Періодизація української культури

Виокремлюють сім періодів розвитку української культури:

1. Від витоків до прийняття християнства (культура східнослов’янських племен дохристиянської доби).

2. Культура княжої доби (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство).

3. Період литовсько-польської доби (з монголо-татарської доби до початку війни 1648 р.).

4. Козацько-гетьманська доба (середина XVII – кінець XVIII ст.).

5. Період «неволі і переслідувань» культури (від зруйнування гетьманщини до початку ХХ ст.):

а) кінець XVIII ст. – 50 рр. ХІХ ст. – становлення нової культури;

б) 60 – 90 – і рр. ХІХ ст. – входження української культури в світовий культурний процес;

в) початок ХХ ст. – утвердження української культури як національної.

6. Період «нового поневолення» - кінець 30 – 80 рр. ХХ ст.

7. Сучасний період (починаючи з 80 – років ХХ століття).

З погляду історії культури поняття «культура» вживається для характеристики історичних епох чи пам’яток, суспільств чи регіонів, народів.

Предметом курсу «Історія української культури» є низка культурних явищ, пов’язаних із територією України від найдавніших часів до сучасності.

Евристичні питання і творчі завдання для самостійної роботи студентів

1. Що таке антикультура, безкультур’я?

2. Чому поділ на матеріальну і духовну культуру є умовним?

3. Як співвідносяться поняття «культура» і «цивілізація»?

4. У чому полягає зв’язок менталітету й культури?

Тема 2 витоки української культури

Як правило, початок історії української культури пов`язують із княжою добою, хоча це не зовсім правильно. Українська культура мала глибокі корені. На думку багатьох дослідників, зародження культури як такої слід віднести до часів палеоліту.

Однак питання про витоки української культури є на сьогодні дискусійним. Це значною мірою пов’язане з браком археологічних даних та інших достовірних джерел інформації. Тому і зараз не існує чіткої концепції щодо історичних подій, які відбувалися на території сучасної України, і процесів доби Великого переселення народів, у яких брали участь слов’янські племена. Наслідком цього є відсутність одностайної думки щодо виникнення давньої культури в докиївську добу. До того ж, неспростовна раніше теорія про спільну пракультуру слов’ян зараз теж підлягає сумнівам.

На наших землях люди селилися з найдавніших часів. На Дністрі, у Криму, на Донбасі, на Харківщині й у Закарпатті вчені знайшли сліди перебування людини (пралюдини) ашельської епохи ( млн. – 150 тис. років тому).

Як вказує С.Плачинда, на початку ХХ століття видатний український етнограф Федір Вовк розкопав у с. Мізин (Чернігівщина) велике селище мадленської доби (ХХV – VIII тисячоліття д.н.е.). Учений знайшов залишки кількох будинків, старожитності: ножі, вістря для списів, орнаментовані браслети з сонячною та місячною символікою, статуетки жінки, голки (вказує на розвиток ткацтва).

Після закінчення льодовикового періоду (на межі палеоліту й мезоліту, 10-11 тис. років тому) на територію сучасної України прийшли общини первісних мисливців.

Пам’яткою культури цього періоду є Кам’яна Могила, що знаходиться у Мелітопольському районі Запорізької області. У печері виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображено 15 видів тварин.

У добу неоліту (в Європі – 6 –3 тис. до н.е.) культури людей, що мешкали на території сучасної України, розподілилися на два типи:

• автохтонну (корінну) мисливську

• пришлу землеробську (з Подунав’я).

В епоху енеоліту землі сучасної України почали розподілятися на зони трьох господарських типів:

• трипільська землеробська культура (Правобережжя);

• ямна культура (степовий південь), розвинене скотарство, кочівники;

• середньостогівська культура ( 4-3 тис. до н.е.), у лісах і лісостепах, мисливці, риболови, скотарі.

Найбільшого розвитку досягла трипільська культура (назва походить від с. Трипілля Київської області, де і було знайдено залишки культури у 1986 р.).

Зображення на ритуальному трипільському посуді

Трипільська культура занепадає приблизно у 2000 р. до н.е. Носії цієї культури частково залишили ці землі, оскільки відбувся наступ індоєвропейських народів, частково змішались з ними. Нові народи прийшли зі Сходу. Індоєвропейці частково осідали на цих землях, частково продовжували кочувати.

Землеробська культура поступово стає домінантною. Традиції землеробства розвиваються в межах

• білогрудівської і

• чорноліської культур (2 тис. до н.е.).

Дослідники відносять ці культури до праслов’яно-балтійських.

Білогрудівська культура виникла на правому березі середнього Подніпров’я (на території колишньої трипільської культури) приблизно у ХVІ – ХІІ ст. до н.е., пересувалася до Лівобережжя. Білогрудівці, як і трипільці, зводили великі городища, оточували їх земляними валами.

У IX – VII ст. до н.е. панує чорноліська культура. Пам’ятка цієї культури – залишки городища у сучасній Кіровоградській області (верхів’я ріки Інгулець).

Ця культура припинила своє існування у зв’язку із нашестям кіммерійців.

Пізніше на наші землі прийшли скіфи (скити) – у VІІ ст. до н.е. Конкретних доказів щодо походження скіфів на сьогодні немає. Більшість дослідників вважають їх іраномовним народом.

Скіфська культура займала територію від Алтаю до Середземного моря. Відомості про скіфів здебільшого знаходимо в античних джерелах. Від самих скіфів ніяких писемних джерел не залишилось, невідомо навіть, чи були вони писемними.

Одним із перших про скіфів писав Геродот (його робота мала назву “Історія”, скіфам він присвятив окрему книгу). За описами Геродота, територія Скіфії майже цілком відповідає території сучасної України. Той же Геродот виділяє дві групи скіфів: “царські скіфи” (кочівники), “скіфи – орачі”. Саме “орачів” вважають предками слов’ян. Геродот поділяв територію Скіфії на 8 регіонів (відповідно до 8 племен).

Приблизно водночас зі скіфами на нашу територію приходять греки. Оселяються у Причорномор’ї. Найбільше місто – Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва). Греки садили виноградники, ловили рибу, торгували з місцевим населенням.

У IV – III ст. до н.е. у Скіфію вторглись сармати (савромати) – найближчі родичі скіфів. Сармати поступово витіснили скіфів у Крим. Були витіснені і землероби. Частина скіфів-землеробів оселилась на Нижньому Подунав’ї, де вони заснували сім міст (часто їх називають Малою Скіфією). А кочівники-скіфи у Криму заснували нову столицю (називають її Неаполь Скіфський). Ольвія занепала.

Сармати розривають зв’язки наших земель з античним світом. Тому про них в античних джерелах майже не сказано. Згадуються лише напади таких їх племен, як язиги, роксолани, аорси.

Після завоювання грецьких колоній на узбережжі Чорного моря римлянами поступово відновлюються зв’язки між населенням наших земель і античним світом.

Серед населення сучасної України частково поширюється християнство. Найбільше – у Північному Причорномор’ї (сюди висилали у копальні християн, скажімо, римського папу Климента).

Центрами християнства стають Ольвія (відбудована римлянами), Тірас (сучасний Акерман), Пантікапей (сучасна Керч), Херсонес (на території сучасного Севастополя). На території сучасної України християнство теж поширювалось, але переважна більшість населення зберігала язичницькі традиції.

Протягом першого тисячоліття н.е. сучасні українські землі були ареною Великого переселення народів. Тут проходили алани, готи, гунни, авари, булгари, угри. Вони витісняли корінне населення у лісові райони. Часто тубільці самі приєднувались до походів завойовників. Народи асимілювались.

Проте основними заняттями місцевого населення залишалось осідле скотарство і землеробство. Як свідчать дослідження, племена, що мешкали на наших землях, були готові до утворення держав, аналогічних “варварським королівствам” Західної Європи. Високорозвиненими були

зарубинецька (І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.)

черняхівська (ІІ – ІV ст.) слов’яни

київська (VІ - VІІІ ст.) культури

Перетворитись на державні утворення цим племенам заважали войовничі нападники.

Зарубинецька і черняхівська культури характеризуються виплавкою заліза, ковальством, гончарством, ткацтвом. До того ж, черняхівська культура засвідчує початок формування писемності (основа – грецький і латинський алфавіти). Черняхівська культура занепадає під впливом гуннів.

Войовничих слов’ян історики V – VІ ст. називають антами (племена від території сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя). Їх назву пов’язано із пеньківською культурою, відгалуженням якої була київська культура. Центром антів було Правобережне Подніпров’я, на початку VІ ст. вони досягли вже узбережжя Азовського і Чорного морів.

Південно-західних слов’ян називали склавінами. Слов’янські племена перегруповуються, змішуються зі слов’янами й неслов’янами, з’являються нові імена, в тому числі руси. Перші згадки про них з’явилися у кінці VІІІ - на початку ІХ ст. у творах житійної християнської літератури в Криму. Там русів (росів) називали нападниками, грабіжниками.

Питання про походження русів і зараз не вирішено.

Варіанти:

• були варягами з пруського узбережжя Балтійського моря;

• нащадками роксолан чи аорсів;

• нащадками рутинів чи русів;

• нащадками реліктів індо-арійської доби з Приазов’я і т.д.

Вважається, що руси мали 2 центри:

• південно-східний (південь і схід сучасної України);

• північно-західний (полабсько-новгородський).

Невідомо, чи були роси (руси) народом, чи соціальною верствою. До того ж, тодішні історики змішують росів, русів, рутенців, а це могли бути різні народи.

Північ і Чорне море з’єднувались Дніпром. Саме уздовж нього виникають перші суто слов’янські міста. Слов’янські племена, що мешкали біля Дніпра, розвиваються, об’єднуються навколо міст.

“Повість врем’яних літ” називає такі слов’янські племена ХІ ст.: поляни, древляни, дреговичі, полочани, сіверяни тощо. Українці, на думку дослідників, походять від полян, сіверян, деревлян, дулібів, уличів, тиверців, хорватів.

“Повість врем’яних літ” також розповідає про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом. Саме Київ стає центром нової держави.