17.Українські діячі

Михайло Петрович Драгома́нов (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Шевченкові поетичні твори «Сон», «Кавказ», «І живим і мертвим…», « Великий льох» та ін, справляли значний вплив на формування нац. свідомості суспільства. Він писав не тільки про укр. теми, а й про важливі теми для суспільства ін. країн. Шевченко є співцем минулої України. У своїх творах він оспівує сирітство та соціальну нерівність, трагічну долю жінки-покритки, героїчне минуле У, козацтво. Але він відділяє рядове козацтво від гетьманів, яких він дуже жорстоко характеризував(варшавське сміття, грязь Москви). Також він зневажає у своїх творах панів-рабовласників. Біблійні мотиви теж були притаманні творчості Шевченка(« Псалми Давидові»). Шевченко Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах. У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України. Він не тільки допоміг утвердити укр мову та розширити її потенційні можливості, а і допоміг утвердити ідеї демократизму, палкого захисту соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні права на вільний суверенний розвиток.

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року в Радикальній Партії почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «европейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України[4].

23(10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку[4].

Христия́н Гео́ргійович Рако́вський (болг. Кръстьо Георгиев Станчев, псевдоніми Христев, Інсаров та ін.; * 13 серпня 1873, Котел — † 11 вересня 1941, Медведівський ліс біля Орла) — більшовицький політичний діяч болгарського походження.

Румунський підданий, походив з поміщицької родини з Південої Добруджі. У 1890 році еміґрував до Швейцарії, де увійшов у зв'язки з російським соціал-демократичним рухом, потім студіював у Франції, брав участь у студентському революційному русі.

У 1904 році заснував соціалістичну партію Румунії, а в 1914 році — Об'єднану соціалістичну партію Балкан. Заарештований у 1915 році й ув'язнений у Ясах, Раковський у травні 1917 року був звільнений російськими солдатами і відтоді став діячем більшовицької партії.

Шість років працював на Україні. На початку 1918 року очолював ВЧК в Одесі й Севастополі, був членом радянської делегації на мирних переговорах у Бересті Литовському, у травні-червні був головою Мирової Делегації РРФСР з Українською державою; 29 січня 1919 року був призначений головою Раднаркому і наркомом зовнішніх справ УСРР, сприяв відкриттю дипломатичних місій УСРР за кордоном. Наприкінці 1919 року вся територія України опиналася під контролем Збройних сил Півдня Росії, Української народної республіки і Польщі. У цих умовах було створено Всеукраїнський революційний комітет, який з 17 грудня 1919 року по 19 лютого 1920 року був вищим законодавчим та виконавчим органом влади Радянської України, його очолював Г. І. Петровський. З 19 лютого 1920 року, після звільнення більшої частини України, діяльність РНК України відновилася.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10(23).5.1879 - 25.5.1926) - визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної української партії (1905 реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Кілька місяців навчався на ун-тських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі парт, орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соц.-дем. часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журн. про Україну «Украинская жизнь» у Москві, всякому публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Торький. У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. Своє ставлення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення рос. влади до укр. питання зміниться. П. був одним із провідних діячів укр. нац.-дем. революції: з березня.1917 - член УЦР, з травня - голова Українського військового генерального комітету, з червня - генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату очолював Київське губ. земство і Всеукр. союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи укр. і польськ. уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З Листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнові, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбартом 25.5.1926 Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) — партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час Великої Вітчизняної війни працював у партійних органах Челябінська. Саратова. У 1957—1962 — перший секретар Київського обкому, у 1963-1972 - перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціоналізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990 pp.)- партійний і державний діяч. Народився 18 лютого 1918 р. в м. Верхньодніпровську (тепер Дніпропетровської області). Навчався в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, після закінчення якого (1941 р.) працював інженером-механіком. 3 1948 р. Володимир Щербицький на партійній роботі. У 1955 р. його було обрано першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ, а в 1957 р. - членом президії і секретарем ЦК КПУ. У 1961— 1963 рр. і в 1965-1972 pp. він обіймав посаду голови Ради Міністрів УРСР.(у 1963-1965 pp. працював першим секретарем Дніпропетровського обкому ЮТУ). У травні 1972 р. Володимира Щербицького було обрано першим секретарем ЦК Компартії України. У вересні 1989 р. він пішов у відставку з цієї посади. В. Щербицький чимало зробив для зміцнення економічного і науково-технічного потенціалу УРСР, вирішення багатьох соціальних проблем міст і сіл, однак він залишався прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості союзник республік центру. Лідер КПУ займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.