Наукова періодизація економічної історії

З часу виникнення історії господарства визначились різні підходи до наукової періодизації історії економіки. Зокрема, інституціонально-технологічний, історико-хронологічний, а також періодизація Ф. Ліста, Б. Гільдебранта та К. Бюхера, К. Маркса, В. Левитського, П. Мечникова, Е. Мейєра, А. Тойнбі, У. Ростоу.

У середині ХІХ століття німецький вчений Ф. Ліст сформулював п’ятистадійну модель періодизації економічної історії:

1) стадія дикості, що містить палеоліт та мезоліт (від 1,5 млн р. до н. е. до 10 тис. р. до н. е.) із стадно-колективним способом життя та привласнюючим характером життєдіяльності людини;

2) пастуша стадія, що включає протонеоліт та неоліт (від 10–8 тис. р. до н. е. до 5 тис. р. до н. е.) із родоплемінним способом життя та переходом від привласнюючого до відтворюючого характеру життєдіяльності людини;

3) стадія землеробська, яка включає енеоліт, мідно-бронзову добу, ранній залізний вік та середні віки (від 5–4 тис. р. до н. е. до ХІІІ ст.) із сімейно-станово-державним способом життя та хліборобським характером життєдіяльності людини;

4) стадія хліборобсько-мануфактурна, що містить пізні серед­ні віки (від с. ХІІІ ст. до с. ХVІІ ст.) із станово-державним способом життя та землеробсько-ремісничим характером життєдіяль­ності людини;

5) стадія хліборобсько-мануфактурно-комерційна, яка включає перехідний період від аграрного до індустріального суспільст­ва (від с. ХVІІ ст. до с. ХІХ ст.) із станово-державним способом життя та промислово-землеробським характером життєдіяльності людини.

Представники тієї ж німецької економічно-історичної школи Б. Гільденбрант та К. Бюхер сформулювали тристадійну модель із поділом довжини шляху продукту життєдіяльності людини від виробника до споживача:

1) стадія натурального (домашнього) господарювання із одномильною довжиною шляху продукту з поля або городу через млин і кузню до власної та панської садиби (до с. ХІІІ ст.);

2) стадія грошового (міського) господарювання із довжиною шляху продукту в декілька десятків миль з поля чи майстерні через ринок за посередництвом купця до споживачів (до к. ХVІІІ ст.);

3) стадія кредитного (народного) господарювання із довжиною шляху продукту у сотні і тисячі миль від виробників у метрополіях і колоніях за посередництвом купців і банкірів на фабрики і ринки Європи, а звідти до споживачів у метрополіях і колоніях (починаючи з ХІХ ст.).

Наукова періодизація розвитку світового господарства за К. Марксом ґрунтується на чотирьох суспільно-політичних форма­ціях, в основі яких лежать відповідні форми власності на засоби виробництва, що визначають характер засобів виробництва та самого суспільно-політичного ладу:

1) первісно-общинна формація (від 10 тис. р. до н. е. до VІ ст. до н. е.) із відсутністю приватної власності та класового поді­лу суспільства;

2) рабовласницька формація (від V ст. до н. е. до V ст.) із приватною власністю на знаряддя праці й основну продуктивну силу та класовими рабовласницькими суспільними відносинами;

3) феодальна формація (від VІ ст. до ХVІІІ ст.) із основним об’єктом приватної власності – землею як джерелом додаткового продукту і експлуатації та класовими феодальними суспільними відносинами на основі ренти;

4) капіталістична формація (ХІХ ст.) із приватною власніс­тю на засоби промислового виробництва та класовими капіталіс­тичними суспільними відносинами на основі перерозподілу додат­кової вартості.

Російський історик-економіст Л.І. Мечников в основу періо­дизації поклав географічний фактор, зокрема розвиток водних шляхів сполучення.

Англійський дослідник А. Тойнбі в основу періодизації поклав розвиток культури та релігії.

У 60-х роках ХХ ст. популярними стали теорії “індустріального суспільства“ французького соціолога Р. Арона і “стадії економічного розвитку” американського соціолога У. Ростоу. Свій розвиток вони отримали у теорії про постіндустріальне суспільство та інституціально-технологічному підході щодо періодизації економічної історії, за якими історія господарства поділяється на три великі періоди:

1) аграрний або доіндустріальний (від Х ст. до с. ХVІІІ ст.) в основному з ручною землеробською працею (до 85 % працездатного населення);

2) індустріальний (від ост. третини ХVІІІ ст. до ост. чверті ХХ ст.) із використанням машинної техніки і технології у промисловому виробництві (до 60 % працездатного населення);

3) постіндустріальний (з ост. чверті ХХ ст.) із переважанням використання людської праці у сферах фінансових послуг, оброб­ки інтернет-інформації, обслуговування населення та побуту, а також машин, роботів, комп’ютерної технології у виробництві (більше 65 % працездатного населення).

З погляду історизму, підходом до наукової періодизації істо­рії економіки, який дає можливість відобразити основні події со­цільно-економічного та політичного розвитку людства, проаналі­зувати його певні закономірності, на нашу думку, є історико-хро­нологічний підхід. Він передбачає такі основні періоди:

1. Архаїчний (від антропогенезу до 10–8 тис. р. до н. е.). Відбувається фізичне і розумове становлення та самоусвідомлення людини, без яких не може йтися про елементи праці. Розпочинається перманентний процес винайдення та вдосконалення знарядь праці, пристосування до природних умов, що невпинно змінюються. Життєдіяльність людини привласнююча, колективно-стадна.

2. Неолітичної революції (від 8 тис. р. до н. е. до 4–3 тис. р. до н. е.). Відбувається кардинальний, революційний перехід від привласнюючого до відтворюючого характеру життєдіяльності. Формуються нові галузі виробничої діяльності, відбувається по­діл праці. Формуються основні соціальні інститути: сім’я, община, власність, право, держава, релігія.

3. Первісних цивілізацій та держав (від 5 тис. р. до н. е. до ХVІІІ ст. до н. е.). Формується традиційний характер господарювання з провідною роллю землеробства і натурального господарства, позаекономічним примусом як засобом організації та привласнення суспільної праці.

З’являються перші адміністративно-господарські та юридичні документи, які висвітлюють та врегульовують особливості соціально-економічних відносин, зокрема Єгипетські повчання фараонів, звід законів Вавилонського царя Хаммурапі, Древньо­індійські закони Ману та “Артхашастра”, філософські принципи конфуціанства.

У зазначених документах актуалізувалися питання:

– ролі держави та державного управління (абсолютна еконо­мічна влада держави; авторитарна влада уособлювалася із старшинством і мудрістю);

– власності та рабства (захист приватної власності; природ­ність рабства);

– фіскальної системи та фінансів (основне економічне завдання держави – наповнення скарбниці; товарно-грошові відносини допускалися в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубо­жіння вільних громадян).

4. Античний (від с. І тис. до н. е. до с. V ст.).

Формується юридично-правова ситема регулювання соціаль­но-економічних відносин суспільства на основі захисту приватної власності. З’являються ремесла, торгівля, грошова та фіскальна системи.

Антична економічна думка актуалізувала такі питання:

– про природність рабства, зокрема у праці Ксенофонта “Домострой” – 430–354 рр. д. н. е;

– про поділ праці, який є основою виникнення ринку, тор­гівлі та грошей і зумовлює природність соціального поділу сус­пільства, зокрема у працях Платона “Держава” та “Закони” – 428–348 рр. д. н. е;

– Аристотель у працях “Плітика” та “Нікомахова етика” (384–322 рр. д. н. е.) розподіляє діяльність людини на два види: “економіку”, що є природною, продуктивною виробничою діяльністю, яка формує істинне багатство як сукупність споживчих вар­тостей, та “хрематистику”, що є діяльністю, пов’язаною з нагромадженням грошей;

– про товаризацію натурального римського господарства, зокрема у працях Катона Старшого “Землеробство” (234–149 рр. д. н. е.) та Варрона “Про сільське господарство” (116 – 27 рр. д. н. е.);

– про роль держави у організації фіскальної системи та здійснення контролю за її функціонуванням, зокрема в указах римського імператора Августа Октавіана.

5. Аграрного суспільства (від V ст. до ХV ст.). Складання різноманітних форм феодальних відносин. Формування основних європейських націй із станово-державним способом життя. Поява самостійних міст, цехової системи, торговельних гільдій.

В умовах переважання натурального характеру господарювання, нерозвинутості ринкових відносин та інквізиційного засилля, економічна думка, як і інші сфери знань, переживала певний застій. Основними джерелами економічної думки є юридичні кодекси – “Салічна правда” (V ст.) та “Капітулярій про вілли” (ІХ ст.) у королівстві франків, “Книга страшного суду” у Англії та “Руська правда” у Київській Русі (ХІ ст.).

Найвизначнішим представником економічної думки серед­ньовіччя був Фома Аквінський (1225–1274 рр.). У працях “Сума проти язичників” та “Сума теології”, він актуалізує такі питання:

– приватна власність як необхідний інститут людського життя;

– “справедлива ціна” як право продажу речі дорожче її вар­тості, але не дорожче, ніж вона коштує її власникові;

– “гроші” – як засіб для полегшення обміну;

– “лихварський процент” як своєрідне відшкодування втра­чених доходів.

6. Переходу від аграрного до індустріального суспільства (від поч. ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст.). Відбуваються великі геогра­фічні відкриття та первинне нагромадження капіталу. Перша хви­ля буржуазних революцій призвела до зміни соцільно-економіч­ної структури суспільства та утвердження мануфактурного ви­робництва. Складаються передумови до початку промислової ре­волюції.

Поширюється протестантизм як основне моральне джере­ло майбутньої буржуазної ідеології, його основоположниками ста­ли Мартін Лютер та Жак Кальвін (1509–1546 рр.).

Формується перша економічна теорія “меркантилізм”, започаткована Вільямом Стаффордом (1554–1612 рр.) та реалізо­вана в практиці економічного розвитку Англії.

Формуються основні засади політичної економії як сфери наукових знань (Вільям Петті (1623–1687 рр.) та П’єр Лепазан де Буагільбер), яка розглядає:

– “природну ціну” (вартість) речі;

– “політичну ціну” (ринкову) речі;

– залежність ринкової ціни від попиту та пропозиції і затрат праці на виготовлення речі;

– залежність економічної рівноваги від пропорційних цін.

Поширюється вчення французьких фізіократів (Франсуа Кене – 1694–1774 рр.), за яким суспільство поділялося на продуктивний та непродуктивний класи, а також було cформульова­но вчення про “чистий продукт” (земельну ренту).

7. Утвердження індустріального суспільства (від поч. до к. ХІХ ст.).

Відбувається кардинальний перехід від вільної конкуренції до монополізму. Завершується процес формування сучасного світового господарства на основі кооперації, міжнародного поділу праці та виробничої спеціалізації.

Завершується формування англійської школи класичної політичної економії через поширення ідей Адама Сміта (1723–1790 рр., “Дослідження про природу і причини багатства народів”) та Девіда Рікардо (1772–1823 рр., “Засади політичної еко­номії і оподаткування”), які актуалізували такі питання:

– “економічної людини”;

– праці як основи багатства;

– грошей як засобу не тільки обміну, але й засобу обігу;

– природної та мінової вартості;

– поділу праці як фактора зростання багатства;

– попиту та пропозиції;

– поділу “капіталу” на основний (засоби праці і продуктивні сили) та “оборотний” (гроші, сировина і продукція);

– випереджаючого зростання національного доходу порів­нянно із зростанням податків та витрат держави.

Адольф Вагнер вперше відкидає твердження про податки як “необхідне зло” чи “велике зло” та формує вісім принципів оподаткування: дохідність, еластичність, раціональний вибір джерел та видів оподаткування, універсальність, рівність, визначеність, зручність, малозатратність.

Формується “нова хвиля” у класичній економічній школі – англійці: Д. Мак-Куллох, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Міль; французи – Ж.-Б. Сей, Ф. Батіста; американець – Г. Ч. Керрі, які продовжили актуалізацію таких економічних категорій, як капітал, заробітна плата, прибуток, ціна.

Формується “критичний напрям” політичної економії, представлений С. Сісмонді, П. Прудоном, К. Родбертусом, Ф. Ласалем, які в епіцентр економічних досліджень поставили добробут та матеральне становище людини, сформували теорію “дер­жавного соціалізму” та “залізного закону заробітної плати” (одер­жання робітником лише мінімуму зарплати).

Складається німецька економічна історична школа – Ф. Ліст, В. Рошер, Б. Гільденбрандт, К. Кніс, Г. Шмоллер, предс­тавники якої визнають політекономію наукою про складові державної політики в національному аспекті та висувають теорію економічного розвитку народів (натуральне господарство, грошо­ва економіка, кредитна економіка). Проблема соціальної рівнова­ги розглядалася як необхідна умова економічного розвитку.

Виникає марксизм, яким було сформульовано трудову теорію вартості, теорію додаткової вартості та доктрину економічної кризи.

8. Період утвердження монополістичного капіталізму (п. ХХ ст. – с. ХХ ст.).

Концентрація капіталів і боротьба за економічний поділ світу призвели до криз та війн.

Закономірним явищем у цей період є виникнення маржина­лізму – А. Маршалл (ввів у науку термін “економікс” у праці “Принципи економікс”), А. Пігу (створив економічну теорію доб­робуту), Дж. Б. Кларк (створив теорію граничної продуктивнос­ті), В. Парето (створив теорію про оптимальний розподіл еконо­мічних ресурсів і благ), Л. Вальрас (створив математичну модель загальної економічної рівноваги).

Формуються теорії монополістичної (Е. Чемберлін) та не­досконалої (монопсії) конкуренції (Джоан Робінсон, праця “Економцічна теорія недосконалої конкуренції”); вчення про податки (“податкова держава” Йозефа Шумпетера).

Макроекономіка стає самостійним розділом економічної тео­рії (Дж. М. Кейнс, праця “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”).

9. Постіндустріального суспільства (від с. ХХ ст.).

Відбулася технологічна революція. Світ вступив у фазу інформаційних та економічних глобалізаційних процесів. Сформувалося суспільство споживачів на основі активного розвитку соціального ринкового господарства.

Складається повоєнне неокейнсіанство – Рой Харрод, Алвін Хансен, Пол Семуюелсон, тотожністю якого стало функціонування “змішаної економіки”.

Фрідріх Август фон Хайєк, Людвіг Ерхард, Мілтон Фрідмен сформулювали основні ідеї повоєнного неолібералізму, зокрема:

– вчення про спонтанний характер ринкового порядку;

– основна функція державного регулювання – функція “ніч­ного сторожа” або “спортивного арбітра”;

– характеристика двох економічних систем – мінової ринко­вої та централізовано керованої;

– монетарна система як основний засіб регулювання еконо­міки (досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання покликано забезпечити зрос­тання виробництва та високу зайнятість).

Формується інституціоналізм як система поглядів на суспільство та економіку, в основу якої покладено категорію інституту, тобто сукупність правових норм, звичаїв, традицій, а також описово-статистичні та історико-генетичні методи дослідження (Торстен Веблен – соціально-психологічний напрям; Джон Коммонс – соціально-правовий напрям; Уеслі Мітчел – кон’юнктур­но-статистичний напрям; Джон Гелбрейт – індустріально-техно­логічний напрям). Неоінституціальний напрям економічної дум­ки представляють Рональд Коуз (теорія трансакційних витрат), Дуглас Норт (теорія “кліометрії”), Роберт Фогель (теорія взаємо­залежності життєвого рівня суспільства та добробуту людини), Джеймс Б’юкенен (теорія суспільного вибору).

В умовах інтеграційних, інформаційних та глобалізаційних процесів, які розгорнулися у світовій економіці в останній третині ХХ ст., закономірним явищем є поява трансформаційних та глобалізаційних теорій. Зокрема, Гуннар Мюрдаль обгрунтував теорію міжнародної економічної інтеграції, Пітер Друкер створив нову науку “менеджмент”, Алвін Тоффлер розробив теорії розриву з минулим, третьої хвилі та зрушення влади, Д. Бел розробив теорію індустріально-технократичного суспільства.