Євген Гребінка

Петро Гулак-Артемовський байки, написані у традиціях просвітництва

Григорій Квітка-Основ’яненко

бурлескно-реалістична

Проза:

сентиментально-реалістична

ІІ.

Микола Костомаров

Левко Боровиковський

Амвросій Метлинський романтики

“Руська трійця”: М.Шашкевич,

І. Вагилевич,

Я.Головацький.

Тарас Шевченко

Пантелеймон Куліш

Марко Вовчок романтизм +

Юрій Федькович реалізм

Леонід Глібов

Олекса Стороженко

Анатолій Свидницький

ІІІ.

Іван Нечуй- Левицький

Панас Мирний

Борис Грінченко

Олена Пчілка

Іван Франко

Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький – драматурги.

Іван Манжура, Павло Грабовський, Яків Щоголев – поети.

Сторінка з «Кобзаря» Тараса Шевченка

Архітектура. З другої половини ХVІІІ ст. у європейський архітектурі панує класицизм (лат. Classicus – взірцевий). За основу було взято форми античної архітектури як еталона.. Також популярним є російський ампір (від французького empіr – імперія) - стиль початку ХІХ ст., що завершує еволюцію класицизму. В Україні обидва стилі здобувають національні ознаки.

Провідний напрям – містобудівництво. Забудовуються старі міста, з’являються нові: Катеринослав (зараз Дніпропетровськ), 1784 р.; Маріуполь – 1779 р., Миколаїв - 1784 р., Херсон -1778 р., Одеса – 1795 р. Популярними стають площі, сквери, парки. Найвідоміші паркові споруди: “Софіївка” в Умані (Ф. Потоцький), “Олександрія” у м.Біла Церква.

Відомі архітектори: Меленський (ротонда на Аскольдовій могилі); Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі.

Будуються головний корпус університету в Києві – 30-40 роки, театри у Києві, Одесі, Полтаві, Львові.

З другої половини ХІХ ст. стильова єдність втрачається, виникає еклектика (еклектизм) – довільне, механічне поєднання різних архітектурних стилів. Панує приблизно до 80-х років ХІХ ст. Зразки забудов останнього типу: Володимирський собор у Києві (1852-96 рр.), архітектори І.Штром, О.Беретті, А.Прахов; будується оперний театр (1897-1901 рр.), будинок Купецького зібрання (1882 р.) – філармонія, Український драматичний театр (тепер ім. Франка) – 1898 рр. у Києві.

У Львові – будинок Галицького сейму ( сучасний університет імені Франка) – архітектор Ю. Гохбергер.

Скульптура також несе відбиток класицизму. Виділяють такі періоди розвитку скульптури:

• типовий центральноєвропейський класицизм (80-ті рр. ХVІІІ ст. – 20-ті рр. ХІХ ст.);

• романтизм (до 60-х рр. ХІХ ст.);

• академізм паралельно з реалістичною пластикою;

• модернізм (початок ХХ ст.).

Відомий скульптор - І.Мартос - спорудив пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві, Ришельє – в Одесі, Потьомкіну – у Херсоні.

З другої половини ХІХ ст. скульптура змінюється. Зразки: пам’ятник Володимиру Великому (Святому) – Клодт і Демут-Малиновський; Богдану Хмельницькому – М.Микешин; І.Котляревському у Полтаві – Л.Позен; з горельєфами на теми “Енеїди”, “Наталки Полтавки”, “Москаля-чарівника”; пам’ятник М.Гоголю – там же. Позен створив також низку композицій станкового характеру, присвячених життю українського села й українській історії (“Запорожець у розвідці”, “Скіф”, “Кобзар” тощо).

Живопис. У першій половині ХІХ ст. на хвилі романтизму поширюється інтерес до України, до національної самобутності. Відтак українська тематика розробляється і російськими, й українськими художниками.

Українці: А. Мокрицький, І.Сошенко, Г. Васько, Т.Шевченко;

росіяни: В. Тропінін (одним із перших звертається до змалювання простого трудівника), К. Павлов, М. Сажин.

Значну роль у розвитку живопису цього періоду відігравала творчість Т.Шевченка.

З другої половини ХІХ ст. в Україні виникають спеціальні навчальні заклади, які готували художників: 1865 р. – малювальна школа в Одесі (з 1889 р. – Одеське художнє училище); 1875 р. – малювальна школа у Києві.

Основні теми: пейзажі (суто українські), жанрово – побутові сцени; портрети простих людей, героїчні історичні події.

Художники: К.Трутовський, Л.Жемчужников, І.Соколов, М.Пимоненко, І. Айвазовський (мариніст, але писав і пейзажі українських степів: “Чумацька валка”, “Комиші на Дніпрі”); Ю. Брант – на Західній Україні.

У 1870 р. створюється Товариство пересувних художніх виставок, одним із засновників якого був К. Трутовський, що написав значну кількість полотен української тематики (“Дівчата біля криниці”, “Шевченко над Дніпром”, “Майська ніч”, “Сорочинській ярмарок” тощо). “Передвижники”: Микола Ге, що писав картини релігійно-філософської тематики (“Христос перед Пілатом”, “Таємна вечеря”), О.Литовченко (присвячені російській історії “Стрілецький бунт”, “Іван Грізний показує свої скарби англійському послу”); Микола Ярошенко (“В’язень”, “Крізь життя”); Ілля Рєпін (“Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі тили”).

Наприкінці століття значне місце в розвитку українського живопису посідає українська національна школа пейзажного живопису: К.Костанді (“Рання весна”, “Миргород”), В. Орловський (“Село”, “Хати в літній день”, “Косовиця”), та інші.

Монументальний живопис: розпис Володимирського собору у Києві (Васнєцов, М. Лимоненко); реставрація фресок Кирилівської церкви (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (В. Кричевський, С.Васильківський), розписи палацу митрополита у Чернівцях ( Й. Бокшай).

Музика. З 20-х років ХІХ ст. поширюється романтизм. Народна українська музика не розвивається, натомість із Росії приходять романси, казармені пісні тощо.

З’являються перші українські симфонії (наприклад, “Українська симфонія” невідомого автора).

У 1809 р. в Одесі відкрито російську оперу, тут виступали як диригенти Петро Чайковський, М. Римський-Корсаков, співала С. Крушельницька. З 1926 р. – український оперний театр.

З другої половини ХІХ ст. розвивається опера. Перша українська опера – “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського (1863 р.); Петро Ніщинський створює музичну картину до п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля” тощо.

Микола Лисенко – засновник великих музичних форм, основоположник інструментальних жанрів в українській музиці. Написав значну кількість фортепіанних творів, дві рапсодії, ноктюрни, полонези, композиції на тексти М.Старицького, С.Руданського, О.Олеся, Лесі Українки, М.Вороного, І.Франка; Т.Шевченка.

Наприкінці століття посилюється інтерес до вокальної музики, хорової, що спирається на народну музику: К.Стеценко, Я.Лопатинський, Я.Степовий, О.Нижанківський.

М.Вербицький створює майбутній гімн України на слова П.Чубинського (1862 р.).

Театр. З початку століття театр ще аматорський (любительський), потім напівпрофесійний: 1812 р.– Харківський театр, один із директорів – Г.Квітка-Основ’яненко; 1818 р. – Полтавський театр (один із директорів – І.Котляревський, з 1819 до 1821 рр.).

Кріпацькі театри в Україні не поширені.

Відомі актори: М.Щепкін (кріпак), виступав у Полтаві, Харкові, Києві, Москві; К.Соленик.

З другої половини ХІХ ст. з’являється професійний театр. У цих трупах грали трьома мовами: російською, українською, польською.

З’являється театр корифеїв: Г.Ашкаренко за порадою М.Кропивницького і М.Старицького у 1881 р. написав “прошеніє” до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити грати українською мовою. У 1882 р. у м. Єлисаветграді виникає трупа під керівництвом М.Кропивницького: М.Старицький, М.Заньковецька, Г.Затиркевич, П.Саксаганський, М.Садовський, М.Садовська-Барілотті, І.Карпенко-Карий та інші. Згодом трупа розпалась: відділився М.Старицький.

У 1883 р. трупі заборонено гастролювати в Київській губернії 10 років, але вона мала успіх в Росії.