Тема 3 культура дохристиянської русі

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли цю землю.

Безпосередньо Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру східних слов’ян (як і неслов’ян), що складали її етнічне ядро (перш за все, полян і деревлян). Культура ця змінювалась, поширювалась за рахунок контактів з іншими народами, розширення території держави тощо.

Історики виділяють 5 етапів існування Київської Русі:

1 етап (до 882 р.) утворення держави навколо Києва: поляни, северяни, деревляни, дреговичі, полочани; можливо словени;

2 етап (882-911 рр.) прихід до влади Олега (можливо, із варягів);

3 етап (911-1054 рр.) розквіт Русі, успішна боротьба з печенігами, варягами, Візантією; об’єднані майже всі слов’янські племена. Хрещення Русі;

4 етап (1054-1093 рр.) зародження елементів розпаду держави;

5 етап (1093-1132 рр.) посилення феодальної влади інших князів (не київських), період феодальної роздрібленості (з 1132 року).

Господарство Київської Русі. Існує декілька назв на позначення сільського поселення Київської Русі: погост (мир), свобода (слобода), село.

У часи заснування держави на зміну мотикам приходять знаряддя, що орють землю за допомогою худоби. З’являється трипільна система землеробства. Вирощували пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо. Хліб вирощували як яровий, так і озимину.

Населення займалось скотарством, полюванням, рибальством, бджолярством. З’являється виробництво заліза, ковальство.

Якщо приблизно до ХІІ ст. на території Русі існували лише городища, то пізніше з’являються так звані “вотчини”. Центром вотчини був княжий двір з хоромами та будівлями для слуг, бояр, наявні помешкання холопів, смердів тощо. Управителями були тіуни та огнищани.

З розвитком торгівлі та ремесел у державі з’являються міста – Київ, Чернігів, Переяславль тощо. У містах були наявні такі ремесла: ковальство, слюсарництво, зброярство, обробка металів, гончарство, обробка шкіри, кравецтво. Центром міста був торг, де реалізовували цю продукцію. У великих містах існували спеціальні подвір’я для “гостей” – торговців з інших країн.

Київська Русь мала жваві торгівельні зв’язки з Візантією і Хазарією, певною мірою – зі Скандинавією. Незважаючи на це, найбільшу популярність на Русі мали товари, вироблені місцевими майстрами. Саме ці товари зустрічаються найчастіше при археологічних розкопках.

Релігія. Давні слов’яни за своїми віруваннями були язичниками. Первісна релігія була “нічим, як тільки почитанням природи, котре на тім полягало, що первісний чоловік наділяв цілу природу життям і чувствами, подібними до своїх власних...” (І.Франко).

Культура Київської Русі не була однорідним явищем. Держава займала величезну територію від Чорного до Білого моря, була населена різними племенами. Кожне з цих племен могло мати свої вірування, відмінні від інших. З цим певною мірою пов’язана та плутанина, що виникла при дослідженні слов’янської міфології (наприклад, називають різних богів, надаючи їм однакові функції, або один і той же бог наділений різними властивостями). До того ж, християнська церква протягом століть намагалась знищити усе, пов’язане з язичництвом (і в першу чергу матеріальні пам’ятки тієї культури). Крім того, давні слов’яни, скоріше за все, не мали писемності, не будували храмів, тобто їх віра не знаходила матеріального втілення.

Саме тому в наш час жодна із пропонованих реконструкцій системи давньослов’янських вірувань (скажімо, концепція М.Костомарова чи С.Плачинди) не є остаточно доведеною.

Писемність існувала у слов’янських землях ще в дохристиянську добу, проте пам’яток не збереглося (вони виконувались чи у вигляді вузликового письма, чи на бересті або дощечках). Слов’яни довго не мали власної абетки, писали грецькими або латинськими буквами.

У 863 р. до Моравії візантійським імператором були відправлені брати Кирило й Мефодій з метою проповідування християнства. Кирило перед від’їздом створив слов’янську азбуку і разом із братом переклав з грецької декілька церковних книг.

На сьогодні точно не доведено, яку саме азбуку створив Кирило: кирилицю чи глаголицю (більшість вчених вважають, що глаголицю, а кирилиця нібито була створена у Болгарії наприкінці ІХ століття).

Кирилиця складалась із 43 літер, 24 з яких були грецькими, інші були створені спеціально для передачі слов’янських звуків

До ХІ-ХІІ ст. кирилиця і глаголиця вживались паралельно, а потім глаголиця зникла.

Глаголиця за алфавітним складом, розташуванням літер, назвами їх та звучанням майже повністю співпадала з кирилицею, проте істотно відрізнялась від неї формою букв. Вона існувала в основному у південно-західних слов’ян (Хорватія).

Збереглося декілька глаголичних пам’яток: Київські листки, Зографське Євангеліє.

Літературних пам’яток дохристиянської Русі сьогодні не існує. Зразком дохристиянської літератури є лише ”Велесова книга”, хоча автентичність цього твору викликає сумніви у багатьох вчених.

Одна із дощечок Велесової книги

Популярними були усні фольклорні твори.

Архітектура дохристиянської Русі представлена житловими й оборонними спорудами. Слов’яни будували свої житла з місцевих матеріалів, спираючись на давні традиції (ще з трипільської доби). У лісостеповій зоні для будівництва служили дерево і глина.

Кам’яних будівель практично не було. Виняток становили кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття (які будувались аж до кінця ХІІ ст, незважаючи на християнські традиції). Також будівництво кам’яних споруд було розвинене в Криму і на сході сучасної України (але суто слов’янськими ці землі не були).

Якщо у VІ ст. Йордан писав про країну “лісів і болот”, то вже у Х ст. було відомо приблизно 20 міст, у ХІІ ст. - приблизно 200, а перед монголо-татарською навалою – близько 300. Найбільша увага при забудові міст приділялася Києву.

У період становлення Київської Русі типовою формою поселення стає “город”: огороджене місто з групою селищ навкруги. Споруди, як уже згадувалось, були насамперед дерев’яні. Будинки заможних людей називали “хоромами”.

Слов’янська дохристиянська скульптура представлена дерев’яними ідолами. Вони, як правило, були чотириликими. Відомим є Збруцький ідол, датований ІХ – Х ст. Його було знайдено біля с. Гусятин у ріці Збруч (приток Дністра). Вважається, що його було скинуто у воду після прийняття християнства.

Збруцький ідол

Інших язичницьких ідолів не знайдено, оскільки після прийняття християнства будь-які пам’ятки язичницької культури знищувались.

Музичне і театральне мистецтво сягають народних землеробських свят і обрядів (купало, кривий танець). Князі та інші заможні люди тримали при дворах професійних співаків та акторів.

Значна частина акторів мандрувала. Їх називали скоморохами. Вважається, що це явище було запозичене у Візантії, але в Русі набуло суто національних ознак.