32

32. До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Водночас вона є полем взаємодії навчальної діяльності з іншими формами і видами життєдіяльності суб'єктів у процесі функціонування освіти. Тому предметом аналізу сфери освіти повинні бути не тільки процеси навчання, соціокультурного розвитку людини, а й усе те, що впливає на них, супроводжує їх. У широкому сенсі сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп — тих, хто навчається, навчає, обслуговує навчальний процес.Соціологи у сфері освіти визначають предмет своїх досліджень по-різному. Одні головну увагу приділяють вивченню суті та основних функцій системи освіти в різних країнах, взаємозв'язку системи освіти з різними елементами суспільства. Інші звертають увагу на практичні проблеми навчальних закладів, застосовуючи соціологічні підходи і методи дослідження спочатку для виявлення проблем, а потім і для сприяння їх вирішенню. Освіту розглядають як один з найважливіших чинниківсоціального розвитку, що методологічно пов'язано з відомими концепціями «єдиного індустріального суспільства», «постіндустріального суспільства», «технотронної ери» тощо. У сучасній соціології освіти однією з центральних є проблема кризи освіти, що має всесвітній характер. Основними тенденціями в оновленні освіти визнано: демократизацію всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізацію і гуманітаризацію освіти, використання найновіших технологій навчання; інтеграцію різних форм ісистем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.. Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності,Одним з найактуальніших дослідницьких напрямів соціології освіти стало вивчення проблеми безперервності освіти, Виникнення і розвиток ідеї безперервності освіти як процесу постійного поповнення і оновлення знань людини, її духовного вдосконалення від раннього дитинства до старості пов'язують з науково-технічним прогресом, який поставив перед працівниками науки і виробництва підвищені вимоги, спонукає їх до оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом, Це питання досліджувалося за такими напрямами:

— вивчення протиріччя між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цього протиріччя; — аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залучення молоді в професійну структуру суспільства; — дослідження освіти як чинника зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва та якості продукції; — дослідження освіти як чинника підвищення трудової активності громадян, з'ясування їх ставлення до праці, ідентифікації з трудовим колективом; — вивчення взаємозв'язку освіти і рівня задоволення працею; — аналіз ролі освіти як чинника професійної мобільності людей; — вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників;

33. Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціальні функції, а з другого — це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітянської діяльності. Освіта — це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства. Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства виходячи із проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого процесу освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його су­б’єктів та механізми цієї взаємодії. Характерним є те, що освітні функції не тільки сприяють відтворенню суспільства, його соціальній стабільності та інтеграції, але разом із цим забезпечують його соціальні зміни й розвиток. система освіти, репрезентована різноманітними навчальними закладами, здатна ефективно виконати цю функцію, яка визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і називається в соціології професійно-економічною функцією освіти.Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є трансляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні — наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функцію забезпечення історичної спадковості, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь. Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особистості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, формування установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які притаманні саме цьому суспільству.Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, нормами, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтерналізації, відтворенню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функцію. На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція — забезпечення соціальних і культурних змін. За переходу від тоталітарного режиму до демократичного надзвичайно важливою стає виховна функція освіти. ДЕРЖАВНА ТА ПРИВАТНА ФОРМИ НАВЧАННЯ: В Україні завершився інтенсивний період створення приватних вищих навчальних закладів. Вони органічно доповнили історичну мережу ВНЗ, розширили можливості доступу до освіти, конкурують на ринку освітніх послуг з державними закладами.Більшість приватних ВНЗ мають потужну матеріальну базу, кваліфікований викладацький склад. У приватних ВНЗ навчається майже 16 відсотків загальної чисельності студентів. Перспективи подальшого розвитку приватного сектору вищої освіти прямо корелюють із загальною соціально-політичною ситуацією в країні, здатністю конкретного вищого навчального закладу розробити та реалізувати стратегію і тактику, спрямовану на продукування якісної освіти. Маючи достатню кількість коштів, приватні ВНЗ можуть залучати висококваліфікованих викладачів та вимагати від них якісного викладання. Якість навчання вища зазвичай там, де викладачам більше платять. Соціалізація – процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого – в процесі соціалізації він активно включається в систему соціальних зв’язків і набуває суспільного досвіду.В контексті нашої проблеми процес соціалізації особистості доцільно розглядати у відповідності до особливостей періодів розвитку особистості.

34. Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність узагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.Проблема мотивів навчання: в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки.Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Додержання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє. Система здобуття освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. З демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і дій з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток..Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація.Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації.Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10—15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи:

35.Соціологія освіти — одна з наук, що прагне впливати на подолання негативних тенденцій в одержанні знань, шукає нові імпульси впливу на озброєння сучасної людини, яка освоює культуру: Соціологія саме і вивчає освіту як соціокультурний інститут, його розвиток, функціонування, структуру, способи організації, динаміку соціальної структури сфери освіти, її взаємодії іншими соціальними та суспільними інститутами і сферу життя людини. Та й саму навчальну діяльність соціологія освіти подає з позицій соціокультурних умов, життєвих орієнтацій, особливостей способу життя учнів, студентів, потреб виробництва, науки, всієї культури суспільства тощо. Визначаються основні напрямки соціології освіти: місце освіти як соціального інституту в системі суспільного відтворення; взаємовідносини процесу освіти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок системи освіти з соціальною структурою суспільства; соціальне визначення освіти і динаміка змін; соціальне становище і спільна роль учителя і викладача; динаміка взаємовідносин між учням і вчителями та ін. Освіта — це цілісна самостійна система, що має інституалізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Соціологія освіти є самостійна спеціалізована галузь знань, предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її компонентів, а також взаємодія системи освіти та її компонентів з суспільством, насамперед, з його соціальною структурою та ін. Соціологія освіти розглядає освіту як форму та засіб громадянського буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та виховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадських сил. Об'єкт соціології освіти — це сфера освіти, є саме те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, де діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією. Соціокультурний підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, характер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб’єкта під впливом освіти. Соціологія освіти є компонентом соціології культури, без її принципів, настанов теорії неможливоздійснитисоціологічний аналіз освіти. Соціологія освіти є частиною соціології виховання: навчання як форма виховання орієнтоване на розвиток певних якостей, властивостей культури. Отже, предмет соціології освіти є становище і динаміка соціокультурних процесів в галузі освіти; закони, принципи, механізми та технології навчання, соціокультурна діяльність людини, взаємодія галузі освіти з іншими сферами суспільного життя та співвідношення соціології освіти і соціології культури, науки, виховання.

36.Культура— структур­ний елемент соц. відносин, сукупність наукового знан­ня, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і лю­дини, формування особистості. Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:а)культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість.б)культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей; в)культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процессу.Отже, основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людей на основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки).На рівні соціальної організації головна функція культури — підвищення ефективності діяльності, трудової поведінки людей у межах організації. На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення суперечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соціальних взірців поведінки, що є актуальними на даний момент. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підґрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну функцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто виконує комунікативну й пізнавальну функції. Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб’єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі форми культури:1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), 2) духовну — cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види. Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості тощо. Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті. Народна культура — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цін­ностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та ді­яльність.(моральна, естетична, політич­на, професійна, гуманітарна, науково-технічна куль­тура особистості),

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зраз­ків соціальної групи, спільноти територіальної, етніч­ної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін. 3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зраз­ків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності.

38.Місто спочатку був більш динамічною середовищем проживання людини. Міста, як правило, народжувалися на перетинах торгових шляхів, а відповідно, були своєрідними майданчиками діалогу різних культур, що сприяло розвитку толерантності, а згодом і мультикультурності. критерії, що характеризують місто як соціокультурний феномен: 1)Відкритість міста, його вплив на нові території; 2)Перехід свідомості до понятійно-категоріальним формами; 3)Конкретизація знань; 4)Підвищення ефективності форм діяльності людей; 5)Зміна контролю суспільства над особистістю; 6)Активність людей; 7)Здатність людей долати аспекти життя міста; Центрами розвитку творчих галузей економіки є саме міста. Починаючи з другої половини XIX століття в розвинених країнах спостерігалося "різке посилення процесів урбанізації, перетворення міського способу життя, міського типу культури, міського комплексу соціальних домагань і т.п. не тільки в найбільш престижну, але і в практично переважну форму соціального буття, що охоплює абсолютна більшість населення розвинутих спільнот ". Урбанізація стала чинником, що сформували дві глобальні тенденції сучасного світу: 1)Тенденцію безперервного оновлення технологій, інструментарію і споживчих параметрів продуктів соціальної, і зокрема виробничій, діяльність; 2)Тенденцію безперервного навчання і перенавчання суб'єктів діяльності та взаємодії, перманентного підвищення професійної кваліфікації працівників. Будучи культурними центрами, міста представляють собою території, готові до більш глибокої модернізації, своєрідні атрактори випереджаючої модернізації. Міста бувають різні: великі і маленькі, що розвиваються, і депресивні і т.д. Управління культурою міста (культурна політика) з необхідністю має враховувати ці особливості. Соціокультурна ситуація у великих містах визначається високою розвиненістю їх комунікативної інфраструктури. Чим більше місто, тим краще розвинені міські засоби масової комунікації, тим більше його інфосфери і тим більшою соціокультурної компетентністю володіє його населення. Вузькопрофільні міста - текстильні, вугільні, гірничорудні промислові центри - знаходяться в значно більш складному становищі. Вузька спеціалізація забирає в них свободу економічного маневру.

39.Соціологія вільного часу - галузь соціології, яка вивчає життєдіяльність, відносини й орієнтації людей у сфері вільного часу. Необхідність дослідження тенденцій і проблем розвитку вільного часу, підвищення культури його використання визначається факторами:а)пошуку та винайдення раціональних форм та засобів його використання;б)вдосконаленням механізму соціального регулювання і саморегулювання вільного часу та іншими факторами. Вільний час:дві частини. Перша частина - час, котрий затрачується на необхідну суспільну, творчу й іншу діяльність: підвищення кваліфікації, навчання, заняття з дітьми, суспільні обов'язки, художня самодіяльність. Друга частина - це власне дозвілля: хобі, споживання духовних благ, фізкультура, зустріч із родиною, прогулянки, туризм, читання газет, книжок, культурний відпочинок (кіно, музей, театр, інші розваги, домашні ігри, прийом гостей), бездіяльний, "пасивний" відпочинок та ін.Однією з найважливіших категорій соціології вільного часу є поняття "культура вільного часу" - термін, який виражає проблему змісту вільного часу, спосіб і міру його якісного освоєння. Перш за все, вона передбачає розвинутість структури вільного часу, котра визначається кількістю елементів і домінуючою роллю тих з них, що найбільш сприяють розвитку характеру, певною мірою поєднують пасивну та таку, що розвиває, функції вільного часу, активні і пасивні форми споживання духовних цінностей, спілкування і творчої діяльності. З іншого боку, культура вільного часу є відображенням рівня матеріального добробуту суспільства (матеріально-технічною базою культури). Для забезпечення більш раціонального використання вільного часу, особливо в системі дозвілля, необхідним є створення і забезпечення таких умов, за яких відповідні заняття, зберігаючи широке різноманіття, все більш відповідали б широкому діапазону потреб особи. Та обставина, що так званий "надлишок" вільного часу, який за певних обставин все ж таки має місце у деяких прошарків населення, – містить можливість заповнення його вчинками, діями, що не входять у ранг соціально бажаних, що породжує, в свою чергу, активізацію девіантної поведінки (соціальні відхилення: пияцтво, наркоманію, злочинність, проституцію).Пріоритетним у дозвільній діяльності повинна стати участь людини у створенні культурних цінностей як у соціальному просторі, так і у внутрішньому духовному світі, а не просто їх пасивне, безрезультатне споживання.Щодо рівня дозвілля соціологія оперує такими показниками, як:1)кількість прочитаної художньої та спеціальної літератури, відвідування кінотеатрів, театрів, музеїв, художніх виставок тощо за рік, місяць і т. ін.;2)частота перегляду телепередач і відеофільмів, слухання радіопередач тощо, їх структура, характер, тематика;3)кількість часу, відведеного заняттям хобі, прогулянкам, спорту, туризму, сімейним турботам, друзям; 4)структура і характер сімейних витрат (стосовно реалізації вільного часу).

42.Соціологія релігії — галузь релігієзнавства і соціології, що досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен (але зазвичай окремо від Бога, не звертаючи на нього увагу, бо Він поза суспільством). Соціологія релігії – наука, що вивчає релігійні явища в лоні суспільства, і суспільні явища в лоні релігії. Центральна тема – взаємодія релігії і суспільства.Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864—1920), Георга Зіммеля (1858—1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884—1942).Об’єкт: релігійний феномен та взаємовідносини між релігійним досвідом і соціальною структурою. Не віра чи благодать, але їх прояви (технічно - об’єктивізація) у певному суспільстві. Нейтральна дисципліна, не приймає позиції ані „за”, ані „проти. ”Методи соціології: опитування і статистичний аналіз (складність – інтерпретація, розбіжність сенсу, що вкладається в слова), спостереження (стандартизоване чивключене, особливо для вивчення нових рухів); кросс-культурний порівняльний аналіз; контент-аналіз (аналіз текстів проповідей чи релігійної літератури), аналіз письмових джерел, історичних документів (найпоширеніший).Підходи до соціологіїрелігії:а)конфесійний,б)атеїстичний,в)феноменологічний.

37.Соціологія культури — це галузь соціологічного знання, що вивчає закономірності функціонування та розвитку культури як суспільного явища, а також форми виявлення цих закономірностей у людській діяльності, пов´язаної зі створенням, засвоєнням, збереженням і розповсюдженням ідей, уявлень, культурних норм, цінностей і зразків поведінки, які регулюють взаємовідносини у суспільстві, а також між суспільством і природою.Предметом соціологічного дослідження культури може бути:а)уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядається у взаємодії з іншими суспільними системами;б)кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що вивчаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи з іншими суспільними системами.Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення соціології культури:1) суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї; 2) культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в яких діє сукупний працівник);3) культура людини-індивіда, що включає такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання.Об´єктом соціології культури, як правило, є діяльність людей (суспільства загалом, різноманітних соціальних груп і особистостей), пов´язана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей — як матеріальних, так і духовних. Вважається, що соціологія культури аналізує цілі творчої діяльності в галузі культури; економічні (матеріальні), соціальні і політичні чинники, що впливають на творчий процес. У принципі соціологія культури може вивчати будь-які суспільні явища та події, що слугують віддзеркаленням певних форм та видів культурного життя людей: пам´ятники, заповідні місця, колекційні й музейні експонати, народні промисли й ремесла, які відбивають характерні риси нації, народу, певної соціальної групи або традиції міста, села чи країни загалом. Дослідження, що проводяться в межах соціології культури, дають змогу насамперед виявляти характерні ознаки і тенденції культурного розвитку суспільства, вплив на нього різноманітних соціально-економічних чинників. На практиці соціологія культури допомагає вирішенню завдань суспільного виробництва, освіти і виховання, культурного і побутового обслуговування, організації дозвілля, налагодженню культурно-просвітницької діяльності, а також надає цінну інформацію щодо ефективності роботи закладів культури, вдосконалення їх діяльності, планування випуску художньо-культурної продукції тощо. Удосконалення теорії і методології культури має велике значення для підвищення рівня суспільного життя, ролі людського фактора в усіх сферах суспільного виробництва, а також для інтенсифікації культурної діяльності людей та її збагачення. Соціологічні концепції культури. Вони представлені в працях М. Вебера, П. Сорокіна.Особливістю соціологічних концепцій є те, що культура в них розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система і соціальний феномен. Культура, як це випливає із праць П. Сорокіна, Т. Парсонса,-це одна із фундаментальних загальносоціологічних категорій. Специфічний культурний вимір властивий людській діяльності в будь-якій із сфер – економічній, політичній, правовій, сфері дозвілля і побуту тощо. Ще більшою мірою це стосується тих сфер суспільного життя, де людська взаємодія регулюється не утилітарно спрямованими цінностями (релігія, мораль, мистецтво, освіта). В наш час продовжується формування соціології культури як інтегральної, більш високого рівня узагальнення дисципліни стосовно таких галузей соціологічного знання, як соціологія мистецтва, освіти, релігії, моралі тощо.