Центральний будинок офіцерів збройних сил україни

Методична розробка

РЕЖИСУРА

КЛУБНОГО

СЦЕНАРІЯ

Відділ науково-методичної і просвітницької роботи

Київ - 2010

Методична розробка

РЕЖИСУРА

КЛУБНОГО

СЦЕНАРІЯ

Розроблено у відділі науково-методичної і просвітницької роботи

Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України

Підготувала: методист ЦБО ЗС України Шведко Людмила Петрівна

Відповідальний за випуск: начальник відділу

науково-методичної і просвітницької роботи МАТУЗКО Р.І.

Комп’ютерний набір та оформлення: ПЕТРОВСЬКА Л.А.

Редакційна колегія: О.В. ШЕВЧУК

І. А. КОЛЄСНІК

В.Л. КОРЗУН

Р.І. Матузко

І. Українська національна військова культура як компонент державотворчого процесу.

З відновленням Незалежності України перед працівниками культурно-виховної роботи Збройних Сил України постала нова мета: проведення відповідної інформаційно-освітньої, культурно-виховної роботи та проведення інших культурно-освітніх заходів, спрямованих на роз’яснення проблем сучасного геополітичного стану України, причин, які обумовили потребу відновлення Незалежності України. Нові міжнародні реалії, які постали внаслідок відновлення Незалежності України, поставили на порядок денний нагальну потребу творчого пошуку форм і методів проведення з військовослужбовцями, працівниками Збройних Сил України, членами їхніх сімей відповідної культурно-виховної і просвітницької роботи, яка має сприяти усвідомленню широкими масами українського населення потреби захисту Державності України.

Сучасний розвиток українського суспільства, яке будує демократичне суспільство, потребує піднесення ролі культури в державотворчих процесах, утвердження гуманістичних цінностей – політичної і економічної свободи, демократії, прав людини, невідємною частиною яких є формування національної самосвідомості та патріотизму.

Збройні Сили України є концентрованою частиною українського суспільства, яка також потребує проведення серед військовослужбовців відповідної культурно-виховної та просвітницької роботи. Висока загальна культура суспільства та кожного окремого військовослужбовця Збройних Сил України, є важливим чинником національної безпеки.

У цих умовах важливе значення і роль у повсякденному житті Збройних Сил України відводиться працівникам культури, як носіям високих гуманістичних цінностей і духовності.

Великого значення сьогодні набуває ознайомлення військовослужбовців, молоді з Історією України, історією культури України, її Збройних Сил, проблемами формування та розвитку української мови, церкви, філософсько-світоглядних уявлень, як складової духовного життя народу – все це становить сукупність завдань, які мають бути вирішені, незважаючи на неминучо тривалий, складний і суперечливий процес переходу до становлення нових національних Збройних Сил. Тому успіх виховної роботи, у першу чергу, залежить від повсякденної копіткої, наполегливої і цілеспрямованої культурно-виховної роботи. Він цілком залежить від тих, хто здійснює культурно-виховну роботу, від рівня їх підготовки, знань, вміння, навиків і прагнення використовувати їх задля основної мети – зміцнення Державності України та могутності її Збройних Сил. Успішне виконання поставлених завдань залежить від культосвітніх працівників, глибини їх знань, розуміння справи, потреб сьогодення, уміння працівника культурно-освітньої роботи працювати над собою, вдосконалювати свої знання задля потреб донесення отриманої інформації до найширшого кола військовослужбовців військових частин.

Людство, від часу виникнення і до сучасності, пройшло важкий час свого становлення від первіснообщинного ладу до розвинутого соціально-індустріального суспільства. Протягом свого становлення людина не тільки змушена була важко працювати, а й потребувала відповідного задоволення своїх духовних потреб та відпочинку.

Серед всієї краси української природи виникала і формувалися відповідний світогляд, сприйняття природи та потреба відображення її краси. Це зумовило самобутність пісні, відповідної ритміки та мелодики, сформувало основи самодіяльності культури, яка стала культурою українського народу.

Народна українська пісня, її мелодика та ритміка, виникнення танцю, безпосередньо йдуть із тих часів, коли тільки зароджувалося голосове звуковідтворення певних понять, тобто їх формування розпочалось одночасно з формуванням народної мови. Як частина культури народу вони зумовлюють окремішність, самобутність, самодостатність етичної, а у загальному підсумку і національної культури.

Самотність мелодики і ритміки української музики та пісні ми можемо усвідомити і відчути, співставляючи її з ритмікою і мелодикою африканських народів, чи народів сусідніх з Україною держав, чи, наприклад народів Середньої Азії, Закавказзя.

Таким чином, умови розвитку людських племен у різних ареалах планети відрізнялися один від одного – одні жили в умовах гір, інші – у пустелі, ще інші на узбережжі океанів, хтось – у лісостепній чорноземній зоні. У кожній з цих ареалів складалися відповідні життєві умови, формувалися свої окремішні самобутні і культурні архетипи і традиції, етичні норми, формувався власний світогляд та уявлення про світобудову, матеріальний добробут, про життєвий уклад. Який вони прагнули захищати від нападників. Для цього вони згуртовувалися в протидержавні, а пізніше в державні утворення.

З формуванням державності, культура корінного етносу стає однією з тих основ, які формують поняття НАЦІЇ, національної культури, зумовлюють сферу національних інтересів.

Не залишалися осторонь від цих процесів розвитку людського суспільства й українці.

Відомо, що віра нації в свою силу є основою її державності. А сила нації ґрунтується на основних її духовних чинниках, які є основою національної культури. Звідси випливає потреба захисту своїх духовних, культурних і світоглядних надбань, а в кінцевому результаті - потреба захисту національних інтересів.

Реалізація потреби в захисті народу, держави, духовних і моральних цінностей сформувала відповідну мілітарну культуру і традиції.

Україні характерна самобутня розвинена і багата мілітарна культура.

Протягом тисячолітньої історії український народ здійснив вагомий внесок у світову культурну скарбницю людства. Однак найважливішою і найсуттєвішою складовою культурних надбань у будь-які часи залишалась мілітарна складова. Саме з мілітарним складником найбільше пов’язані юридично-правова й державотворча сфери розвитку й збереження української етнічної спільноти. Мілітарний компонент був одним з визначальних складових суспільного життя давньої України, соціальних відносин в середині держави і взаємовідносин з іншими державами протягом століть.

Ідея державності та потреби її захисту стали визначальною першоосновою розвитку людського суспільства, вдосконалення себе і навколишнього світу, які відбувалися завдяки накопиченню та оволодінню людством певним історичним і культурним досвідом. Ідея і чин породили духовну і матеріальну складову людства, які перебуваючи у взаємному постійному антагонізмові та єдності забезпечують безперервність розвитку людської цивілізації. Історія людства свідчить: перевага однієї чи іншої складової в системі цінностей призводить до втрати матеріальних і духовних надбань суспільства, до краху цивілізацій.

Існує важливий компонент людського буття, що, незважаючи на всі особистісні, соціальні, природні катаклізми, не дає людині скотитись до дикунства, забезпечує наступність в розвитку суспільства і цивілізації – це КУЛЬТУРА. Поняття культури як багатокомпонентної структури людського буття оточує нас у всьому повсякденному житті. Ступінь розвитку культури, як в кожній окремій людині чи людській спільноті, так і в суспільстві в цілому характеризує ступінь розвитку матеріальної та духовної складової буття людини. Етнічна, національна культура як складова державотворчого розвитку суспільства значною мірою формується на основі розуміння потреби захисту своїх здобутків, надбань і інтересів, і це є спільною складовою, яка одночасно характеризує процес формування мілітарної культури.

Міліарна культура реалізовується відповідно до особливостей ведення бойових дій під час війни. Війна розглядається як священний обов’язок кожного члена спільноти. Поняття війни тільки тоді набуває чинності, коли особливий стан урочисто проголошеної ворожості визнається відмінним від особистих сварок і міжродової кривавої помсти. Таке розуміння відразу переводить війну в обрядову царину. Згідно досліджень нідерландського вченого Й.Гейзінга, розглядати війну як специфічну функцію культури, можна лише за умови, коли вона проводиться людськими спільнотами, які визнають один одного рівними. Тоді війна підноситься до рівня святої справи, стає частиною того комплексу понять, де в нерозривній єдності перебувають справедливість, доля і честь.

Вже у ІІІ-IV тисячолітті до Народження Христа давня праукраїнська культура Трипілля-Кукутені поряд із землеробною та скотарською складовою грунтувалася на розвиненій мілітарній культурі. Археологічні знахідки, що відносяться до того часу, свідчать про багату матеріальну, духовну, мистецьку та творчу палітру мілітарної культури трипільських праукраїнців. Матеріальні знахідки періоду трипільської цивілізації вказують нам на те, що воєнні звичаї, традиції, ритуали були чи не одними з визначальних рис буття давньої людини. Це не було випадковим, оскільки поховання того часу свідчать, що вмерти в бою для трипільця було більше правилом ніж винятком.

Пізніші культури, що розвивались на території сучасної України в більшості своїй також носили суто мілітарний характер. Це – войовничі племена гунів, готів, сарматів і скіфів, які залишили свій слід в давній українській історії. Цю мілітарну традицію продовжили ранні слов’янські племена венедів, склавинів, антів, про яких Візантійський літописець Йордан в VI столітті Хритиянської ери писав, що вони стали повсякденною ознакою по всій Європі.

Враховуючи те, що однією із основних ознак розвитку культурного процесу на будь-якій території, в будь-якому людському середовищі є наступність і тяглість культурного досвіду від поколінь до поколінь, можна стверджувати, що всі вищезазначені культури зробили свій вплив на розвиток мілітарної культурної традиції подальших суспільно-політичних утворень, від яких Україна відраховує свою державотворчу традицію.

Подальше зародження та розвиток ранніх слов’янських державних утворень обумовило новий етап розвитку мілітарної культури України. Утворення перших племінних союзів дулібів, волинян, древлян, полян та інших, а згодом – формування ранньої української держави Київська Русь, за умови необхідності обстоювання власних геополітичних інтересів, поставив надзвичайного гостро проблему військового виховання, складовою якого завжди виступали цінності та надбання мілітарної культури, яку пронесли праукраїнські спільноти до цих часів.

Слід зазначити, що військове виховання завжди відігравало в житті народів дві основні функції, які спрямовані на самозбереження етносу.

По-перше, виховання необхідних якостей воїна, які б забезпечували його здатність до збройного опору та ефективного ведення війни.

По-друге, виховання таких членів суспільства, які були б здатні забезпечувати його нормальний розвиток. Іншими словами, мало бути здійснене формування у людини активної громадської позиції та позитивної мотиваційної готовності до збройного захисту своєї спільноти.

Перша задача військового виховання в різні часи вирішувалась по різному; від суто педагогічних методів і прийомів до психологічних і медико-фармакологічних методів в деяких арміях сучасності. В той же час реалізація другої функції військового виховання є більш складним завданням і вимагає системної копіткої праці, в якій національна мілітарна культура відіграє роль дієвого інструменту впливу на свідомість громадянина.

Вплив мілітарної культури на свідомість особи відбувається за допомогою певних культурних здобутків і традицій, на базі яких формуються система правил і норм поведінки, завдяки яким реалізується правничо-регулятивна функція культури. Ці культурні здобутки є потенційною умовою до формування та існування етнічної державності. Так наприклад, для більшості європейських народів надзвичайно важливою є відповідна складова культури, яка реалізується в образі чоловіка-воїна, богатиря, лицаря, козака, об’єднаного поняттям “культурного Героя”. Саме він є постійною дієвою особою усної народної творчості (епосу, героїчного міфу).

Крім усної народної творчості, мілітарна культура тісно пов’язана з багатьма різновидами мистецтва. Зокрема, декоративно-ужиткового (виробництво зброї), архітектури (оборонно-фортечне будівництво) тощо.

Реалізація державотворчої функції національної мілітарної культури ставила завдання формування певного державного інституту, в обов’язки якого мало входити завдання акумуляції мілітарних культурних здобутків і традицій, досвіду, змістовне оформлення на їх основі морально-етичних норм і правил, а також необхідність поширення їх у свідомості представників спільноти. В часи Київської Руси до такого державного інституту ми маємо відносити літописців, лірників, скоморохів та інших. У цьому доречно згадати контексті пам’ятку нашої давньої мілітарної культури, яка дійшла до наших часів – “Слово о полку Ігоревім”, де літописцем яскраво відображено і збережено для нащадків морально-етичну, духовну складову міліарної традиції та ритуалів наших предків.

Українська національна культура пройшла складний шлях розвитку, увібравши в себе кращі надбання минулого. Тому не випадково серед головних традицій українського державотворення - надання великої уваги інститутам, без яких неможливо і саме уявлення Держави – культурі і війську, їх зв'язку і взаємовпливу.

В процесі розвитку державності України культура, як інститут державної влади удосконалювався і розвивався, напрацьовувалися нові форми, методи, прийоми реалізації комунікативної функції національної мілітарної культури.

В сучасній Україні мілітарна складова національної культури реалізується на державному рівні формами і методами військово-патріотичного виховання громадян, а у Збройних Силах України – організацією інформаційно-пропагандистського забезпечення діяльності військ, і як його складовою, проведенням культурно-виховної, просвітницької роботи, організації дозвілля з усіма категоріями військовослужбовців та членів їх сімей.

Керівні та нормативні документи, що регламентують виховний процес у Збройних Силах України, передбачає зосередження основних зусиль на державній і патріотичній спрямованості виховного процесу. Базовим принципом подальшого формування світогляду військовослужбовців, є принцип безперервності та спадковості у виховній роботі, органічному поєднанні національних, історичних, культурних традицій з врахуванням нових геополітичних реалій. Культурно-виховна робота у Збройних Силах України сьогодні окреслена у відповідному напрямку, який має забезпечувати подальше формування і зміцнення державницького світогляду військовослужбовців, сприйняття почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу і задоволення їх естетичних потреб через впровадження культурно-мистецьких, художніх, просвітницьких заходів, зміцнення високої культури і моральних якостей, розвитку етичного сприйняття оточуючого світу.

Таким чином важливим місцем у соціально-психологічному забезпеченні діяльності військ (сил), вихованні військовослужбовців відводиться військовій культурі. Реалізація цього напрямку діяльності органів військового управління перетворює військовослужбовця із корпоративного вбивці у громадянина держави захисника свого народу. Сьогодні війська культури володіє всім арсеналом засобів ідейно-емоційного впливу, різноманітними формами та методами проведення різних масових заходів. Це різноманіття форм та засобів дозволяє здійснити диференційований підхід до різних категорій військовослужбовців, членів їх сімей, посилювати ідейно-державницький та емоційний вплив на них, збагачувати не тільки духовними цінностями, але й включати в активну соціальну і культурну творчість, сприяти перетворенню отриманих знань світогляду систему, що виховує військовослужбовця як переконливого захисника та громадянина Української Держави.

Звичайно, в армійській культурі є свої проблеми. Але в роті, батальйоні, полку завжди є резерви для підвищення рівня військової культури, які не потребують великих витрат, а лише відповідальності і сумлінності командирів (начальників) всіх ступенів.

Культурне відродження завжди починалося знизу, але при моральній та організаційній підтримці згори. Велика роль належить при цьому командиру та його заступнику з виховної роботи.

Звичайно, більше місця слід приділяти просвітницькій роботі щодо поглиблення знань з історії Збройних Сил, з історії культури України, героїчних традицій українського народу, які сформувалися закладалися у часи Київської держави, національно-визвольних змагань, у період від козацтва до періоду боротьби за відновлення Державності України. Тут слід спиратися на можливості університетів українознавства, гуманітарної підготовки, засобів масової інформації, використовувати досвід військово-шефської роботи. Для поглиблення культурно-виховної роботи не слід відмовлятися від запрошення великих та малих концертних бригад, письменників, артистів, музикантів, вокально-інструментальних груп і ансамблів.

Відновлена незалежність України потребує нової військової організації: це не тільки сучасна бойова чи комп’ютерна техніка, це – нова військово освічена особистість з високими патріотичними, духовно-культурними і бойовими якостями, з високою технічною культурою, яка здатна розуміти всі проблеми, що стосуються захисту територіальної цілісності та суверенітету держави.