Франція

30 серпня 1944 р. перехідний уряд Шарля де Голля розпочав відбудову французького господарства на основі розвитку держав­но-монополістичного капіталізму. З цією метою розпочалася ши­рокомасштабна націоналізація. Було проведено націоналізацію гір­ничодобувної, газової, авіаційної, автомобілебудівної галузей про­мисловості, електроенергетики, банків, страхових компаній, ощад­них кас тощо. Розширювалися права профспілок в управлінні виробництвом (зокрема, розподіл житла та звільнення з роботи). На підприємствах, де кількість працюючих становила 50 осіб, створювалися так звані “комітети підприємств“. Було встановлено 40-годинний робочий тиждень та дво-тритижневі відпустки. Зросла реальна заробітна плата – у промисловості на 80 %, сільсь­кому господарстві – на 25 %. Надавалися кредити для розвитку сільського господарства. На 80–130 % зросли пенсії та допомога сім’ям.

З планом Маршалла у 1948–1951 рр. Франція отримала 2 млрд 458 млн дол., а до 1958 р. США надали Франції кредитів на суму 12 млрд дол.

Ці економічні заходи дозволили Франції у 1947–1950 рр. досягти довоєнного рівня та розпочати докорінну зміну стратегії економічного розвитку. Відбувається освоєння нової техніки та технології в промисловому виробництві. 90 % інвестицій спрямовується на розвиток важкої, хімічної індустрії, машинобудування, радіоелектроніки, приладобудування. Сформувалися такі нові галузі промисловості, як нафтопереробна, атомна енергетика, елект­роніка. Французька промисловість почала переходити від одинич­ного та серійного до поточного і масового виробництва. У фінан­совій сфері відбувається переорієнтація з вивезення капіталу на внутрішнє виробниче його використання. Великий вплив на мілі­таризацію економіки мала участь Франції у війнах в Алжирі та у В’єтнамі.

У 1946 р. створюється Генеральний секретаріат по плануванню, завданням якого було програмування (планування) розвит­ку економіки.

У 1947–1953 рр. реалізовувався так званий “план Монне“ що­до модернізації націоналізованої економіки.

1954–1957 рр. – план зміцнення конкурентоспроможності приватного сектора економіки.

1958–1961 рр. – план переходу до відкритої економіки.

Франція бере активну участь у європейських інтеграційних процесах. За її ініціативою було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі, до якого увійшли ФРН, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург. 25 березня 1957 р. Франція підписала договір про створення ЄС.

З 1958 до 1969 рр. знову реалізовується економічна програма, тепер прем’єра Ш. де Голля.

Вона передбачала:

– здійснення лінії “індустріального імперативу“, тобто про­текціонізму щодо пропорційного розвитку усіх галузей промисловості;

– перетворення НТП у виробничу силу;

– структурну перебудову промисловості на користь новітніх галузей: аерокосмічної, ракетобудівної, атомної енергетики та ін.;

– розвиток державно-монополістичного капіталізму, зокрема заохочення монополістичної конкуренції, формування фінансових груп;

– відміну державного економічного планування.

З метою збільшення конкурентоспроможності президент Ж. Помпіду в 1969 р. змінює валютно-фінансову політику країни. Було проведено девальвацію франка (12,5 % до долара, 11,1 % до золота) і взято курс на “вирівнювання“ бюджету у виробництві та споживанні, а також торговельного балансу. Але у 1974 р. ОПЕК підняв ціни на нафту, яку Франція ввозила із-за кордону, що приз­вело до економічної кризи та скорочення промислового виробництва на 8 %, а сільського господарства – на 3 %. Щорічно ціни зростали на 10 %.

У 1976–1980 рр. країна знову повертається до планування. Розробляється та реалізовується так званий план “промислової пе­реорієнтації”, спрямований на:

– підтримку конкурентоспроможних галузей промисловості;

– підтримку ТНК;

– розвиток зовнішньої торгівлі;

– реалізацію галузевих програм (зокрема, “Аеробус“, “Конкорд“ та ін.);

– інтенсифікацію сільського господарства (2-е місце у світі з виробництва пшениці, 1-е з вирощування – ячменю, льону, цукрових буряків).

У цілому розвиток економіки Франції в 70–80-х рр. харак­теризується такими особливостями:

– зростають інфляційні процеси у зв’язку із відпуском державою цін;

– відбувається знецінення капіталу та його відтік за кордон;

– зростають протиріччя у зовнішній торгівлі (Франція займала п’яте місце (6,7 %) у світовому експорті, але торговельне сальдо залишалося негативним у першу чергу через ввіз енергоресурсів, торговельний дефіцит становив – 14,1 млрд франків);

– проявляються структурні диспропорції в розвитку окремих галузей (транспорту, сфери послуг, торгівлі);

– загострюється ситуація у валютно-кредитній системі у зв’язку із зростанням курсу долара (погіршується платіжний баланс країни, франк стає найхиткішою валютою Європи, зростає безробіття).

У 1981 р. до влади приходить лівоцентристський уряд на чолі з Франсуа Міттераном, який за роки свого правління створив найбільший державний сектор економіки серед капіталістичних країн (85 % авіаційної промисловості, 80 % чорної металургії, 2/3 кольорової металургії).

Саме в цьому напрямі і здійснювалися економічні реформи (тільки за 1981–1982 рр. їх здійснено 200):

– частково підвищено заробітну плату; пенсійний вік встановлено 60 років та на 50 % підвищено пенсії;

– відбулося скорочення робочого тижня до 39 годин;

– проведено девальвацію франка (на 13 % до марки та 5,75 % до інших валют);

– з метою обмеження темпів інфляції заморожено на 4 місяці ціни та заробітну плату;

– згідно з прийнятим законом у лютому 1982 року проведено чергову націоналізацію великих промислових груп (“Пешине-Южин-Кюльман” у кольоровій металургії, “Рон Пуленк” у хіміч­ній промисловості, “Томпсон–Брандт“ в електротехніці, “Сен-Гобен-Понт-а-Муссон“ у виробництві будівельних матеріалів та скла, сталеплавильні трести – “Сесілор“ та “Юзінор“, авіаційні та ракетобудівні компанії – “Дассо“ і “Матра“ та ін.);

– виділено промисловим підприємствам 6 % кредитів (44,5 % від усіх кредитів).

Під тиском США та ФРН, які намагалися французький уряд примусити відмовитися від політики обмеження влади монополій, у 1983–1984 рр. реалізовувався так званий “план Делора“ (міністр фінансів і бюджету), таким чином було прийнято “курс жорсткої економії“. Основними завданнями є: скорочення зовнішнього дефіциту, згортання соціальних програм, збільшення по­датків. Збільшено плату за медичне обслуговування, комунальні послуги, транспорт (споживчий попит зменшився на 65 %). Здійс­нювався процес денаціоналізації. У країні зменшилися виробництво та розподіл електроенергії, газозабезпечення, телекомунікації. Економічні негаразди призвели до того, що лівий блок почав втрачати підтримку виборців і на виборах у березні 1986 року більшість отримали консерватори.

Прем’єр-міністр Жак Ширак заявив про необхідність закладення основ “народного капіталізму” через активне формування середнього прошарку. Різко (у 4 рази) скорочувалися обсяги фіскальних надходжень. З 1987 року розпочався процес “дерегламен­тації” економіки (самостійне встановлення цін на промислову продукцію). Було передбачено ряд заходів щодо ліквідації впливу держави на функціонування кредитної системи, проведено пос­тупову приватизацію кредитних установ. У цілому було підготовлено більш як 30 законопроектів, що позитивно вплинули на стан економіки Франції у другій половині 80-х рр.

Хоча у 1986 – 1989 рр. у країні спостерігалося економічне під­несення (річний приріст промислового виробництва становив 4 %, а ВВП в середньому – 3 %), початок і особливо середина 90-х рр. ознаменувалися спадом виробництва та інвестиційної активності.

Незважаючи на нерівномірний розвиток народного господарства, різні підходи до визначення економічних пріоритетів лівих сил та консерваторів, в повоєнний період Франція перетворилася з країни “рантьє” у країну сучасного промислового капіталізму з високим ступенем концентрації та значною роллю держави у визначенні економічних програм.