Висновки

У дисертації здійснене теоретичне узагальнення та запропоноване нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права, визначенні особливостей її цивільно-правового статусу та правових форм участі у цивільних правовідносинах.

Проблема наукового визначення правового статусу держави як суб’єкта приватного (цивільного) права обумовлена відсутністю чітких критеріїв встановлення цивілістичної сутності правосуб’єктності держави у разі її участі у цивільних відносинах, а відповідно і науково-обґрунтованих правових форм такої участі, та є одним з найбільш гострих питань вітчизняної цивілістичної науки. Відсутність комплексних науково-теоретичних розробок із цього питання, які б враховували публічно-правову природу держави як суб’єкта права, специфіку сфери приватноправових відносин та були орієнтовані на прогресивні тенденції суспільно-державного розвитку, негативно відзначилась і в практичному плані. Насамперед, це стосується положень Цивільного та Господарського кодексів України, що регулюють цивільні відносини за участю держави, які містять чимало неузгодженостей та протиріч. У дисертації доведено, що проблеми законотворчої діяльності з зазначених питань пов’язані саме з відсутністю комплексних теоретичних досліджень з цієї теми. Тому дисертаційне дослідження спрямоване не лише на теоретичну розробку питання щодо цивільно-правового статусу держави, а й на вдосконалення законодавства України.

Таким чином, узагальнені результати дисертаційного дослідження було покладено в основу обґрунтування наступних висновків, котрі характеризуються теоретичним та практичним значенням та на підставі яких окреслені положення наукової новизни, що винесені на захист, а саме:

1. Встановлено, що визначальною особливістю держави як суб’єкта приватного (цивільного) є подвійність природи її цивільно-правового статусу: 1) держава є публічно-правовим утворенням (принципи, умови виникнення, функціонування визначаються публічним правом), метою якого є забезпечення публічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; 2) у цивільних відносинах вона є юридично рівним учасником поряд із іншими суб’єктами цивільного права.

2. Цивільна правосуб’єктність держави проявляється як її внутрішня та зовнішня властивості; підставою виникнення та умовою реалізації якої є: а) на внутрідержавному рівні – соціальна легітимація влади, тобто визнання її всіма громадянами, що юридично оформлюється у нормах цивільного законодавства; б) у міжнародному цивільному обороті – офіційне визнання держави на міжнародному рівні, що здійснюється шляхом юридичного оформлення у міжнародних нормативних документах.

Правоздатність держави має універсальний характер, становить стабільну правову категорію – невідчужувану та неподільну властивість виступати суб’єктом права, мати права та обов’язки. Цивільна правоздатність держави є спеціальною, тобто визначеною законом, спрямованою на виконання юридичного обов'язку щодо реалізації державних завдань та функцій у сфері цивільно-правових відносин.

Диференційовано форми реалізації дієздатності держави (організаційна, функціональна) і форми участі держави у цивільному обороті: 1) через державні органи у межах їх компетенції – законне представництво; 2) через повірених осіб (фізичних та юридичних), які діють на підставі спеціального доручення (договору) – договірне представництво. Доведено, що державні органи, які від імені держави вступають у цивільні відносини (ст. 170 ЦК), не користуються статусом самостійної юридичної особи.

3. Визначено, що принцип юридичної рівності учасників є визначальним, оскільки забезпечує встановлення у цивільному обороті балансу: по-перше, між публічним інтересом, представленим державою, та приватним інтересом конкретної особи; по-друге, між публічно-правовими засобами організації й діяльності держави та свободами особистості щодо здійснення її прав. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права обумовлені наявністю публічного (загальносуспільного) інтересу щодо її участі у цивільних відносинах та їх правових наслідках.

4. Встановлено, що державі як суб’єкту цивільного права властиві риси колективного утворення, притаманні юридичній особі, а саме: організаційна єдність, майнова самостійність, наявність власного найменування, цивільна правосуб’єктність, та обґрунтовано можливість і доцільність поширення на державу як учасника цивільних відносин конструкції юридичної особи.

5. Обґрунтовано, що введена у ЦК класифікація юридичних осіб за критерієм їх належності до публічного та приватного права (ч. 2 ст. 81 ЦК) не відповідає засадам приватного права, та запропоновано замінити зазначену класифікацію класифікацією юридичних осіб за характером діяльності: а) публічні юридичні особи – участь у цивільних відносинах має загальнокорисний, суспільно значущий характер, в основі якого лежить публічний інтерес; б) приватні юридичні особи – діяльність спрямована на реалізацію приватних інтересів, визначених метою засновника.

6. Встановлено, що держава як власник майна, яке є державною власністю, несе юридичний обов’язок із здійснення функцій управління таким майном, що передбачає участь держави у відносинах власності та управління акціонерним капіталом, у загальносуспільних інтересах. У таких правомочностях держава виступає суб’єктом господарських правовідносин, що потребує відповідного закріплення у Господарському кодексі України.

7. Запропоновано вдосконалити правові конструкції майнових відносин держави із створеними нею на основі державної власності юридичними особами ефективним механізмом зворотного зв’язку, що втілюється у моделі речових прав на чуже майно: a) визнати за державою щодо майна державної власності, переданого державним підприємствам та установам, право верховного розпорядження, що є складовою її прав власника та включає право вирішення питань щодо зміни форми власності, використання за призначенням; б) такі юридичні особи набувають прав на державне майно у формах речових прав на чуже (державне) майно: право господарського відання, право оперативного управління. Відповідно доцільно закріпити у ЦК конструкцію “право державної власності на майно, що передається утвореним державою юридичним особам”, тому пропонується доповнити ст. 326 ЦК положенням про те, що держава в особі уповноважених органів державної влади здійснює верховне розпорядження майном, що є державною власністю, яке передане юридичній особі на основі обмеженого речового права (на чуже майно).

8. Конкретизовано зміст таких форм обмежених речових прав як право господарського відання та право оперативного управління через встановлення: 1) зобов’язальних правовідносин між власником майна (державою) та суб’єктом речового права на чуже (державне) майно; 2) абсолютних речових правовідносин між правомочною особою-володільцем та всіма третіми особами, до числа яких також входить власник майна (держава).

9. Визначено зміст поняття „права участі” щодо такого засновника як держава, участь у створенні юридичної особи якої полягає у передачі останній відповідних матеріальних цінностей, та встановлено, що в залежності від виду господарських організацій, що утворюються:

а) права участі, що випливають з акціонерних прав держави, є її особистими немайновими правами участі в управлінні справами АТ, включають зобов’язальні права держави щодо створеної нею юридичної особи та речові права на акції;

б) права участі, що випливають із формування державою майна юридичної особи (відмінної від АТ), включають зобов’язальні права держави щодо такої особи та майнові права на передане їй майно.

10. Встановлено, що корпоративні права держави можуть бути: а) реальними – це такі, що опосередковують участь держави в управлінні господарською діяльністю товариства (вироблення рішень, контроль); б) номінальними, коли вони виступають правовим способом досягнення відповідних соціально-економічних цілей (непов’язаних із здійсненням функцій з управління товариством).

11. Диференційовано категорії „власність держави” і „власність народу України”, що як за матеріально-об’єктивованим, так і за правовим змістом є самостійними правовими явищами. Встановлено, що державна власність на відміну від загальносуспільної (всенародної) власності є індивідуалізованою за суб’єктним критерієм. Щодо об’єктів власності народу України держава виступає правомочною особою на виконання функцій управління. Запропоновано вдосконалити правову конструкцію механізму реалізації права власності народу України, визначену ст. 13 Конституції України, та замінити за її контекстом слова „права власника” на „верховне управління”.

12. Сформульовано визначення спеціальних способів припинення права державної власності, які можуть бути застосовані лише державою (приватизація майна, відчуження акцій акціонерних товариств, що є державною власністю), як встановлених законом способів передачі у власність приватних осіб об’єктів державної власності з метою досягнення позитивного соціально-економічного ефекту.

13. Запропоновано для цілей цивільного права відповідальну особу в деліктних правовідносинах термінологічно визначити “деліктвентом” (а не делінквентом), термін “деліктвентність” вважати синонімом поняття деліктної правоздатності особи, що дасть можливість відмежувати це поняття від терміну “делінквентність”, який використовується у кримінології та кримінальному праві як синонімом терміна “злочинність”.

14. Особливості деліктоздатності держави обумовлені покладенням на неї абсолютної відповідальності за шкоду, заподіяну приватній особі, незалежно від вини державних суб’єктів.

Визначено особливості деліктного зобов’язання держави: 1) юридичний факт порушення абсолютних прав приватних осіб пов’язаний з виконанням представниками держави їх обов’язків або з умовами крайньої необхідності; 2) пов’язаність його з функціональним обов’язком держави щодо здійснення правозахисту прав і законних інтересів постраждалої особи; 3) є додатковим обов’язком, оскільки реалізується у правовідновленні, компенсації, відшкодуванні тощо; 4) його зміст включає такі елементи: а) деліктне зобов’язання звичайного деліктвента; б) застосування до зобов’язаних осіб заходів адміністративного, стимулюючого, превентивно-виховного характеру; в) публічно-офіційне визнання й осудження (обґрунтування, пояснення) дій, що викликали настання шкідливих наслідків.

15. Розроблено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України:

1) у Цивільному кодексі України:

8. ст. 228 „Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок” доповнити положенням про застосування до особи, якою було умисно вчинено дії, що мають ознаки зазначеного правопорушення, цивільно-правових санкцій у формі конфіскації одержаного прибутку та/чи належного за правочином;

9. ч. 1 ст. 720 конкретизувати, визначивши, що держава за договором дарування може виступати лише на стороні обдаровуваного;

10. ст. 720 ЦК доповнити положенням про заборону отримання державними службовцями подарунків, що пов’язані з виконанням ними службових обов’язків;

11. ст. 1187 ЦК доповнити положенням, що шкода, завдана особі джерелом підвищеної небезпеки через обставини непереборної сили відшкодовується державою;

2) у Законі України „Про оренду державного та комунального майна”:

8. ч. 1 ст. 10, якою визначено перелік істотних умов договору оренди, доповнити вимогою використання майна за його цільовим призначенням, правовими наслідками невиконання якої може стати розірвання договору та відшкодування орендодавцю шкоди, заподіяної орендарем неналежним використанням орендованого майна;

3) Закон України “Про концесії” (ч. 2 ст. 9) та Закон України „Про оренду державного та комунального майна” (ст. 12) привести у відповідність до ст. 182, ч. 3 ст. 640 ЦК, згідно з якими моментом укладення договору щодо нерухомості визначити момент державної реєстрації.