2.2. Майнові відносини держави, що виникають з права власності держави

2.2.1. Поняття державної власності та права власності держави. Передумовою включення держави в коло учасників цивільного обороту та наділення її цивільною правосуб’єктністю, відповідно до принципу цивільного права щодо майнової самостійності учасників цивільних правовідносин, стало визнання держави згідно з положенням ч. 1 ст. 3 Закону України „Про власність” суб’єктом права власності з закріпленням за нею певного майна у формі державної власності. Відповідно до ч. 4 ст. 2 цього Закону форма державної власності була визнана рівноправною поряд із іншими визначеними формами власності.

Законом “Про власність” державна власність в Україні залежно від рівня усуспільнення була поділена на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність) (ст. 31). Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності визнавалась держава в особі Верховної Ради України, також самостійними суб’єктами права державної власності було визначено Верховну Раду України, Верховну Раду АРК, адміністративно-територіальні одиниці, а також місцеві ради народних депутатів (ст. 32 Закону “Про власність”). Незважаючи на те, що Закон “Про власність” до сих пір залишається чинним, означені положення не лише не відповідають сучасним реаліям, але й суперечать положенням Конституції України та інших нормативних актів.

Так, Конституція України, хоча й безпосередньо не встановлює форми власності в Україні, проте в ст. 41 опосередковано визначає такі форми власності як приватна, державна, комунальна та вказує на самостійне існування державної та комунальної власності. При цьому останню на відміну від Закону “Про власність” визначено не як власність адміністративно-територіальної одиниці, а як власність територіальних громад села, селища, міста, районів у містах (ст. 142 Конституції України). Про відокремленість державної власності від власності комунальної вказують також статті 326, 327 Цивільного кодексу України.

Не відповідає Конституції України і положення ст. 32 Закону “Про власність” у частині визначення Верховної Ради України єдиним суб’єктом права державної власності, що діє від імені держави. Це підтверджується рішенням Конституційного Суду від 01.07.1998 р. № 9-рп (справа № 01/1501-97 № 1-8/98 щодо приватизації державного майна) [53], в якому зазначено, що Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції України), який через прийняття законів (п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України) визначає правовий режим власності (п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції). Водночас органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника в межах, визначених Конституцією України, а Кабінет Міністрів України конституційно визнаний тим органом, на який покладено управління державним майном відповідно до закону.

Стаття 326 ЦК встановлює, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. При цьому слід наголосити, що суб’єктом абсолютного права державної власності є держава в цілому, утворена Українським народом, і лише їй належать правомочності власника. Органи державної влади діють не як суб’єкти права власності держави, оскільки вони діють не від власного імені, а від імені та в інтересах держави. Отже, вони є не правомочними особами, яким належать всі правомочності власника, а суб’єктами, уповноваженими на реалізацію права власності держави, та здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут – управління.

До суб’єктів, що діють у такій якості у правовідносинах щодо реалізації права власності держави, зокрема, відноситься Фонд державного майна, що є державним органом із спеціальним правовим статусом, що визначається Конституцією України і постановою Верховної Ради України „Про тимчасове положення про Фонд державного майна України”. Уповноваженими особами держави щодо реалізації її прав власника являються також міністерства і відомства, що здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю закріпленого за створеними державою юридичними особами державного майна відповідно до Декрету КМУ „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”. Органи державної влади в межах своєї компетенції, якою їх наділив власник – держава, можуть видавати нормативні акти, що стосуються володіння, користування і розпорядження державним майном, проте у цивільних правовідносинах власності вони не являються юридичними особами [298, 28].

У ст. 326 ЦК визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. При цьому Кодекс не дає переліку такого майна та не встановлює ознак, за якими певні види майна можуть бути віднесені до державної власності. Згідно з ст. 34 Закону “Про власність” та відповідно до Класифікації форм власності, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 р. за № 97 (ДК 001:2004) [54] та Господарського кодексу України (зокрема, статей 73, 120, 141), до державної власності належить майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує економічний та соціальний розвиток держави і суспільства, а саме: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк його установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди; майно державних та казенних підприємств, державних організацій, установ та закладів, що діють на основі державної власності; акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності; майно, яке не увійшло до статутних фондів акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації, а також державних господарських об'єднань, які утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

Таким чином, законом на державну власність покладено виконання особливих функцій, що є важливими для існування самої держави та суспільства. Однак це не виключає можливості перебування у державній власності й іншого майна, наприклад, переданого у власність України іншими державами, юридичними особами і громадянами, або такого, що конфісковано за рішенням суду, отриманого у якості скарбів, одержаного в порядку спадкоємства чи дарування або як безхазяйного майна тощо. Втім, утримання та зберігання майна (речей), що за своїм функціональним призначенням безпосередньо не спрямовано на забезпечення державних функцій, не є властивим для держави. Таке майно відповідно до п. 18 ст. 2 Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” [55] підлягає реалізації, а кошти зараховуються до доходної частини загального фонду Державного бюджету. Тому об'єкти права власності держави можна поділити на дві категорії:

а) майно, яке відповідно до закону взагалі не може бути у власності інших осіб;

б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси.

На відміну від ЦК Господарський кодекс визначає державне майно із урахуванням його придатності до використання у сфері господарювання. Так, згідно з ч. 1 ст. 141 ГК до такого майна держави належать: цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам та організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

На наш погляд, державне майно, функціональне призначення якого спрямовано на здійснення господарської діяльності, є матеріальною основою державного сектору економіки. Управління таким майном складає зміст господарської функції держави. Тому держава насамперед повинна забезпечити належний облік та контроль щодо таких об’єктів державної власності. Нагальність цього питання підтверджується постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.2004 р. № 467 “Про затвердження Положення про Реєстр об’єктів державної власності, які використовуються у сфері господарської діяльності” [56], якою поставлено завдання протягом 2004 року поетапно провести інвентаризацію відповідних об’єктів державної власності та створити державну систему реєстрації.

Утім, економічною передумовою участі держави у цивільному обороті виступає не все майно, що віднесено до власності держави, а лише його певна частина, на яку відповідно до вимог цивільного обороту може бути звернене стягнення за договірними або деліктними зобов’язаннями. До такого належить будь-яке майно держави, за винятками:

1) майна, що є виключною власністю держави, а саме:

- яке забезпечує діяльність Верховної Ради України та інших органів державної влади;

- об’єкти стратегічного значення, призначення яких полягає у забезпеченні обороноздатності держави, її економічної та інформаційної безпеки відповідно до завдань, визначених ст. 17 Конституції України;

- інше майно, яке відповідно до переліку, затвердженого постановою Верховної Ради України „Про право власності на окремі види майна” [57], не може перебувати у власності інших суб’єктів;

2. майна, переданого державою утвореним нею юридичним особам на праві господарського відання та оперативного управління.

З чого можна зробити висновок, що матеріальним “субстратом” цивільної правосуб’єктності держави виступає державне майно, що не розподілено між утвореними державою юридичними особами та щодо якого не встановлено спеціальний правовий режим. Насамперед, таке майно складають кошти державного бюджету. За російським законодавством таке майно визначають як державну скарбницю [239]. На нього може бути звернено стягнення кредиторів держави за її зобов’язаннями. Статтею 19 Закону “Про державний бюджет України на 2005 рік” [58] також передбачено, що у разі настання гарантійного випадку, платежі на виконання державою гарантійних зобов'язань здійснюються за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України з переведенням в обсязі фактичних витрат Держбюджету боргових зобов’язань на юридичних осіб, кредитні зобов'язання яких були гарантовані державою. Ці ж кошти, зазначає І. Кириленко, є джерелом додаткової (субсидіарної) відповідальності держави за боргами її казенних підприємств та державних установ при недостачі у них власних коштів для розрахунків із своїми кредиторами [298, 29].

Статтею 37 цього Закону встановлено, що виконання рішення, яке прийнято органом державної влади, який відповідно до закону має право на його застосування, про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету, здійснюється Державним казначейством України за попереднім інформуванням Міністерства фінансів України. Кошти, відшкодовані державою громадянину у разі завдання йому шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, а також судів за приписом Державної виконавчої служби України (що здійснюється в межах бюджетних призначень, затверджених у Держбюджеті на цю мету), вважаються збитками Державного бюджету України. Законом також передбачено списання коштів з Держбюджету за рішеннями судів щодо відшкодування вартості конфіскованого та безхазяйного майна, що перейшло у власність держави, яке здійснюється у розмірах сум коштів, що надійшли до бюджету від реалізації цього майна (абз. 8 ст. 37 Закону). Утім, виходячи з того, що ЦК розширив межі настання відповідальності держави, що, зокрема, регламентовано статтями 1161, 1162, 1170, 1173, 1174, 1177 ЦК, на наш погляд, державний бюджет повинен враховувати можливість відшкодування особі шкоди в усіх випадках, передбачених ЦК.

На відміну від інших категорій суб’єктів цивільного права – фізичних та юридичних осіб, держава виступає менш активним учасником цивільного обороту, оскільки більшість свого майна вона закріплює за державними унітарними (комерційними) підприємствами на праві господарського відання та за державними установами й казенними підприємствами – на праві оперативного управління, які у цивільному обороті діють як самостійні суб’єкти від свого імені та несуть самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями, якщо інше не передбачено законом. У цьому зв’язку державна власність як економічна категорія системи відносин власності має враховуватись при оцінці стану державного сектору національної економіки, насамперед, при здійсненні господарювання та будь-яких видів економічної діяльності юридичними особами різних організаційно-правових форм, що утворені державою. Адже держава може виступати суб’єктом колективної власності, зокрема, при створенні акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; перетворені державних підприємств в акціонерні та інші товариства; наданні державних субсидій тощо.

В аспекті даного дослідження треба зазначити, що від державної власності необхідно відрізняти власність народу України. Так, у ст. 13 Конституції України закріплено: „Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону”. Можна зробити висновок, що поряд із іншими конституційно визначеними формами власності (державною, комунальною, приватною) Конституція України закріплює форму загальносуспільної (всенародної) власності.

Відповідно до ст. 10 Закону „Про власність” суб’єктом права виключної власності народу визнається народ України, який здійснює своє право власності безпосередньо – шляхом референдуму вирішує питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони (треба зазначити, що такий порядок має лише декларативний характер), або через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Проте Конституційний Суд України у рішенні від 1.07.1998 р. № 9-рп [53] визнав невідповідність цього положення ч. 1 ст. 13 Конституції України. Так, у рішенні визначено, що Верховна Рада не може бути єдиним суб’єктом права державної власності, а виступає лише одним з органів державної влади в Україні, що здійснює права власника щодо об’єктів, визначених у ч. 1 ст. 13 Конституції. До того ж органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника в межах, визначених Конституцією України, а Кабінет Міністрів України – управління державним майном відповідно до закону. Утім із таким формулюванням, на нашу думку, навряд чи можна погодитись. Аргументами тому є наступне.

З юридичної точки зору, народ України делегує здійснення своїх повноважень у сфері прав власності відповідним суб’єктам, зберігаючи за собою виключне право власника. Таким чином можна зробити висновок, що мова йдеться про делегування органам державної влади та місцевого самоврядування функцій управління об’єктами виключної власності народу. Такий підхід відповідає існуючій в юридичній літературі та практиці „держательській” (на відміну від власницької) концепції, яка реципійована до Конституції Мексики 1917 р., а також сприйнята конституціями арабських держав і деяких країн Африки [298, 30].

Оскільки суверенність держави виявляється в її політичному верховенстві на всій території держави, автором вбачається за доцільне замінити за контекстом ст. 13 Конституції України слова „права власника” на „верховне управління”. Така конструкція, на думку дисертанта, забезпечить чітке визначення обсягу та змісту майнових прав уповноважених народом органів державної влади та місцевого самоврядування щодо виконання ними функцій по управлінню об’єктами виключної власності народу, а саме, вказує на відсутність однієї з трьох обов’язкових правомочностей – правомочність щодо розпорядження таким майном (тобто право на визначення юридичної долі такої власності) [240]. Тому дисертант не погоджується із позицією Ю. Косміна, який вважає, що від такої категорії як власність українського народу доцільно відмовитись, оскільки вона поглинається категорією державна власність [299]. Адже держава набуває лише управлінських функцій щодо таких об’єктів публічної власності та не правомочна розпоряджатись ними за власним розсудом.

В юридичній науці також існує думка про поділ публічної власності за економічним і соціальним критерієм. Так, французькі вчені виділяють майно природного походження, яке складає „природну публічну сферу” (річки, озера, моря, повітряний простір, узяті у сукупності) та становить соціальну частину публічного майна, та майно, яке виникло в результаті людської діяльності, що складає „штучну публічну сферу” (залізниці, будівлі, аеропорти, лінії зв’язку, спортивні споруди, музейні та інші культурні цінності тощо) [241]. У цьому зв’язку, державна власність представляє собою частину загальносуспільної (всенародної) власності, яка складається з соціальної частини, зокрема земель, що перебувають у державній власності відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України [59], та економічної частини, що передається державній організації з метою забезпечення виконання нею загальнодержавних завдань в інтересах суспільства.

Таким чином, приналежність матеріальних благ суспільству в цілому може бути реалізована в формі невід’ємної власності народу або у формі державної власності. Проте на відміну від загальносуспільної (всенародної) власності, яка характеризується невизначеністю суб’єкта в особі „народу України”, державна власність набуває рис індивідуалізації, оскільки законом чітко визначено коло суб’єктів, що здійснюють відповідні повноваження щодо реалізації права власності держави.

Оскільки, як зазначають вчені, на сьогодні в Україні як в економічній, так і в юридичній науці не сформовано єдиного уявлення про поняття державного сектора економіки та таких його складових, як: державна власність, державне майно, державні підприємства тощо, ці економіко-правові явища сьогодні перебувають у стані вивчення [296].

Виходячи з визначення категорії власності (з урахуванням її економічного змісту) як форми привласнення матеріальних благ [237, 292], дисертантом пропонується визначити, що державна власність представляє собою основну форму суспільного привласнення матеріальних благ, що відособлені від майна громадян та інших організацій. При цьому, на думку дисертанта, у демократичній державі категорії „загальносуспільне привласнення” та „державне привласнення” мають збігатись, оскільки соціальне призначення держави має виявлятись у задоволенні інтересів народу. Тому держава, використовуючи державне майно за цільовим призначенням, не повинна допускати трансформації майна, що належить до державної власності, у інші форми власності, за винятком випадків, що передбачені законом.

Відповідно поняття право державної власності в об’єктивному змісті можна визначити як сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність матеріальних благ народу (що формалізується в особі Української держави), а також встановлюють порядок володіння, користування та розпорядження державним (публічним) майном. У суб’єктивному змісті необхідно визначати право власності держави, що складається з правомочностей держави щодо володіння, користування та розпорядження майном, які уповноважені нею суб’єкти здійснюють у загальносуспільних інтересах. На відміну від інших учасників цивільного обороту – фізичних та юридичних осіб, державні суб’єкти реалізують правомочності держави-власника відповідно до цільового призначення.

Узагальнюючи викладене, дисертант визначив особливості державної власності та права власності держави та дійшов наступних висновків:

1. державна власність на відміну від загальносуспільної (всенародної) власності представляє собою власність індивідуалізовану;

2. враховуючи цільове спрямування державної власності щодо забезпечення публічних інтересів, можна визначити її публічний характер;

2. право власності держави в системі цивільного права, на відміну від права власності інших учасників цивільних правовідносин, для яких право власності представляє юридичну категорію абсолютних прав, набуває специфічних рис юридичного обов’язку бути власником та нести обов’язки власника щодо державного майна.

Очевидно, що положення Закону “Про власність” щодо визначення форм власності в Україні (варто зазначити, що поняття “форма власності” не отримало нормативного визначення в українському законодавстві), поняття права державної власності, суб’єктів права державної власності, механізмів здійснення державою правомочностей власника тощо потребують приведення їх у відповідність до положень Конституції та прийнятих на її основі нормативних актів.

Виходячи з результатів проведеного аналізу, на думку дисертанта, конструкція права державної власності, закріплена у Цивільному кодексі України, також потребує суттєвого вдосконалення. Це стосується, перш за все, регулювання відносин власності стосовно майна держави, що передається утвореним державою юридичним особам на праві господарського відання та оперативного управління. Відсутність нормативного закріплення означених форм управління майном, що перебуває у державній власності, а також чіткого визначення обсягу майнових прав юридичних осіб, утворених державою, сприяє нівелюванню права власності щодо такого власника як держава та створює практичну неможливість здійснення державою права власності. У зв’язку з чим пропонуємо доповнити ст. 326 ЦК положенням наступного змісту: “Держава в особі уповноважених органів державної влади здійснює верховне розпорядження майном, що є державною власністю, яке передане юридичній особі на основі речового права”.

2.2.2. Випадки та умови набуття державою права власності. Виходячи з правових підстав щодо набуття державою права власності, серед способів набуття такого права можна виокремити загальні та спеціальні. До першої групи відносяться такі, за якими власником може виступити не лише держава, а й будь-який інший суб’єкт цивільного права, наприклад, в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання прибутку від участі у господарській діяльності, переходу майна за правом спадкування за заповітом тощо. До другої групи відносяться ті, за якими лише держава може стати власником відповідного майна. Цю групу складають спеціальні способи набуття державою права власності, до таких відносяться механізми примусового вилучення майна з приватного володіння та трансформації його у власність держави (під якими необхідно розуміти, перш за все, націоналізацію, реквізицію, конфіскацію), перехід у власність держави відумерлої спадщини, а також стягнення державою податків, зборів, обкладання митом тощо [242; 298, 27]. Кожен із названих способів у відповідності із загальноприйнятою класифікацією підстав виникнення прав власності може бути віднесений до первісних або похідних способів набуття права власності [194, 350-351].

Визнаний на конституційному рівні принцип непорушності приватної власності (ч. 4 ст. 41 Конституції України) отримав своє послідове закріплення і в ЦК (п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321). Наділення держави правом набувати майно у власність шляхом використання спеціальних способів має на меті виконання державою прав власника в загальносуспільних цілях або для виконання інших функцій в інтересах суспільства. При цьому застосування механізмів примусового вилучення з приватної власності майна у власність держави повинно отримати детальну регламентацію, що передбачає виключний перелік випадків такого застосування та чітко визначений порядок їх здійснення, який, насамперед, має включати засоби захисту приватними особами своїх законних інтересів, що виходять з права власності.

Поняття “націоналізації” з точки зору його придатності до сучасних умов не отримало чіткого визначення а ні в українській науці, а ні в законодавстві України. Така ситуація, на наш погляд, пов’язана із збереженням традиційного для радянських часів розуміння цього поняття. Деякі вітчизняні вчені пов’язують націоналізацію з утвердженням соціалістичного способу виробництва, відповідно визначають її як примусове вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну власність [237, 393].

Утім, інші автори вказують, що націоналізація є цивілізованим способом викупу державою майна у приватного власника в обмеженому числі випадків. Зокрема, в економіці визнають лише два підходи до націоналізації. Перший – примусовий викуп у власника майна для виконання державою певних функцій (наприклад, держава здійснює будівництво воєнного об’єкта, і продукція певного підприємства стає стратегічно значимою). Другий – переведення у державну власність цілих галузей економіки для їх наступної реорганізації та зняття соціальної напруги (в якості приклада можна навести діяльність Маргарет Тетчер у вугільній промисловості) [300].

У цивільному праві дореволюційного періоду поняття «націоналізації» було відсутнім, проте визнавалось, що припинення права власності за участю влади здійснювалось у такий спосіб, як експропріація. Експропріація визначалась як примусове оплатне відчуження або обмеження прав, яке встановлювалось державною владою з загальнокорисною метою. Експропріація була можливою лише за умови винагороди, зазначає Г.Ф. Шершеневич, в іншому випадку було б спричинено явну несправедливість щодо одного з членів суспільства, під виглядом блага того ж суспільства [210, 208-209].

Сучасне українське законодавство хоча не дає нормативного визначення поняття націоналізації, але положення щодо націоналізації (яку ототожнюють із “експропріацією”) закріплюються у двосторонніх договорах України про заохочення та взаємний захист інвестицій. Унормування таких міжнародних відносин здійснюється у відповідності з звичаями та принципами міжнародного права¹. Таким чином, на сьогодні українське законодавство передбачає застосування націоналізації (експропріації) щодо майна іноземців (іноземних юридичних осіб), яке перебуває на території України у формі інвестицій.

З аналізу положень міжнародних договорів України про сприяння та захист інвестицій, що зачіпають питання націоналізації [60-62], а також з урахуванням традицій, що історично сформувалися у цивільному праві, автором було зроблено власне визначення поняття націоналізації: як способу примусового вилучення майна з приватної власності у власність держави, що застосовується за виняткових обставин з мотивів суспільної необхідності на підставі спеціальних законодавчих актів і може набувати форм прямої експропріації, що передбачає безоплатне вилучення майна з приватної власності, та націоналізації (експропріації) на компенсаційній основі. Отже, у період становлення СРСР в нашій країні широких масштабів набрала форма прямої експропріації.

Згідно з ч. 5 ст. 41 Конституції України примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Отже, Конституція України закріпила такі основні принципи примусового відчуження об’єктів приватної власності у власність державну:

4. винятковість, що обумовлена суспільною необхідністю;

5. законодавче визначення підстав та порядку проведення;

6. попереднє та повне відшкодування власнику вартості об’єкта, який вилучається, за винятком, передбаченим ст. 64 Конституції України (примусове відчуження об’єктів приватної власності з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану).

На розвиток зазначеного положення Конституції України було розроблено законопроект “Про порядок примусового відчуження об’єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)” № 3709 від 03.07.2003 р. та поданий на заміну законопроект від 14.02.2005 р. [147]. Проте аналіз цих проектів свідчить про невідповідність їх положень деяким конституційним принципам, а також наявність й інших вад.

Так, у ст. 1 зазначених проектів передбачено визначити, що націоналізація є примусовим відчуженням об’єктів права приватної власності на користь держави з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених цим Законом. Як бачимо, законопроекти не відтворюють основний конституційний принцип націоналізації як винятковість. Про це, зокрема, свідчить і аналіз положень ст. 3 проекту № 3709 від 03.07.2003 р. під назвою “Цілі, умови і принципи націоналізації”, а положення ст. 3 проекту на заміну від 14.02.2005 р. до того ж суперечать частині другій ст. 1 цього документу. При цьому законопроектами не встановлюється зміст поняття “суспільної необхідності”, або підстав чи ознак визначення такої.

Заперечення також викликають положення ст. 5 законопроекту № 3709 від 03.07.2003 р., згідно з якими націоналізація має проводитись на підставі рішення Кабінету Міністрів України у формі розпорядження, а відомості про підготовку рішення про націоналізацію становлять державну таємницю. По-перше, на нашу думку, винесення рішення про винятковість ситуації, що обумовлює потребу вдатись до відповідних обмежень прав людини, повинно здійснюватись на недискримінаційній основі вищим представницьким органом народу, тобто Верховною Радою України, у формі закону. Це має забезпечити досягнення повного консенсусу між приватним інтересом конкретної особи та публічним інтересом, спрямованим на загальнокорисні цілі, а також відповідає положенням Конституції України, що визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності належить до повноважень Верховної Ради України (ч. 36 ст. 85), а правовий режим власності визначається виключно законами України (ч. 7 ст. 92). Зазначимо, що в дореволюційній Росії кожний випадок, в якому визнавалась необхідність відчуження або тимчасового заняття нерухомості чи встановлення сервітутів у ній, визначався іменним Височайшим указом [210, 211-212].

Не можна погодитись із унормуванням про надання відомостям щодо постановки питання про націоналізацію статусу державної таємниці. Адже згідно із ст. 13 Конституції України усі суб’єкти права власності є рівними перед законом, отже є рівними й у своєму праві отримувати інформацію, що зачіпає їх права та законні інтереси. Повна обізнаність власника щодо статусу майна, яке є об’єктом його права власності, виступає важливою складовою абсолютного права власності та гарантією цього права. До того ж поінформованість власника про можливість застосування до його майнових прав певних обмежень дасть можливість йому утриматись від додаткових витрат, пов’язаних із утриманням, поліпшенням його майна тощо.

У цьому зв’язку, прийнятним вбачається положення ст. 5 проекту на заміну від 14.02.2005 р. у частині прийняття рішення про націоналізацію Верховною Радою України, проте спеціальний закон про націоналізацію необхідно доповнити вимогою про обов’язковість обґрунтування винятковості застосування таких заходів через неможливість вдатись до інших у такій ситуацій. Крім того, у спеціальному законі має визначатись не розмір відшкодування, а порядок визначення компенсації, що відповідає сумі справедливої вартості майна, а також вирішуватись питання щодо розподілу ризиків до моменту переходу права власності від приватного власника до держави.

Певні запитання викликає порядок проведення оцінки вартості майна – об’єкта націоналізації, визначений зазначеними проектами. Зокрема, згідно з ст. 8 проекту від 03.07.2003 р. та ст. 7 поданого на заміну від 14.02.2005 р. розмір компенсації власнику вартості об’єкту націоналізації встановлюється рівноцінним вартості об’єкту націоналізації, визначеній за результатами оцінки на дату прийняття рішення про націоналізацію. Перше, що звертає на себе увагу, є наступне: оскільки відомості про підготовку рішення про націоналізацію за проектом від 03.07.2003 р. є державною таємницею, очевидно, що власник майна, яке відчужується, обмежений не лише у праві приймати участь у визначенні вартості його майна, а й навіть у праві щодо визначення експерта оцінки вартості такого об’єкта. Аналогічний висновок випливає і з аналізу положення ч. 1 ст. 7 проекту на заміну від 14.02.2005 р., згідно із яким оцінка вартості об’єкту націоналізації здійснюється незалежним оцінником у порядку, передбаченому законодавством України для оцінки майна під час приватизації. Зазначимо, що діюче законодавство не дає визначення терміну “незалежний оцінник”. Можливо розробник проекту у цій частині мав на увазі суб’єкта оціночної діяльності, що здійснює незалежну оцінку майна (п. 2 Методики оцінки майна [63]). Проте виходячи з того, що згідно з цим нормативним актом незалежною оцінкою майна є визначення певного виду вартості майна (при цьому у Методиці та інших актах законодавства визначаються такі види вартості як первісна, сукупна, чиста, переоцінена, балансова, ринкова тощо), для цілей правового регулювання націоналізації доцільно було б визначити, що розмір компенсації повинен становити розмір справедливої (чи ринкової) вартості об’єкту націоналізації.

Другим важливим питанням є те, що згідно з проектами момент встановлення вартості майна (що збігається з моментом прийняття рішення) не співпадає з моментом переходу права власності на об’єкт націоналізації, який настає “після повного відшкодування його вартості власнику”. Проектами також чітко не визначено строк розрахунку. Більше того, згідно з ст. 9 проекту від 03.07.2003 р. у разі, якщо коштів на проведення націоналізації, передбачених Держбюджетом на відповідний рік, не вистачить для виплати компенсації у повному розмірі, на невиплачену суму власнику об’єкту націоналізації видаються державні боргові зобов’язання в межах встановленого законом граничного розміру державного внутрішнього боргу на відповідний рік. Такий порядок навряд чи відповідає принципу “попереднього і повного відшкодування”, закріпленого ст. 41 Конституції України, а такі боргові зобов’язання не являють собою правову форму “повного відшкодування” власнику вартості його майна в змісті ст. 10 цього проекту. У той же час, з моменту прийняття рішення про націоналізацію відповідно до ст. 6 зазначеного проекту на власника покладається обов’язок забезпечити збереження об’єктів, що підлягають націоналізації. При цьому державний орган уповноважений у сфері націоналізації здійснює контроль за управлінням об’єктом націоналізації. Очевидно, що контроль здійснюється за зобов’язаним власником. Аналогічні положення встановлені у ст. 6 проекту на заміну від 14.02.2005 р.

Проте у проектах не передбачено вирішення питань щодо додаткових витрат, які можуть виникнути у власника у зв’язку з управлінням та збереженням об’єкту приватизації до моменту переходу права власності до держави, розподілу ризиків завдання шкоди майну в результаті непереборної сили тощо. Звертає на себе увагу і той факт, що у проектах відсутні як права, так і гарантії прав власника, щодо майна якого вирішуються питання, пов’язані із зміною правового режиму власності, що суперечить ч. 2 ст. 3 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави.

Зазначені законопроекти мають також інші вади. Зокрема, проект на заміну від 14.02.2005 р. – у частині втаємничення інформації Державного бюджету щодо визначення розмірів витрат, передбачених на такі цілі. Очевидно, що оскільки заходи з націоналізації мають характер винятковості, що застосовуються в особливих умовах, які є непередбачуваними, перспективне планування таких витрат є недоречним. У разі ж, якщо Закон передбачає витрати щодо вже прийнятих рішень з приватизації, така інформація повинна бути відкритою, оскільки має публічний характер, свідчить про забезпеченість зобов’язань держави. До того ж, відповідно до ст. 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення.

Проведений аналіз дає підстави для висновку, що питання націоналізації в Україні до сих пір перебувають під тягарем радянського світогляду щодо можливості “одержавлення” об’єктів приватних прав без урахування інтересів приватної особи. Проте розвиток законодавства про націоналізацію в сучасних умовах має ґрунтуватись на вивченні цивілістичних традиції, науковому усвідомленні сутності цього явища та міжнародних звичаях у цій сфері.

З точки зору звичаєвого міжнародного права націоналізація приватної власності визнається правомірним актом держави (як реципієнта у відносинах інвестування), якщо вона: здійснюється в загальносуспільних інтересах, – відповідно до концепції “суспільного інтересу”; носить недискримінаційний характер; відповідає принципу законності; має компенсаційний характер, який включає в себе наступні елементи:

а) негайність, тобто виплату компенсації не пізніше дати відчуження майна (інвестиції), якщо сторони не домовились про інше;

б) адекватність, що становить „еквівалент справедливої ринкової вартості” безпосередньо перед тим, коли були здійснені дії по експропріації або коли про неї стало відомо (залежно від того, що сталося раніше), а також включає нарахування відсотків за комерційно вмотивованою ставкою (або за ставкою LIBOR – середня ставка відсотку, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют) з дати вилучення до моменту остаточного розрахунку;

в) ефективність, що означає розрахунок у вільно конвертованій валюті на основі ринкового обмінного курсу, який переважає на момент розрахунку, а також у такій формі, що повністю реалізується та вільно переказується [302; 303; 64].

Виходячи з принципів єдності та системності законодавства, а також того, що норми чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), вітчизняне законодавство з питань націоналізації повинно орієнтуватись на принципи та підходи, які визнані міжнародною спільнотою. Тому визначені в міжнародних актах критерії правомірності націоналізації та визначення справедливої компенсації мають бути покладені в основу правового поля націоналізації, що має внутрідержавних характер.

Різновидом націоналізації є реквізиція, яка може застосовуватись у випадках, пов’язаних із невідкладними суспільними потребами у разі стихійного лиха, аварій, епізоотій та за інших надзвичайних обставин за умови попереднього та повного відшкодування вартості майна, що вилучається у примусовому порядку у власника (ч. 1 ст. 353 ЦК). Цією статтею ЦК відтворюються конституційні положення, зокрема, про те, що відчуження об’єктів приватної власності з наступним відшкодуванням власнику вартості реквізованого майна допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, порядок і підстави проведення таких заходів встановлюються законом. ЦК також закріплює право власника реквізованого майна на оскарження у суді оцінки, за якою йому була відшкодована вартість такого майна (ч. 4 ст. 353 ЦК).

Проте у ЦК не визначається, які органи і за яких умов компетентні прийняти рішення про реквізицію, порядок проведення примусового вилучення майна, заходи щодо оцінки майна, яке підлягає реквізиції, а також щодо визначення розміру та виплати компенсації власнику, права та обов’язки сторін у процесі проведення таких заходів. На наш погляд, саме ці питання потребують конкретизації та законодавчої визначеності, адже чітко регламентований законом порядок здійснення певних заходів, встановлення особистої відповідальності посадових осіб за законність прийняття таких рішень є умовою дотримання принципу законності та має запобігти випадкам перевищенню органами виконавчої влади, їх посадовими особами, що є відповідальними за такі дії, своїх повноважень.

Це стосується дій щодо надання юридичної оцінки та віднесення до статусу “надзвичайної події” тих обставин, які хоч і порушують нормальні умови життєдіяльності людей, але ніяким чином не пов’язаних за природою їх виникнення із стихійним впливом сил природи, аваріями на об’єктах виробництва чи інфраструктури, порушеннями санітарно-епідеміологічних, санітарно-гігієнічних, інших правил. Прикладом такої ситуації є випадок, який мав місце у Чукотському автономному окрузі РФ у жовтні 1998 року, коли окружна Комісія з надзвичайних ситуації через відсутність енергоносіїв у муніципальних котельнях для отеплення житлових будинків оголосила у м. Анадир режим надзвичайного стану. У зв’язку з цим міська адміністрація видала відповідне розпорядження про реквізицію енергоносіїв у осіб, які їх мали. Таким чином, окружна та місцева адміністрації з метою усунення соціального конфлікту, який, скоріш за все, стався через негосподарність місцевого керівництва, скориставшись “пробільністю” законодавства (у ст. 242 ЦК РФ перелік обставин, за яких може бути проведена реквізиція майна у власників, не обмежений, також відсутнє чітке визначення поняття “надзвичайного характеру”), обмежили права підприємців у частині їх права приватної власності, чим порушили положення Конституції РФ (ст.ст. 8, 35, 55) [304].

На наш погляд, прийняття рішення про застосування таких заходів повинно ґрунтуватись на реальній необхідності та мати характер винятковості, тобто коли очікуваного загальнокорисного ефекту не можна досягти у інший спосіб. Такі заходи мають носити загальний (недискримінаційний) характер, а визначення компенсації має здійснюватися з розрахунку реальної ринкової вартості реквізованого майна.

У цьому зв’язку інтерес представляють норми законодавства України з питань інвестицій, якими встановлюються гарантії від примусових вилучень. Так, реквізиція іноземних інвестицій можлива лише як виняток – через необхідність здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій (ст. 9 Закону “Про режим іноземного інвестування” вiд 19.03.1996 р. [65], статті 19, 21 Закону “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р. [66]). Рішення про реквізицію іноземних інвестицій приймає Кабінет Міністрів України, а компенсація здійснюється за принципами адекватності та ефективності (ст. 3 Закону “Про захист іноземних інвестицій на Україні” від 10.09.1991 р. [67]). Виходячи з принципів рівності усіх перед законом, непорушності права власності, єдності та системності права і законодавства, означені підходи повинні бути покладені в основу правового регулювання проведення заходів з реквізиції щодо будь-якого майна приватного власника.

Певну цікавість представляє такий спосіб набуття державою права власності як конфіскація, під якою розуміють примусове та безоплатне відчуження майна приватної особи у власність держави як санкцію за вчинення правопорушення (ст. 354 ЦК). Конфіскація є мірою покарання та застосовується лише в випадках, передбачених законом, наприклад, при порушенні митних правил (ст. 326 Митного кодексу України). У разі вчинення адміністративного правопорушення конфіскація застосовується як до фізичних, так і до юридичних осіб (п. 4 ст. 24, ст. 314 Кодексу про адміністративні правопорушення [68]). Наприклад, при здійсненні промисловими артілями полювання та рибальства незаконними знаряддями, такі знаряддя підлягають примусовому вилученню. Застосування конфіскації передбачається і деякими міжнародними документами, зокрема, Конвенцію ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [69].

Конфіскація може застосовуватись і як санкція цивільно-правового характеру. Так, ЦК УРСР встановлював, що у разі укладення угоди з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, така угода визнавалась недійсною, а у разі виконання такого договору, з сторони (або обох сторін), що мала умисел, який суперечить інтересам держави та суспільства, все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного за угодою підлягало стягненню в доход держави (ст. 49 ЦК УРСР).

Чинний ЦК також містить аналогічну статтю під назвою „Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок” (ст. 228). Відповідно до неї правочин, що втілює в собі ознаки зазначеного правопорушення, визнається нікчемним. Проте означеною статтею не встановлюються цивільно-правова відповідальність осіб, які передбачувано вчинили дії, спрямовані на порушення публічного порядку. На думку дисертанта, цією статтею мають встановлюватись положення, які визначають не лише правові наслідки щодо юридичної долі такого правочину, а й цивільно-правові санкції щодо особи, якою такі дії було вчинено за наявності умислу, зокрема, у формі конфіскації одержаного прибутку та/чи належного за правочином та/або накладення адміністративного стягнення.

Особа, щодо якої незаконно було застосовано заходи реквізиції чи конфіскації, має право в судовому порядку звернутись із позовом про відшкодування завданої шкоди до того державного органу, посадовою особою якого було здійснено незаконну реквізицію чи конфіскацію. Зазначимо, що відшкодування шкоди приватній особі в таких випадках приймає на себе держава, незалежно від наявності чи відсутності вини посадових осіб (ст.ст. 1173, 174, 1176 ЦК). Відшкодування здійснюються за рахунок державного бюджету.

ЦК передбачає й інші випадки примусового припинення права приватної власності та набуття державою у власність:

7. майна, яке в силу закону не може належати конкретній приватній особі (ст. 348 ЦК);

8. скарбу, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК);

9. культурних цінностей, що безгосподарно утримуються (ст. 352 ЦК);

10. земельної ділянки – з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 350 ЦК, ст. 140 (п. “г”) Земельного кодексу України), у т.ч. й з викупом нерухомого майна, що знаходиться на ній (ст. 351 ЦК);

11. земельної ділянки, у разі використання її не за цільовим призначенням (ст. 143 ЗК).

Зазначені випадки примусового вилучення майна у власника передбачають перехід цього майна не лише у власність держави, але й у приватну власність іншої особи. Так, якщо конкретна особа законно набула право власності (наприклад, у результаті спадкування, правонаступництва, договору, спрямованого на відчуження такого майна, тощо) на майно, що в силу закону не може їй належати (наприклад, якщо цивільно-правовий статус володільця не відповідає вимогам, встановленим законом, або у зв’язку з зміною правового режиму такого майна), таке майно може бути відчужене у власність належної особи через продаж такого майна з публічних торгів.

Так, відповідно до статей 81 (4), 82 (3) ЗК України землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, протягом року підлягають відчуженню. У випадку ж, якщо неналежний власник протягом визначеного законом строку добровільно не здійснить відчуження такого майна, вимога про примусовий викуп зазначених майнових об’єктів може бути заявлена державою. Продаж через публічні торги має розглядатись як реалізація наданого державі права розпоряджатись примусово вилученим майном. Враховуючи такі обставини, примусовий викуп зазначених об’єктів необхідно розглядати як спеціальні підстави виникнення права власності, що властиві лише державі.

Важливим моментом, на нашу думку, являється включення у механізм примусового вилучення з приватної власності майна судового порядку щодо вирішення питань про припинення права приватної власності та про розміри компенсаційних витрат колишньому власнику. Щодо викупу у власника культурних цінностей, варто зазначити, що вилученню мають підлягати лише такі культурні цінності, які відповідно до закону віднесені до особливо цінних та охоронюваних державою, при цьому суд повинен встановити не лише факт безгосподарного утримання таких цінностей, але й факт реальної загрози втрати ними свого культурного значення в результаті відповідної бездіяльності або дій їх власника.

На підставі викладеного, автор дійшов висновку, що спеціальні способи набуття державою права власності – це передбачені законом правові можливості держави у визначених законом випадках втручатись у майнову сферу приватних осіб, що обумовлено необхідністю виконання державою в публічних інтересах відповідних функцій у сфері майнових правовідносин.

Треба зазначити, що відповідні обмеження права власності приватних осіб в умовах державно-організованого суспільства є неминучими та мають передбачатись законодавством будь-якої правової держави. При цьому важливим моментом виступає забезпечення рівного захисту прав, обов’язковою умовою якого має виступати збалансування інтересів власників. Випадки забезпечення державних інтересів за рахунок інтересів приватних осіб із заподіянням матеріальної та моральної шкоди, якщо останні добросовісно здійснюють свої права власника, є недопустимими як з точки зору принципів цивільного права, так і з точки зору визнаних конституційних прав і свобод людини. Вбачається, що вилучення майна в публічних цілях має здійснюватись на умовах виключно вигідних для приватного власника, що повинно отримати законодавче закріплення. Наприклад, через умову повного відшкодування, що у певних випадках включало б не лише відшкодування вартості об’єктів вилучення, а й моральну шкоду, заподіяну власникові таким вилученням. Також, детальної регламентації потребують відносини, що пов’язані із примусовим викупом об’єктів приватної власності.

Така позиція, насамперед, має на меті становлення та розвиток державної власності та приватної власності як рівноправних складових економічних відносин власності, що не мають політичного забарвлення.

Спеціальним способом набуття державою права власності є перехід до держави майна, яке визнане відумерлою спадщиною. В юридичній науці майно, яке у випадках відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття у встановленому законом порядку переходить у власність держави, традиційно визначалось як виморочна спадщина [210, 510; 243] або виморочне майно [191, 76]. Для таких цілей ЦК використовує поняття “відумерлість спадщини”. Так, у ч. 3 ст. 1277 ЦК визначено, що майно, яке за об’єктивних обставин не було успадковане спадкоємцями у встановлений законом строк або у разі відсутності спадкоємців, переходить у власність територіальної громади лише після визнання його судом відумерлою спадщиною. При цьому сутність поняття “відумерлої спадщини” у ЦК не розкривається.

Зазначимо, що хоча згідно цієї статті суб’єктами набуття права власності на таке майно визначено територіальну громаду (в особі відповідного органу місцевого самоврядування) за місцем відкриття спадщини, у рамках спадкових правовідносин із участю „іноземного елемента” суб’єктом набуття права власності на майно, що визнано відумерлою спадщиною завжди виступатиме відповідна держава. Крім того, є підстави вважати, що право на спадкування може ґрунтуватись як на нормах сучасного цивільного права, так і нормах цивільних кодексів, що втратили силу, згідно з якими держава отримувала майно як виморочне. Прикладом тому є справа щодо спадщини, відкритої у 1951 році, майно якої у 1953 році перейшло до держави в якості виморочного, і лише з прийняттям нового ЦК спадкоємці отримали можливість захисту своїх прав на спадкове майно [305].

У вітчизняній доктрині визнання спадщини відумерлою та перехід відповідного майна у власність держави (територіальної громади) виходить з обов’язку держави виявляти безхазяйне майно та вирішувати питання щодо його господарського управління та використання відповідно до призначення [167, 28, 55]. Тому справедливим є твердження Н.С. Глусь про неможливість відмови держави від прийняття у власність такого майна [194, 718], що є невластивим для спадкування громадянами та юридичними особами. При цьому держава повинна забезпечити належний правовий механізм щодо забезпечення гарантій прав спадкоємців. У цьому аспекті слушними постають пропозиції вчених щодо покладення на нотаріусів обов’язку по вчиненню необхідних заходів для виявлення спадкоємців та введення у цивільний процес при вирішенні судом питання про визнання спадщини відумерлою обов’язкової процедури з оцінки належності вчинюваних нотаріусом таких заходів [243]. У разі виявлення судом невиконання або неналежного виконання нотаріусом його обов’язку щодо забезпечення прав і законних інтересів спадкоємців, суд повинен прийняти рішення про притягнення його до відповідальності відповідно до закону.

Міжнародне право щодо набуття державою у власність такого майна виходить з двох загальновизнаних принципів:

1. принцип „окупації”, що означає перехід такого майна (відумерлої спадщини) до держави місцезнаходження відповідного спадкового майна;

2. визнання за іноземною державою права набувача щодо майна спадщини, яка відкрилась за кордоном, згідно з принципом „тісного зв’язку” спадкодавця з державою – відповідно до особистого закону фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). Проте у цьому випадку виникає колізія щодо вирішення питань спадкування нерухомого майна.

На міжнародному рівні вирішення питань набуття державою майна відумерлої спадщини за означеними принципами традиційно встановлюється у договорах про правову допомогу, укладеними між зацікавленими державами. За загальним правилом рухоме майно відумерлої спадщини передається державі, громадянином якої на момент смерті був спадкодавець, якщо спадкодавець-особа без громадянства – державі його постійного місця проживання, а нерухоме майно відумерлої спадщини переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться. Таку конструкцію розподілу спадкових прав та переходу у власність майна відумерлої спадщини між зацікавленими державами закладено у Кишинівській конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.10.2002 р. (ст. 49) [70], а також у двосторонніх договорах України про правову допомогу, укладених із Чеською Республікою від 28.05.2001 р. (ст. 39) [71], Республікою Куба від 27.03.2003 р. (ст. 34) [72], Республікою Польща від 24.05.1993 р. (ст. 38) [73], Литовською Республікою від 07.07.1993 р. (ст. 36) [74], Республікою Грузія від 09.01.1995 р. (ст. 35) [75], Соціалістичною Республікою В'єтнам від 06.04.2000 р. (ст. 35) [76], Республікою Македонія від 10.04.2000 р. (ст. 35) [77], Латвійською Республікою від 23.05.1995 р. (ст. 37) [78], та міжурядових договорах із Республікою Молдова від 13.12.1993 р. (ст. 38) [79], Естонською Республікою від 15.02.1995 р. (ст. 35) [80] тощо.

Однак, деякі двосторонні договори щодо вирішення означених питань встановлюють інші правила. Зокрема, в Угоді між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво у цивільних справах від 23.11.2000 р. [81] закріплено принцип “окупації”, відповідно до якого рухоме та нерухоме майно померлого громадянина однієї з Договірних Сторін, що не має спадкоємця на території другої Договірної Сторони, передається у власність держави, на чиїй території воно знаходиться (ст. 31).

Зазначимо, що особливість правосуб’єктності держави у спадкових правовідносинах виявляється у тому, що держава не виступає традиційним суб’єктом відносин спадкування – спадкодавцем чи спадкоємцем. Її участь у таких правовідносинах зумовлена особливістю правового статусу майна як “відумерлої спадщини”, потребою у правовому вирішенні питань подальшої долі такого майна. При цьому набуття державою права власності на майно відумерлої спадщини не виключає в подальшому набуття права власності на таке майно іншими суб’єктами цивільного права відповідно до законодавства.

За аналогічними підставами держава може набути майнових прав, що випливають з прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 29 Закону України „Про авторське право і суміжні права” майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину (не переходять у спадщину особисті немайнові права автора). Спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій заміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Якщо спадкоємці відсутності, майнові права щодо об’єкту інтелектуальної власності переходять до держави разом із правом на захист авторства та твору, що стає для неї обов’язком, який не припиняється й після закінчення строку дії авторського права, коли твір стає суспільним надбанням (ч. 1 ст. 30 Закону „Про авторське право і суміжні права”) [193, 113].

ЦК також передбачає можливість набуття державою у власність майна за заповітом, договором дарування, договором пожертви. Так, відповідно до ч. 2 ст. 1222 ЦК держава може набувати спадкових прав на майно за заповітом відповідно до загальних правил спадкового права. У такому випадку держава не виступає зобов’язаним суб’єктом і може як прийняти права та обов’язки спадкоємця за заповітом, так і відмовитись від їх прийняття. Утім, на думку дисертанта, у разі, коли інтереси законних спадкоємців постраждали внаслідок втіленої в заповіті такої останньої волі померлого, держава повинна відмовитись від спадкування за заповітом на користь цих законних спадкоємців, за умови відсутності правових підстав для усунення останніх від права спадкування, визначених ст. 1224 ЦК. На підтвердження такої позиції автора виступає прецедент, коли заповідач у заповіті своїм спадкоємцем визначив державу в особі Міністерства юстиції України, чим безпідставно усунув від спадкування його законних спадкоємців – дружину і сина [306].

Зазначимо, що незалежно від того, який орган державної влади у своєму заповіті заповідач визначив спадкоємцем (у наведеному прикладі – це Міністерство юстиції України), суб’єктом спадкування за таких обставин завжди виступатиме держава. Адже за законом тільки держава визнається самостійним суб’єктом цивільних прав (ст. 2, ч. 2 ст. 1222 ЦК), а органи державної влади, органи державного управління здійснюють лише представницькі функції держави. Так, вирішення питання про можливість прийняття державою спадкових прав за заповітом має здійснити від імені держави державний орган, компетентний надавати юридичну оцінку відповідним фактичним обставинам (таким саме і є Мін’юст). У разі ж позитивного вирішення питання щодо прийняття державою спадкових прав за заповітом, учасником правовідносин з набуття у власність держави відповідного спадкового майна виступатиме відповідний фінансовий орган.

Відповідно до ч. 1 ст. 720 ЦК держава може виступати стороною у договорі дарування, на підставі якого відбувається безоплатна передача дарувальником майна (дарунку) у власність обдарованого (ч. 1 ст. 717 ЦК). З аналізу зазначених положень можна зробити висновок, що держава за договором дарування може виступати як обдарованою стороною, так і дарувальником. Проте, враховуючи особливість правового статусу майна державної власності, за рахунок якого держава повинна забезпечити належне виконання покладених на неї в загальносуспільних цілях державних функцій, передача державного майна в якості подарунку будь-яким приватним особам, на наш погляд, є неприпустимою.

Подарунки за рахунок державної власності можуть здійснюватись лише у випадках, коли це зумовлено потребою виконання відповідних державних функцій або повноважень від імені держави, що передбачено національним законодавством, нормами та звичаями міжнародного права. Так, якщо процедура вручення (або обміну) подарунків є передбаченою чи допускається згідно протоколів проведення зустрічей на вищому рівні, або коли з нагоди урочистих подій вшанування певних осіб здійснюється із врученням подарунків відповідно до нормативних актів, наприклад, Постанови Верховної Ради України вiд 05.10.2004 р. № 2048-ІV “Про деякі заходи із вшанування ветеранів Великої Вітчизняної війни з нагоди 60-ї річниці визволення України від фашистських загарбників” [82]. Проте такі акти обдаровування з боку держави не мають цивільно-правового характеру, а їх правовою підставою не є договір дарування в змісті глави 55 ЦК.

Подарунки, які у випадках, коли це передбачено або допускається міжнародним правом чи міжнародними звичаями та не суперечить національному законодавству, отримують державні посадові особи при здійсненні своїх службових обов’язків, є офіційними подарунками і повинні передаватись у власність держави. Прийняття ж такими особами в процесі виконанням ними їх службових обов’язків подарунків із наступним їх присвоєнням, повинно кваліфікуватись як протиправні діяння (отримання хабара) та передбачати притягнення до відповідальності. Порядок передачі офіційних подарунків у державну власність повинен бути чітко регламентованим внутрішнім законодавством. На жаль, у законодавстві України не лише не визначено такий порядок, але не закріплено загальну вимогу заборони отримання державними особами подарунків або інших знаків уваги, які пов’язані із виконанням професійних обов’язків (зокрема, у спеціальному Законі “Про державну службу”).

Зазначимо, що в законодавстві деяких іноземних держав іноді встановлюється обмеження розміру вартості подарунків, які можуть отримати певні категорії державних осіб, наприклад, ЦК Республіки Бєларусь встановлює законність подарунків державним службовцям, що пов’язані з їх службовим повноваженнями за умови, якщо предметом обдаровування є звичайні подарунки, вартість яких не перевищує п’ятикратний розмір мінімальної заробітної плати (ч. 3 ст. 546 ЦК Республіки Бєларусь [307]). Із таким підходом також не можна погодитись, оскільки за міжнародними стандартами статус державного службовця вимагає заборони отримання будь-яких подарунків, що, зокрема, відображено у положеннях Міжнародного кодексу поведінки державних посадових осіб [244].

Хоча означені питання не є предметом дослідження цієї роботи, натомість, на наш погляд, необхідно доповнити ст. 720 ЦК положенням про заборону отримання державними службовцями подарунків, які пов’язані з виконанням ними їх службових обов’язків. Також пропонуємо конкретизувати положення ч. 1 ст. 720 ЦК та визначити, що держава за договором дарування може виступати лише на стороні обдаровуваного.

У цьому зв’язку, на наш погляд, вірним є підхід законодавця, згідно з яким держава за актом пожертви, що є даруванням нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, з метою сприяння у досягненні обдарованим певної, наперед обумовленої мети, може виступати лише суб’єктом прийняття пожертви (ч. 1 ст. 729 ЦК).

На відміну від договору дарування, отримання майна за яким закон, зазвичай, не пов’язує виникнення будь-яких зобов’язань у обдарованого щодо подальшого використання такого майна, пожертва на користь держави здійснюється в чітко зазначених загальнокорисних цілях, тому використання майна, що є об’єктом пожертви, повинно відповідати умовам, встановленим договором пожертви. Закон встановлює право пожертвувача здійснювати контроль за використанням пожертви, а у разі використання її не за призначенням – вимагати розірвання договору про пожертву (частини 1, 3 ст. 730 ЦК). На наш погляд, у разі, коли пожертва внесена на користь держави, державний орган, який здійснює розпорядчо-управлінські повноваження, повинен поінформувати пожертвувача про виконання умов договору, що має отримати законодавче закріплення.

2.2.3. Підстави припинення права державної власності. Припинення права державної власності, як і набуття такого, відбувається в результаті застосування загальних або спеціальних способів припинення права власності. До загальних способів припинення права власності відносяться такі, які можуть бути використані або стосуватись будь-якого суб’єкта цивільного права, наприклад, у разі відчуження власником майна за цивільно-правовою угодою, знищення майна, звернення стягнення на майно власника за його зобов’язаннями тощо.

Спеціальні способи припинення права державної власності опосередковують такі правові можливості відчуження майна, які є характерними лише для держави. До них відносяться: приватизація майна, яке є державною власністю; відчуження акцій акціонерних товариств, які утворюються в процесі корпоратизації та приватизації об’єктів державної власності; передача об’єктів державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах тощо. Відмінною рисою таких спеціальних способів, як зазначає І. Кириленко, є те, що держава як власник сама виражає свою волю про припинення права власності на те чи інше майно, при чому в нормативному порядку [298, 31]. Процес переведення майна з форми державної власності до іншої форми власності, а також порядок визначення розміру компенсації державі за відчуження об’єктів її права власності встановлюється спеціальним законодавством держави-власника.

Закон України „Про приватизацію державного майна” [83] визначає, що приватизація є відчуженням майна, що перебуває у державній власності, майна, що належить АРК, на користь фізичних та юридичних осіб, що можуть бути покупцями такого майна відповідно до законодавства з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1). Аналіз положень ст. 3 цього Закону дає підстави вважати, що питання припинення права державної власності на відповідне майно та перехід у порядку приватизації такого майна в інші форми власності здійснюється відповідно до діючого цивільного законодавства, якщо такі питання не врегульовані спеціальним законодавством України про приватизацію. Таким чином, згідно з принципом про усунення спеціальним законом дії закону загального [308; 245, 122] відносини приватизації за законодавством України виведені з-під дії ЦК.

Відокремлення відносин приватизації від інших цивільних правовідносин та регулювання їх у рамках спеціальних норм вбачається виправданим, оскільки вирішення питань приватизації складає виключну компетенцію держави, яка відповідно до цілей внутрішньої політики приймає Державну програму приватизації, визначає завдання, умови, а також порядок і способи здійснення приватизації відповідно до різних груп (категорій) об’єктів державної власності.

Об’єктом приватизації може виступати будь-яке визначене спеціальним законом для цих цілей нерухоме або рухоме майно, крім об’єктів, які мають загальнодержавне значення, становлять право виключної власності народу України, а також казенних підприємств. Перелік таких об’єктів права державної власності визначено Законом України „Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” [84].

Законодавством України також визначаються об’єкти, які мають свій власний режим приватизації, як-от: виробничі підприємства як майнові комплекси; основні засоби (фонди), що є державною власністю; земельні ділянки; житлові приміщення у державному житловому фонді. Такі об’єкти можуть продаватись або передаватись безоплатно у інші форми власності відповідно до актів національного законодавства, зокрема, Земельного кодексу України (статті 25, 116, 118, 127, 128 тощо), Закону “Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності” від 03.03.1998 р. № 147 [85], Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим Наказом ФДМ України від 30.07.1999 р. № 1477 [86] тощо.

В Україні приватизація може здійснюватись шляхом продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому числі виключно з використанням приватизаційних паперів, а також продажу часток (акцій, паїв) у господарських товариствах на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі та іншими способами, які передбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців. Оцінка вартості майна, яке відповідно до законодавчих актів підлягає приватизації або внесенню до статутних фондів господарських товариств, здійснюється за Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, встановленою Кабінетом Міністрів України [87].

Відповідно до ст. 6 Закону “Про приватизацію державного майна” суб’єктами приватизації, з одного боку, є державні органи приватизації, в особі ФДМ, його регіональних відділень та представництв у районах і містах, органів приватизації в АРК, які відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р. становлять єдину систему органів приватизації в Україні [88]. З іншого боку виступають покупці (їх представники) та посередники, до яких можуть належати як громадяни України, юридичні особи, що зареєстровані в Україні (за винятком тих, у майні яких частка державної власності перевищує 25 %), так і іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні особи. Зазначені державні органи за контекстом цього Закону у правовідносинах приватизації виступають у якості суб’єктів відчуження майна з державної власності із чітко визначеними спеціальними актами законодавства повноваженнями [28; 89].

Таким чином, для відчуження майна з державної власності держава створює систему державних органів, наділяє їх відповідними компетенцією і повноваженнями, зокрема, щодо організації та участі у процедурі відчуження майна з державної власності. Тому означені державні органи приймають участь у правовідносинах з приватизації як уповноважені представники держави.

На сьогодні в Україні сформовано достатньо розширену систему нормативних актів, що утворюють спеціальне законодавство у сфері відносин приватизації. Проте, як зазначав ще у 1996 році П. Єщенко, ця нормативно-правова база не є адекватною потребам трансформації державної власності у недержавну, оскільки в Україні відсутній механізм реструктуризації підприємств [309]. Ця теза є актуальною і сьогодні.

Так, на певному етапі з метою поступової децентралізації влади та пошуку механізмів переходу до ринкової економіки було зроблено спроби віднести питання реструктуризації підприємств до компетенції місцевого управління господарськими системами відповідного адміністративно-територіального рівня. Тому Указом Президента України від 26.11.1993 р. [90] в порядку експерименту на період з 1 січня 1994 р. по 31 грудня 1995 р. Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним державним адміністраціям було делеговано повноваження щодо управління майном, яке перебуває у загальнодержавній власності. За оцінками фахівців цей експеримент було визнано невдалим[310].

Новим кроком у цьому напрямі стало прийняття у 1998-2001 рр. ряду законів про запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності у цих та інших місцевостях, зокрема у Донецькій [91], Луганській [92], Волинській [93], Закарпатській [94] областях тощо. Елементом такого правового режиму є реструктуризація підприємств, під якою у ст. 1 зазначених законів визначено здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, а також форми власності, організаційно-правової форми.

Відповідно до Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні” від 29.12.1999 р. № 1629 [95] в цілях підвищення ефективності приватизації державного майна та з метою підвищення привабливості об'єктів приватизації важливим питанням було визначено реструктуризацію прострочених боргових зобов'язань перед бюджетами та державними цільовими фондами, за кредитами, наданими під державні гарантії (що передбачає відстрочення, розстрочення чи часткове списання таких боргів [96]), або врахування таких боргових зобов'язань в умовах продажу об'єктів. При цьому одним з пріоритетних напрямів діяльності цим Указом визначається продаж підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави (абз. 6 п. 1). Також ставиться завдання про визначення ефективності діяльності державних холдингових та акціонерних компаній, статутні фонди яких сформовані за рахунок закріплених у державній власності пакетів акцій, та внесення пропозицій щодо ліквідації відповідних компаній, діяльність яких є неефективною, з наступним продажем пакетів акцій, що були передані до статутних фондів таких компаній тощо (абз. 1 п. 5 Указу). Варто наголосити, що державні холдінгові та акціонерні компанії свого часу також утворювались шляхом реструктуризації (зокрема, у формі корпоратизації та приватизації) об’єктів державної власності [97]. Це підтверджує думку дисертанта про те, що не власне організаційно-правова форма юридичної особи (господарюючого суб’єкта) обумовлює ефективність її діяльності, а механізми управління такими суб’єктами з боку засновника – держави.

На виконання зазначеного завдання Фондом державного майна України, за розпорядженням АМК України та рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, у 2001 році було затверджено Положення про продаж цілісних майнових комплексів державних підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави чи займають монопольне становище на загальнодержавному ринку [98], що втратило чинність у зв’язку з затвердженням ФДМ 26.07.2002 р. згідно наказу № 1336 Положення про продаж цілісних майнових комплексів державних підприємств, які за класифікацією об'єктів приватизації віднесені до груп В, Г [99]. Відповідно до Державної програми приватизації, затвердженої Законом України “Про державну програму приватизації” [45], до групи Г віднесено, зокрема, цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій відкритих акціонерних товариств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави (абз. 4 п. 5). При цьому Указом Президента України „Про організаційні заходи з підготовки об’єктів права державної власності до приватизації” від 19.03.2002 р. № 267 [100] на КМУ покладається завдання опрацювати питання щодо скорочення переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, та внести на розгляд Верховної Ради України відповідні законопроекти (п. 5 Указу).

У результаті тотальної приватизації частка державної власності невпинно зменшується: за офіційними даними на 01.01.2002 р. частка держсектора в Україні складала 25 %, проте згідно політичних настанов до 2010 року питома вага держсектора в Україні має скласти до 8-10 % [246]. Враховуючи те, що така тотальна приватизація в Україні відбувається в умовах відсутності визначеності галузей державної безпеки, на що вказують фахівці В. Мамутов і Л. Савельєв [296], викладене наштовхує на певні аналітичні роздуми.

Вартими уваги є висновки, зроблені російським вченим Ю. Толстим щодо політико-соціальних причин, що містяться в підґрунті тотальної приватизації та акціонування державних підприємств у Росії. Зокрема, автор вказує на політику можновладців щодо перерозподілу загальнонаціональних цінностей та намагання „залатати безчисельні проріхи в державному бюджеті, що тріщить по всіх швах, що в свою чергу, дозволяє знижувати соціальні загострення... Зрозуміло, що такі заходи являються паліативними, оскільки первинні відносини у сфері власне виробництва перебувають у стані стагнації та занепаду” [231, 93-94].

Аналогічні чинники, на наш погляд, лежать в основі відповідних явищ і в Україні. Крім того, відвертому розбазарюванню державної власності в Україні через приватизаційні механізми сприяла довготривала відсутність в українському законодавстві спеціальної відповідальності, зокрема кримінальної, за порушення законодавства про приватизацію державного майна. Із прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України [101] поява приписів, що запроваджують кримінальну відповідальність за незаконну приватизацію державного, комунального майна (ст. 233), відбулась, як зазначають фахівці, із значним запізненням [247, 842]. Про це свідчать, зокрема наступні дані. Так, згідно з дослідженнями українських вчених за весь період роздержавлення власності в Україні від приватизації надійшло 6,6 млрд. грн., з яких 4,2 млрд. грн. припадає на час дії Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України від 18.05.2000 р. [247, 843]. Ці дані (за незначною похибкою), зокрема збігають із показниками надходжень від приватизації в Україні за іншим українським джерелом [311], які відображені у Таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Графік надходження коштів від приватизації

(за українськими джерелами).

Показник	1992 р.	1993 р.	1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.
Надходження (млн. грн.)	0,01	0,88	14,78	17,92	35,52	78,1	360,8	694,6	2075,5	2132,0	576,1

За даними експертів Федерального Уряду Німеччини, що були задіяні в рамках Консультаційного проекту щодо надання підтримки Уряду України з питань приватизації в Україні [248, 31], вартість об’єктів приватизації лише середніх та великих підприємств в Україні становила показники, що представлені у Таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Продаж об'єктів груп Б, В, Г (середні та великі підприємства) згідно з даними ФДМУ

(за дослідженням експертів Федерального Уряду Німеччини).

Показник	1992 р.	1993 р.	1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	1-е півріччя 2002 р.
Кількість	11	1221	1964	4519	8635	7180	7152	3491	1718	918	25
Вартість (млн. грн.)	ОД	33	117	1098	4697	4965	4146	2041	2486	2031	< 340

Враховуючи те, що до 1999 року в Україні проводилась сертифікатна (ваучерна) приватизація, різниця між показниками вартості об’єктів та надходженнями від приватизації до 2000 року, здавалося б, є закономірними. Проте за даними німецьких експертів з 1993 року, коли “конвеєр” приватизації запрацював на повну, по період 2001-2002 рр. 40 % державного майна було продано за грошові кошти, 46 % – за приватизаційні папери, 14 % – передані працівникам на безоплатній основі [248, 19]. Утім, навіть із відповідною корекцією наведених даних, показники надходжень від приватизації в Україні, що надаються з офіційних українських джерел та представлених у дослідженні німецьких фахівців, мають суттєві розбіжності, насамперед, у період до 2000 року.

На наш погляд, така ситуація пов’язана з, так званою, “тіньовою приватизацією” та відсутністю до 2001 року кримінального покарання за такі дії. Такі злочини в Україні, як зазначав П.С. Матишевський, спрямовані не на економічні відносини власності, а лише на їх частину – власне на право власності [249]. Тому процеси роздержавлення державного майна, його приватизація в Україні вимагають політичної виваженості, обґрунтованості економічної доцільності і ефективності, невпинного контролю з боку держави за дотриманням законності відповідними уповноваженими особами із залученням громадськості.

Щодо визначення доцільного та необхідного розміру частки державної власності в укладі національної економіки, то на наш погляд, необхідно виходити з конституційних основ. Зокрема, реалізація права кожного на гідні умови існування та достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України) є можливою лише за умови забезпечення державою усталеного та ефективного виробництва. При цьому слушною є думка І. Лазня про те, що економічна сутність власності бере свій початок у виробництві – перш ніж привласнити ту чи іншу річ, її треба виготовити, тому розмір виробництва визначає розмір привласнення, а відтак – і величину власності [235, 7-8]. Право на привласнення забезпечується, в першу чергу, не надбудовою суспільства, а виробництвом [312]. Тому, на наш погляд, у будь-якій економічно розвинутій і соціально орієнтованій державі економічним гарантом певних конституційних прав людини (насамперед, економічних, соціальних) має виступати стабільно та ефективно функціонуючий державний сектор національної економіки, левову частку якого мають складати державні підприємства.

Зазначимо, що приватизація державного майна час від часу проводиться в країнах з усталеними правовими системами і високорозвиненою економікою, як то: Велика Британія, Франція, Італія, Канада [250, 113-125; 298] тощо. При цьому в кожній державі встановлюються власні національні технології приватизації, що закріплюється на законодавчому рівні.

Так, щодо приватизації великих компаній вартими уваги є деякі компоненти французької технології приватизації, які, на наш погляд, певною мірою можна було б використати і в українській практиці. Зокрема, це стосується наступних параметрів:

12. включення до процедури приватизації заходів щодо забезпечення довіри до приватизації у суспільстві. Зокрема, у Франції підготовка індивідуальних планів приватизації великих об’єктів проводиться на підставі оцінки громадської думки (результатів соціологічного опитування населення¹⁾);

13. формування “твердого ядра” компанії у складі акціонерів декількох стабільних підприємств із концентрацією до 30 % загальної кількості акцій, на яких покладається забезпечення діяльності компанії у післяприватизаційних період;

14. виділення персоналу компанії 10 % загальної кількості акцій із знижкою в ціні на 20 %, що спрямовано на встановлення зв’язку трудових ресурсів із виробничими фондами [250, 118-120].

Дисертант також дійшов наступних висновків. Спеціальні способи припинення права державної власності – це встановлені законом способи передачі у власність приватних осіб об’єктів державної власності з метою досягнення позитивного соціально-економічного ефекту. Враховуючи те, що питання приватизації належить до виключної компетенції держави, а відносини, що виникають з права власності, перебувають в сфері дії цивільного права, законодавство про приватизацію, предмет якого складають правовідносини з приватизації державного майна, становить комплексний правовий інститут, що поєднує в собі цивільно-правові та державно-адміністративні засади і методи правового регулювання.

Базовим принципом цього інституту виступає принцип законності, відповідно до якого система державних органів приватизації підпорядкована закону, в якому виражена воля всього народу та його інтерес щодо справедливого розподілу національного (публічного) майна. Водночас, виходячи з того, що в основі відносин приватизації стикаються публічні і приватні інтереси, законодавство про приватизацію повинно максимально забезпечити дотримання в процедурі приватизації таких цивільно-правових принципів як свобода волевиявлення, створення рівних умов здійснення прав суб’єктів, свобода договору тощо.

У цьому зв’язку, на наш погляд, певних доопрацювань потребують положення, що визначають порядок підготовки та проведення відкритих торгів [102] і конкурсів з продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації [103]. Тому пропонуємо:

1. надати прозорості процедурі прийняття остаточного рішення щодо переможця, що можна здійснити, наприклад, шляхом надання можливості покупцям (їх представникам) бути присутніми при винесенні такого рішення;

1. встановити вимогу оприлюднення результатів конкурсу до укладання договору про приватизацію із переможцем;

2. визнати, що договір про приватизацію має характер відкритості (публічності), з чого випливає наступне:

3. переговори щодо умов договору про приватизацію конкретного об’єкту мають проводитись із потенційними покупцями до винесення остаточного рішення про переможця.

Вдосконалення правового регулювання у сфері приватизації, на нашу думку, насамперед вимагає максимального та всебічного забезпечення інформаційної відкритості та прозорості механізмів приватизації, що є важливою умовою реалізації та своєчасного захисту прав і законних інтересів усіх учасників приватизаційних процедур. У цьому зв’язку слушне зауваження висловив німецький експерт О. Пасхавер, який зазначив, що „жодне удосконалення технологій… не вирішить головну соціальну проблему – забезпечення довіри до приватизації у суспільстві. На вирішення цієї проблеми повинна бути спрямована уся технологія приватизації [248, 30]”.

2.2.4. Орендні та концесійні правовідносини. Необхідність розвитку національної економіки в Україні обумовила виникнення та формування нових видів правовідносин. Так, у сфері цивільних правовідносин власності значну роль набувають орендні правовідносини з участю держави, правовою підставою яких є Закон України „Про оренду державного та комунального майна” [104].

Зазначимо, що орендні майнові правовідносини виникають на підставі договору, отже вони є зобов’язальними і до них застосовуються загальні положення про зобов’язання, передбачені Цивільним кодексом України. Крім того, оренда як один із видів майнового найму регулюється також нормами ЦК про найом. Натомість, оскільки спеціальним законом виключається дія загальних правових норм, цивільні правовідносини щодо оренди державного майна мають особливий правовий режим та перебувають у сфері дії спеціальних законів, зазначених вище. Якщо за спеціальним законом певні питання не отримують правового регулювання, застосовується загальні норми цивільного законодавства.

Виходячи з особливостей правового статусу державної власності, такий підхід вбачається доцільним, у зв’язку з чим, можна зробити висновок, що цивільні правовідносини щодо оренди державного майна представляють окрему групу цивільних правовідносин, що випливають з права державної власності.

Специфіка зазначених орендних правовідносин виявляється в тому, що власне майновим відносинам між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна передує комплекс організаційних відносин, пов'язаних із передачею в оренду відповідного державного майна. Зазначеним законом встановлюються особливості регулювання оренди державного майна, зокрема, щодо порядку укладання договору, істотних умов, орендної плати, строку дії договору тощо.

Під орендою державного майна визначають засноване на договорі строкове платне користування державним майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендодавцями державного майна відповідно до чинного законодавства виступають:

1. ФДМ, його регіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю;

2. державні підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м. на одне підприємство, а також з дозволу вище зазначених органів – щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

Право державної власності на майно, що було передане в оренду, не припиняється (ст. 23 Закону “Про оренду державного та комунального майна”).

Особливістю передачі в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів являється надання пріоритетного права трудовому колективу набути в оренду такий об’єкт державної власності на базі утворення господарського товариства (частини 2, 3 ст. 7 Закону „Про оренду державного та комунального майна”). У разі ж приватизації такого об’єкта оренди орендар може скористатись правом виступити засновником акціонерного товариства, що в процесі приватизації створюється на базі об’єкта оренди, та на вартість свого внеску (майна, що є власністю орендаря та перебуває на балансі підприємства), одержати акції створеного товариства (ст. 17 Закону “Про приватизацію державного майна”, пункти 4, 5 Декрету КМУ „Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду” [105]).

Правовою підставою відносин оренди державного майна виступає договір оренди, який вважається укладеним з моменту досягнення домовленості між сторонами з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ст. 12 Закону “Про оренду державного та комунального майна”). Проте, на думку дисертанта, таке визначення моменту укладення договору не може стосуватись об’єктів, які відповідно до ст. 181 ЦК є нерухомістю, оскільки відповідно до положень ст. 182, ч. 3 ст. 640 ЦК моментом укладення договору, що стосується права власності та інших речових прав на нерухоме майно, обмеження цих прав тощо, є момент державної реєстрації. Тому ст. 12 Закону “Про оренду державного та комунального майна” необхідно доповнити відповідним положенням, що відповідатиме загальним правилам укладання договорів щодо нерухомості.

Під істотними умовами відповідно до ст. 10 цього Закону визнають: об'єкт оренди; термін, на який укладається договір оренди; орендна плата; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна. Утім, на нашу думку, до істотних умов такого виду договору необхідно включити умову дотримання орендарем цільового призначення такого майна. Перш за все, це стосується цілісних майнових комплексів, які представляють собою господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції, та їх структурних підрозділів. Зазначимо, що у Роз’ясненні Вищого господарського (арбітражного) суду України „Про деякі питання практики застосування Закону України „Про оренду державного та комунального майна” від 25.05.2000 р. № 02-5/237 [106] зазначається, що підставою для розірвання договору може виступати вчинення орендарем одного чи кількох порушень, зазначених у ст. 269 ЦК УРСР, у п. 1 якої, зокрема, визначено користування майном не відповідно до призначення.

Згідно з ст. 773 Цивільного кодексу України на наймача (орендаря) покладається обов’язок користування річчю відповідно до її призначення, правовими наслідками невиконання якого може стати розірвання договору орендодавцем та накладення на орендаря майнової відповідальності за завдані збитки. Тому, виходячи із особливостей таких об’єктів державної власності, з метою забезпечення подальшої їх економічної придатності умова щодо використання за цільовим призначенням повинна отримати в спеціальному законодавстві щодо оренди державної власності визначення як істотної умови.

З метою задоволення громадських потреб відповідно до Закону України „Про концесії” від 16.07.1999 р. [107] держава в особі уповноважених органів виконавчої влади може надавати за концесійним договором певні об’єкти державної власності юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності), у тому числі й іноземному інвестору, на платній та строковій основі. Концесія означає уступку концесіонеру прав, що належать державі, зокрема, щодо створення (будівництва) та/або управління (експлуатації) об'єктом концесії, за умови взяття їм на себе зобов'язань по створенню та/або управлінню таким об’єктом, а також майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику (ст. 1 Закону “Про концесії”). Традиційно концесію визначають як форму залучення іноземних приватних інвестицій з метою освоєння та господарської експлуатації ресурсів держави, що їх приймає [313, 44].

Специфіка предмету концесійного договору обумовлює відповідні особливості такого виду договорів та його правового регулювання. Так, оскільки правовідносини, що виникають на підставі договору концесії, стосуються прав власності держави та пов’язаних із ним речових прав приватних суб’єктів, їх можна віднести до категорії цивільних майнових правовідносин. Проте оскільки предметом такого виду договору виступають ресурси держави, які є нерухомістю, питання такого договору належать до внутрішньої компетенції держави незалежно від наявності в таких правовідносинах іноземного суб’єкта (інвестора) та регулюються національним правом держави, що надає концесію. Таким чином, на наш погляд, концесійні договори не набувають рис міжнародних договорів (контрактів) у класичному розумінні міжнародного приватного права.

Крім того, специфіка предмету концесійного договору обумовила виведення правовідносин, що виникають на його підставі, під сферу дії спеціального закону, яким власне і визначають особливості правового регулювання таких правовідносин. Так, порядок укладання, умови концесійного договору та інші дотичні питання детально регламентовано багатьма імперативними нормами, які, крім Закону “Про концесії”, містяться у великій кількості нормативних актів. Зокрема, постановами Кабінету Міністрів України визначається перелік об’єктів права державної власності, які можуть надаватись в концесію [108], запроваджено реєстр концесійних договорів [109], визначено порядок розрахунку концесійних платежів [110] та затверджено Типовий концесійний договір [111] тощо. Особливості надання в Україні концесії на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування визначаються Законом України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” від 14.12.1999 р. [112].

Закон “Про концесії” у цілому встановлює достатньо прийнятний механізм правового регулювання відносин з надання концесії. Утім, деякі позиції вимагають доопрацювання. Зокрема, на наш погляд, з метою забезпечення принципу рівних можливостей усім учасникам конкурсу процедура визначення переможця повинна здійснюватись прозоро, зокрема, за участю конкурсантів чи їх представників, результати конкурсу повинні оприлюднюватись до підписання договору, що є логічним у разі виникнення потреби у захисті порушення прав інших учасників конкурсу. Крім того, умови договору концесії, на наш погляд, повинні оприлюднюватись в процесі підготовки до конкурсу або уточнюватись до моменту визначення переможця, що забезпечить інформаційну відкритості як процедури, так і договору, який за своєю природою є публічним договором.

Також не можна погодитись із встановленим у ч. 2 ст. 9 Закону моментом укладення договору, який визначається з дня досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору, адже згідно закону для такої категорії договорів передбачена державна реєстрація. У цьому зв’язку аналізуючи положення ст. 14 Закону, що має назву “Реєстрація концесійних договорів” і якою встановлюється обов’язок концесієдавця повідомляти про укладання концесійної угоди Фонд державного майна, який веде реєстр концесійних договорів, виникає враження, що в даному випадку державна реєстрація виконує лише функції статистичного обліку. Тому вважаємо, що Закон України “Про концесії” потребує доопрацювання відповідно до вказаних зауважень.

Прикладом участі держави у концесійних відносинах є інвестиційний проект будівництва та експлуатації нової платної автомобільної дороги Львів – Краковець довжиною 83,4 км у межах міжнародного транспортного коридору № 3 (Берлін – Дрезден – Вроцлав – Краків – Львів –Київ), зареєстрований наказом Фонду державного майна України від 14.11.2000 р. [313, 46]. Особливістю даного договору є те, що концесіонером виступив вітчизняний інвестор – львівський консорціум “Концесійні транспортні магістралі”, а повноваження концесієдавця від імені держави-власника Міністерство транспорту України делегувало Українській державній корпорації по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг “Укравтодору”. Крім того, за умовами цього договору держава виступає не лише концесієдавцем, але й приймає участь у фінансуванні даного проекту, а саме відповідно до розподілу фінансування із концесіонером у співвідношенні 40 % і 60 %. Така участь держави у частковому фінансуванні об’єктів концесії становить зміст одного з основних принципів концесійної діяльності, визначених ст. 2 Закону “Про концесії”, та передбачена Типовим концесійним договором, в якому у п. 4.2. визначена як “фінансування за рахунок бюджетних коштів”. Таким чином, у даному випадку держава виступає не лише в правах концесієдавця, але й у ролі інвестора внутрідержавних об’єктів загальносуспільного значення, а даний концесійний договір, з точки зору участі держави, є прикладом складного, змішаного договору.