1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі проку­ратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечи­ти підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан²⁶.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адво­катури на українських землях відбувався під впливом за­конодавства держав-окупантів.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано ад­вокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдино­го судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юсти­ції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок бу­ковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів²⁷.

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 p., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали україн­ських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.²⁸

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла на­бути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інсти­тути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини²⁹, не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым су­дится малороссийский народ" досить чітко було сформу­льовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх пору­шення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адво­катури відповідали принципам, запозиченим європейсь­кою адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

1.8. Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 p., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами⁵¹. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років". Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь- якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не. Характерною рисою забезпечення права на правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву "інститут загальногромадянського обвинувачення і захис­ту"³⁰.

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 pp. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.³¹; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.³²; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 p.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.³³; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.³⁴). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівлегїі перетворювалася на госпрозрахункову бригаду³⁵. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру СРСР³⁶. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції³⁷.

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів"³⁸ усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії³⁹. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката.

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра­ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком'юст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.