1. Судочинство і діловодство в судах України провадить­ся державною мовою.

2. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою.

3. Суди використовують державну мову в процесі судо­чинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

4. У судах, поряд з державною, можуть використовува­тися регіональні мови або мови меншин відповідно до За­кону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіо­нальних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом.

5. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за раху­нок коштів Державного бюджету України.

Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Згідно з Конституцією України володіти державною мовою зобов'язані Президент України (стаття 103), судді Конституційного Суду України (стаття 148) та судді судів загальної юрисдикції (стаття 127). Більше нікого Конституція не зобов'язує володіти держав­ною мовою. Разом із тим, сам термін «державна» має на увазі, що всі державні органи влади, її службові та посадові і >соби на офіційному рівні повинні використовувати держав- пу, тобто українську мову.

Діючою Конституцією України фактично не передбаче­на можливість здійснювати судівництво іншою мовою, тому в окремих випадках ці питання до цього часу різними про­цесуальними нормами права були регламентовані по- різному.

Наприклад, статтею 19 КПК України передбачено, що судочинство ведеться українською мовою або мовою біль­шості населення даної місцевості. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою і послугами перекладача в судовому процесі.

У той же час не внесені відповідні зміни до статті 7 ЦПК України та статті 15 КАС України, які передбачають, що судочинство має вестися державною мовою і судові рішен­ня складатися також державною мовою.

Ці проблеми вирішені в коментованій статті Закону України « Про судоустрій і статус суддів », яка передбачила, що у судах, разом із державною, можуть використовувати­ся регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин» у порядку, встановленому про­цесуальним законом, а використання в судочинстві регіо­нальних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

І це нормальне явище, бо «державна мова — це не мова, нав'язана народу силою держави, а мова, якою держава лише виражає волю й інтереси всього народу, забезпечу­ючи в рівній мірі права і свободи всіх своїх громадян» (Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украиньї. — Кн. 1. — К.: Парламентское изд-во, 2002. — С. 147). Тому Конституцією України проголошено, що в Україні гаран­тується вільний розвиток, використання і захист росій­ської, інших мов національних меншин України.

У той же час не зовсім є зрозумілою позиція авторів за­конопроектів, які в статті 12 Закону України «Про судо­устрій і статус суддів» передбачили, що у судах, розташо­ваних у місцях компактного проживання громадян іншої національності, можуть використовуватися, поряд з дер­жавною, їхні національні мови, але не передбачили зміни до зазначених статей 7 ЦПК України та 15 КАС України. При розгляді конкретних справ суд зобов'язаний керува­тися вказаними нормами процесуального права, а не відпо­відною статтею Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою ведеться судочинство, якщо вона не дуже добре розуміє цю мову і не може вільно розмовляти нею. З урахуванням такої обставини перекладач повинен вільно володіти мовою, якою ведеться судочинство, і мовою, якою говорить особа, що потребує послуги перекладача.

Судочинство вимагає високої чіткості формулювань і зваженості змісту і значення кожного слова, оскільки кома або крапка можуть призвести до різного розуміння змісту всього судового рішення. У зв'язку з цим надзвичайно ви­сокими повинні бути вимоги до якості перекладу і до ком­петентності перекладача.

Цей принцип судочинства забезпечує встановлення об'єктивної істини у справі, реалізацію всіма учасниками судового розгляду своїх прав, захист їх законних інтересів, здійснення основних принципів судочинства, зокрема рів­ності громадян перед законом і судом, гласності, усності судового розгляду.

Органи місцевого самоврядування, які відповідно до статті 5 Конституції України не є органами державної вла­ди, а також недержавні підприємства, установи та органі­зації, якщо слідувати конституційній логіці, мають право використовувати ту мову, яку місцева громада вважає най­більш зручною для членів громади.

Слід зазначити, що погляди на мовні проблеми, в тому числі на застосування мов у судочинстві, в різних країнах світу мають істотні відмінності. З конституцій ряду країн світу вбачається, що абсолютна більшість країн серед бага­тьох мов, якими спілкується їх населення, одну мову ви­знають пріоритетною, при цьому називають її мовою офі­ційного спілкування на державному рівні, але статусу державної мови їй офіційно не надають. Таких мов може бути кілька, наприклад, в Південно-Африканській Респуб­ліці — 11, в Тунісі окрім офіційної (арабської) мови законом закріплена французька мова як мова торгових переговорів.

Тому і в Україні на всіх державних рівнях висловлюєть­ся думка, що необхідно, щоб українська мова була держав­ною і першою офіційною мовою, а російська — другою офіційною мовою. Тим більше, що на практиці виникли складнощі з виконанням судових рішень судів України на території інших держав, які раніше входили до складу СРОР.

Відповідно до міжнародних угод у зазначених випадках судові рішення і всі документи повинні бути викладені російською мовою, тому Міністерство юстиції України при виконанні судових доручень вимагає, щоб суддя спрямо­вував на виконання судові ухвали чи рішення, виготовле­ні російською мовою. Але направити, наприклад, пере­кладені російською мовою копії ухвали або рішення суд не мав можливості, оскільки відповідно до частини 3 статті 7 ІДПК України судові документи складаються державною мовою.

Сам суддя не може здійснювати переклад судового до­кумента, бо це суперечить вимогам статті 20 ЦПК України, оскільки перекладач не може входити до складу суду.

Крім того, статтею 55 ЦПК України передбачені права та обов'язки перекладача, якими не має права користува­тися та виконувати суддя:

Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мо­вою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Перекладач має право задавати питання з метою уточ­нення перекладу, відмовитися від участі у цивільному про­цесі, якщо він не володіє достатнім знанням мови, необхід­ними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних із викликом до суду.

Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом у процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, установлену законом.

Фактично такі ж вимоги є у статті 68 КАС України:

Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мо­вою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка воло­діє технікою спілкування з глухими, німими чи глухоні­мими.

Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціа­тиви суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту.

Перекладач має право відмовитися від участі в адмі­ністративному судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу, право задавати питання з метою уточнення перекладу, а також право на оплату ви­конаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом до суду, здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правильність перекладу в процесу­альних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність.

Покладання на суддю обов'язків щодо перекладу судо­вих документів на інші мови неможливе і тому, що це при­зведе до порушення принципу незалежності судді, перед­баченого статтею 126 Конституції України.

З урахуванням того, що рішенням ООН російську мову визнано мовою міжнародного спілкування, було б доціль­но визнати її мовою торгових переговорів, у результаті чого, на думку багатьох авторів таких висловлювань (Малярен- ко В. О государственном языке и переводчике в уголовном процессе Украины // Голос Украины. — 2006. — № 175 (3925). — С. 12-13), в Україні не було б ні мовних проблем, ні мовних суверенітетів, а українська мова була б у пошані й успішно розвивалася.

Перш за все на цей момент у законодавстві, в тому числі й у Конституції України, немає чіткості, ясності, а отже, й визначення поняття «державна мова», хоча в нашій країні практично кожен регіон має свої мовні особливості.

У світі накопичено величезний досвід для розв'язання мовних проблем, але Україна поки не скористалася цим досвідом.

Можливо, при цьому позначилися молодість і незрілість нашої держави, а можливо, зовсім не безперечна думка етнічних українців про утиск української мови і про зне­важливе ставлення представників правлячих кіл Російської імперії, а потім і СРСР, до української мови. Мабуть, тому м статті 10 Конституції України закріплено лише однознач­не поняття державної мови та проігнорована можливість чі кріплення офіційної мови, національної мови, мови тор­гових переговорів.

Здасться, що якби в законодавстві України було врахова­но досвід інших країн, без чого, на думку автора цієї праці, неможливо обійтися в подальшому, то необхідно закріпити у крпїнську мову як офіційну і національну, а російську — як офіційну і мову міжнаціонального спілкування.

І Іри цьому слід ураховувати досвід інших країн. Напри­клад, у Шрі-Ланці офіційною і національною визнано син­гальську мову, а тамільську — національною, в той же час урядові структури використовують, як правило, англійську мову. В Індії державною мовою є гінді, яка служить основ­ною для 30% населення, але разом із цим існують ще два- 11 а дцять офіційних мов. Тим не менше, найбільш важливою мовою для державних, політичних і торгових відносин є англійська мова.

Відповідно до Конституції Ірландії ірландська (галль­ська) мова, якою говорять в основному тільки жителі захід­ного узбережжя, є державною і першою офіційною мовою, а другою офіційною мовою є англійська, яка фактично е мовою повсякденного загального спілкування. У Фінляндії шведів налічується всього 6,1% від загальної кількості на­селення, однак і фінська, і шведська мови є офіційними мовами. За такими ж принципами вирішені мовні проблеми в Канаді, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Люксембурзі, Мальті й інших державах.

Якщо взяти приклад із перелічених країн, то в Люксем­бурзі живуть 73,8% люксембуржців, 3,3% — французів, 2,3% — німців, але мова кожного з цих народів є офіційною. Взагалі, в більшості країн, де мешкають два і більше на­родів, або де один і той самий народ із різних причин ко­ристується різними мовами, як правило, законодавством країни визнаються офіціально дві або більше мов.

При цьому не надається особливого значення тому, що народ не використовує національну мову, головне, щоб люди були патріотами своєї країни. Наприклад, у Мексиці говорять іспанською мовою, але жителі цієї країни себе іспанцями не вважають, у Бразилії основна частина насе­лення говорить португальською мовою, але вони не вважа­ють себе португальцями.

Оскільки в Конституції України є поняття «державна мова», а від володіння або неволодіння нею настають певні правові наслідки, то потрібно визначити сенс цього поняття на нормативному рівні й на такому ж рівні необхідно за­кріпити правила вживання державної мови. З точки зору окремих авторів (Маляренко В. О государственном языке и переводчике в уголовном процессе Украины // Голос Украины. — 2006. — № 175 (3925). — С. 12-13), є люди, які:

• володіють державною мовою достатньою мірою;

• володіють державною мовою неналежною мірою;

• не володіють державною мовою.

Здається абсолютно правильною точка зору цих авторів, що для уточнення того, хто до якої з перелічених груп йа- лежить, необхідно встановити критерії, інакше буде пану­вати свавілля.

Окрім того, слід установити, хто має визначати, достат­ньою або недостатньою мірою певна особа володіє держав­ною мовою або не володіє нею, й узагалі, що означає «воло­діти мовою».

Мабуть, термін «володіти державною мовою» означає:

• мати максимальний словниковий запас;

• бездоганно знати всі правила мови;

• майстерно говорити, писати і читати.

З урахуванням рівня освіти в нашій державі, з огляду на те, що абсолютна більшість громадян, високі посадові особи держави і навіть учителі, що викладають українську мову, розмовляють на своєрідному «суржику», що містить суміш українських, російських та іноземних слів або міс­цеві говірки, визначення поняття «володіти державною мовою» здається не такою вже простою проблемою.

Викликає певне занепокоєння і спрощене ставлення окремих посадових осіб та громадян до питань застосуван­ня української мови у повсякденному й діловому житті громадян. Перш за все викликає здивування беззастережна вимога окремих представників влади про негайний перехід на спілкування українською мовою у державних установах і організаціях та на ведення українською мовою діловод­ства.

Пам'ятається, пропозицію автора цієї праці на одній із парад про те, що варто трохи зачекати з цим загальним переходом, а для початку організувати повсюдне вивчення державної української мови, оскільки таке спрощене став- лепня до мовної проблеми свідчить про неповагу до дер­жавної мови.

Життя показало, що без належного вивчення державної мови на практиці ми вже отримали щось схоже на «амери­канський» варіант англійської мови: своєрідні варіанти «одеського», «донецького», «закарпатського» й інших ва­ріантів української мови. Якщо так буде тривати й далі, то не виключено, що наші найближчі покоління не будуть мати уявлення про красиву літературну українську мову — мову Т. Г. Шевченка й інших класиків української літератури. І Іе випадково цією проблемою стурбовані вчені-філологи, зазначаючи, що вже на телебаченні «нефіксовані наукою зміни у вимові на маси українських текстів підходять до загрозливої межі» (Халимоненко Г. Що таке «Жицья дзі- дзіф» // Україна молода. — 2008. — № 57 (3331). — С. 9).

Стаття 13. Обов'язковість судових рішень

1. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

2. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'яз­ковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднанняминавсійтериторіїУкраїни. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

3. Судові рішення інших держав є обов'язковими до ви­конання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

4. Невиконання судових рішень тягне за собою відпо­відальність, установлену законом.

Як указувалося, тільки суд постановляє вирок у кримі­нальній справі й рішення у цивільній справі іменем держа­ви. Постановлення судового рішення ім'ям України надає судовим актам необхідний авторитет, унаслідок чого вони сприймаються усіма громадянами як оцінка самою держа­вою подій і дій, що були предметом розгляду в суді.

З урахуванням викладеного, законодавець установив, що судові рішення, що вступили в законну силу, обов'язкові до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, грома­дянами та юридичними особами на всій території України, при цьому встановив кримінальну відповідальність за не­виконання судового рішення.

Крім того, закон, (наприклад, стаття 217 ЦПК України) передбачає, що суд, який ухвалив рішення, може визна­чити порядок його виконання, надати відстрочку або роз­строчити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Раніше частиною 1 статті 382 КК України було перед­бачено, що умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню каралося штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або за- ііматися певною діяльністю на строк до трьох років. Час­тина 2 цієї статті передбачала, що ті ж дії, вчинені службо­вою особою, яка займає відповідальне або особливо відпо­відальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли іс­тотну шкоду державним чи громадським інтересам чи охоронюваним законом правам та інтересам фізичних або юридичних осіб, караються обмеженням волі до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років.

Таким чином, кримінальна відповідальність раніше була передбачена лише для службових осіб.

З прийняттям нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до статті 382 Кримінального кодексу Укра­їни внесені зміни та посилена відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, розширено коло суб'єктів цього злочину і стаття 382 КК України викладена в такій редакції:

«Стаття 382. Невиконання судового рішення

1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, по­станови суду, що набрали законної сили, або перешкоджан­ня їх виконанню —

карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбав­ленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, —

караються штрафом від семисот п'ятдесяти до однієї

тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає відповідаль­не чи особливо відповідальне становище, або особою, рані­ше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або и ісщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюв'аним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до вось­мі н років з позбавленням права обіймати певні посади або лиііматиея певною діяльністю на строк до трьох років.

4. Умисне невиконання службовою особою рішення Єв­ропейського суду з прав людини —

карається позбавленням волі на строк від трьох до вось­ми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Крім того, КК України передбачена кримінальна відпо­відальність за приховування майна, що підлягає конфіска­ції, або на яке накладено арешт або яке описано (стаття 388), ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавлен­ням волі (стаття 389), а також у вигляді обмеження свободи й у вигляді позбавлення волі (стаття 390).

Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. Напри­клад, згідно зі статтею 61 ЦПК України обставини, вста­новлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не до­казуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопору­шення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвале­но вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Особливий порядок встановлений для виконання судо­вих рішень інших держав, тобто рішень іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироків іноземних судів у кримінальних справах в частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішень іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що вступили в за­конну силу і підлягають визнанню і виконанню на терито­рії України відповідно до міжнародних договорів України.

Це питання регламентується Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» (ВВР, 2002, № 10, ст. 76). Рішення іноземного суду визна­ється та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами Украї­ни або за принципом взаємності за домовленістю з інозем­ною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Починаючи з 1992 року, продовжується робота з укла­дення міжнародних договорів із питань правових відносин та правової допомоги у цивільних і кримінальних справах. Такі договори закріплюють додаткові гарантії доступу до правосуддя громадян України в інших державах, забезпе­чують можливість співпраці судів, органів юстиції та пра­воохоронних органів нашої держави з відповідними іно­земними установами.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до при­мусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом терміну, що перевищує три роки, яке може бути пред'явлено до при­мусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими судами за місцем постійного або тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника, а якщо боржник не має по­стійного або тимчасового місця проживання або перебуван­ня (місцезнаходження) на території України або місце його постійного або тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) невідоме, за місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснен­ня сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про від­мову у задоволенні клопотання з цього питання. На під­ставі рішення іноземного суду та ухвали про надання до­зволу на його примусове виконання, що вступила в законну силу, відповідний суд України видає виконавчий лист, який направляється для виконання в порядку, встановленому законом.

Стаття 14. Право на оскарження

судового рішення 1. Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового

рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Згідно з частиною п'ятою статті 124 Конституції Укра­їни судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, ви­значеному процесуальним законом, у межах провадження у справі, в якому вони прийняті.

Виключне право перевірки законності та обґрунтованос­ті судових рішень має відповідний суд згідно з процесуаль­ним законодавством. Оскарження судових рішень, діяль­ності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи будь-яким іншим способом поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Органи, які вирішують питання про дисциплінарну від­повідальність та відповідальність за порушення присяги судді, законом не наділені повноваженнями оцінювати за­конність судового рішення. Органи суддівського самовря­дування, органи та посадові особи законодавчої і виконавчої влади також не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень, інакше це буде втручанням в діяль­ність суду.

Оскарження судових рішень допускається у випадках, порядку та на підставах, визначених законом. Оскарження постанов чи інших процесуальних актів суду, якими не завершується провадження у справі (про прийняття заяв і скарг до розгляду, про призначення судових засідань, про виклик осіб, про витребування документів та інших доказів тощо), не допускається, крім випадків, прямо передбачених процесуальним законом.

Прийняття до розгляду будь-якими особами чи органами, крім відповідного апеляційного або касаційного суду, заяв, у яких оскаржуються судові рішення, їх розгляд, витребу­вання від судів інформації про судові справи у зв'язку з такими заявами, направлення заяв судам, вимоги до суддів про встановлення контролю за розглядом справи судом чи суддею є порушенням незалежності та самостійності суду.

Таким чином, учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним зако­ном, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Згідно зі статтею 2 КПК України завданнями криміналь­ного судочинства є охорона прав і законних інтересів фі­зичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і за­безпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідаль­ності і жоден невинний не був покараний.

Перегляд вироків, постанов і ухвал суду, які не вступи­ли в законну силу, є формою перевірки їх законності і дає змогу виправляти допущені судами помилки, що сприяє виконанню зазначених завдань. З 29 червня 2001 року в Україні була проведена так звана мала судова реформа, в результаті чого двома Законами України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального Кодексу України» був установлений новий порядок перевірки вироків, по­станов і ухвал суду, які не вступили, так і тих, які вступи­ли в законну силу. Нині в законодавстві України перед­бачено два порядки перегляду вироків, постанов і ухвал суду, що не вступили в законну силу, — апеляційний та касаційний.

Порядок подачі апеляцій регламентується главою 29 КПК України. Зокрема, стаття 348 КПК України перед­бачає, що апеляцію мають право подати:

1. засуджений, його законний представник і захисник — у частині, що стосується інтересів засудженого;

2. виправданий, його законний представник і захис­ник — у частині мотивів і підстав виправдання;

3. законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, до якого застосована примусова міра виховного характеру — у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

4. законний представник і захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового за­ходу медичного характеру;

5. обвинувачений, щодо якого справу припинено, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;

6. обвинувачений, щодо якого справу направлено для додаткового розслідування, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав направлення спра­ви на додаткове розслідування;

7. цивільний відповідач або його представник — у час­тині, що стосується розгляду позову;

8. прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обви­нувальний висновок — в межах обвинувачення, яке під­тримував прокурор, що брав участь у розгляді справи судом першої інстанції;

9. потерпілий і його представник — у частині, що стосу­ється інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

10. цивільний позивач або його представник — у части­ні, що стосується розгляду позову;

11. особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12. інші особи у випадках, передбачених Кримінально- процесуальним Кодексом.

Апеляція подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову (стаття 349 КПК України). Апеляції на ухвалу чи постанову судді, винесену в порядку, перед­баченому статтями 52-5 (про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування), 165-2 (про обрання міри запобіжного заходу), 165-3 (про продовження строків три­мання під вартою), 177 (про проведення обшуку), 205 (про направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу) КПК України, подаються безпосередньо до апеляційного суду. Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції, якщо інше не передбачено КПК, може бути по­дана протягом п'ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, — в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.

Згідно зі статтею 354 КПК України подача апеляції на вирок, ухвалу чи постанову суду призупиняє вступ їх в за­конну силу і виконання за винятками, передбаченими за­коном, наприклад, подача засудженим апеляції на поста­нову суду з питання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 407 КПК України) не припиняє виконання постанови, її виконання призупиняється лише при подачі апеляції прокурором.

Відповідно до статті 355 КПК України до початку роз­гляду справи в апеляційному суді особа, яка подала апеля­цію, має право доповнити, змінити або відкликати її, а також подати свої заперечення на апеляцію іншого учас­ника судового розгляду.

Відповідно до статті 384 КПК України касаційні скарги на вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, які ви­несені ним як судом першої інстанції і не набрали законної сили, мають право подати особи, коло яких визначене в статті 348 КПК, тобто ті ж особи, які вправі оскаржити судові рішення в апеляційному порядку.

Касаційні скарги і подання на судові рішення зазначені в частині першій статті 383 КПК України, які не набрали законної сили, можуть бути подані протягом одного міся­ця з моменту проголошення вироку або оголошення ухва­ли або постанови, а засудженим, який утримується під вартою, — у той же строк із моменту вручення йому копії вироку чи постанови.

Зазначені два порядки оскарження рішень судів перед­бачені й нормами цивільно-процесуального законодавства. Так, згідно зі статтею 292 ЦПК України сторони та особи, що брали участь у справі, а також особи, які не брали участі в розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляцій­ному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Ухвала суду першої інстанції може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 293 ЦПК України, що цілком виправдано, оскільки в ході розгляду справи судом виносяться різні за своїми правовими наслідками ухвали, в тому числі й такі, які жодним чином не впливають на права учасників судового розгляду і не перешкоджають подальшому провадженню у справі. Однак і в разі, якщо ухвала окремо не підлягає оскарженню, заперечення проти цієї ухвали можуть бути включені в апеляційну скаргу при оскарженні рішення суду. Зокрема, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухва­ли суду першої інстанції щодо:

1. відмови у прийнятті заяви про видачу судового на­казу або скасування судового наказу;

2. забезпечення позову, а також скасування забезпечен­ня позову;

3. повернення заяви позивачеві (заявнику);

4. відмови у відкритті провадження у справі;

5. відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності;

6. передачі справи на розгляд іншому суду;

7. відмови поновити або продовжити пропущений про­цесуальний строк;

8. визнання мирової угоди за клопотанням сторін;

9. визначення розміру судових витрат;

10. внесення виправлень у рішення;

11. відмови ухвалити додаткове рішення;

12. роз'яснення рішення;

13. зупинення провадження у справі;

14. закриття провадження у справі;

15. залишення заяви без розгляду;

16. залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;

17. відхилення заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами;

18. видачі дубліката виконавчого листа;

19. поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання;

20. відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення спо­собу і порядку виконання рішення;

21. тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

22. оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;

23. примусового проникнення до житла;

24. звернення стягнення на грошові кошти, наявні на рахунках;

25. заміни сторони виконавчого провадження;

26. визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;

27. рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

28. повороту виконання рішення суду;

28-1) виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає вико­нанню;

29. відмови в поновленні втраченого судового прова­дження;

30. звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника.

Відповідно до статті 294 ЦПК України можна було по­дати протягом десяти днів з дня проголошення рішення заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, а протягом двадцяти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження можна було подати апеляційну скаргу. Зазначений порядок був установлений і для апеля­ційного оскарження ухвали суду, проте були визначені більш скорочені строки: п'ять днів — для подачі заяви, і десять днів — для подачі апеляційної скарги.

Після змін у тексті цієї статті зазначені питання вирі­шуються таким чином:

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції по­дається протягом п'яти днів з дня її проголошення. Якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановля­ється ухвала.

У той же час змінені вимоги до форми й змісту апеляцій­ної скарги (стаття 295 ЦПК України).

Апеляційна скарга подається у письмовій формі, в ній мають бути зазначені:

1. найменування суду, до якого подається скарга;

2. ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

3. ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

4. рішення або ухвала, що оскаржуються;

5. в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність уста­новлення обставин, які мають значення для справи, вна­слідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, не­правильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відпо­відно до встановлених судом обставин правовідносин);

6. нові обставини, які підлягають установленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування по­важності причин неподання доказів до суду першої інстан­ції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;

7. клопотання особи, яка подала скаргу;

8. перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає,

або представником такої особи.

До апеляційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо ці документи раніше не подавалися.

До апеляційної скарги додаються копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які бе­руть участь у справі.

Відповідно до частини другої статті 296 ЦПК України суд першої інстанції наступного дня після закінчення стро­ку на подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до апеляційного суду.

Стаття 324 ЦПК України передбачає, що сторони та осо­би, що брали участь у справі, а також особи, які не брали участі в розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку:

1. рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення й ухвали апеляційного суду, постановлені за результатами апеляційного розгляду;

2. ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 1, З,4,13,14,15,16,17,18,20,24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої статті 293 ЦПК України, після їх перегляду в апе­ляційному порядку й ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

При цьому підставами касаційного оскарження є не­правильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня набрання за­конної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.

Згідно зі статтею 185 КАС України сторони та особи, що брали участь у справі, а також особи, які не брали участі в розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції повністю або частково. Ухвали суду першої інстанції мо­жуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду повністю або частково у випадках, установ­лених цим Кодексом. Заперечення на інші ухвали можуть бути викладені в апеляційній скарзі на постанову суду першої інстанції.

Раніше статтею 186 КАС України передбачалося, що можна було подати заяву про апеляційне оскарження по­станови суду першої інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови, а потім протягом двадцяти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження подати апе­ляційну скаргу. Зазначений порядок також був установле­ний і для апеляційного оскарження ухвали суду, проте були передбачені більш скорочені строки: п'ять днів для подачі заяви і десять днів для подачі апеляційної скарги.

Одночасно з прийняттям Закону України «Про судо­устрій і статус суддів» до статті 186 КАС України і на цей час установлено такий порядок апеляційного оскарження постанов та ухвал адміністративних судів:

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів із дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цьо­го Кодексу, а також прийняття постанови в письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом де­сяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції по­дається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Якщо ухвалу було постановлено у письмовому проваджен­ні або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання ко­пії ухвали.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її по­дала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Одночасно викладена в новій редакції стаття 187 КАС України встановлює вимоги до апеляційної скарги, згідно з якими апеляційна скарга подається у письмовій формі та в ній зазначаються:

1) найменування адміністративного суду апеляційної інстанції, до якого подається скарга;

2. ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3. вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, до суду апеляційної інстанції;

4. обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, в чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права;

5. у разі необхідності — клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про витребування нових доказів, про виклик свідків тощо;

6. перелік матеріалів, які додаються.

В апеляційній скарзі зазначається, чи бажає особа взяти участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, чи просить суд розглянути справу за її відсутності.

Якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то в ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження, якщо цей документ не подавався раніше. В апеляційній скарзі зазначається дата її подання.

До апеляційної скарги додаються її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. До апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору, а також копії доданих до неї письмових матеріалів відпо­відно до кількості осіб, які беруть участь у справі. На цей час у частині першій статті 188 КАС України визначено, що суд першої інстанції через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до адміністративного суду апеляційної інстан­ції.

Безумовно, зазначені положення закону мають значно скоротити строки розгляду справ в апеляційному порядку. Цьому повинно посприяти і таке доповнення, згідно з яким, якщо подано апеляційну скаргу на ухвалу суду першої ін­станції, яка не перешкоджає провадженню у справі, тоді суд першої інстанції, не зупиняючи провадження, направ­ляє до адміністративного суду апеляційної інстанції апеля­ційну скаргу та копії матеріалів справи, що необхідні для розгляду такої скарги. Після закінчення апеляційного про­вадження всі матеріали цього провадження приєднуються до матеріалів адміністративної справи.

Стаття 211 КАС України надає право сторонам та особам, які брали участь у справі, а також особам, які не брали участі в розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та обов'язки, право оскаржити в касаційному порядку судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судо­ві рішення суду апеляційної інстанції повністю або частко­во. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апе­ляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної ін­станції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Касаційна скарга подається безпосередньо до адміністра­тивного суду касаційної інстанції протягом одного місяця з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апе­ляційної інстанції або з дня складання постанови в повному обсязі (стаття 212 КАС України).

Із наведеного випливає, що право на оскарження судово­го рішення є однією з гарантій захисту прав громадян. Однак слід зазначити, що чинні апеляційний та касаційний по­рядки оскарження судових рішень не в повній мірі забез­печують виконання цього завдання. Практика свідчить, що несумлінні сторони іноді вводять суд першої інстанції в оману, в результаті чого постановлене судом рішення фор­мально виглядає законним, а по суті таке рішення супере­чить закону й підлягає скасуванню. Однак ці сторони не оскаржують такі рішення, й ці незаконні по суті судові рі­шення не можуть бути скасовані (Жуковский А.Г. Судо- устройство Украиньї: история, теория и практика. — X.: Одиссей, 2009. — С. 152-157).

Стаття 15. Одноособовий та колегіальний розгляд справ

1. Справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, — коле­гією суддів, а також за участю народних засідателів і при­сяжних.

2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

3. У судах загальної юрисдикції функціонує автомати­зована система документообігу.

Персональний склад суду для розгляду конкретної спра­ви визначається автоматизованою системою документо­обігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг.

4. При визначенні персонального складу суду для роз­гляду конкретної справи автоматизованою системою до­кументообігу забезпечується врахування ступеня заванта­женості кожного судді, спеціалізації, а також вимог про­цесуального закону.

5. Положення про автоматизовану систему документо­обігу затверджується Радою суддів України за погоджен­ням з Державною судовою адміністрацією України з ура­хуванням специфіки спеціалізації судів.

Коментована стаття Закону не регламентує випадки і порядок розгляду справ колегіальним складом суду або суддею одноосібно, а встановлює принципи відносно чи­сельності суддів при розгляді справ судами. Тому ці питан­ня регламентуються нормами процесуального законодав­ства.

Відповідно до частини 1 статті 17 КПК України кримі­нальні справи розглядаються в суді першої інстанції одно­особово суддею, який діє від імені суду, за винятком ви­падків, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, які передбачають:

• кримінальні справи про злочини, за які законом пе­редбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний за­явив клопотання про такий розгляд;

• кримінальні справи про злочини, за які законом пе­редбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції роз­глядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Відповідно до частини четвертої статті 17 КПК України розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюється відповідно апеляційним і касаційним судами у складі трьох суддів. Розгляд справ у виключному поряд­ку здійснюється апеляційними й касаційними судами у складі не менше трьох суддів.

Статтею 18 ЦПК України встановлено, що цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособо­во суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

Цивільні справи у Верховному Суді України розгляда­ються колегіально. Також передбачений розгляд окремих цивільних справ колегією у складі одного судді і двох на­родних засідателів, зокрема це, згідно зі статтею 234 ЦПК України, цивільні справи:

1. обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, ви­знання фізичної особи недієздатною та поновлення цивіль­ної дієздатності фізичної особи;

2. визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголо­шення її померлою;

3. усиновлення;

4. надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

5. обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Статтею 24 КАС України передбачено:

Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії, розглядаються й вирішуються в окруж­ному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів.

Адміністративні справи розглядаються й вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи, поданим до початку судово­го розгляду, або з ініціативи судді в разі їх особливої склад­ності. У разі подання клопотання про колегіальний розгляд справи або відповідної ініціативи судді склад колегії суддів визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п'яти суддів.

Адміністративні справи, підсудні Київському апеля­ційному адміністративному суду як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів.

Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністра­тивному суду України як суду першої інстанції, розгляда­ються й вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України здійснюється колегіально.

На жаль, поняття розгляду справ судом присяжних поки має тільки декларативний характер, він ще не регламенто­ваний процесуальним законом.

Згідно зі статтею 16-2 КПК України у суді функціонує автоматизована система документообігу суду, що забезпе­чує:

1. об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кількості справ для кожного судді;

2. надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, учасниками процесу яких вони є;

3. централізоване зберігання текстів вироків, постанов, ухвал та інших процесуальних документів;

4. підготовку статистичних даних;

5. реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху;

6. видачу вироків, ухвал, постанов суду та виконавчих листів на підставі наявних у системі даних;

7. передачу справ до електронного архіву.

Кримінальні справи, скарги, подання та інші передба­чені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в авто­матизованій системі документообігу суду, яка здійснюєть­ся працівниками апарату відповідного суду в день їх над­ходження. До автоматизованої системи документообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження кримінальної справи, скарги, подання або іншого процесу­ального документа, прізвище особи, стосовно якої подані документи, та їх суть, прізвище (найменування) особи (ор­гану), від якого надійшли документи, прізвище працівни­ка апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про авто­матизовану систему документообігу суду, що затверджу­ється Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду кон­кретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідної кримі­нальної справи, скарги, подання чи іншого процесуального документа за принципом вірогідності, який ураховує кіль­кість справ, що знаходиться на розгляді у суддів, заборону брати участь у перевірці вироків, ухвал та постанов для судді, який брав участь в ухваленні вироку, ухвали та по­станови, про перевірку яких порушується питання, пере­бування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну їх повноважень. Справи розподіля­ються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначен­ня судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи до­кументообігу суду не допускається, крім випадків, установ­лених законом.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їх функціональними обов'язками.

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідаль­ність, установлену законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи до­кументообігу суду, в тому числі видачі вироків, ухвал, постанов суду та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів вироків, ухвал, постанов суду й інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних визначається Положенням про авто­матизовану систему документообігу суду.

Чинною редакцією статті 11-1ЦПК України передбачено:

У суді функціонує автоматизована система документо­обігу суду, що забезпечує:

1. об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді;

2. надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

3. централізоване зберігання текстів рішень, ухвал суду та інших процесуальних документів;

4. підготовку статистичних даних;

5. реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху;

6. видачу судових рішень та виконавчих листів на під­ставі наявних в автоматизованій системі документообігу суду даних щодо судового рішення та реєстрації заяви осо­би, на користь якої воно ухвалено;

7. передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги, подання та інші передбачені за­коном процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в авто­матизованій системі документообігу суду, яка здійснюєть­ся працівниками апарату відповідного суду в день надхо­дження документів. До автоматизованої системи докумен­тообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових докумен­тів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему до­кументообігу суду, що затверджується Радою суддів Укра­їни за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду кон­кретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних доку­ментів за принципом вірогідності, який ураховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішення для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лі­карняному, у відрядженні та закінчення терміну повно- ВЯЖбНЬ» Справи розподіляються з урахуванням спеціаліза­ції суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстрацій­них даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допус­кається, крім випадків, установлених законом.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату суду згідно з їх функціональними обов'язками.

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідаль­ність, установлену законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи до­кументообігу суду, в тому числі видачі судових рішень та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень, ухвал та інших проце­суальних документів, надання інформації фізичним і юри­дичним особам, підготовки статистичних даних визнача­ється Положенням про автоматизовану систему докумен­тообігу суду.

Аналогічно функціонування автоматизованої системи документообігу суду регламентується статтею 2-1 Госпо­дарського процесуального кодексу України (ВВР, 1992, № 6, ст. 56) (далі — ГПК України), якою встановлено:

У господарських судах є автоматизована система доку­ментообігу, що забезпечує:

1. об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді;

2. надання учасникам господарського процесу інформа­ції про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

3. централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4. підготовку статистичних даних;

5. реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху;

6. видачу судових рішень та наказів господарського суду на підставі наявних в автоматизованій системі документо­обігу даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

7. передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги та інші передбачені законом про­цесуальні документи, що подаються до господарського суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в авто­матизованій системі документообігу суду, яка здійснюєть­ся працівниками апарату відповідного суду в день надхо­дження документів. До автоматизованої системи докумен­тообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони по справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових докумен­тів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему до­кументообігу суду, що затверджується Радою суддів Укра­їни за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду кон­кретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних доку­ментів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушу­ється питання, перебування суддів у відпустці, на лікарня­ному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автома­тизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов'язками.

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідаль­ність, установлену законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи до­кументообігу суду, в тому числі видачі судових рішень та наказів господарського суду, передачі справ до електрон­ного архіву, зберігання текстів судових рішень, ухвал та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду».

Законом України № 1475-УІ (1475-17) від 5 червня 2009 року КАС України був доповнений статтею 15-1 про авто­матизовану систему документообігу суду, згідно з якою в адміністративних судах функціонує автоматизована систе­ма документообігу суду, що забезпечує:

1. об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кількості справ для кожного судді;

2. надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ щодо них;

3. централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4. підготовку статистичних даних;

5. реєстрацію вхідної та вихідної кореспонденції та ета­пів її руху;

6. розподіл справ між суддями;

7. видачу судових рішень та виконавчих листів на під­ставі наявних у системі даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

8. передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги, подання та інші передбачені за­коном процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в авто­матизованій системі документообігу суду, яка здійснюєть­ся працівниками апарату відповідного суду в день надхо­дження документів. До автоматизованої системи докумен­тообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документа, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових докумен­тів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему до­кументообігу суду.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду кон­кретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних доку­ментів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають на розгляді в суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випад­ків, установлених законом. Голова суду несе персональну відповідальність за забезпечення дотримання в судах по­рядку розподілу судових справ між суддями, передбачено­го цією статтею.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов'язками.

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідаль­ність, установлену законом.

Статтею 15-1 КАС України було передбачено, що порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, у тому числі видачі судових рішень та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних докумен­тів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що за­тверджується Державною судовою адміністрацією України.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» перед­бачено, що положення про автоматизовану систему доку­ментообігу затверджується Радою суддів України за пого­дженням із Державною судовою адміністрацією України.

Стаття 16. Символи судової влади

1. Символами судової влади є державні символи Укра­їни — Державний Герб України і Державний Прапор Ук­раїни.

2. Суддя здійснює правосуддя в мантії та з нагрудним знаком. Зразки мантії та нагрудного знака затверджують­ся Радою суддів України.

Символами судової влади є державні символи Украї­ни — Державний Герб України і Державний Прапор Укра­їни, порядок використання яких у приміщеннях судів встановлюється законом відповідно до вимог статті 20 Кон­ституції України. Суддя відправляє правосуддя в мантії, на якій кріпиться суддівський нагрудний знак встановле­ного зразка. Зразки мантії та нагрудного знака затверджує Рада суддів України.

Історики стверджують, що з країн Сходу, зокрема Ки­таю, почалося дотримання певних ритуалів і церемоній при делегуванні правителям повноважень на управління дер­жавою. Це дійство супроводжувалося передачею правителю певних речей, які символізували наявність державної вла­ди у власника таких речей.

Шанування влади властиве й європейським країнам, у тому числі Україні. При сходженні київських князів на престол на них надягали діадему або корону і передавали скіпетр, які були першими символами влади. Символами гетьманської епохи були хоругва, бунчук, булава і печатка, а пізніше також прапор, пірнач, литаври і значки.

Україна нині є незалежною державою і дотримує тради­ції наділяти осіб, уповноважених виконувати державні функції, певними речами, які символізують наявність вла­ди. Державні символи — це встановлені законом відмітні ознаки держави, які уособлюють її суверенітет і самобут­ність, у тому числі Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

Становлять інтерес події, пов'язані з питаннями затвер­дження Державного Прапора нашої країни. 24 липня 1990 року вперше в новітній історії України за постановою Пре­зидії Київської міської Ради народних депутатів перед бу­дівлею Київської міськради офіційно було піднято синьо- жовтий національний прапор України. Ця подія майже на рік випередила дату проголошення незалежності нашої країни — 24 серпня 1991 року, а в 2000 році отримала ста­тус державного свята — День національного прапора. Потім 18 вересня 1991 синьо-жовтий прапор був офіційно узако­нений постановою Президії Верховної Ради України № 1567-ХІІ, в якій було передбачено: «До прийняття Кон­ституції України дозволити в протокольних заходах ви­користовувати синьо-жовтий прапор».

Як і в багатьох інших держав світу, кольори українсько­го прапора не мають офіційного пояснення. Неофіційно їх трактування змінювалося з часом і залежало від смаків сучасників та їх політичних поглядів, хоча традиційно синій колір символізує безхмарне небо, а жовтий — поля пшениці.

Державний Прапор України був затверджений постано­вою Верховної Ради України від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України», він складається з двох рівно­великих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, зі співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. Питання про Державний Прапор України регламентовано у статті 20 Конституції України, що передбачає: «Держав­ний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизон­тальних смуг синього і жовтого кольорів».

Відповідно до статті 20 Конституції України великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запо­розького законом, що приймається не менш як двома тре­тинами від конституційного складу Верховної Ради Укра­їни. Головним елементом великого Державного Герба Ук­раїни є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Оскільки до цього часу великий Державний Герб Укра­їни не затверджений, як Державний Герб України викорис­товується головний елемент великого герба України — три­зуб (малий Державний Герб України), про що було при­йнято постанову Верховної Ради України від 19 лютого 1992 року «Про Державний герб України».

В Україні існують також окремі символи, які можуть належати носіям однієї з трьох гілок влади. Наприклад, у Президента України є президентський штандарт, який вноситься в зал, у якому перебуває Президент під час ви­конання державних функцій, на офіційних заходах Пре­зидент повинен надягати нагрудний знак, символом влади Президента є також булава, а документи за його підписом скріплюються срібною гербовою печаткою. Народним де­путатам видаються нагрудні знаки. Тому певні символи влади є й у носіїв третьої влади — суддів, символами судо­вої влади є Державні символи України — Державний Герб України і Державний Прапор України.

Разом із тим, частина 2 статті 16 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та стаття 10 Закону України «Про Конституційний Суд України» вказують, що ці дер­жавні символи — не єдині символи суддівської влади, оскільки положення про те, що суддя відправляє право­суддя в мантії та з нагрудним знаком, свідчить про те, що мантія і нагрудний знак теж є символами влади суддів.

Одягання суддями мантій є західноєвропейською тра­дицією, яка походить із тих часів, коли суд вершили свя­щеники, вони в усі часи надягали мантії, а тому при пере­дачі функцій відправлення правосуддя світським суддям до них перейшло використання мантії як атрибута судової влади.

Слід зазначити, що судді не у всіх європейських країнах при відправленні правосуддя одягалися в мантії, напри­клад, у дореволюційній Росії судді відправляли правосуддя в спеціальному форменому одязі.

Опис і зразки мантії та суддівського нагрудного знака в Україні вперше були затверджені постановою Президії Верховної Ради України № 3592 від 15 листопада 1993 року « Про описи і зразки мантії та службового обмундирування суддів України», якою передбачалося:

• мантія суддів України виготовляється з тонкої вов­няної тканини чорного кольору без підкладки, силует тра­пецієподібний, довгий рукав напівреглан з оздоблювальною атласною смужкою чорного кольору завширшки 2 санти­метри знизу, застібка на три ґудзики. На горловині і краю борту оздоблювальна атласна смужка чорного кольору за­вширшки 5 сантиметрів. Довжина мантії має бути такою, щоб відстань від підлоги до нижнього краю мантії станови­ла 28 сантиметрів;

• нагрудний знак судді України виготовляється з мета­лу сірого кольору. У центрі знака розташований радіально- рифлений чотирикутник з круглою накладною сферичною поверхнею з зображенням терезів, покритий блакитною емаллю. Чотирикутник обрамлений вінком з оливкових гілок, у верхній частині якого знаходиться тризуб з жовто­го металу. У нижній частині вінка розташована двоколірна смужка — бант жовтого і блакитного кольору, виготовлена з емалі. Кріплення знака гвинтове. Діаметр — 50 міліметрів. Товщина з накладними елементами 5 міліметрів. Знак має чотиризначний номер. Знак носять на мантії та на костюмі.

Взагалі-то питання про те, яким чином і ким має бути визначено, які мантії повинні носити судді, належним чи­ном не вирішено. Практично мантії суддів судів усіх спеці­алізацій та інстанцій шиються за однаковим зразком і відрізняються тільки кольором тканини: судді всіх судів відправляють правосуддя у мантіях чорного, судді Верхов­ного Суду України — темно-червоного, судді Конституцій­ного Суду України — бордового, судді Вищого адміністра­тивного суду України — синього кольору. При цьому колір мантій окремих суддів означає лише більш високий статус судів, в яких вони відправляють правосуддя. Оскільки всі судові рішення ухвалюються судами іменем України, іден­тичність мантій підкреслює те, що будь-який суддя неза­лежно від свого матеріального стану, соціального походжен­ня й інших обставин є рівним носієм суддівської влади.

Для Конституційного Суду не визначено, хто повинен затвердити зразок мантії, однак установлено, що опис і форма нагрудного знака судді затверджуються Верховною Радою України. Форму та опис мантії і нагрудного знака суддів судів загальної юрисдикції раніше відповідно до За­кону України «Про статус суддів» (ВВР, 1993, № 8, ст. 56) мав затверджувати Кабінет Міністрів України, а відповідно до Закону України «Про судоустрій України» (ВВР, 2002, № 27-28, ст. 180) — Рада суддів України. Оскільки закон про судоустрій був прийнятий пізніше, застосовувалися саме його норми, протягом 2003-2004 років Радою суддів України було затверджено зразки мантій і нагрудних знаків суддів.

Практика засвідчила, що вказаний зразок мантії не зо­всім зручний у роботі: виготовлена з вовняної тканини з синтетичною підкладкою мантія явно не підходить для користування влітку при високій температурі повітря. Ця обставина має бути врахована Радою суддів України при затвердженні нового зразка мантії суддів. Невід'ємним атрибутом судді під час виконання посадових обов'язків є нагрудний знак. Судді судів однієї юрисдикції мають одна­кові нагрудні знаки.

Наявність нагрудного знака в особи, яка відправляє правосуддя, свідчить про наявність у неї достатніх на те повноважень. Якщо у судді немає нагрудного знака, можна оскаржувати його повноваження і легітимність прийнятих ним рішень. Нагрудний знак не тільки демонструє наяв­ність влади відправляти правосуддя, а й є атрибутом, який дисциплінує і змушує підкорятися волі його власника. Разом із тим, є закономірним, що його наявність на одязі судді може мати місце виключно під час виконання функцій судді, тобто держави, на виконання яких він уповноваже­ний, а саме на відправлення правосуддя.

Рішенням ради суддів України від 3 червня 2004 року був затверджений також і додатковий символ судової влади. Цей офіційний символ називається «Феміда — богиня пра­восуддя» і використовується на грамотах, вітальних листах, друкованій, інформаційній, сувенірній продукції, в кіно-, відео- та фотоматеріалах судів. До атрибутів, які викорис­товуються в судочинстві, можна зарахувати суддівський молоток, який запозичений з американського судового про­цесу, однак якщо він навіть і використовується, то це не передбачено чинним процесуальним законодавством.

Існують атрибути, які символізують наявність влади суддів і є невід'ємними елементами судочинства, і тим не менш, вони не завжди закріплені на нормативному рівні. Це традиції, що склалися в судочинстві протягом багатьох років. Наприклад, існують на практиці традиції, згідно з якими всі учасники судового процесу повинні дотримува­тися правил поведінки в суді, підкорятися розпорядженням головуючого і слухатися судового розпорядника.

Крім того, є традицією проявляти пошану й повагу до суду, підкоряючись загальновідомому «Встати! Суд іде!», крім того, нарівні з виявом пошани до суду, коли до зали заходять і виходять судді, а присутні на засіданні встають, цей момент є виховним.

Атрибутом суддівської влади є також особлива форма звертання до суду. Як правило, використовуються дві фор­ми «Шановний суд» і «Ваша честь». У конституційному судочинстві правила звертання до суду і поведінки учасни­ків виробництва під час засідання закріплені в Регламенті Конституційного Суду України. Зокрема, пунктом 39 Рег­ламенту встановлені правила етикету на пленарних засі­даннях Конституційного Суду України. У ньому зазначено, що пленарні засідання Конституційного Суду України про­водяться в урочистій обстановці, при вході суддів Консти­туційного Суду України в зал засідань, а також при їх ви­ході із залу всі присутні встають. Установлено, що формами звертання до Конституційного Суду України, головуючому на пленарному засіданні, суддів Конституційного Суду України є, відповідно, слова: «Високий Суд», «Ваша честь», «Шановний головуючий», «Шановний суддя».

Більше того, щоб підкреслити урочистість процесу від­правлення правосуддя, Регламент Конституційного Суду України зобов'язує учасників при звертанні один до одного, до учасників конституційного провадження, а також при посиланні на цих осіб у виступах використовувати слова: «Шановна сторона», «Шановний представник сторони», «Шановний свідок», «Шановний експерт» тощо, у звертан­ні може називатися прізвище відповідного учасника кон­ституційного провадження або його ім'я та по батькові.

Прояв пошани до суддів має бути не лише нормою, за­кріпленою в тому чи іншому нормативному акті, а й бути внутрішнім ставленням особи до суду, до судді як до носія судової влади. Без цього дотримання формальної вимоги може бути навіть зайвим, бо можна образити людину і над­мірною шанобливістю. І все ж таки здається очевидним, що коли особа звертається за захистом своїх порушених прав до суду як до найвищої інстанції, вона повинна поважати суд і поважати його рішення, а це вже завдання не тільки самих суддів, а й суспільства.

Одним з елементів наділення особи владою і повнова­женнями виконувати державні функції є приведення такої особи до присяги. Суддя перед вступом на посаду вперше підписує урочисту присягу.

Із часів давньої Греції вважалося, що клятва є основою демократії, оскільки правитель, суддя і приватна людина становлять сутність державного порядку, кожен із них складає клятву вірності. Поява правового інституту при­сяги викликана релігійним обрядом, яким скріплялося урочисто прийняте особою зобов'язання, в основі його лежав страх перед невидимою силою, яка може покарати особу в разі недотримання нею присяги.

Присяга судді за часів Київської Русі була одночасно зобов'язанням суддів судити по праву і формою достовір­ності доказів у цивільному й кримінальному судочинстві. Нині присяга судді має виключно правове значення, тим більше, що вона служить механізмом морального стриму­вання. Не тільки судді під час здійснення правосуддя пере­бувають під присягою. У найбільш суспільно важливому цивільному судочинстві прийнято приводити до присяги свідків, експертів, інших учасників процесу, які дають свідчення. Учасники інших процесів попереджаються про можливість настання відповідальності за неправдиві свід­чення.

Таким чином, інститут судової присяги має дві сторони: з одного боку, суддя, обіймаючи посаду професійного судді, складає присягу, якою зобов'язується керуватися виключ­но законом і бути справедливим у будь-якому судовому процесі, в якому він буде виступати як суддя, а з іншого — учасники процесу також мають гарантувати, що будуть сумлінними і будуть надавати суду достовірну інформацію, на підставі якої суддя, керуючись законом, зможе винести справедливе рішення.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що, незважаючи на наявність формальних і неформальних атрибутів суддівської влади, найголовнішим символом і непохитної традицією суддівської влади в усі часи були, є і залишаються: ввічливість, неупередженість і законослух­няність самих суддів.

РОЗДІЛ II СУДИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Г л з в э 1

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СИСТЕМИ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Стаття 17. Система судів загальної юрисдикції

1. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територі- альності, спеціалізації та інстанційності.

2. Систему судів загальної юрисдикції складають:

   1. місцеві суди;

   2. апеляційні суди;

   3. вищі спеціалізовані суди;

   4. Верховний Суд України.

3. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціа­лізовані суди.

4. Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпе­чується:

єдиними засадами організації та діяльності судів;

єдиним статусом суддів;

обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, ви­значених законом;

забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права;

обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

єдиним порядком організаційного забезпечення діяль­ності судів;

фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

вирішенням питань внутрішньої діяльності судів орга­нами суддівського самоврядування.

Ще у 2004 році автор цього коментаря вважав найбільш доцільною і практичною (Жуковский А.Г. Закон Украины « О судоустройстве Украины »: Комментарий. — X.: Одиссей, 2004. — С. 45-46) таку схему організації судів: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Вер­ховний Суд України.

Здавалося, така структура судових органів України створила б єдину й рівноправну мережу судів, забезпечила б рівні умови для захисту прав і законних інтересів як фі­зичних, так і юридичних осіб, і така структура не суперечи­ла б вимогам Конституції України.

На думку автора, це усунуло б існуючу на практиці не­рівність загальних і спеціалізованих судів у питаннях ор­ганізації їх роботи та їх фінансування, хоча й тоді Закон проголошував, що єдність системи судів загальної юрис­дикції забезпечується єдиними принципами організації та діяльності судів.

На практиці створення для окремих судів явних приві­леїв не тільки дискредитувало інші суди, а й завдало шко­ди загальним принципам судочинства в країні. Ще тоді висловлювалася пропозиція про створення Вищих кримі­нального і цивільного спеціалізованих судів.

Частина друга статті 17 Закону України « Про судоустрій і статус суддів» за принципами територіальності, спеціалі­зації та інстанційності встановила саме таку систему судів загальної юрисдикції та визначила засади забезпечення єдності системи судів загальної юрисдикції.

Стаття 18. Спеціалізація судів

загальної юрисдикції

1. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на роз­гляді цивільних, кримінальних, господарських, адміні­стративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

2. У судах загальної юрисдикції може запроваджувати­ся спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ.

Відповідно до Конституції України в системі судів за­гальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізова­ні суди окремих судових юрисдикцій, тобто суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримі­нальних, господарських, адміністративних справ, спррв про адміністративні правопорушення.

У судах різних судових юрисдикцій може запроваджу­ватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних катего­рій справ цієї юрисдикції. Спеціалізація судів загальної юрисдикції — питання, яке обговорюється не один рік і не залежить від системи судового устрою в країні. Ряд юристів вважають, що введення спеціалізації благотворно позна­читься на здійсненні правосуддя. Разом із тим, на практи­ці це питання не може бути вирішене однозначно. Спеціа­лізованими судами є господарські, адміністративні й інші суди, визначені як спеціалізовані суди, спеціалізація за­кладена в організації їх роботи й діяльності. Складніше вирішити ці питання в загальних судах, оскільки в багатьох судах відсутні кадрові, матеріальні й інші можливості для вирішення цього питання: не може бути впроваджена спе­ціалізація в суді загальної юрисдикції, що налічує три-чо- тири судді, а таких судів в Україні, особливо в сільській місцевості, більшість.

Останнім часом у низці великих судів, наприклад, у рай­онних судах міст Києва й Одеси введена спеціалізація з розгляду кримінальних і цивільних справ. Наприклад, у Київському районному суді м. Одеси створено дві колегії: з розгляду кримінальних справ у складі 8 суддів і з розгля­ду цивільних та адміністративних справ у складі 15 суддів, що вже позитивно позначилося на організації розгляду судових справ.

Слід зазначити, що позиція законодавчого органу з пи­тань організації судової діяльності в країні відрізняється крайньою непослідовністю.

Перш за все ця непослідовність позначається в питаннях утворення та ліквідації судів, про що докладніше викладе­но у коментарі до статті 19 цього Закону.

Стаття 19. Порядок утворення і ліквідації судів загальної юрисдикції

1. Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідову­ються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищо­го спеціалізованого суду.

2. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і ста­тус суду визначаються з урахуванням принципів терито- ріальності, спеціалізації та інстанційності.

3. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судів, потреба поліпшити доступність правосуддя або зміна адміністративно-тери­торіального устрою.

4. Кількість суддів у суді визначається Державною су­довою адміністрацією України за поданням Міністра юс­тиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу робо­ти суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповід­ного вищого спеціалізованого суду.

Наприклад, Указом Президента України № 811/2010 від 12 серпня 2010 року були ліквідовані Житомирський апеляційний господарський суд, Запорізький апеляційний господарський суд, Київський міжобласний апеляційний господарський суд, Луганський апеляційний господар­ський суд та утворено Рівненський апеляційний господар­ський суд. Цим же Указом була визначена територіальна юрисдикція апеляційних господарських судів і затвердже­на мережа господарських судів України.

Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіаль- ності, спеціалізації та інстанційності. Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утриман­ня судів.

При цьому виникає питання, на яке навряд чи можна знайти аргументовану відповідь: чому організацією судової діяльності має займатися саме Міністерство юстиції Укра­їни (далі — Мін'юст), яке згідно з Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не займається організаційним забезпеченням діяльності судів та іншими питаннями су­доустрою?

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577, Мін'юст є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Укра­їни. Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації дер­жавної правової політики.

Міністерство в установленому порядку в межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають із загально­визнаних норм міжнародного права та міжнародних дого­ворів України, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України.

Основними завданнями Мін'юсту є:

• забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС;

• підготовка пропозицій щодо проведення правової реформи, сприяння розвитку правової науки;

• забезпечення захисту прав і свобод людини і грома­дянина у визначеній сфері;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення законо­давства, його систематизація;

• розробка проектів нормативно-правових актів та між­народних договорів України з правових питань, проведен­ня правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів;

• планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, координація нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади та контроль за провадженням такої ді­яльності;

• координація роботи з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодав­ства ЄС;

• організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;

• організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану;

• розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду.

Таким чином, з тексту самого Положення про Міністер­ство юстиції України вбачається, що міністерство не має жодного стосунку до діяльності судів, крім надання екс­пертних висновків його експертними установами за поста­новами та ухвалами судів.

Як зазначено в цій статті Закону, кількість суддів у суді визначається Міністром юстиції України за поданням Дер­жавної судової адміністрації України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з ураху­ванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затвердже­них у Державному бюджеті України на утримання судів.

У той же час, разом із прийняттям цього Закону внесені зміни до статті 22 Бюджетного кодексу України (ВВР, 2001, № 37-38, ст. 89), і головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, можуть бути ви­ключно органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів Укра­їни забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, суди загальної юрис­дикції, Державна судова адміністрація України; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, а також спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук Укра­їни, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, в особі їх керівників, тобто суди загальної юрис­дикції і Державна судова адміністрація України самостій­но розпоряджаються виділеними їм бюджетними коштами, а Міністерство юстиції України не має до цього стосунку.

Тому, згідно зі статтею 41 Бюджетного кодексу України, при розгляді проекту закону про Державний бюджет Укра­їни в першому читанні в обговоренні цього питання беруть участь представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій та груп, народні депутати України, представники Кабінету Міністрів України та Рахункової палати, а в частині щодо фінансування судів та інших ор­ганів і установ судової системи — Голова Державної судової адміністрації України, а участь Міністерства юстиції Укра­їни в обговоренні зазначеного питання не передбачена.

Таким чином, у цьому випадку й у новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» знову вкралася колишня помилка — визначати кількість суддів у суді доручається органу, який не має до цього стосунку, було б більш логіч­ним передбачити, що кількість суддів визначається Дер­жавною судовою адміністрацією України за погодженням із Міністерством фінансів України.

Стаття 20. Порядок призначення суддів на адміністративні посади

1. Адміністративними посадами в суді вважаються по­сади голови суду та заступника (заступників) голови суду.

2. Голова місцевого суду, його заступник, голова апеля­ційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізо­ваного суду, його заступники призначаються на посади строком на п'ять років із числа суддів цього суду та звіль­няються з посад Вищою радою юстиції за поданням відпо­відної ради суддів.

Суддя не може обіймати одну адміністративну посаду відповідного суду більш як два строки підряд.

3. Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обираються на посади і звільня­ються з посад Пленумом Верховного Суду України у по­рядку, встановленому цим Законом.

4. Призначення судді на адміністративну посаду без до­держання вимог цього Закону не допускається.

5. Перебування судді на адміністративній посаді в суді не звільняє його від здійснення повноважень судді відпо­відного суду, передбачених цим Законом.

6. Звільнення судді з адміністративної посади не при­пиняє його повноважень судді. Звільнення з посади судді, а також закінчення строку, на який суддю призначено (об­рано) на адміністративну посаду в суді, припиняє здійснен­ня ним повноважень на адміністративній посаді.

До прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» частиною п'ятою статті 20 Закону України «Про судоустрій України» було передбачено, що голова суду, за­ступник голови суду призначалися на посаду терміном на п'ять років з числа суддів і звільнялись з посади Президен­том України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищо­го спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекоменда­ції відповідної ради суддів).

Закон передбачав раніше, передбачає й тепер, що пере­бування судді на адміністративній посаді не звільняє його від виконання повноважень судді відповідного суду, звіль­нення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді, однак припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді.

Раніше порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад був регламентований Положенням про порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) та звільнення з цих посад, за­твердженим Указом Президента України від 10 грудня 2003 року № 1425/2003, зі змінами, внесеними Указом Прези­дента України від 29 березня 2004 року № 372/2004.

Відповідно до цього Положення пропозиції щодо канди­датур суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції, в разі відкриття вакансії, протягом 10 днів з цієї дати вносили:

• голова апеляційного суду — Голові Верховного Суду України щодо кандидатур на адміністративні посади в міс­цевих загальних судах;

• голова апеляційного спеціалізованого суду — голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандида­тур на адміністративні посади в місцевих господарських, адміністративних судах;

• голова вищого спеціалізованого суду — Голові Верхов­ного Суду України щодо кандидатур на адміністративні посади у вищому спеціалізованому суді.

Датою відкриття вакансії на адміністративну посаду в суді вважалися:

• дата видання Указу Президента України або прийнят­тя постанови Верховної Ради України про звільнення з посади судді, який займав відповідну адміністративну по­саду, або дата видання Указу Президента України про звільнення судді з відповідної адміністративної посади;

• дата видання Указу Президента України про створен­ня нового суду;

• дата закінчення терміну повноважень на адміністра­тивній посаді особи, обраної (призначеної) уповноваженим органом до набрання чинності Закону України «Про судо­устрій України ».

Після надходження від голови апеляційного суду про­позиції щодо кандидатури на адміністративну посаду та відповідних матеріалів Голова Верховного Суду України (голова відповідного вищого спеціалізованого суду) направ­ляє їх не пізніше 10 днів з дати отримання до Ради суддів України (ради суддів відповідного спеціалізованого суду) для узгодження. Зазначені посадові особи в разі встанов­лення неповноти матеріалів або незгоди із запропонованою кандидатурою в 10-денний термін повертали матеріали голові апеляційного суду, який вніс пропозицію. Голова апеляційного суду в 10-денний строк повторно вносив до­повнені матеріали або пропозицію щодо іншої кандидатури.

При наявності вакансії на адміністративну посаду в апеляційному суді питання щодо кандидатур на цю посаду не пізніше 10 днів з дати відкриття вакансії вирішував Голова Верховного Суду України (щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду). Зазначені посадові особи не пізніше 15 днів з цієї дати на­правляли матеріали щодо таких кандидатур для узгоджен­ня до Ради суддів України (ради суддів відповідного спеці­алізованого суду).

У разі відкриття вакансій першого заступника, заступ­ників голови вищого спеціалізованого суду пропозиції щодо кандидатур на ці посади з числа суддів даного суду вносив не пізніше 10 днів з дати відкриття вакансії голова відпо­відного вищого спеціалізованого суду і не пізніше 15 днів з цієї дати направляв матеріали відносно таких кандидатур для узгодження до ради суддів відповідного спеціалізова­ного суду.

Питання щодо кандидатури на посаду голови вищого спеціалізованого суду вирішувалося не пізніше 10 днів з дати відкриття вакансії Головою Верховного Суду України. Він не пізніше 15 днів з цієї дати направляв матеріали щодо цієї кандидатури для узгодження до відповідної ради суд­дів.

Рада суддів України (рада суддів спеціалізованого суду) розглядала матеріали щодо кандидатури на адміністратив­ну посаду, спрямовані Головою Верховного Суду України (головою вищого спеціалізованого суду), і приймала не пізніше 10 днів з дня їх надходження рішення про дачу рекомендації або про відмову в ній.

Про дату засідання Ради суддів України (ради суддів спеціалізованого суду), на якому розглядалися такі мате­ріали, письмово повідомлялися Державна судова адміні­страція України та Вища рада юстиції. Зазначені органи мали право через свого представника на засіданні Ради суддів України (ради суддів спеціалізованого суду) або письмово представити щодо кандидатури свою думку, яка мала рекомендаційний характер.

У разі прийняття Радою суддів України (радою суддів спеціалізованого суду) рішення про відмову в дачі рекомен­дації кандидату Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалізованого суду) міг запропонувати, із зазна­ченням мотивів, розглянути матеріали стосовно того ж кандидата повторно на першому черговому засіданні Ради.

Якщо Рада суддів України (рада суддів спеціалізованого суду) повторно підтверджувала своє рішення про відмову в дачі рекомендації кандидату, у викладеному вище порядку повинна була бути запропонована інша кандидатура.

Голова Верховного Суду України (голова вищого спеці­алізованого суду) не пізніше 7 днів з дати прийняття відпо­відного рішення Радою суддів України (радою суддів спе­ціалізованого суду) вносили подання Президенту України про призначення кандидата на адміністративну посаду у відповідному суді.

При виявленні обставин, які перешкоджали призначенню, Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалі­зованого суду) із зазначенням мотивів відкликав матеріали про призначення на адміністративну посаду, направлені на розгляд Ради суддів України (ради суддів спеціалізованого суду), або подання, внесене Президентові України, якщо Президент України не видав відповідний указ.

Матеріали щодо кандидатів для призначення на адміні­стративні посади розглядала і проводила з ними співбесіди в Адміністрації (Секретаріаті) Президента України Комісія з питань попереднього розгляду і підготовки пропозицій щодо призначення на адміністративні посади в судах. За результатами розгляду та проведення співбесід зазначена комісія давала висновок про можливість призначення кан­дидата на відповідну адміністративну посаду.

Якщо під час вивчення матеріалів або проведення спів­бесіди з кандидатом виникали питання, які потребують додаткової перевірки, то після її проведення питання ііо- вторно вносилося на розгляд комісії на першому черговому засіданні. Висновок Комісії додавався до матеріалів щодо кандидата і разом із проектом указу подавався на розгляд Президенту України. За наявності обставин, які перешко­джають призначенню, матеріали поверталися відповідним посадовим особам, які пропонували і погоджували іншу кандидатуру у порядку і строки, зазначені вище.

Суддя звільнявся з адміністративної посади Президен­том України в разі закінчення строку повноважень на цій посаді, припинення повноважень на посаді судді, переве­дення на роботу на посаду судді до іншого суду, грубого порушення посадових обов'язків або відмови судді обійма­ти адміністративну посаду.

Здавалося б, після затвердження Президентом України відповідного Положення про порядок призначення суддів на адміністративні посади, порядок такого призначення врегульовано, і на практиці не повинно було виникати будь- яких проблем. Але це зовсім не так, простий підрахунок засвідчує, що надходження матеріалів на кандидатів до Адміністрації (пізніше — Секретаріат) Президента України відбівалося кілька місяців, подальший їх рух не був обме­жений будь-якими строками, практично призначення судді на адміністративну посаду, як правило, займало близько 1,5 року.

Положення частини п'ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначалися на посаду і звільня­лися з посади Президентом України, втратило силу, оскіль­ки рішенням Конституційного Суду України № 1-рп/2007 від 16 травня 2007 року визнано таким, що не відповідало Конституції України (було неконституційним).

Визнавши неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій України», Кон­ституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулюва­ти питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення їх із цієї посади.

На той момент в Україні виникла гостра політична криза, Верховна Рада України не мала повноважень, на­явна в той час парламентська більшість зробила спробу вирішити питання про призначення судді на посаду голо­ви суду, заступника голови суду та звільнення їх із цієї посади не в законодавчому порядку, як це рекомендував Конституційний Суд України, а шляхом прийняття по­станови від ЗО травня 2007 року «Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звіль­нення з цих посад».

За існуючої на той момент обстановки Рада суддів Укра­їни 31 травня 2007 року прийняла рішення, згідно з яким призначення судді на посаду голови суду, заступника голо­ви суду та звільнення їх із цих посад має проводитися Радою суддів України.

Згодом і це рішення Ради суддів України Конституцій­ним Судом України було визнано неконституційним.

Однак це не означало і не означає, що судді, призначені на адміністративні посади в суді до прийняття Закону Укра­їни «Про судоустрій і статус суддів» утрачали свої повно-

ВЯЖ6ННЯ>

Відповідно до пункту 5 розділу XIII «Перехідні поло­ження» голови судів та їх заступники, призначені на по­сади голови суду або заступника голови суду до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження голови суду, заступника голови суду до закінчення строку , на який їх призначено.

Судді, які виконують обов'язки голови суду, в разі від­сутності останнього, продовжують виконувати такі обов'­язки до призначення голови суду в порядку, встановленому цим Законом.

Голови судів та їх заступники, призначені до набрання чинності цим Законом, термін повноважень яких спливає після набрання чинності цим Законом, продовжують здій­снювати свої повноваження до призначення голів судів та їх заступників у порядку, встановленому цим Законом.

У разі якщо суддя на день набрання чинності цим За­коном обіймав адміністративну посаду, яка не передбачена цим Законом, за ним зберігаються умови матеріального, соціально-побутового та медичного обслуговування за ад­міністративною посадою, що ліквідована, до закінчення строку, на який його було призначено.

Секретарі судових палат апеляційних судів, секретарі судових палат вищих спеціалізованих судів призначають­ся на посаду в порядку, встановленому цим Законом.

До цього часу ні законом, ні іншими нормативними ак­тами не регламентований порядок покладання на суддів виконання обов'язків голів судів та їх заступників на час існування вакансій. Тому існує правовий вакуум, який за­повнюється ініціативою і наказами начальників територі­альних управлінь Державної судової адміністрації України або голів апеляційних судів областей. В окремих випадках виконуючими обов'язки голів судів судді раніше призна­чалися Указом Президента України.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» уста­новлено, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеці­алізованого суду, його заступники призначаються на по­сади строком на п'ять років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів.

Суддя не може обіймати одну адміністративну посаду відповідного суду більш як два строки підряд.

Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обираються на посади і звільня­ються з посад Пленумом Верховного Суду України в по­рядку, встановленому цим Законом.

Питання про те, в якому порядку повинні висуватися кандидатури на адміністративні посади, яким чином по­трібно оформляти необхідні документи та в якому обсязі врегульовані статтею 29-1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (ВВР, 1998, № 25, ст. 146), згідно з якою Вища рада юстиції призначає суддів на посади голови суду, за­ступника голови суду в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Кандидатури на посади голови суду, заступника голови суду вносяться до Вищої ради юстиції за поданням відпо­відної ради суддів та розглядаються на засіданні Вищої ради юстиції персонально. Під час такого засідання Вищої ради юстиції з кандидатом проводиться співбесіда.

Рішення про призначення на посаду голови суду, за­ступника голови суду приймається за результатами роз­гляду кандидатури на засіданні Вищої ради юстиції від­критим голосуванням. Рішення про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів Вищої ради юстиції від її конституційного складу.

Вимоги до оформлення документів про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду, а та­кож порядок підготовки та розгляду зазначеного питання у Вищій раді юстиції затверджуються актами Вищої ради юстиції.

Одночасно статтею 32-1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» визначений такий порядок звільнення з зазна­чених посад:

Вища рада юстиції звільняє з посад голову суду, заступ­ника голови суду в порядку, встановленому Законом Укра­їни «Про судоустрій і статус суддів».

Питання про звільнення з посад голови суду, заступни­ка голови суду розглядається за поданням ради відповідних спеціалізованих судів на засіданні Вищої ради юстиції, на яке запрошується голова суду, заступник голови суду, яко­го пропонується звільнити з посади. У разі неможливості взяти участь у засіданні Вищої ради юстиції з поважних причин голова суду, заступник голови суду, стосовно якого розглядається питання, може надати письмові пояснення, які додаються до матеріалів справи. Письмові пояснення голови суду, заступника голови суду оголошуються на за­сіданні Вищої ради юстиції в обов'язковому порядку. По­вторне нез'явлення голови суду, заступника голови суду, стосовно якого розглядається питання, є підставою для розгляду справи за його відсутності.

Рішення про звільнення з посади голови суду, заступни­ка голови суду вважається прийнятим, якщо за нього про­голосувало більше половини членів Вищої ради юстиції від її конституційного складу.

Вимоги до оформлення документів про звільнення з по­сади голови суду, заступника голови суду, а також порядок підготовки та розгляду зазначеного питання у Вищій раді юстиції затверджуються актами Вищої ради юстиції.