- •Лекцію підготував викладач кафедри загальноправових дисциплін Щербина є.М.
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі.
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •3. Предмет, система курсу «Адвокатура України».
- •Основна література Нормативна література
- •Навчальна, наукова та науково - практична література
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі
- •1.1. Зародження адвокатури
- •1.2. Адвокатура у середні віки
- •1.3. Адвокатура у Новий час
- •1.4. Історія розвитку адвокатури України
- •1.5. Українська адвокатура за часів Козаччини
- •1.6. Українська адвокатура за часів Російської імперії
- •1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.
- •1.8. Становлення радянської адвокатури
- •1.9. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •Висновок
1.2. Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк.
Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.
Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("inner barrister"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчання — "зовнішнього адвоката" ("outer, utter barrister"), і отримував право практикувати.
Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформувалися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійного "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутатами, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общини, були її представниками у відносинах з урядовими установами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).
Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір перед початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав парламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.
Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.
Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:
-
відсутність чіткої станової організації;
-
відокремлення правозаступництва від судового представництва;
-
відносна свобода професії;
-
тісне спілкування із судом;
-
дисциплінарна залежність від судів;
-
римська система визначення гонорару.