39. Перебудова в Укр.: наміри, зміст, реалізація планів, наслідки.

На початку 80-х років радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Символом конаючої імперії стали похоронні процеси – 1982 р. (Л. Брєжнєв), 1984 р. (В. Андропов), 1985 р. (К. Черненко).З квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему знову тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, який заявляє про реформи і курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення пізніше дістав назву "перебудова", хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені.Приступаючи до чергових реформ, керівництво КПРС вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і "соціалізм з людським обличчям" матиме майбутнє.Проте перебудова (як і НЕП, хрущовська відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку. Чому? : 1. Перебудова мала змінити не систему, не фундамент більшовицького соціалізму, а, образно кажучи, його прогнилі стіни і дах, потемнілу червону фарбу на світло-червону.2. Перебудову почав правлячий клас – партократія в своїх інтересах, в інтересах свого порятунку, для збереження "єдиної, керівної і спрямовуючої – КПРС".3. Гасла перебудови – "радикальні економічні реформи, демократизація суспільного життя, гласність" залишились дозованими, обмеженими рамками соціалізму.4. Перебудова намагалась поєднати непоєднанне:

− ринок з централізованим плануванням;− політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;− суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.Як "революція згори", перебудова не досягла поставлених цілей, а навпаки, всупереч задуму її ініціаторів, стимулювала революційний процес "знизу": народ пробудився, гласність і демократизація вийшли за рамки дозволеного, появилась легальна опозиція системі, що врешті і призвело до знищення тоталітарної імперії.Перебудова в Україні мала свої особливості, які відрізняли її від інших радянських республік: 1. Компартія України залишалась найбільш ортодоксальною, вірнопідданою КПРС.2. Тут була сильна і найдовша протидія партійних консервативних сил на чолі з В. Щербицьким.3. Радянська Україна залишалася "заповідником застою" без елементарного суверенітету і незалежності від центру.Однак час перебудови не можна недооцінювати, вона відкрила останній рубіж боротьби на шляху до державності, полегшила, скоротила, прискорила цей шлях.Чи була б незалежність України без перебудови 1985–1991 рр.?Відповідь однозначна - так, але шлях до неї був би довшим, важчим і ще більш жертовним.Процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року: I етап – квітень 1985 – січень 1987 року, час визрівання політичного курсу перебудови.У квітні 1985 р., нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим висунуло стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку, наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.Перші результати були досить обнадійливими: в 1985–1986 рр. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3%, в сільському господарстві – 3,5% (в попередні роки відповідно 3,5% і 0,5%). Позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці – "нове мислення", розгортання і зміцнення гласності.Але поряд з цим появилися нові утопічні програми: житлова з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія, багато часу витрачено на організаційні, пропагандистські заходи.II етап – січень 1987 – літо 1988 р. – усвідомлення основних завдань перебудови,формування і розширення її соцільної бази.На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного життя.В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці, звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів, багато секретарів обласних комітетів КПУ.На цьому етапі визначено стратегічні завдання перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий 1987 р. пленум ЦК КПРС); демократизація усієї політичної структури.Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови – виникають, зміцнюються та набувають авторитету в суспільстві неформальні організації.III етап – літо 1988 – травень 1989 рр. – переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.В економічній сфері спостерігається посилення самостійності державних підприємств та розширення сфери діяльності приватного сектора.КПРС дедалі більше "не вписується" в процес перебудови, не "встигає" за перебігом подій, появляється масове вільнодумство, формуються нові політичні структури, започатковується процес становлення багатопартійності в Україні.IV етап – травень 1989 – лютий 1990 рр. – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.Цей етап характерний активним стимулюванням, поглибленням процесу перебудови. У цей час набирає силу інтенсивне формування народних фронтів – перших незалежних організацій, які мали масовий характер.Саме в цей період в Україні виникає Народний рух України за перебудову (вересень 1989 року), незалежний масовий робітничий рух (липень 1989 р.).Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Врешті, під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.V етап – лютий – грудень 1990 р. – поступовий відхід політичного керівництва СРСР від формальних, “революційних” перетворень і одночасно радикалізація народних мас.У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. У 1990 році в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національний дохід відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 0,1%, сільського господарства – 3,7%."Революція згори" (так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому поштовхи "знизу" ставали все сильнішими і нерідно випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій.Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо за 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25%, то за 1990 р. – на 10%.VI етап – грудень 1990 – серпень 1991 рр. – загострення економічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати імперію; кінець перебудові, перемога демократичних сил.Спад виробництва катастрофічно наростав, в 1991 р. валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р., національний дохід зменшився на 11,2%.Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) референдум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР.Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Акт про незалежність України.

40.Дисид. рух в Укр.(сер. 60 -80 рр).Нац. рухи в Укр.в др.. пол.. 60-х – п. пол.. 80-х.

.ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960—1980-х РОКІВ В УКРАЇНІ. Провідне

місце серед опозиційних сил в УРСР 1960—80-х рр. мали: укр. нац.-визвол. Рух

(національно орієнтоване дисидентство), рухи нац. меншин (кримськотатар. та єврейс.

нац. рухи за повернення на істор. Батьківщину), рух за свободу совісті

(реліг.дисидентство), рух за соціально-екон. права.Поширення дисидентства в 1960

80-х рр. в СРСР, у т. ч. і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації рад. сусп-ва, утиски нац. культ.-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-екон. політики. Помітний вплив на формування укр. дисидентства справила поразка нац.-визвол. боротьби 1940—50-х рр. у Зх. Україні, яка проілюструвала

безперспективність збройних методів опору.Характерною рисою укр. дисидентського руху була боротьба за нац. інтереси укр. народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадян. протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних тв., в яких викривалися вади рад. сусп-ва («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, «Право жити» Ю.Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С.Хмари, публіцистика В.Чорновола, В.Мороза, В.Марченка, Є.Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культ. ініціатив (подвижницька діяльність Л.Ященка, І.Гончара, А.Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіц. музеїв, б-к, неформальних об-нь), до створення орг. структур для боротьби з існуючим держ. та сусп. ладом. У 2-й пол. 1950-х — на поч. 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних орг-цій і осередків антирад. спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): «Союз борців за звільнення України»  (середина  1950-х рр.,  у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956—61, поширював свій вплив серед нас. Львів. обл.), Український національний фронт (1964—67, у Львів., Івано-Франк., Кіровогр., Донец. областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960—61, у Львів. обл.), «Українська національна комуністична  партія» (1971—72, м. Київ), «Партія національного прогресу»  (кін. 1970 — поч. 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-комуніст. та націоналістичні угруповання робили осн. акцент на  розв’язання нац. проблем і домагалися побудови незалежної Укр. д-ви, то чимало ін. орг-цій і груп («Підпільний центр “Свобода”» у м. Костянтинівка Донец. обл., «Демократичний союз соціалістів» у смт Серпневе Одес. обл., «Боротьба за громадську справедливість» у Миколаїв. обл., «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократ. прав і свобод громадян незалежно від їх нац. приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку рад. сусп-ва.

В історії укр. дисидентського руху вирізняють два етапи. На першому етапі (2-га пол. 1950 — серед. 1960-х рр.) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, нац. символіки, на другому (серед. 1960-х — 1970-ті рр.) — надзвичайно важливим стало поширення легальних форм боротьби. Останнє знайшло вираження в широкій петиційній кампанії («Лист 78-ми», «Лист 139-ти»), відкритих акціях протесту (демонстративна акція в київ. кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» 14 верес. 1965; мітинги біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві, особливо з приводу відзначення чергової річниці перепоховання праху Т.Шевченка в Україні 22 трав.), актах самоспалення, здійснених В.Макухом, О.Гірником, М.Береславським, формуванні громад. орг-цій на захист деяких політв’язнів («Громадський комітет на захист Ніни Строкатої», 1971), заснуванні в листоп. 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка діяла на основі підписання кер-вом СРСР Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Фінляндія, 1975).

У літописі опозиційного руху 2-ї пол. 1950—1980-х рр. в Україні значне місце посідає боротьба кримських татар за повернення на свою істор. Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих міжнар. актами, конституціями СРСР та УРСР. Перші кроки в становленні кримськотатар. нац. руху спостерігалися вже наприкінці 1940-х рр. Вони виявились у нестримному прагненні крим. татар зберегти власну самобутність, мову, к-ру; в масових утечах з місць «спецпоселення» (див. Депортація кримськотатарського народу 1944), порушенні встановленого режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного гуртка «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину» на чолі з М.Джемілєвим, М.Омеровим, М.Османовим, Р.Годженовим та ін.Значний прошарок опозиції в Україні становив єврейс. нац. рух, представлений двома осн. течіями — «еміграційників» (домагання реалізації права на еміграцію) і «культурників» (відродження істор.-культ. традицій укр. єврейства). Активісти єврейс. нац. руху Й.Зісельс, Я.Левін, Я.Меш, О.Парицький докладали чимало зусиль для створення нелегальних культ.-освіт. центрів — «ульпанів» — у Києві, Харкові, Одесі, задоволення реліг. потреб  єврейс.  меншини  (див. Іудаїзм в Україні), подолання проявів побутового і держ. антисемітизму (див. Антисемітизм в Україні)Антицерк. кампанія 2-ї пол. 1950 — поч. 1960-х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням «релігійності», адм. втручанням у діяльність реліг. орг-цій, викликала появу реліг. дисидентства. В лоні РПЦ існувало кілька течій, спрямованих як проти Московського патріархату, так і проти держ. органів. Ідеться про спробу створення в 1-й пол. 1950-х рр. єдиної незалежної укр. церкви, про діяльність «Комітету відновлення Церкви і боротьби за її канонічну чистоту» і «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР», прилюдні виступи єпископа Полтав. і Кременчуцького Феодосія (Дикуна) проти грубого втручання д-ви у справи церкви, правозахисну діяльність священиків П.Здрилюка, В.Романюка (див. Володимир), протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.Серйозною силою був рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору Української греко-католицької церкви 1946 і виявився у функціонуванні незареєстрованих реліг. громад, створенні орг-цій захисту прав віруючих: «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Й.Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» (кер. — І.Гель), акціях протесту, богословських тв. Й.Сліпого, В.Величковського, Р.Бахталовського.В опозиції до режиму перебували представники римо-катол. та іудейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня (див. Адвентизм), п’ятидесятників, що створили незалежні від д-ви духовні центри («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня»), поширювали реліг. «самвидав», апелювали до світової громад. думки.Союзне і респ. парт.-держ. кер-во офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режимові, характеризуючи представників останньої не як опозиціонерів, а як «відщепенців», «кримінальних злочинців», послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами.