1. Ба́нківська система України — це складова економічної системи держави, що включає в себе Національний банк України, інші банки (резиденти та нерезиденти, зареєстровані у встановленому законодавством порядку на території України) та небанківські фінансові установи, виключною діяльністю яких є прийняття вкладів, розміщення кредитів або ведення рахунків клієнтів, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, банківську інфраструктуру, а також зв'язки та взаємини між нимиНаціональний банк України репрезентує інтереси держави з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях. Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме:

- визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

- відсоткову політику;

- рефінансування комерційних банків;

- операції з цінними паперами на відкритому ринку;

- депозитну політику;

- управління золотовалютними резервами;

Фінансово-кредитна система - сукупність фінансових, інвестиційних та кредитних інститутів держави

Фінансово кредитна система складаеться з 2 рівнів

1 Банківська сист.В ній Емісійні банки (універсальнв) та Неемісійні банки (інвестиційні,інноваційні,облікові,ощадні,іпотечні

2 Не банківська ф-к. с-ма.В ній Спеціально ф-к с-ми(лфзенгові компанії, брокерські та дилерські компанії,страхові компанії,інвестиційні фондт) та Поштово ощадна с-ма(поштові відділення,поштово-ощадні установи)

2 Готівково-грошовий обіг – це сукупність платежів, що здійснюються готівкою. В ринковій економіці сфера готівково-грошового обігу є обмеженою. Навпаки, для кризової економіки характерним розширення сфери використання готівки, яка обслуговує в основному тіньовий господарський оборот. Механізми здійснення готівкових операцій регулюються певною законодавчою і нормативною базою.Грошовий обіг поділяється на дві сфери: готівкову і безготівкову. Готівково-грошовий рух здійснюється за допомогою різних видів грошей: банкнот, металевих монет, паперових грошей (казначейських квитків). Емісію готівки здійснює центральний банк (як правило, державний). Він випускає готівкові гроші в обіг і вилучає їх, їли вони прийшли в непридатність, а також замінює гроші на нові зразки купюр і монет. Для забезпечення організації готівкового обігу Національний банк здійснює: 1) виготовлення та зберігання банкнот і монет; 2) створення резервних фондів банкнот і монет; 3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків; 4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет; 5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки; 6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій; 7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.

3 депозит (вклад) - кошти, що надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із чинним законодавством України, або нерезиденту на чітко визначений строк та під процент і оформлюються відповідною угодою; У роботі комерційних банків із залучення депозитів (вкладів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання доходів від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом до активізації внесків. Процентна політика є одним з показників надійності і стабільності ресурсної бази комерційного банку і повинна вкладатися в рамки двох протилежних граничних вимог: по-перше, процентна ставка за депозитами повинна бути достатньо привабливою для потенційних вкладників; по-друге, процентна ставка не повинна різко перевищувати нижню межу процентної маржі між активними і пасивними операціями банку. Розмір депозитного процента комерційний банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ринку і власної депозитної політикиРозрахунок процентної ставки потребує врахування таких факторів, як:

ставка рефінансування НБУ;

максимальний розмір процентної ставки по депозитах, визначений тарифами банку;

розмір процентної ставки по депозитах в основних банках-конкурентах у регіоні;

статус клієнта, кошти якого банк залучає (наскільки вигідним є потенційний клієнт з точки зору доходності від усіх видів обслуговування в установі банку);

питома вага вкладів клієнтів (окремого клієнта) у формуванні ресурсів банку;

рентабельність депозитних операцій.

4 Банківські ресурси у мікроекономічному аспекті можливо охарактеризувати як акумульовані банком за допомогою емісії пайових цінних паперів або отримані в тимчасове користування на грошовому ринку кошти суб’єктів економіки на основі зобов’язальних правовідносин, а також кошти внутрішньобанківського походження, у т.ч. результати фінансової діяльності банку, що використовуютья для подальшого розміщення згідно визначених банком напрямків з метою одержання прибутку,

забезпечення ліквідності, зміцнення матеріально-технічної бази банку тощо.У макроекономічному аспекті банківські ресурси є сукупністю ресурсів усієї банківської системикраїни, які є джерелом задоволення різноманітних потреб сімейних господарств, джерелом інвестицій для господарюючих суб’єктів та самих банків, фінансування потреб держави (бюджетногодефіциту), взагалі важливим важелем економічного зростання і структурної перебудови економіки.Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом.Джерелами формування капіталу банку можуть бути:1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. 2. Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. 3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та інші), які призначені для виробничого та соціального розвитку банку. 4. Нерозподілений прибуток - джерело внутрішнього походження.

5 Вклади (депозити) — це грошові кошти, які внесені у банк клієнтами, зберігаються на їх рахунках і використовуються відповідно з укладеною угодою і банківським законодавством.Депозити, що застосовуються у практиці сучасних банків, відрізняються в залежності від строку, умов внесення і вилучення коштів, сплати відсотків, а також можливостей отримання пільг за активними операціями з банками та деяких інших характеристик. При класифікації депозитів, як правило, беруть до уваги наступні ознаки: строк депозиту до вилучення; категорію вкладника. З точки зору вилучення депозити поділяються на: депозити до запитання; строкові депозити. У складі строкових депозитів виділяють ощадні вклади (депозити) і власне строкові депозити. В сучасній банківській практиці України ощадні вклади відкриваються тільки приватним (фізичним) особам, що передбачає дотримання певних вимог:

оформлення вкладу супроводжується видачею ощадної книжки; для виконання операцій щодо внесення чи вилучення коштів з вкладу необхідно подати в банк ощадну книжку, в якій здійснюються записи за кожною операцією; вклади можуть не мати чітко фіксованого строку зберігання. Типи таких вкладів, що пропонуються населенню, досить різноманітні. Вони розробляються комерційними банками самостійно. Власне строкові депозити мають наступні особливості: чітко фіксований строк зберігання; оформляються депозитною угодою; при достроковому вилученні депозиту банк запроваджує штрафні санкції. Такі строкові депозити відкриваються усім клієнтам банку: суб'єктам господарської діяльності, центральним і місцевим органам влади, бюджетним установам, банкам і приватним особам.

Депозитні рахунки — пасивні, тобто мають кредитове сальдо і носять мультивалютний характер. На наведених рахунках відображаються операції із залучення та використання ощадних вкладів та строкових депозитів як у національній, так і в іноземній валюті. Сплата відсоткового доходу — важлива особливість депозитних рахунків. Діючими правилами передбачено щомісячне нарахування відсотків незалежно від дати їх фактичної виплати згідно угоди. Нараховані відсотки обліковуються на пасивному балансовому рахунку «Нараховані витрати за строковими депозитами».

7 Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обороту. Безготівкові розрахунки поділяються на міжгосподарські та міжбанківські, які обслуговують, відповідно, відносини між клієнтами банків та між банками. Безготівкові розрахунки поділяються за об'єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, на дві групи: - розрахунки за товарними операціями - платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи; - розрахунки за нетоварними операціями - сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позик, страхових сум тощо. Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги. Залежно від місця проведення безготівкових розрахунків виділяють: - внутрішньодержавні (внутрішньоміські, що здійснюються в межах одного населеного пункту, і міжміські - за межами цього пункту); - міждержавні розрахунки (між господарськими суб'єктами, які знаходяться на територіях різних держав). Принципи організації безготівкових розрахунків: 1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на поточних та інших рахунках в установах банків. 2. Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів із поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів. 3. Розрахунки з постачальниками за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. На практиці застосовується також попередня оплата. 4. Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законом України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та виконавчими приписами нотаріусів. 5. Доручення підприємств на перерахування коштів приймаються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках або за рахунок платіжного кредиту банку. 6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум із рахунків платника. 7. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. 8. Підприємства самостійно обирають форми розрахунків та вказують їх при укладенні між собою договорів. 9. Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку. Організація безготівкових розрахунків повинна відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них - забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, чим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках.

6 Головною метою функціонування комерційних банків є проведення банківських операцій. Останні являють собою діяльність із залучення та розміщення грошових коштів. З їх допомогою здійснюється взаємозв'язок між двома основними фігурами кредитного ринку — позичальником та кредитором. Згідно з Законом банки мають право здійснювати такі операції:

• приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

• відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

• розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

• емісію власних цінних паперів;

• організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

• здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

• надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

• придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари або надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

• лізинг;

• послуги з відповідального зберігання на надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

• випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

• випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

• надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Пасивні операції — це дії банку, спрямовані на акумуляцію (нагромадження) грошових коштів на рахунках банку. Вони здійснюються внаслідок залучення вкладів клієнтів, отримання кредитів від інших банків (у тому числі НБУ), випуску власних цінних паперів. Депозити поділяються на вклади до запитання та термінові рахунки. Перший вид вкладів повертається клієнтові у будь-який час. Саме тому для них банки встановлюють найнижчі відсотки. Депозити до запитання, як правило, призначені для здійснення поточних розрахунків. При відкритті термінового депозиту вклади повертаються володарю у заздалегідь встановлений день, а до цього часу банк може вільно розпоряджатися вкладеними грошима. Залежно від строку банк встановлює свій процент. Процент за депозитними рахунками залежить від облікової ставки НБУ, темпу інфляції та величини внесеної суми. Кредит — це позичка банку, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання. Банківський кредит — це грошова сума, яку банк надає позичальникові в тимчасове користування за умов забезпеченості, поворотності, терміновості, платності та цільової направленості. Комерційний кредит — це товарна форма кредиту між двома суб'єктами господарської діяльності, що характеризує можливість відстрочення платежу. Лізинговий кредит — форма майнового кредиту, об'єктами якого можуть бути рухоме (устаткування, транспорт та ін.) і нерухоме (будівлі, споруди та ін.) майно. Цей кредит надається в разі оренди майна на основі укладення лізингової угоди.

Іпотечний кредит — кредит, що надається під заставу нерухомого майна. Об'єктами іпотеки можуть бути житлові будинки, квартири, виробничі будівлі, споруди, торговельні приміщення, земельні ділянки.

Бланковий кредит — грошовий кредит банку (без застави та інших видів забезпечення) у межах існуючих власних коштів банку з використанням підвищеної процентної ставки найбільш надійним позичальником, який має стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківському середовищі.

Консорціумний кредит — грошова позика, що надається з використанням: акумулювання кредитних ресурсів у певному банку; гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; зміни банками-учасниками кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі у консорціумній операції.

Споживчий кредит — позичка, що надається фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування з розстроченням.

8Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з часу його реєстрації Національним банком України у Державному реєстрі банків. Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники суттєвої частки щодо участі в банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має суттєву участь, об'єднання громадян, релігійні і благодійні організації та юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників і джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески до статутного капіталу або купують акції банків. Порядок реєстрації комерційних банків. Уповноважені засновниками банку особи подають до територіального управління Національного банку України для державної реєстрації такі документи: 1) заяву про реєстрацію банку; 2) установчий договір (крім державного та кооперативного банків); 3) статут банку; 4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку; 5) бізнес-план, в якому визначаються напрями діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки; 6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть суттєву участь у банку; 7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - - для учасників - юридичних осіб, які матимуть суттєву участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) -- для учасників -- юридичних осіб, які матимуть суттєву участь у банку; 8) відомості про кількісний склад наглядової ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії; 9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку; 10) нотаріально посвідчені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами і матимуть суттєву участь у банку; 11) копію свідоцтва про державну реєстрацію учасників, посвідчену в нотаріальному порядку; 12) копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання згоди на створення відповідного банку; 13) копію звіту про проведення відкритої підписки на акції - для банку, який створюється у формі ВАТ; 14) відомості про професійну придатність і ділову репутацію голови і членів правління (ради директорів) та головного бухгалтера банку. Після цього у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа подає до територіального управління Національного банку заяву про відкриття накопичувального рахунку для формування статутного капіталу. На підставі цих документів та заяви територіальне управління Національного банку відкриває накопичувальний рахунок, на якому акумулюються кошти статутного капіталу банку (кожен із засновників вносить визначену установчими документами частку статутного фонду). У разі відмови в реєстрації байку кошти з накопичувального рахунку повертаються учасникам банку за їх заявою протягом трьох робочих днів. Комерційні банки, зареєстровані НБУ, можуть відкривати філії, представництва та територіально відокремлені безбалансові відділення.

9Порядок формування статутного капіталу банку такий: 1. Статутний капітал банку формується відповідно до вимог законодавства України та установчих документів банку. 2. Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків. Грошові внески для формування та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти - в іно­земній вільно конвертованій валюті або у гривнях. 3. Статутний капітал не повинен формуватися з непідтверджених джерел. 4. Банк має право збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання щодо спла­ти паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал по­вністю оплачено. 5. Банк не має права без згоди Національного банку України зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче мінімально встановленого рівня. 6. Банкам забороняється використовувати для формування ка­піталу бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення. Капітал банку – це фонд ресурсів, що були внесені засновниками,

акціонерами (учасниками) банку, і належать їм. Він складається зі

статутного та резервного фондів, інших фондів, загальних та

спеціальних резервів, нерозподіленого прибутку. Під капіталом банку (власним капіталом) слід розуміти

спеціально створені фонди і резерви, призначені для забезпечення його фінансової стійкості, комерційної та господарської діяльності,

відшкодування можливих збитків і які перебувають у користування банку протягом всього періоду його функціонування. Таким чином, власний капітал комерційного банку – це

першооснова його створення та ефективного функціонування, збільшення розміру капіталу дозволяє банку відповідно розширювати вартісні межі своєї діяльності та, разом з тим, здійснювати складніші, ризикованіші й більш доходні операції на фінансових ринках. Розмір та структура капіталу дозволяє судити про стійкість, надійність істабільність окремої банківської установи.

10 Створення нового банку регулюється загальним або спеціальним банківським законодавством, яке в більшості країн передбачає необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) на відкриття банку. Ліцензування має за мету обмежити здійснення банківських операцій тільки тими юридичними особами, які мають дозвіл на їх проведення від уповноваженого органу.    Для отримання ліцензії кредитна установа, що подає заяву, має дотримуватись низки вимог, передусім відносно: · мінімального розміру статутного капіталу; · джерел формування статутного капіталу; · складу засновників банку; · кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку; ·  кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності; · правильності оцінки банківських активів за їх ринковою вартістю; ·  заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сумнівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.    Крім того, приймаючи рішення про видачу ліцензії, уповноважені органи можуть враховувати, наприклад, умови формування мережі філій нового банку; можливий вплив створюваного банку на  рівень конкуренції в кредитно-фінансовому секторі; національну належність капіталу чи засновника (у випадках, коли в країні діє особливий порядок розгляду заявок від іноземних осіб).    Ліцензія може містити положення про строки її дії, умови їх продовження, можливості внесення змін і доповнень, а також анулювання. У ній може бути обумовлено затвердження центральним банком кандидатур на перші керівні посади в банку після попередньої перевірки їхньої кваліфікації і досвіду роботи у разі істотних змін у структурі власності, злиття, зміни назви, зменшення сплаченої частки капіталу.    Основними причинами анулювання ліцензії є: ·  нездатність створеного банку розпочати протягом визначеного строку виконання банківських операцій; ·  невиконання банком умов ліцензії або виконання операцій, що нею не передбачені; ·  порушення законів чи нормативних актів; ·  виникнення становища, що загрожує інтересам вкладників, кредиторів та інвесторів.    В Україні відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність” дозвіл на створення комерційного банку і на виконання банківських операцій видається Національним банком України. Ці дві процедури регулюються різними нормативними актами НБУ і можуть бути розірваними в часі: видача ліцензії на здійснення банківських операцій відбувається після процедури реєстрації банку. Ліцензування банків регулюється положенням НБУ “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій”. Питання про видачу ліцензії розглядається управлінням реєстрації та ліцензування банків Національного банку України. Причому положенням передбачені різні умови отримання ліцензії новоствореним банком і розширення ліцензії діючого банку.    Умови надання ліцензії на здійснення банківських операцій для новоствореного банку:    1) зареєстрований статутний капітал банку має бути сповна сплачений на момент прийняття рішення про видачу ліцензії;    2) наявність професійно придатних керівних осіб;    3) наявність підрозділу, який виконуватиме банківські операції, що ліцензуються, а також підрозділу внутрішнього аудиту, керівники яких повинні відповідати вимогам НБУ;    4) наявність відповідних внутрішніх документів банку, які регламентують здійснення операцій, що ліцензуються;    5) забезпечення банку необхідним обладнанням, комп’ютерною технікою, програмними продуктами та засобами зв’язку;    6) відповідність приміщення банку вимогам НБУ.    Умови розширення ліцензії на здійснення банківських операцій для діючих банків:    1) статутний капітал банку має бути зареєстрованим і оплаченим у розмірі, встановленому НБУ;    2) розмір капіталу банку не може бути меншим від встановленого НБУ і повинен перевищувати розмір зареєстрованого фактично сплаченого статутного капіталу банку;    3) формування резервів банку (резервного фонду і резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями) та фонду гарантування вкладів фізичних осіб має відповідати вимогам НБУ;    4) стабільна беззбиткова діяльність, дотримання банком економічних нормативів та мінімальних резервних вимог протягом останнього півріччя;    5) стан кредитного портфеля не повинен загрожувати інтересам вкладників та кредиторів (сума безнадійних та сумнівних кредитів не може перевищувати розмір фактично сформованого резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями);    6) позитивний висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за останній звітний період;    7) відсутність письмово підтверджених порушень вимог чинного законодавства, нормативних актів НБУ та внутрішніх документів протягом останнього півріччя.    Дотримання банками всіх перелічених вимог перевіряється НБУ на підставі поданих комерційними банками документів

11. Основними, найбільш визнаними є такі принципи кредитування

1. Цільове призначення позички. . Цільове призначення позички полягає у тому, що економічні суб'єкти, що виявили намір вступити в кредитні відносини, повинні заздалегідь чітко визначити, на яку ціль будуть використані позичені кошти

2. Строковість передачі коштів кредитором позичальнику. Строковість позички передбачає, що вільні кошти кредитора передаються позичальнику на чітко визначений строк, який сторони повинні узгодити в момент вступу в кредитні відносини. Строковість випливає з цільового призначення позички і сама слугує передумовою для подальшого розгортання кредитних відносин між сторонами позички: визначення плати за позичені кошти, порядку повернення коштів тощо. Конкретні строки окремих позичок визначаються залежно від тривалості кругообігу капіталу позичальника, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

3. Платність користування позиченими коштами. Платність користування позичкою полягає у тому, що позичальник повертає кредитору не тільки основну суму боргу, а й сплачує додаткові кошти у формі процента. Для встановлення такого принципу є вагомі економічні підстави. Адже коли кредитор передає свої вільні кошти в позичку, то зазнає при цьому подвійних втрат:

1) втрачає частину доходу, яка припадає на вилучену ним з обігу частину коштів, що стає джерелом кредиту;

2) втрачає ті переваги та зручності, які властиві утриманню вивільнених з обігу коштів у ліквідній формі. Більше того, втрати переваг та зручностей запасів ліквідності супроводжуються появою кредитного ризику, пов'язаного з наданням позички, та можливих збитків від позички.

4. Забезпеченість позички. Забезпеченість полягає у прийнятті кредитором при наданні позички додаткових заходів щодо гарантування повернення позички у визначені строки. Додатковими ці заходи є відносно принципів цільового спрямування та строковості позички, які за своєю сутністю сприяють поверненню позички. Принцип забезпеченості відіграє важливу роль у захисті від кредитних ризиків — він е останньою перепоною на шляху вказаного ризику. Проте й ця перепона не завжди спрацьовує (наприклад, при знеціненні застави чи банкрутстві гаранта). Тому кредиторам не варто переоцінювати значення забезпечення позичок

5. Поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі. Поверненість позиченої вартості кредитору означає, що позичальник повинен повернути кредитору весь обсяг одержаної в позичку вартості. Цей принцип випливає з попереднього — строковості позички та тісно пов'язаний із ним, але це самостійний принцип. Визначення строку позички при укладанні відповідної угоди зовсім не гарантує того, що вона буде погашена якраз у цей термін. Дуже часто позичка повертається несвоєчасно. Але якщо навіть вона погашається в установлений строк, це не означає, що вся позичена вартість повернута. 

12Кредитні відносини функціонують у системі економічних відно­син. В основі їх лежить рух особливого виду капіталу - позикового. Кредитні відносини - це частина економічних відно­син, яка пов'язана з наданням коштів у позику і по­верненням її разом із певним відсотком. Кредит є формою вияву кредитних відносин. Він виражає економічні відносини між кредитором та позичальником, які виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення.Кредит поєднує у собі два процеси: І) акумуляцію тимчасово вільних коштів;2) вкладення або розміщення цих коштів. Таким чином, кредит обслуговує більшу частину товарних потоків, замінюючи традиційні товарно-грошові зв'язки об­мінного характеру. Він с важливим засобом забезпечення фінам сово-господарської діяльності економічних суб'єктів. Суть кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дає змогу встановити зв'язок креди­ту із системою економічних відносин. Розглядаючи суть і функціонування кредиту в сучасних умо­вах, слід враховувати, що кредит - джерело формування основ­них і оборотних фондів; він збільшує швидкість обороту фондів. Кредит тісно взаємодіє зі збалансованістю економіки, що є най­важливішою умовою ефективності суспільного виробництва - збалансованістю між тимчасово вільними ресурсами й обсягом коштів, що перерозподіляються. Недотримання цього балансу веде до перекручування природи кредиту і негативно впливає на грошовий обіг. Кредитні відносини, у свою чергу, впливають на збалансова­ність економіки, регулювання (підтримку або оптимізацію) про­порцій суспільного відтворення між виробничою і невиробни­чою сферами. В Україні відбувається перехід позикових капі­талів зі сфери виробництва у сферу обігу, що сприяє порушенню макроекономічної збалансованості. Кредит як один із факторів ринкових відносин впливає на товарно-грошову збалансованість, веде до збільшення виробництва товарів (а в 60-70-х роках, навпаки, викликав справжній товарно-грошовий дисбаланс, тому що гроші частково втрат товарне забезпечення). На діяльність підприємств кредит впливає через систему відносин комерційного розрахунку; зокрема, він впливає на відтворювальний процес через кругообіг і оборот фондів під­приємств. Із суті кредиту випливає, що він виконує функцію перерозподілу вартості в процесі відтворення. Перерозподільна функція полягає в тому, що тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою кредиту пере­даються в тимчасове користування підприємств і населення для задоволення їхніх виробничих і особистих потреб. Такий пере­розподіл дає можливість прискорити залучення матеріальних ресурсів у виробниче й особисте споживання. Тому перерозпо­діляються не лише кошти, а й матеріальні ресурси. Антипаційна (емісійна) функція полягає у створенні кредит­них грошей для грошового обігу, її виконує тільки банківський кредит. Методами кредитної експансії і кредитної рестрикції (звуження) регулюється кількість грошей в обігу, причому ви­лучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається важ­че, ніж їх випуск в обіг. Контрольна функція полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів забезпечується банківський контроль над діяльністю позичальника. Можливості такого контролю ви­пливають із природи кредиту. Варто наголосити, що, вступив­ши у кредитні відносини, одержувач кредиту також повинен контролювати свою діяльність для того, щоб вчасно і повністю повернути кредитні ресурси.Оборотність кредиту дає можливість не лише виявляти по­рушення процесу виробництва або реалізації продукції, а й сти­мулює підприємство не допускати їх, оскільки такі порушення призводять до виплати зайвих відсотків банку, до обмеження або повного припинення видачі кредитів.

13 Суть кредиту як економічної категорії повинна знаходити своє відображення у визначеннях, які характеризують дане явище. Проте, хоча суть єдина, існує велика кількість визначень кредиту. Крім того, поряд із даним терміном широке поширення мають терміни “позичка” (рос. – ссуда) та “позика” (рос. – займ). Якщо використання даних термінів в повсякденному розумінні може характеризувати одну й ту ж саму операцію, то з наукової точки зору не допускається однозначність тлумачення даних категорій.

Термін кредит, на думку Макса Фасмера, запозичено з німецької на початку XVIII ст.. зі значенням “авторитет”. Ентомологія його сходить до італійського “credo” – вірю, довіряю. Цілком зрозуміло, що в італійську мову воно перейшло від лат. “сreditum” – позика, борг або вони довіряють.

Кредит –це відносини між кредитором та позичальником з приводу зворотного руху вартості.

Кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента (Савлук “Гроші та кредит”, 1992).

Кредит – економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк і, звичайно із сплатою відсотку (Банківська енциклопедія, – 1993. – с.147).

Такий стан речей пов’язаний, перш за все із застосуванням одного терміну для визначення різних видів кредиту, як в останньому варіанті, коли мова йде про банківський кредит; по-друге, ігноруванням різниці у сутності категорій (ідентичність поняття кредит та позичка у третьому варіанті, інколи кредит та позика); по-третє, спробою фахівців при визначенні категорії чітко визначити суб’єктів кредитних відносин та/або об’єкт цих відносин, що призводить до обмеженого сприйняття кредиту (особливо на сьогодні, коли однією з форм кредиту є гарантія, а кредитні операції не зводяться тільки до видачі банківських кредитів різних видів).

Саме тому, даючи визначення кредиту треба враховувати:

1)       що це економічні відносини, тобто відносини, які базуються на економічних законах та носять обов’язково договірний характер;

2)       відносини виникають між суб’єктами господарювання, при цьому один бік – це кредитор, другий – позичальник і кількість представників одного і другого не обмежена;

3)       відносини виникають з приводу перерозподілу вартості, тобто в якій би формі вони не виникали, кредит має грошову природу, а його основною функцією є перерозподіл вартості;

4)       перерозподіл відбувається не всіх створених у суспільстві вартостей, а тільки тимчасово вільних, що в свою чергу обумовлює необхідність їх повернення у визначений строк;

5)       так як перерозподіл відбувається в тому числі і в часі, то для збереження вартості (як одна із цілей), виникає необхідність в платності даних відносин, що забезпечується процентом.

Підводячи підсумок, дамо визначення кредиту.

Кредит – це економічні відносини між кредитором і позичальником з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і з виплатою процента.

Проявом сутності є функції. При визначенні функцій кредиту треба враховувати той факт, що при зміні економічної суті кредиту в процесі історичного розвитку змінюються і його функції.

Виділяють наступні функції кредиту:

-         перерозподільна;

-         заміна готівкових коштів кредитними засобами обігу.

Сутність функції перерозподільної:

за допомогою кредиту за рахунок тимчасово вільних ресурсів одних задовольняються тимчасові потреби в коштах інших.

Особливостями кредитного перерозподілу у порівнянні з фінансовим є:

-         обхват тільки тимчасово вільних ресурсів, що обумовлює:

-         ширші масштаби перерозподілу коштів через кредитну систему (обсяг кредитних ресурсів значно перевищує, наприклад, обсяг ресурсів, що перерозподіляються бюджетною сферою;

-         більшу доступність ресурсів (протягом одного і того ж періоду кредитними ресурсами можна користуватися декілька раз);

-         терміновість надання коштів (перерозподіл бюджетних ресурсів визначається на весь календарний період при бюджетному плануванні, кредитні ресурси – надаються по мірі необхідності);

-         задоволення тільки тимчасової потреби в додаткових ресурсах;

-         перерозподіляються не тільки грошові, а й товарні ресурси.

Функція заміни готівкових коштів кредитними засобами обігу забезпечує економію витрат обігу, а також можливість концентрації та централізації капіталу.

В результаті відсутності єдиних методів дослідження функцій, можна розглядати ще такі:

-         емісійна (грошова, антиципаційна);

-         контрольна (стимулююча).

Щодо емісійної функції, то її виконує тільки банківський кредит. Саме за допомогою методів кредитної експансії (розширення кредитних ресурсів) та кредитної рестрикції (звуження кредитних ресурсів) регулюється кількість грошей в обігу. Між функцією перерозподільчою та антиципаційною є тісний зв’язок, так як перерозподіляти можна тільки ті ресурси, які знаходяться в обігу.

Контрольна функція знову ж таки виконує не тільки кредит, проте кожна із категорій має власні інструменти для здійснення контролю. Тому дану функцію можна розглядати, як функцію кредиту.

14. Цінні папери випускаються як з метою створення нових та розвитку існуючих виробництв, так і для покриття тимчасових потреб в обігових коштах. Вони можуть бути іменними чи На пред'явника, з вільним чи обмеженим колом обігу. На сьогодні цінні папери в Україні можуть випускатись як у власне паперовій формі у вигляді відповідних бланків, так і у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. Прямими комерційними учасниками фондового ринку як окремого сектора економіки, на якому здійснюється підприємницька діяльність, є:

— фінансові компанії, які спеціалізуються на комерційній та комісійній діяльності з цінними паперами, а також на операціях за дорученням емітента в процесі первинного розміщення випусків цінних паперів та надання інших послуг (інвестиційне консультування, управління портфелями цінних паперів тощо);

— комерційні банки, які отримали ліцензію на ведення професійної діяльності на фондовому ринку та здійснюють визначені чинним законодавством операції з цінними паперами;

— інвестиційні компанії, які поєднують в одній особі функції фінансового посередника (брокера, дилера) й інституційного інвестора. Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти дрібних інвесторів для спільного інвестування в цінні папери, діючи за рахунок і в інтересах осіб, які їх купують. Інвестиційні компанії виступають для інших інституційних інвесторів інвестиційними менеджерами і консультантами, формують їх активи в цінних паперах, організують нарахування та сплату доходів по цінних паперах.

У загальному вигляді операція з цінними паперами – це юридично оформлена та закінчена дія або послідовність дій на фондовому ринку, об'єктом яких є цінні папери та грошові засоби.

Усі банківські операції з цінними паперами можуть бути розподілені на три основні групи:

емісійні — пасивні операції, які здійснюються через випуск цінних паперів власного боргу;

інвестиційні — активні операції із вкладення власних та залучених фінансових ресурсів у фондові активи шляхом придбання відповідних цінних паперів на фондовому ринку від свого імені;

клієнтські — посередницькі операції з цінними паперами, які здійснюються банками від імені, за рахунок та на користь клієнтів.

Комерційний банк проводить ту чи іншу операцію на фондовому ринку залежно від конкретно визначеної мети банківської діяльності. Так, для формування і збільшення власного капіталу та залучення ресурсів для використання в активних операціях банк здійснюватиме емісійні операції:

— випуск акцій і облігацій;

— емісію векселів;

— випуск депозитних та ощадних сертифікатів.

З метою одержання прибутків від діяльності з цінними паперами, для забезпечення участі у статутному капіталі інших підприємств та контролю над їх власністю банк здійснюватиме інвестиційні операції:

— арбітражну дилерську діяльність, тобто виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок шляхом виставлення власних цін купівлі-продажу із зобов'язанням їх купівлі та (або) продажу за заявленими цінами;

— купівлю акцій з метою утримування їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж 1 рік.

Якщо метою банківської діяльності на фондовому ринку виступає одержання доходу у вигляді комісійних винагород від операцій з цінними паперами, то банк буде проводити клієнтські операції:

— андеррайтинг, тобто гарантоване розміщення на ринку випусків цінних паперів клієнтів-емітентів;

— брокерську діяльність, тобто здійснення угод з цінними паперами як повірений чи комісіонер, що діє на підставі договору доручення або комісії;

- діяльність з управління цінними паперами, тобто здійснення від свого імені та за винагороду протягом певного строку довірчого управління цінними паперами, що належать іншій особі, в інтересах цієї або інших осіб;

- клірингову діяльність: послуги з визначення взаємних зобов'язань (збирання, звірка, коригування інформації щодо угод з цінними паперами і підготовка бухгалтерських документів) та їх заліку з поставок цінних паперів і розрахунків за ними;

— депозитарну діяльність: надання послуг зі зберігання сертифікатів цінних паперів та (або) обліку переходу прав на цінні папери;

— реєстраторську діяльність: операції зі збирання, фіксації, обробки, зберігання та надання інформації, що складає систему ведення реєстру власників цінних паперів;

— діяльність з обслуговування клієнтських операцій з цінними паперами: надання консультаційно-інформаційних послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінними паперами між учасниками фондового ринку.

Серед найбільш важливих завдань, для вирішення яких комерційні банки, власне, здійснюють формування та управління портфелем цінних паперів у складі своїх активів, можна виділити такі:

— зменшення вагомої частки кредитного ризику (за рахунок його урівноважування високоякісними цінними паперами);

— стабілізація доходу банку (за рахунок можливого зростання доходів від фондових операцій в той час, коли доходи від кредитів падають);

— забезпечення географічної диверсифікації (за допомогою вторинного фондового ринку цінні папери, на відміну від банківських кредитів, можуть вільно обертатися в різних регіонах);

— послідовне підтримання ліквідності (за рахунок можливості динамічної трансформації ресурсного портфеля в частині цінних паперів);

— забезпечення високої гнучкості банківського портфеля активів (за рахунок його ефективної реструктуризації на базі купівлі-продажу цінних паперів);

— страхування ризику змін процентних ставок;

— створення високоякісних видів застави (для забезпечення особливо важливих депозитів);

— підвищення фінансових показників стійкості банківського балансу за рахунок володіння пакетами цінних паперів достатньо високої якості.

15 Вкладні операції банківських установ, їх сутність та значенняНайбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної

бази банківських установ виступають депозитні операції.Депозитними є пасивні операції банківських установ із залучення грошових

коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у

формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на

певних умовах. Вклад (депозит) — це гроші, передані в банківську установу їх власником

для зберігання, та які залежно від умов зберігання числяться на тому чи

іншому банківському рахунку.Сьогодні класифікація вкладів (депозитів) здійснюється за різними

ознаками, основними серед яких є:— вид та статус вкладника;— термін вкладу.За першою ознакою виділяються вклади юридичних та фізичних осіб,

резидентів і нерезидентів.За терміном користування вклади поділяються на дві великі групи —

депозити до запитання та строкові.Кошти клієнтів у вкладах до запитання зберігаються на поточних рахунках,

які відкриваються банківською установою кожному клієнту. Особливістю

функціонування вкладів до запитання є те, що гроші, які зберігаються,

можуть бути в будь-який момент зняті готівкою з відповідного рахунка або

перераховані за вимогою клієнта на інші рахунки в банківських установах.

За діючою практикою вітчизняні банківські установи здебільшого не

здійснюють плати за залишками на депозитних рахунках до запитання.

Вагома частка ресурсів, які залучені саме у вклади до запитання,

використовується банківськими установами для забезпечення необхідного

рівня ліквідності та формування обов’язкових резервів у вигляді залишків

на кореспондентському рахунку в Національному банку України У структурі депозитів до запитання переважали депозитні вкладення

суб'єктів господарювання, частка яких на 01.09.2005 р. становила 70%

(рис.2.1). За січень - серпень їх обсяг зріс на 22.5% (у серпні - на

3.8%) до 22.5 млрд. грн. Поточні зобов'язання банків за коштами фізичних

осіб за цей період збільшилися на 33.8% (у серпні - на 2.2%) до 9.6

млрд. грн.

16. Джерелом формування банківських ресурсів, крім коштів клієнтів, є позичений капітал. У свою чергу, джерелом позиченого капіталу є:

- міжбанківський ринок ресурсів;

- кредити центрального банку;

- операції репо;

- емісія цінних паперів власного боргу.

У сучасних умовах банки для оперативного залучення додаткових грошових коштів в основному використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів. Тут відбувається продаж грошових коштів, які мобілізовані іншими кредитними установами, тобто здійснюється міжбанківське кредитування. Залучення міжбанківського кредиту здійснюється самостійно банком шляхом прямих переговорів, або через фінансових посередників.

Перевагами операцій із міжбанківського кредитування є передусім їх відносна простота оформлення і швидкість здійснення. У такому разі умови кредитування узгоджуються телефоном, факсом, електронною поштою. Далі оформляється кредитна угода. Обмін угодами здійснюється за допомогою телефаксу. Підписання угоди є підставою для перерахування коштів з рахунку банку-кредитора на рахунок банку-позичальника. Перерахування коштів здійснюється після надання банком-кредитором у територіальне управління НБУ платіжного доручення про переказ коштів на користь банку-позичальника. Такі кредитні угоди укладаються на термін від кількох днів до 1-2-х місяців. Міжбанківський кредит надається в рамках кореспондентських відносин. Розподіл кредитів під час проведення кількісного тендера здійснюється відповідно до поданих заявок до закінчення суми, яка запропонована на цей тендер. Якщо запропонованої на кількісний тендер суми недостатньо для задоволення всіх заявок банків, то кошти розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих заявок.

У разі проведення Національним банком України процентного тендера банки самостійно пропонують процентну ставку, за якою вони погоджуються одержати кошти, але не нижчу ніж облікова. Заявки задовольняються відповідно до зниження запропонованої в них процентної ставки, починаючи з найвищої, і надалі поступово знижуючи до закінчення запропонованого обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків.

Результати проведеного тендера повідомляють банкам та територіальним управлінням Національного банку в середу до 11-ї години. Ті банки, заявки яких задоволені, укладають кредитний договір і договір застави з відповідним територіальним управлінням НБУ, яке до 15-ї години в середу має повідомити Департамент монетарної політики, який забезпечує перерахування коштів банкам, що надали під забезпечення державні цінні папери при укладенні договорів.

Перерахування коштів банкам, що надали під забезпечення державні цінні папери, забезпечується Департаментом монетарної політики з одночасним блокуванням цих цінних паперів у Депозитарії Національного банку. У разі часткового задоволення заявок кількість кожного коду випуску державних цінних паперів, запропонованих під забезпечення кредиту, пропорційно перераховується і округляється до більшого цілого та надсилається повідомлення банку-позичальникові та відповідному територіальному управлінню Національного банку України.

17. Кредитні ризики можна класифікувати за різними критеріями, до основних з яких належать: рівень виникнення, фінансові наслідки, сфера виникнення, ймовірність реалізації, статус позичальника, можливість прогнозування, вид кредитної операції та можливість взяття ризикуДжерелом індивідуального кредитного ризику є окремий конкретний контрагент (позичальник, емітент цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку, тощо).

Індивідуальний кредитний ризик поєднує кредитний ризик стосовно позичальника і кредитний ризик щодо забезпечення за кредитом.

Кредитний ризик стосовно позичальника відображає міру (ступінь) того, що позичальник не зможе виконати своїх зобов'язань перед банком щодо погашення заборгованості та відсотків за кредитом в обумовлений у кредитному договорі строк.

Кредитний ризик щодо забезпечення за кредитом відображає міру (ступінь) того, що банку не вдасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням за кредитом для покриття збитків від кредитної операції.

Таким чином, індивідуальний кредитний ризик завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення за кредитом. Ця обставина є дуже важливою під час прийняття рішення про видачу кредиту, формування резерву під кредитні операції, встановлення адекватної ставки відсотка за кредитом. Підставою для прийняття подібних рішень має бути рівень індивідуального кредитного ризику. На практиці дуже часто такі рішення приймаються з урахуванням лише кредитного ризику стосовно позичальника, що призводить до їх неадекватності.

Портфельний кредитний ризик характеризує сукупний ризик за всіма кредитним операціями та зобов'язаннями банку з кредитування і виявляється у зменшенні вартості активів банку (іншій, аніж внаслідок зміни ринкової відсоткової ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику е сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик, а саме: кредитний портфель, портфель цінних паперів, дебіторська заборгованість тощо. и. Управління кредитними ризиками повинно охоплювати всі

види діяльності фінансово-кредитної установи, які впливають на параметри її

ризиків, становлять безперервний процес аналізу ситуації та відповідного се-

редовища, в яких виникають ризики та/або рівень уразливості фінансово-кре-

дитної установи до таких ризиків. А з метою мінімізації кредитних ризиків

банківські фахівці повинні проводити постійний моніторинг за кредитним

процесом. При здійсненні кредитування банк неодмінно управляє ризиком. Він може діяти кількома способами: прийняти кредитний ризик (це має бути узгоджене із кредитною політикою банку, із вирішенням проблеми ризик – доходність) або мінімізувати його. При цьому відмова від ризикового кредиту зводить ризик для банку до нуля, але тоді останній втрачає доходи по цій операції, що також не дуже вигідно при регулярному застосуванні Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик

Тому доцільним буде більш детальний розгляд всіх способів мінімізації кредитного ризику.(див. рис.1.2.)

Внутрішні способи мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є: оцінка кредитоспроможності позичальника, лімітування, нормування, диверсифікація, створення резервів.

Лімітування або встановлення ліміту, тобто верхньої межі обсягів коштів, які надаються у позику одному клієнту. Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику , який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт – попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.

18Безумовно, що принципи організації безготівкових розрахунків на макроекономічному рівні мають розглядатися у взаємозв'язку з особливостями реформування фінансової сфери вітчизняної економіки. На мікроекономічному рівні принципи організації безготівкових розрахунків випливають із специфіки реалізації економічних інтересів трьох суб'єктів сфери безготівкового обігу - платника, одержувача грошових коштів і банку.

Принципи безготівкових розрахунків – це вихідні положення, які визначають конкретний економічний зміст способів і форм розрахунків. У міру реальних ринкових змін в економіці змінюються також принципи організації безготівкових розрахунків, виникають і формуються нові принципи. Виділяються такі основні принципи організації безготівкових розрахунків:

1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на роз рахункових, поточних та інших рахунках в установах банків. При кризовому стані економіки недотримання цього принципу призводить до відтоку грошей з легальних каналів грошового обороту і, як наслідок, до посилення "тіньового" характеру економіки.

2. Грошові розрахунки і платежі підприємств (організацій) усіх форм власності здійснюються через установи банків, як правило, в безготівковому порядку за документами, що перед бачені правилами проведення цих розрахунків. Готівкові розрахунки характерні лише для невеликих за сумою міжгосподарських платежів і обмежених витрат на внутрігосподарські потреби. В кризовій економіці здійснення розрахунків між господарськими суб'єктами готівкою (а часто й валютою іноземних держав), минаючи установи банків і поза їхнім контролем, посилює нелегальний режим функціонування багатьох підприємств і організацій, призводить до розширення дефіциту реальних "живих" грошових коштів.

3. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги провадяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. Максимальне наближення моменту про ведення платежу до терміну відпуску товарів – необхідна умова забезпечення економічності безготівкових платежів. Проведення оплати товарів і послуг після їх відвантаження (відпускання, надання) без затримки платежу свідчить про високу платоспроможність підприємств і ефективну платіжну та договірну дисципліну в народногосподарському обороті країни.

4. Платежі за товари і послуги з рахунка підприємства здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника (власника рахунка) після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника у порядку і в терміни, передбачені договором. Цей принцип організації безготівкових розрахунків відображає основоположну роль споживача (покупця) в системі ринкових відносин.

5. Безготівкові розрахунки проводяться за рахунок і в межах коштів, що є на рахунку платника, або його права на одержання кредиту (банківського чи комерційного). Якщо на рахунку покупця немає достатніх грошових коштів, платежі не можуть бути здійснені в принципі. "Не постачати, не маючи гарантій оплати" – правило ринкових відносин. Банком відкривається і обслуговується картотека не оплачених вчасно розрахункових документів. Платежі проводяться в міру надходження грошових коштів на рахунок платника.

6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум з рахунка платника. Банк зобов'язаний контролювати ці рахунки, щоб попередити зловживання, що мають місце під час оплати безтоварних документів. Якщо буде встановлено факт подання в банк безтоварних розрахункових документів, то банк зобов'язаний стягнути штраф з підприємства (організації), яке виписало такий документ.

7. Постачальники і покупці (споживачі) мають право вільного вибору форми безготівкових розрахунків і способу платежу, що узгоджується при укладанні договорів поставок або договорів підряду. Банк не втручається у договірні відносини та вибір форм розрахунків і способу платежу. Платники й одержувачі коштів контролюють вчасне проведення розрахунків і претензій, що виникають, розглядають їх у встановленому претензійно-позовному порядку без участі банківських установ. Необхідним є використання найраціональніших форм і способів безготівкових розрахунків у даних фінансово-господарських умовах.

 Форма розрахунків — сукупність взаємопов’язаних елементів, до числа яких належать спосіб платежу та відповідний йому документообіг.               В Україні діють такі форми безготівкових розрахунків: акредитивна; інкасова; вексельна; інші форми розрахунків із використанням чеків та інших розрахункових документів на документарних носіях і в електронному вигляді.  Акредитив — умовне грошове зобов'язання, що приймається банком-емітентом за дорученням платника щодо акредитиву, здійснити платіж на користь бенефіціара (одержувача коштів) у визначеній сумі після надання документів. Акредитив погашається банком у зазначені в цьому документі строки, або банк доручає іншому банкові провести такий платіж.               Розрахунки за інкасо — вид банківської операції, що полягає в одержанні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені своїх клієнтів та зарахуванні їх в установленому порядку на рахунок одержувача коштів. При інкасовій послузі банк постачальника сам надсилає розрахункові документи до банку платника спецпоштою або телефаксом. Інкасові послуги банку постачальника надаються клієнтові за комісійну винагороду. Інкасо може бути чистим та документарним.               Розрахунки за інкасо провадяться на підставі платіжних вимог, платіжних вимог-доручень та інших розрахункових документів.               Вексельна форма розрахунків являє собою розрахунки між постачальником і платником за товари чи послуги з відстроченням платежу (комерційний кредит) на підставі спеціального документа-векселя.               Вексель — цінний папір, що свідчить про безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють два види векселів: прості та переказні.               Рахункові чеки застосовуються у безготівкових розрахунках підприємств і фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги). Чекові книжки (рахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері та є бланками суворої звітності. Строк дії чекової книжки — один рік.              Пластикова картка — персоніфікований платіжний інструмент, що надає особі, яка користується карткою, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівкових коштів у відділеннях банків і банкоматах. Перший принцип – правової режим здійснення розрахунків й платежів, обумовлений роллю платіжної системи як основного елемента будь-якої сучасної суспільства. Ринковий оборот сутнісно є сукупність різних зобов'язальних відносин, пов'язаних із виконанням певних обов'язків конкретним боржником на користь кредитора. Виконання зобов'язань підприємствами, приватними особами, державою забезпечується завдяки платіжної системі.

Другий принцип – здійснення розрахунків з банківських рахунків. Наявність останніх як в одержувача, і платника – необхідна передумова розрахунків. Третій принцип – підтримку ліквідності лише на рівні, що забезпечує безперебійне здійснення платежів. Дотримання цього принципу – необхідна умова своєчасного виконання боргових зобов'язань. Забезпеченість платежу передбачає щодо дотримання терміновості платежу наявність в платника або його гаранта ліквідних коштів, які можна використовуватимуться погашення зобов'язань перед одержувачем коштів. Залежно від характеру ліквідних коштів слід розрізняти оперативну та перспективну забезпеченість платежу. Четвертий принцип – наявність акцепту (згоди) платника на платіж.

Це дає можливістьпредприятию-покупателю контролювати виконання постачальником основних умов договору, порушення яких може викликати повний чи частковий відмови від оплати (акцепту).

П'ятий принцип – терміновість платежу – випливає із самої суті ринкової економіки, невід'ємним умовою якої є вчасна й повне виконання платіжних зобов'язань.

Цей принцип належить як на період оплати рахунків за товари та, а й вчасно виконання розрахункових операцій банками.