1.Зародження і розвиток політичної економії. Основні напрямки, школи і течії в політичній економії. Економіка походить від грецького Oiconomia, наука про управління домашнім госп-м. Вперше цей термін вжив у ІІІ ст. до н. е. Арістотель. У 1615р. фр. вчений Антуан Монкретьєн вводить термін політекономія. Виникнення і розвиток товарних відносин, які охопили сферу торгівлі привело до виникнення першої школи політекономії : меркантилізм. Меркантилісти ототожнювали багацтво з грошима, золотом, нагромадження яких в той час відбувалось через торгівлю. Вважали джерелом багацтва суспільства обіг зовнішньої торгівлі. Згодом увага була перенесена із сфери обігу у сферу вир-цтва, що привело до виникнення школи фізіократів (18ст.) (Франсуа Кене і Буагільберг). Але фізіократи вважали, що багацтво створюється тільки в с/г. Класичну політекономію започаткували у братві видатних її працівників : У. Петти, Адам Сміт, Давід Рікардо. Вони досліджували вир-цтво і обіг, суть товарно-грошових відносин, походження прибутку. Сміт і Рікардо виявили що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закономірність яка виражала співвідношення між оплаченою працею та не оплаченою(прибуток підприємця) і довів що прибуток буде зростати або зменшуватись у тій самій пропорції в якій буде зростати або зменшуватись заробітна плата. Отже класична політекономія започаткувала трудову теорію вартості. W=C+V+M, де (C+V) –зарплата, a M – додаткова вартість. Подальша розробка політекономії здійснювалась за двома основними напрямками: в середині 19ст. сформувався марксистський напрямок політекономії. Використав метод матеріалістичної діалектики, створив струнку науково обґрунтовану теорію вартості і додаткової вартості. Головна праця К. Маркса – “ Капітал”(1867). Але деякі погляди Маркса і його послідовників не витримали перевірки практикою і потребують деякої наукової переоцінки . вчення Маркса згодом стало дуже ідеологізованим. Інший шлях розробки економічної теорії найшов свій вираз у роботах Маршала і його послідовників. Маржиналізм. В основу дослідження ек-ної ефективності вони поклали теорію граничної корисності Теорії маржиналізму дали початок різним школам ек. думки: Австрійській, Лозаннській, Кембріджській. За своїм станом сучасна економічна теорія дуже різноманітна і її основні напрямки: неокласицизм, неокенсіанство, теорії нового індустріального сус-ва.

2.Предмет політекономії. Фундаментальні питання економіки. Об’єктом вивчення політекономії є суспільне вир-во, яке направлене на вир-во матеріальних благ і послуг. Сукупність різноманітних матеріальних благ і послуг складає сукупний продукт сус-тва. Саме суспільний продукт і є результатом вир-цтва, яке склад. з 3 основних етапів: 1) матеріального вир-ва; 2) нематеріального вир-ва; 3) сфери послуг. Сучасна екон. теорія предметом дослідження вважає поведінку господарюючих суб’єктів в умовах обмеженості ресурсів, що призводить до конкуренції за їх використання.Сфера послуг входить до складу як матеріального, так і нематеріального вир-ва. Будь-яке сус-во перш за все вирішує основні фундаментальні питання економіки. 1. Що повинно вороблятися? Тобто які товари і послуги повинні вироблятися і в якій кількості. 2. Як буде вироблятися? Тобто чим, за доп. яких ресурсів і за якою технологією. 3. Для кого виробляються товари? Тобто хто повинен володіти ними і отримувати від них користь. 4. Як зможе сис-ма адаптуватися до змін?

3. Методи економічних досліджень. Як кожна наука політекономія має свій метод дослідження. Метод – це сис-ма регулятивних принципів практичної або пізнавальної теоретичної д-сті. Політекономія вміщує такі методи: 1. Метод наукової абстракції – відмова від поверхневих, несуттєвих сторін явища, з метою розкриття суттєвих загальних зв’язків. Цей метод передбачає необхідність розгляду тих, чи інших економ. явищ під певним кутом зору. 2. Метод аналізу і синтезу. Метод аналізу – розкладання сис-ми економ. відносин на окремі елементи, з метою їх глибокого та детального вивчення. Метод синтезу - органічне з’єднання окремих елементів ек. відносин в єдине ціле. 3. Метод індукції і дедукції. Метод індукції – спосіб вивчення окремих фактів, які дозволяють встановити їм загальні риси або властивості. Метод дедукції означає розповсюдження загальних визначень на окремі факти.4. Метод логічного і історичного. Метод логічного необхідна послідовність розвитку. Метод історичного реальна послідовність розвитку.5.Емпіричний метод-грунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника.

4. Позитивна і нормативна економічна теорія. Функції політекономії та її місце в системі економічних наук. Сучасну політекономію ділять на позитивну та нормативну. Позитивна – шукає об’єктивні або наукові пояснення функціонування економіки. Нормативна – передбачає механізм дії, який застосований на об’єктивних особистих судженнях, тобто вона має справу з тим, як повинно бути. В якості універсальної науки політична економія виконує ряд важливих функцій: теоретико-пізнавальну, аналітичну, практичну, прогностичну, виховну і методологічну. Теоретична, або пізнавальна, функція полягає у поясненні закономірностей. принципів, процесів і явищ економічного життя; аналітична —у аналізі економічних явищ і процесів; прогностична — у прогнозуванні шляхів і напрямів ек. розвитку; практична — у визначенні мети і напрямів ек. зростання, рекомендацій для економічної поведінки суб'єктів ек. системи, пріоритетів і цілей ек. політики держави; виховна — у вихованні раціонального ек. мислення, визначенні правил ринкової ек. поведінки; методологічна функція полягає у створенні теоретичної основи для системи конкретних ек. наук. Практичне значення політ. економії полягає у тому, що знання, одержані нею, ведуть до передбачення, а передбачення — до дії. Політекономія повинна лежати в основі ек. політики, а через неї — пронизувати усю сферу господарської практики. Дія (практика) веде до знання, знання — до передбачення, передбачення — до правильної дії. Політичну економію слід відрізняти від ек. політики. Загальна ек. теорія розвивалась у пошуках відповіді на питання, поставлених господ. політикою, але вони залишаються лише інструментом осмислення ек. дійсності і прогнозування її розвитку.

5. Економічні закони та категорії. Система економічних законів. Ек. процеси у сус-ві управляються внутрішніми властивими їм законами, або ек. законами. Ек. закони – це об’єктивно стійкі, причинно-наслідкові зв’язки в розвитку ек. відносин. Ек. закони мають об’єктивний хар-р, тобто не залежать від волі і свідомості людини. Водночас ек. закони – це закони ек. д-сті людей і поза цієї д-стю вони не існують. Ек. закони не вічні. Вони у своїй сукупності утворюють сис-му ек. законів розвитку сус-ва яка включає різні групи і види законів. Розрізняють загальні (діють в усіх ек. системах, до них відносять закон безмежного зростання потреб), особливі (діють в частині ек. систем, сюди відносять закони попиту і пропозиції), специфічні (діють в окремій ек. системі: закони конкуренції). Ек. категорії – це наукові теоретичні поняття, що відображають існуючі відносини. Ек. категоріями є зокрема: ціна, гроші, попит, пропозиція, кредит, власність. Ек. категорії поділяються на загальні (хар-ють ек. явища в усіх ек. системах) і специфічні (хар-ють сторони господарського життя окремої ек. системи).

6. Економічні потреби суспільства, їх суть і класифікація. Закон зростання потреб. Економ. потреби відображають об’єктивну необхідність в матеріальних і духовних благах для забезпечення життєдіяльності людини і суспільства. Потреба – це бажання людей придбати і використати товари і послуги, котрі приносять їм користь. Рівень і обсяг потреб залежить від рівня розвитку економ. сис-ми, від зрілості економ. відносин суспільного вир-ва. Саме вир-во, створюючи конкретні види духовних благ, породжує конкретні потреби в них, з іншого боку – бажання задовольняти свої потреби спонукає людину до вир-ва. Економ. потреби виступають спонукальним мотивом вир-ва, тобто потреба є передумовою вир-ва. Існує різноманітність потреб, які можна систематизувати та класифікувати за їх суб’єктами і формами задоволення. За суб*єктами потреби поділяють на індивідуальні, особисті, колективні і суспільні. За формами задоволення потреби поділяють на матеріальні, фізіологічні, виробничі, соціальні, духовні тощо. Найголовніша хар-ка потреб – це їх безмежність і невтомність. Потреби невтомні в тому, що їх неможливо задовольнити всі одразу, а безмежні тому, що з*являються все нові і нові потреби. Потреби мають властивість змінюватись і в процесі задоволення виникають нові, цей процес нескінченний і саме розвиток вир-ва породжує закон зростання потреб. Цим і визначається роль потреб у вир-ві.

7. Корисність продукту. Закон спадаючої граничної корисності і теорія споживача на ринку. Кожен продукт наділений властивостями , тобто має свою корисність і свою цінність. Корисність – ступінь, з якою благо в змозі задовольнити ту чи іншу потребу людини. Економ. теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання визначеного обсягу життєвих благ. Граничною корисністю назив. корисність, яка дорівнює приросту, тобто збільшенню загальної корисності в результаті придбання додаткової одиниці даного блага, гранична корисність відображає ступінь задоволення потреби і зростання кількості одиниць певного продукту корисність кожної наступної одиниці зменшується стає спадною, що відбувається згідно закону спадної граничної корисності. Якщо кожна наступна одиниця товару має все меншу додаткову корисність, то споживач буде купувати додаткові одиниці блага за умови зменшення її ціни. Споживач – це цілком розумна людина, яка намагається так використати свій дохід, щоб одержати максимальну загальну корисність. Він не може купити усе, що йому хочеться, адже його грошовий дохід обмежений, а товари мають певну ціну. Отже споживач обирає той набір товарів і послуг, який приносить йому найвищу корисність. Правило споживацької поведінки полягає у тому, щоб кожна додаткова одиниця грошових затрат на придбання товару приносила однакову, тобто додаткову корисність.

8. Економ. інтерес, його суб*єкти і об*єкти. Єдність і суперечність у сис-мі економ. інтересів. Економічний інтерес – це мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення індивідуальних потреб. Інакше кажучи це усвідомлена потреба. Ек-чні інтереси можна класифікувати нсамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією вир-ва) і невиробничі ( пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства). Має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності. Єдність і суперечливість в с-мі інтересів можна простежити наприкладі власника і найманого працівника. Вони є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробник та споживач. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси і навпаки. В той же час підприємець не може задовольнити свої власні інтереси не задовольнивши інтереси всього суспільства.

Механізм та функції інтересів визначаються насамперед сутністю існуючої економічної системи.

9. Взаємозв'язок потреб, виробництва і інтересів.

Взаємозв'язок потреб і виробництва характеризується впливом виробництва на потреби, який полягає в тому, що, по-перше, виробництво разом з фантазією створює нові потреби, перетворює їх з одиничних (властивих окремим людям) на масові, тобто забезпечує розширене відтворення потреб; по-друге, виробництво створює споживчі блага, отже, забезпечує задоволення потреб.

Вплив потреб на виробництво полягає в тому, що, по-перше, задоволення потреб характеризує природну спрямованість виробництва в будь-якому суспільстві; по-друге, потреби стимулюють розвиток виробництва. Саме поява нових потреб приводить до появи нових галузей, будівництва нових підприємств, реконструкції існуючих; по-третє, рівень розвитку потреб, їх багатство, різноманітність та місце тих чи інших потреб у структурі людських цінностей характеризують рівень розвитку суспільства в цілому (його багатство, ступінь цивілізованості) і кожної окремої людини (розвинена людина має багаті, різноманітні потреби).

Гуманізація виробництва, властива постіндустріальному суспільству, зумовлює підсилення взаємовпливу потреб і виробництва, адже вона передбачає безпосереднє підпорядкування потребам людини як процесу праці, так і його результату. Це означає, з одного боку, що процес праці повинен забезпечити задоволення потреб у творчій праці, інтелектуальній, відповідальній, змістовній діяльності. З другого боку, розвиток змісту і характеру праці та виробництва обумовлює розвиток, збагачення потреб, створює людину, що здатна працювати по-новому і сприймати нові продукти виробництва.

Безмежність потреб обумовлена як безмежністю інтересів, продуктом яких вони є, так і розвитком виробництва.

Аналіз взаємодії потреб і інтересів здійснили представники теоретичної течії, що має назву маржиналізм [marginal - граничний). Зародилась вона в другій половині XIX ст. і залишила глибокий слід у світовій економічній науці (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Ба-верк, А. Маршалл, В. Парето, Д. Хікс).

Маржиналісти розробили теорію споживацької поведінки, сутність якої полягає ось у чому:

1. В умовах стабільної економіки кожна людина прагне поводити себе раціонально, тобто оптимізувати свій добробут - максимально задовольнити особисті потреби.

2. Щоб досягти цієї мети, покупець виключно суб'єктивно оцінює нагальність тієї чи іншої потреби, інтенсивність її. Відповідно до цих оцінок він розподіляє свій доход між різними споживчими благами.

3. Для визначення суб'єктивних оцінок використовують явище спадної граничної корисності споживчого блага, тобто суб'єктивна оцінка того блага, яке купують, формується на рівні його граничної корисності.

Виробництво в умовах адміністративно-командної системи гальмувало розвиток широкого спектру потреб, обумовлювало обмеженість їх та уніфікацію. В свою чергу, недостатньо розвинені потреби стримували розвиток виробництва, негативно впливали на можливості економічного зростання: знецінювали працю; низька вартість робочої сили обмежувала можливості для нагромадження національного багатства, хоч і забезпечувала необхідні мінімальні потреби.

Наслідком низького рівня потреб було також відтворення нецивілізованого способу споживання, що стало великою соціальною проблемою суспільства.

10. Виробничі ресурси і виробничі ресурси. Щоб задовольнити вироб. потреби потрібні втроб. ресурси і фактори вир-ва. Виробничі ресурси - це потенційні чинники виробничого процесу його можливості, джерела, фактори виробництва - це реальні чинники, які застосовуються в процесі вир-ва. Класична політична економія визначає два фактори виробництва: це засоби вироб-ва або натурально-майнові і робоча сила (людський фактор). Сучасна економічна теорія до факторів виробництва відносить - матеріальні (земля і капітал) та людські ресурси (праця і підприємницька здібність). Економічна теорія мас справу з дослідженням основних факторів виробництва їх розвитку взаємодії та впливу на економічні зростання. Основні фактори виробництва: Земля - це всі природні ресурси, які використовуються у виробництві. Капітал - це ресурси виробництва у формі засобів виробництва. Праця - це фізична та розумова діяльність людей направлена на виробництво матеріальних благ та послуг. Підприємницька здібність - це особливий специфічний фактор виробництва, це вид праці до управління та організації виробництва, здібність до індивідуальної самостійної господарської діяльності, яка направлена

11. Проблеми економ. вибору і крива вироб можливостей. Усі виробничі ресурси (або фактори виробництва) мають одну загальну властивість - вони існують в обмеженій кількості. Тому обмеженість ресурсів, за допомогою яких здійснюється процес вир-ва різних товарів примушує сус-во робити вибір відносно виробництва товарів, тобто суспільство повинно визначати межах своїх виробничих можливостей, робити економічний вибір. Суть проблеми вибору в тому. що якщо кожний виробничий фактор обмежений, то завжди існує проблема альтернативного його використання. Саме проблема альтернативних витрат і породжує проблему виробничих можливостей. Крива ABCD називається кривою виробничих можливостей. Точка L на графіку визначає повне використання ресурсів. К визначає неможливий процес вироб-ва, точки BCD - визначають певні альтернативні набори ресурсів.

12. Вир-во і науково-технічний прогрес. Зміни у змісті і хар-рі праці. З виникненням людського сус-ва поступово відбувся розвиток технологічного способу виробництва, вдосконалювалась техніка, накопичувалися знання про навколишнє середовище, про природу людини, її д-сть. Науково-технічний прогрес (НТП) мас еволюційну та революційну форму розвитку. Як загальноісторична закономірність він виник лише у період промислової революції (кінець XVIII - початок XIX сі). Еволюційна форма НТП характеризувалася поступовими змінами у розвитку науки і економіки. Революційна форма НТП означає появу принципово нових видів техніки предметів праці. В історії НТП виділяють дві промислові революції: одна наприкінці XVIII - початку XIX ст., друга в останній третині ХІХ ст. - початку XX ст., її ще називали електротехнічною революцією. Науково-технічна революція почалася в середині 50-х років XX ст. і триває у наш час. У ході першої промислової революції спеціалізація знарядь праці та інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості поступово готує основу для появи спеціалізованих машин, переходу до другого етапу у розвитку техніки крупного машинного вир-ва, до виникнення істотно нового технологічного способу виробництва. Глибинну суть НТР можна визначити як революційні зміни у взаємодії людини і природи, а також в сис-мі продуктивних сил і техніко економічних відносин.

13. Людина як суб’єкт і кінцева мета суспільного виробництва. Людина - це основний фактор виробництва, кінцева мета виробництва. Суспільний продукт пройшовши через розподіл і обмін завершує свій шлях споживанням. Без споживачів будь-яке виробництво безглузде, а це значить, що задоволення потреб людини її розвиток є кінцевим призначенням суспільного виробництва. Людина є основним фактором виробництва, оскільки вона створює і приводить в рух засоби виробництва і тим самим перетворює їх в елементи продуктивних сил, а тому робоча сила - це не просто фактор, а головна продуктивна сила суспільства. Сьогодні в розвиток робочої сили передові компанії світу вкладають дуже великі гроші, особливо в освіту. За даними світового банку продовження середньої тривалості навчання всього на 1 рік збільшує валовий суспільний продукт на 9 %. Отже інвестиції в людський капітал - це будь-яка дія що підвищує продуктивність праці. Подібно витратам підприємця на обладнання, витрати які сприяють підвищення продуктивності праці розглядаються як інвестиції оскільки поточні витрати будуть компенсовані багатократно зростанням доходів у майбутньому. Інвестиції в людський капітал буває 3-х видів: освіта, охорона здоров’я, мобільність.

14. Зміст виробництва і його основні елементи. Вир-во, яке завжди відбувається у безпосередньому русі відтворення, є процесом створення благ. Процес вир-ва зажди має свої фактори і пов’язаний з певними моментами, які включають працю, предмети і засоби праці. У процесі праці відбувається споживання робочої сили і тому її потрібно відтворювати, тобто відновлювати здібності людини до праці. Відтворення робочої сили відбувається шляхом споживання необхідних життєвих благ, які створюються у виробництві. Тому вир-во це не лише процес створення благ, а ще й відтворення самої людини, її життя, розвиток її особистості. Предметами праці називають все те, на що спрямована людська праця з метою створення матеріальних благ. Предмети праці бувають 2 видів: 1) предмети праці, які дані самою природою(кор. копалини, вода тощо); 2) предмети праці, що пройшли попередню обробку (агломерат).Засобами праці наз. речі або комплекси речей, за допомогою яких людина у процесі виробництва впливає на предмети праці для перетворення їх на продукт. До засобів праці на сам перед відносяться знаряддя праці (інструменти, машини і т. п.), земля, як основний засіб праці. Предмети і засоби праці у своїй сукупності утворюють засоби вир-ва. Споживання у процесі вир-ва засобів праці і робочої сили наз. виробничим споживанням. Вир-во як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Воно послідовно проходить і одночасно перебуває в кожній з цих фаз в певний момент. Важливою особливістю виробничого процесу є створення не тільки матеріалу, а і матеріальних благ і послуг.

15. Продуктивні сили і їх структура. Натурально-матеріальне наповнення економіки виявляється в продуктивних силах (ПС). ПС – це система особистих, суб’єктивних (людських) і технічних елементів; це сукупність засобів вир-ва (матеріально-речовий ф-р) і людей (особистий ф-р). Головною продуктивною силою суспільства є люди, які приймають участь у суспільному виробництві. Другою складовою частиною ПС є матеріально-речовий ф-р вир-ва, який люди використовують в процесі праці, спрямований на забезпечення своїх матеріальних та духовних потреб, але зміст ПС цим не вичерпується. Існує ще ефект узгодженості факторів виробництва, який проявляється через технології і організацію суспільного виробництва. Підприємницькі здібності це здібності до ініціативи самостійної господарської діяльності, яка направлена на отримання постійного прибутку через уміле використання ресурсів з метою виробництва і реалізації товарів. Особисті і речові фактори виробництва у своїй сукупності і взаємодії складають продуктивні сили (ПС) суспільства. Виробничі ресурси обмежені і це не дозволяє задовольнити усі потреби, а тому перед людством стоїть проблема вибору. Максимально можливий обсяг виробництва благ при повному ефективному використанні ресурсів, це і є виробнича можливість суспільства. Оскільки виробничі ресурси обмежені, то обмежені і виробничі можливості. Тому повинні існувати збалансовані набори продуктів, які визначаються кривою виробничих можливостей. Крива виробничих можливостей являє собою сукупність точок, координати яких визначають можливі набори продуктів, одержаних від використання наявних ресурсів. Точка А означає недовикористання ресурсів, а точка В – принципову неможливість досягнення цього набору при наявних ресурсах.

16. Виробничі відносини, їх сутність і структура. Виробничі відносини – це об*єктивно сформовані відносини між людьми в процесі вир-ва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ; це необхідна сторона сус-го вир-ва. Сукупність виробничих відносин визначають соціальне середовище людського життя. Серед них виділяють: економічні, політичні, культурні, духовні, соціальні, ідеологічні. Але тільки суто економічні виробничі відносини і визначають господарську (виробничу) діяльність людей. Економічні відносини утворюють систему, єдність якої визначається їх загальною економічною природою і діалектичними взаємними зв’язками. Основними компонентами економічних відносин є організаційно-економічні і соціально-економічні відносини. Організаційно-економічні – відносини між людьми з приводу поділу, спеціалізації, кооперації, комбінування праці; технологій і організацій виробництва, обміну виробничими факторами, а також трудової діяльності, а також в процесі ціноутворення.Соціально-економічні – зумовлюють систему зв’язків “людина – людина”. До них належать закономірності розвитку відносин власності, тісно пов’язаних з ними відносин розподілу доходів і відходів суспільного виробництва, як економічного кругообігу який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Соціально-економічні відносини утворюють ядро будь-якої структури, визначають економічну.