- •Лекцію підготував викладач кафедри загальноправових дисциплін Щербина є.М.
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі.
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •3. Предмет, система курсу «Адвокатура України».
- •Основна література Нормативна література
- •Навчальна, наукова та науково - практична література
- •1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі
- •1.1. Зародження адвокатури
- •1.2. Адвокатура у середні віки
- •1.3. Адвокатура у Новий час
- •1.4. Історія розвитку адвокатури України
- •1.5. Українська адвокатура за часів Козаччини
- •1.6. Українська адвокатура за часів Російської імперії
- •1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.
- •1.8. Становлення радянської адвокатури
- •1.9. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу
- •2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.
- •Висновок
1.4. Історія розвитку адвокатури України
Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту)30. У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.
Для судочинства Київської Русі, основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "сутяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.
1.5. Українська адвокатура за часів Козаччини
У період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника — "прокуратор", або "речник"16. Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому — прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 та 1588 pp.) аж до 1842 р.
Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала обмеження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджувала. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захищати. Передбачались і досить гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики — від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари17. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв.
Норми Литовського статуту і магдебурзького права діяли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироблено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ" (далі — "Права..."). Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав..." становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти — Статут Великого Князівства Литовського і "Зерцало Саксонське". Саме в "Правах..." уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Статуту кримінального судочинства 1864 р. значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.
Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судового захисту допускалися непрофесійні захисники (батьки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах18. У "Правах..." досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатських обов'язків. В артикулі 7 "Прав..." регламентовано питання щодо порядку вступу повірених у справу, обов'язкової участі у ній.