36. Шелест Петро Юхимович (14 лютого 1908 село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії — †22 січня 1996, Москва) — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972). Батько Шелеста Віталія Петровича.Походження і початки діяльностіНародився в селі Андріївці Зміївського повіту Харківської губернії (тепер Балаклійського району Харківської області) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких ватажків).Змалку працював на різних роботах у селі Уланівка на Полтавщині.

На інженерній роботіЗ 1923 р. — робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім — слюсар Харківського паровозоремонтного заводу.З 1927 р. — навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Боровського райкому комсомолу (тепер Харківська область).1928 — вступив у КП(б)У. Направлений на навчання у Харківський інститут народного господарства, згодом навчався в Харківському інженерно-економічному інституті.

1932 — 1936 — працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному інституті (закінчив 1935).1935 — 1937 — служив у Червоній армії.1937 — 1940 — працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на харківському заводі «Серп і молот».На партійній роботі

З 1940 р. — на партійній роботі: секретар Харківського міському КП(б)У з питань оборонної промисловості.Під час радянсько-німецької війни 1941 — 1945 рр. — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

1948 — 1954 — очолював заводи у Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8.

В ЦК КПУ1954 — обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.З лютого 1957 — перший секретар Київського обкому КП України.Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.

У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 — головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва.

На чолі республікиЗ липня 1963 по 10 травня 1972 — перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 року разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

1963 — 1972 — член Президії Верховної Ради УРСР.

1966 — введений до складу Політбюро ЦК КПРС.

1966 — 1972 — член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України.Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні.1968 — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у відносинах з підлеглими був доволі грубим і авторитарним.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, Н. Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась».В книзі «Україна наша радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу.

Усунення від влади і останні роки життяТакий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).Мотивуючи відставку Шелеста, Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР.^[1] Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.

У квітні 1973 Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.1974—1985 — працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Московській області Росії.

1989 — почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні.

1995 — видав свої спогади рос. «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС».

Увічнення пам'ятіПомер 22 січня 1996 в Москві. 13 червня 1996 р. за його заповітом перепохований в Києві на Байковому цвинтарі.

В 2004 у видавництві Генеза в Києві за редакцією Юрія Шаповала накладом 3000 примірників вийшла друком книга: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.: В. Баран, О Мандебура та ін.: - 808 с.: іл. ISBN 966-504-341-2

Сім'я.Дружина: Любов Банна (померла в 1942)

• Дружина: Ираїда Павлівна Шелест (1913-2007) дівоче призвище Мозгова, одружилась з П.Ю.Шелестом в 1942 році, за фахом лікар

• Син: Борис Петрович Шелест (1933-?), інженер-фізик

  • Онуки: Петро

• Син: Віталій Петрович Шелест (нар. 1940), вчений-фізик, член-кореспондент НАН України (громадянин РФ)^[2]

  • Онуки: Дмитро і Олексій (обидва за фахом архітектори)

37.Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині Дніпропетровської області — 17 лютого 1990, Київ) — радянський партійний і державний діяч.Сім’яДружина - Рада Гаврилівна (дівоче прізвище - Жеромська), 1924 р. н. Їх шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 року о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу. Всупереч марновірствам, їх шлюб виявився довгим і щасливим. Діти: дочка Ольга, син Валерій.Відзнаки та нагороди/Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977), двічі кавалер ордена Жовтневої Революції, лауреат Ленінської премії.

В.В.Щербицький народився в 1918 р. у сім'ї робітника в містечку Верхньодніпровську Дніпропетровської області. Навчався в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, який закінчив перед початком війни в 1941 році. Навчався в Академії хімічних військ, проходив військову службу під Москвою, згодом – на Кавказі. Після повернення з армії він працював на інженерно-технічних посадах у Дніпродзержинську. Був секретарем парткому коксохімічного заводу. Виявив неабиякі організаторські здібності. Сподобався Л.Брежнєву, який у цей час очолював Дніпропетровський обком партії. Під його патронатом партійна кар’єра В.Щербицького складувалась успішно. З посади другого секретаря Дніпродзержинського міському партії, В.Щербицький “перескочив” у крісло другого секретаря Дніпропетровського обкому, а з переходом Л.Брежнєва на іншу роботу з 1955 по 1957 рр. В.Щербицький небезуспішно обіймав посаду першого партійного керівника області. Згодом, за рекомендацією Л.Брежнєва, його перевели до Києва. У 1961 – 1963 рр. В.Щербицький – голова Ради Міністрів УРСР, кандидат у члени Президії ЦК КПРС. Непорозуміння, які виникли між М.Хрущовим і В.Щербицьким з приводу поділу партійних комітетів на промислові і сільські, обернулись для В.Щербицького увільненням і переміщенням до Дніпропетровська. З 1963 по 1965 рр. він знову обіймає посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ. Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі ставив питання про повернення свого протеже, весь час наражаючись на гостру протидію з боку П. Шелеста. Врешті-решт у жовтні 1965 р. В. Щербицький знову очолив український уряд. Питання про те, кому був зобов’язаний В.Щербицький щасливим поворотом долі, є риторичним. Зрозумілим є й те, що він усіляко підтримував “лінію Брежнєва”. Після обрання В.Щербицького (разом із П.Шелестом) членом Політбюро ЦК КПРС, стало ясно: у керівництві партійної організації України назрівають зміни. Наявність двох представників однієї республіки у вищому керівництві КПРС – явище тимчасове. Справді, у березні 1972 р. П. Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були піддані гострій критиці на Політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Виконуючи вказівку Л.Брежнєва, Політбюро ЦК Компартії України в травні звільнило Шелеста від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро. Пленум обрав Першим секретарем ЦК В. Щербицького. Шелест був переведений до Москви, а через рік – виведений із складу Політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію. Відставка П. Шелеста зробила партійну організацію України керованою. Зобов’язаний Л.Брежнєву своїм кар’єрним зростанням, В.Щербицький підтримував свого патрона всім, всюди і всяк. Він не лише демонстрував відданість, але й дійсно був відданий йому. Це розв'язувало Л. Брежнєву руки, зміцнювало його авторитет як в Москві, так і в країні загалом. Для УРСР останнє обернулось політикою цілеспрямованої русифікації, провідником якої став В. Маланчук, призначений на посаду секретаря ЦК Компартії України з ідеології в жовтні 1972 р. за пропозицією М. Суслова. Любов до історії України і української мови стала вважатися достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку Москви, виконуючи прямі вказівки М.Суслова, якому він був зобов’язаний своїм підйомом, за мовчазною згодою В.Щербицького, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. Україну заплеснула хвиля відставок, звільнень, арештів. Сервілізм української влади по відношенню до центру обернувся для України колосальними людськими, матеріальними, духовними і культурними втратами. Серед московського керівництва В.Щербицький був “своїм серед своїх”. Як Л.Брежнєв і деякі його найближчі співробітники, він належав до так званого дніпропетровського ядра партійно-державної когорти СРСР 70 – 80-х років. Його знали й поважали. Він відзначався твердістю у відстоюванні “принципово-правильних партійних позицій”. Та разом з тим, він намагався відстояти Українську РСР у Радянському Союзі. “В цьому братерському союзі, – говорив В.Щербицький у 1977 році на урочистому засіданні, присвяченому 60-річчу Великого Жовтня, – вперше в історії з’єднав свої споконвічні землі, розправив богатирські плечі й піднявся до вершин економічного і духовного розвитку народ України. В єдиній союзній державі – його щаслива доля, його світле майбутнє” (Щербицкий В.В. Избранные речи и статьи. – М.,1978.- С.487). І хоча в ті роки подібні слова говорив практично кожен, хто був “при владі”, дії В.Щербицького з його словами практично не розходились. У “про-московський стиль” розвитку України В.Щербицький не лише вписався, але й став його активним провідником, хоча й добре розумів, що цей шлях цивілізаційної перспективи не має Є всі підстави для висновку: розвиток ситуації В.В.Щербицький розумів, оцінював і прогнозував реалістично. Поза всяким сумнівом, він розмірковував також і над стратегією здійснення змін. Розмірковував, залишаючись елітним партійним керівником, сином свого часу. Вийти за їх межі він, зрозуміло, не міг і не наважувався. “Свою команду” В.В. Щербицький формував за принципом особистої відданості, перевіреності спільною роботою, товариськості. Як і годиться, він старанно копіював те, що відбувалося в Москві. У результаті недовготривалої “кадрової селекції” на найвищі республіканські партійно-міністерські пости були “переміщені” понад 20 дніпропетровців. Всі вони добре розуміли, кому зобов’язані і як мають розраховуватись. Особиста відданість “першому” визначала стиль поведінки партапаратників республіки. “Дніпропетровська команда”, члени якої чимало робили для взаємної підтримки, виручки та сприяння в просуванні на високі пости, поступово “оволоділа Києвом”. Правила тогочасної поведінки вимагали одного: виконання рішень центральних органів управління державою, найголовнішими серед яких були партійні рішення. В.Щербицький невідкладно дублював все, що приймалось центром. Рішення чергового пленуму ЦК КПРС дублювалися рішеннями пленуму з аналогічного питання ЦК Компартії України. Укази Президії Верховної Ради України слідували за відповідними Указами ВР СРСР. Щоправда, республіканські партійні з’їзди передували московським. Разом із тим, перший секретар ЦК КП України виявляв неабияку енергію в питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, там, де це було можливо, намагався відстоювати інтереси її народу, поєднуючи тим самим риси партократа з рисами патріота України. Він розумів час і функції, відведені йому історією, діяв так, як вимагали і партія, і власна людська позиція. В.Щербицькому та його оточенню бракувало конструктивності і передбачливості в оцінці тенденцій розвитку суспільства, самостійності й принциповості у ставленні до прорахунків політики центру. Самостійності, принципової позиції Компартія України в 70-80-ті рр. не виявляла. Її чергові з'їзди відбувалися напередодні з'їздів КПРС і зводилися до одностайного схвалення, повної підтримки внутрішньої і зовнішньої політики ЦК КПРС і Радянського уряду. При цьому рішення з'їздів КПРС схвалювались на республіканському рівні фактично “авансом”, ще до їх прийняття в Москві. Діяльність В.Щербицького, партійного і державного керівництва республіки загалом, була пристосовницькою. Але іншою в тих умовах вона і не могла бути. Той, хто висловлював непокору, до високих владних структур не добирався. Не бачити того, що відбувається, В.В.Щербицький не міг. Однак, можливостей і волі для супротиву в нього також не вистачало. Країну заполонило суцільне мовчання одних і розгульне володарювання інших. Суспільне життя, що агонізувало, й пристаріле партійно-державне керівництво, яке процвітало, намагались не помічати одне одного. Замовчувати чи затушовувати реальність, між тим, ставало все важче. Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державні верхи не могли запропонувати нічого іншого, крім повернення до форм управління, апробованих Сталіним. Країна поступово втягувалась у смугу неосталінізму, згортання паростків демократії, реставрації тоталітарної системи. Разом із московським керівництвом на цю стежку став і В.Щербицький.

38. Інтенсивний розвиток с.Г. В Укр.В др.. Пол.. 60 – х – п.Пол. 80 – х рр..

“Економна” економіка.

Слід визнати, що консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті не завжди збігалися з розвитком в економічній сфері і нерідко вступали з ним в протиріччя. Протягом майже 20 років (1965 – 1985рр.) в СРСР і Україні спостерігалися спорадичні спроби реформувати економіку, але вони ставали марними саме через традиційний пріоритет політики та ідеології над економікою.

Стаття Е. Лібермана “План, прибуток і премія” стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на Пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть якої полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами; встановленні обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підприємств такими “капіталістичними” показниками, як рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалася у січні 1966р. Але, як зазначають дослідники “реформа перетворилась насамперед на численні розмови про реформу”.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством – жорстко-командний і буржуазно-директивний метод – замінюється іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних сходинках управління).

З'являється новий культ – “культу сірості” в управлінні державою.

Продовжується відставання у науково-технічній революції. Всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Але це зростання було затухаючим, диспропорційним економічним розвитком.

Середньорічний приріст ВСП в Україні, у 1961/65рр. – 6.9%, 1966/70 – 6.7%, 1971/75 – 5,6%, 1976/80 – 3.4%, 1981/85 – 3.5%. Тільки за 15років (від1965до 1980р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшились більш як удвічі. 1965/85 капіталовкладення в с/г зросли більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції – лише в 1,6 рази.

Крім зазначених причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація: зниження приросту населення (з 13,6 на тисячу чол. у 1960р. до 3.4 на тисячу чол. у 1980 р.); міграційні процеси (із сіл у міста); постаріння населення України (співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві у 1960р. становило 1:3,8, у 1985р. - 1:2)

2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці.

3. Криза в організації праці.

Незважаючи на те що з питань НТР було прийнято 40 постанов ЦК КПРС, а в 1976-1980рр. – майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства кардинальних позитивних зрушень не відбулося.

4. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.

Ці тенденції у с/г були притаманні всім республікам СРСР. Проте Україна, мала й особливості власного-економічного розвитку, які ще більш ускладнювали ситуацію в республіці.

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил.

Частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищували 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник становить 50-60% і більше.

2. Катастрофічна екологічна ситуація.

Це різке зростання техногенного навантаження на природу , що у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень.

Питома вага населення республіки зайнятого у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці становить в Україні 53%. і ін.

3. Значна зношеність основних виробничих фондів . 1961р. - 28%, 1985р. - 43%.

За темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала в 1986р. 15 місце в СРСР.

4. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. 13 місце в СРСР за обсягами промислової продукції і с/г, національного доходу.

У соціальній сфері Україна також поглибились негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення (77 місце в світі).

3. Загострення житлової проблеми (за станом на 1987р. на обліку перебувало більше 2 млн. сімей).

4. Зниження рівня охорони здоров'я.

Видатки на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970р. – 12.3%, 1985р. – 9%) невпинно зменшувалися, знижувалась якість підготовки лікарів та ін. Ці причини зумовили те, що за період: 1970 - 1985рр. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тисячу громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 рази. Наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. економіка України входила в смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, не конкурентноздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер. Одне з гасел того часу виглядало невдалим жартом “Економіка повинна бути економною” і цілком відповідало духові часу.