні – соціальна легітимація влади, тобто визнання її всіма громадянами, та юридичне оформлення у нормах цивільного законодавства; б) у міжнародному цивільному обороті – офіційне визнання держави на міжнародному рівні, що здійснюється шляхом юридичного оформлення у міжнародних актах. За специфікою внутрішня цивільна правосуб’єктність держави об’єктивована на її потенційній можливості вступати у відносини з кожним суб’єктом, який перебуває на її території, з метою здійснення своїх функцій та складається з різних підвидів, зокрема, цивільної та цивільної процесуальної правосуб’єктності.

Правоздатність (загальна) держави має універсальний характер, становить стабільну правову категорію – невідчужувану та неподільну властивість виступати суб’єктом права, мати права та обов’язки. Цивільна правоздатність держави є спеціальною, визначеною законом, спрямованою на виконання юридичного обов'язку щодо реалізації державних завдань та функцій у сфері цивільних правовідносин.

Передумовою наділення держави цивільними правами та обов'язками виступає публічний (загальносуспільний) інтерес щодо її участі у цивільних відносинах та їх правових наслідках, який обумовлює й особливості її цивільної правосуб’єктності.

Дієздатність держави дає про себе знати у двох взаємозалежних формах: 1) організаційній: утворення системи державних суб’єктів (державних органів та організацій) та наділення їх компетенцією щодо реалізації державних функцій; 2) функціональній: діяльність державних суб'єктів, які через виконання делегованих їм повноважень або наділення інших осіб спеціальними повноваженнями безпосередньо реалізують правоздатність держави (у тому числі цивільну).

Доведено, що державні органи, які від імені держави вступають у цивільні відносини (ст. 170 ЦК), не користуються статусом самостійної юридичної особи, навіть у разі наявності такого.