4. Правочини. Представництво

Правочин – це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Умовами чинності правочинів є вимоги:

• щодо змісту. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства;

• щодо суб’єктів правочину, їх цивільної дієздатності;

• щодо відповідності внутрішньої волі і волевиявлення суб’єктів правочину. Воля повинна формуватися вільно без насильства, погроз, обману та ін.;

• щодо форми правочину. При укладанні правочину обов’язкове дотримання передбаченої законом форми (усної, простої письмової, нотаріального посвідчення, державної реєстрації);

• щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним;

• щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам малолітніх, невповнолітніх.

Види правочинів

Правочини, що їх вчиняють громадяни та юридичні особи досить різноманітні, а тому потребують класифікації.

Цивільне законодавство (ст. 202 ЦКУ) в залежності від кількості осіб розрізняє односторонні та двосторонні чи багатосторонні правочини (договори).

Одностороннім визнається правочин, якщо для його виникнення, зміни або припинення достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, складання заповіту).

Двосторонній або багатосторонній правочин є договором. Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальним є правочин, з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами.

Реальним вважається правочин, коли потрібна не тільки згода сторін по всих істотних умовах, але і реальна передача речі.

За обставинами мети правочини поділяють на платні та безоплатні.

Для платних правочинів характерна наявність зустрічного майнового еквівалента.

У безоплатних правочинах матеріальні витрати має тільки одна сторона.

Прикладом платного правочиу є договір купівлі-продажу, безоплатного – договір дарування.

Окремі правочини залежно від розсуду сторін можуть бути платними або безоплатними (наприклад, договір доручення, схову).

За значенням підстав (юридичної мети) для дійсності правочинів останні поділяються на каузальні і абстрактні.

Правочини, де вказано на підставу (мету) їхнього укладання, називаються каузальними.

Правочини, де не вказано на підставу (мету) їхнього укладання, називаються абстрактними (наприклад, видача векселя).

Представництво

Однією з форм здійснення фізичними та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов’язків є представництво.

Відповідно до діючого цивільного законодавства (ст. 237 ЦКУ) представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Отже, представництво є системою, що включає правовідносини:

а) між тим, кого представляють, і представником;

б) між тим, кого представляють, і третьою особою;

в) між представником і третьою особою.

Представниками і того, кого представляють, можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно зі ст. 237 ЦКУ представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Обсяг та характер повноважень представника залежить від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.

Розрізняють такі види представництва:

• представництво, яке ґрунтується на договорі;

• представництво, яке ґрунтується на законі;

• представництво, яке ґрунтується на актах органу юридичної особи;

• представництво, яке ґрунтується на інших актах цивільного законодавства.