1.6. Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, — право представництва осіб, які належали до нього. Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150—152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.)¹⁹. Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних ін­тересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове пред­ставництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини XIX ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1862 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повіре­них", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві²⁰. У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Харак­терною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва²¹.

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав пред­ставництво у кримінальному процесі: "...воно є організа­цією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця ґрунтується, голо­вним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише за­собом для досягнення громадських інтересів". Дослід­ник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам — обвинувачу й обви­нуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між державою і потерпілим від злочин­них дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту²².

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінально­го судочинства 1864 р. висловлювалися пропозиції про до­пуск захисника на досудове слідство²³. Однак на законо­давчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття — спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку²⁴. Це питання було предметом жва­вої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кри­мінально-процесуального законодавства 1894—1895 pp. Як зазначалося в редакційній статті журналу "Вісник права", "це була очна ставка всіх доводів pro і contra, які можуть бути висунені прибічниками і противниками цієї міри; це була генеральна битва між аргументами тієї та іншої сто­рони і, як це нерідко траплялося у цієї комісії, теоретично перемога залишилась за меншістю, що вимагала впрова­дження захисту, а практично — за їх противниками. Пере­вага аргументів була на одній стороні, перевага голосів — на іншій²⁵. Таким чином, відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійського правового процесу.