2.2. Освітній і науковий потенціал

Формування виробничого потенціалу є однією з найважливі­ших умов переходу до функціонування економіки на засадах рин­ку. Головне завдання управління виробничим потенціалом — це встановлення тісних взаємозв'язків освіти, науки і виробництва.

Формування освітнього потенціалу. В умовах ринкової еконо­міки, коли пріоритетним чинником продуктивного й ефективного її розвитку є трудовий (людський) капітал, а не наявність міне­рально-сировинних ресурсів, створення інституцінних, економіч­них і соціальних передумов формування трудового капіталу є чи не найголовнішим завданням уряду країни.

- Трудовий (людський) капітал — частина працездатного населення, яка володіє високим рівнем знань і професійної ква­ліфікації, здатна створювати нові системи знань, техніки, технологій, форм організації праці та виробництва, неабияк впливати на технічний рівень виробництва, зростання обся­гів виробництва, якості, конкурентоспроможності продук­ції, зниження собівартості продукції, зростання прибутків.

Стає очевидним, що джерелом формування освітнього потен­ціалу є, по-перше, широкий діапазон загальноосвітніх знань, які дають середні школи, ліцеї, коледжі, по-друге, високий рівень про­фесійних знань, навиків, умінь, які дають вищі навчальні заклади у процесі підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів, по-третє, творчі задатки і спроможність самостійно проводити нау­кові дослідження, здійснювати винаходи тощо, які дають аспіран­тура, докторантура, практичний досвід наукових працівників. Отже, головними суб'єктами формування освітнього потенціалу є середня школа, виока школа, аспірантура, докторантура і нау­ково-дослідні інститути Національної академії наук України. Вони визначають ставлення підготовлених фахівців до управління пра­цею і капіталом, позаяк більшість із них очолює середню ланку управління і від якості їхніх управлінських рішень значною мірою залежать продуктивність та ефективність їхнього використання. Проте в системі освіти України є певні проблеми:

- по-перше, задекларувавши у 1991 р. перехід до ринку, у вищих навчальних закладах України теорію ринкової економіки, управ­ління в умовах ринку (менеджмент), вивчення поведінки продавців і покупців на ринку (маркетинг) почали вивчати за книгами аме­риканських, німецьких та ін. авторів, які написані для умов сфор­мованих ринкових систем, що не зовсім відповідають умовам пе­рехідної економіки України;

- по-друге, наука і наукові розробки тенденційно перебувають на певній дистанції від інноваційних потреб конкретних виробників, елементарне технічне та технологічне устаткування, наприклад, для переважаючих галузей харчової, легкої та інших галузей еко­номіки, завозить із-за кордону, за достатньо великої кількості галузевих науково-дослідних інститутів; причиною того є те, що не розроблено відповідного фінансово-економічного механізму взає­модії науково-дослідних установ і виробничих підприємств, прак­тично відсутні на всіх рівнях управління методи системного аналі­зу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільового підходу до вирішення інноваційних питань, неприйнятність наукових розро­бок і необхідності їх запровадження відповідними керівниками центральних та місцевих органів управління;

- по-третє, відсутність критеріїв і механізму оцінки викори­стання бюджетних ресурсів науковими закладами, реальної віддачі наукових проектів в економіці, засобів і підтримки інноваційних ініціатив у малому і середньому підприємництві; надмірне дер­жавне регулювання економіки, слабка державна кадрова політи­ка в органах влади, науки, неспроможність держави ефективно боротися з корупцією у державних і фінансових, правоохоронних і господарських структурах, забезпечити пріоритет розвитку ос­віти, культури, науки.

Сформована в Україні система освіти і науки потребує змін, спрямованих на встановлення відповідності підготовки фахівців та інновацій принципам ринкової економіки, тобто селективності праці і капіталу та гуманізації соціальних відносин. Проблема лише в тому, щоби створити пріоритети реорганізації освіти та фінансово-економічного механізму продуктивного й ефективно­го функціонування як освіти, так і науки.

Формування наукового потенціалу. Значення освіти й науки в роз­витку виробництва та й суспільства загалом було відоме україн­цям ще з періоду Київської Руси: прийняття християнства, розви­ток шкільництва, створення Ярославом Мудрим бібліотеки. Трохи пізніше створюються Ставропігійське братство у Львові і при ньо­му вища школа, Києво-Могилянська академія, Острозький уні­верситет, які розвивалися за традиціями університетів країн то­дішньої Західної і Центральної Європи. Чимало українців здобу­вало освіту в університетах Європи, ставало вченими (наприк­лад, Юрій Котермак з Дрогобича, який був навіть ректором Болонського університету), багато слов'ян Східної Європи навчали­ся у вищих школах тодішньої України. Процес розвитку науки в Україні відбувався паралельно з таким же процесом в Європі за­галом. Українська наука й освіта мала великий вплив на куль­турно-освітній розвиток сусідніх країн: Литви, Білорусі, Молдо­ви, Росії. Це стверджують українські історики та вчені зазначе­них країн.

Сучасні досягнення українських учених значною мірою визна­чили становище України як науково-технічної розвиненої країни. Україна має потенціал розвитку майже в усіх напрямах науково-технічного прогресу: машинобудування, хімії, біології, металургії та ін. Поряд з цим існують дві нерозв'язані найважливіші пробле­ми розвитку науки і, відповідно, інновацій:

по-перше, проблема фінансування науки й інновацій, яка ста­ла хронічною; основою фінансування науки є здебільшого Дер­жавний бюджет, який неспроможний забезпечити належне фінан­сування як фундаментальних, так і прикладних розробок;

по-друге, проблема формування фінансово-економічного ме­ханізму взаємодії наукових організацій і виробничих підприємств з приводу розробки та впровадження інноваційних техніко-техно­логічних проектів, який успішно сформувався і функціонує у роз­винутих ринкових країнах, таких як США, Японія, а також у дер­жавах Західної Європи. Визначальним, звичайно, є розв'язання дру­гої проблеми, позаяк від того залежать продуктивність та ефек­тивність функціонування праці і капіталу виробничих підприємств, надходження доходів у бюджети всіх рівнів, у тому й до бюджету наукових установ і додаткового фінансування науки з Державно­го бюджету. Відсутність фінансово-економічного механізму взає­модії наукових організацій і підприємств ускладнює процес роз­витку економіки України за інноваційним типом. Організація ук­раїнської науки для посилення структурно-інноваційних перетво­рень в економіці потребує вирішення багатьох важливих питань: - по-перше, створення правових та економічних передумов фінансування і матеріально-технічного забезпечення розвитку на­уки; ця проблема є хронічною з початку відновлення Незалежності України;

- по-друге, підвищення ролі науки в економіці і престижу нау­кової діяльності: різке зниження фінансування призвело до значно­го зниження оплати праці наукових працівників, оновлення і роз­ширення технічної бази наукових досліджень, престижу науки за­галом, посилення відпливу кадрів з науки;

- по-третє, реструктуризація української науки: структурні зміни, які треба проводити в економіці, повинні супроводжувати­ся і відповідними структурними змінами організації наукового по­тенціалу; сутність реструктуризації науки полягає у посиленні ролі вищих навчальних закладів у проведенні наукових дослід­жень, підготовці наукових кадрів, як це традиційно сформовано в розвинутих країнах світу;

- по-четверте, посилення акценту на розробку власних техніко-технологічних систем: ця проблема с дуже актуальна для Украї­ни, особливо для галузей економіки, що переробляють сільсько­господарську сировину, виготовляють товари народного спожи­вання (побутову техніку, одяг, взуття, галантерейні товари тощо); потребує поліпшення формування і використання для практики вітчизняних патентів, які можуть значно поліпшити використання власних винаходів, техніко-технологічних пропозицій, а не витра­чати кошти на закупівлю імпортного устаткування;

- по-п'яте, поліпшення кадрової політики в системі державно­го управління і регулювання інноваціями: участь держави в інно­ваційній діяльності має зводитися як до часткового прямого фінан­сування науки, так і до створення належних умов самофінансу­вання наукових установ; важливу роль у цьому процесі відігра­ють кадри державного управління усіх рівнів, які мислять націо­нальними, економічними, інноваційно-інвестиційними категорія­ми і спроможні продуктивно й ефективно вирішувати питання роз­роблення та впровадження інноваційних проектів.

Інноваційна інертність і застій в економіці призводять до того, що структура як товаровиробництва, так і експорто-імпорту не змінюється протягом перехідного до ринку періоду, відповідно не підвищується рівень конкурентоспроможності українських товарів та економіки загалом. Україна й далі експортує метал, хімічні продукти, руду, сільськогосподарську сировину, а імпортує техніку, технології для усіх галузей економіки, зерно, борошно, одяг, взуття й інші інноваційно-інвестиційні та споживчі товари.

Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує активізації інноваційної діяльності, зміни її структури і пріоритетів:

- по-перше, треба створити інституційні і фінансові передумо­ви стимулювання концентрації інноваційного капіталу у сфері ве­ликого, середнього і малого підприємництві

- по-друге, створення й удосконалення передумов розвитку си­стеми і підтримки ризикового (венчурного) капіталу та іннова­ційного підприємництва.

Як перша, так і друга група пріоритетів свідчать, що в основі їх реалізації лежить наука. Власне наука є першим і головним ком­понентом інноваційної діяльності, умовою забезпечення ефектив­ності економіки.

Критеріями високого рівня науково-технічного потенціалу є зростання: національного інтелекту; обсягу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; видів науково-технічних роз­роблень і їх відповідності світовим зразкам.

Серед елементів науково-технічного потенціалу активну, твор­чу функцію виконує інтелект, який властивий лише людині.

- Інтелект — рівень розумового розвитку людини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства, самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагаль­нювати закономірності розвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань, виробництва, культури, побуту тощо.

Попри те, що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать від національної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національною історією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тоб­то загальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. На­ціональний інтелект є синтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівень знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного самоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв'язків тощо. Буду­чи елементом трудового потенціалу суспільства, формує його працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціо­нального, оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.