- •Лекцію підготував викладач кафедри загальноправових дисциплін Щербина є.М.
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі.
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •3. Предмет, система курсу «Адвокатура України».
- •Основна література Нормативна література
- •Навчальна, наукова та науково - практична література
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі
- •1.1. Зародження адвокатури
- •1.2. Адвокатура у середні віки
- •1.3. Адвокатура у Новий час
- •1.4. Історія розвитку адвокатури України
- •1.5. Українська адвокатура за часів Козаччини
- •1.6. Українська адвокатура за часів Російської імперії
- •1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.
- •1.8. Становлення радянської адвокатури
- •1.9. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •Висновок
1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.
На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законодавства Польщі та Австро-Угорщини.
Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі прокуратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголошено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан26.
Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адвокатури на українських землях відбувався під впливом законодавства держав-окупантів.
Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано адвокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із судом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдиного судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:
-
громадянство Австрії;
-
незаплямована репутація;
-
ступінь доктора права, отриманий у вищих навчальних закладах Австрії;
-
складання іспиту.
У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юстиції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок буковинської адвокатської палати. Він складався із 23 параграфів і визначав порядок проведення зборів палати, виборів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині було 214 адвокатів27.
На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 p., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.
Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали українських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.28
Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інститути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.
Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини29, не могло не позначитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым судится малороссийский народ" досить чітко було сформульовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх порушення, принципи оплати праці.
У цілому перші організаційні форми української адвокатури відповідали принципам, запозиченим європейською адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими органами, система визначення гонорару тощо).
1.8. Становлення радянської адвокатури
У 1917 р. влада в Україні певний час належала Центральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не було внесено ніяких змін.
Першим законодавчим актом радянської влади в Україні з питань судоустрою і судочинства була постанова Народного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 p., що в цілому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисниками, які допускалися до участі у справі на стадії попереднього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами51. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років". Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь- якій стадії, але в період інтервенції це право було обмежене. Характерною рисою забезпечення права на правову допомогу була широка участь громадськості. У кримінально-процесуальній літературі така допомога одержала назву "інститут загальногромадянського обвинувачення і захисту"30.
Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 pp. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (постанова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.31; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.32; Декрет Ради Народних Комісарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 p.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.33; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.34). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обиралися з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про допуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.
У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівлегїі перетворювалася на госпрозрахункову бригаду35. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фінансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.
Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР затвердив Положення про адвокатуру СРСР36. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положенні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживання цих термінів було схвально зустрінуте переважною більшістю працівників юстиції37.
У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготовку або вчинення терористичних актів"38 усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запроваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії39. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали справи без адвоката.
Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі справи про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком'юст СРСР у листі "Про призначення захисту на вимогу судів" встановив порядок виділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися військовими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштовної допомоги.