1. Політико-правові доктрини: визначення, зміст, структура.

Предметом історії політичних і правових вчень є теоретично оформлені в доктрину (вчення) погляди на державу, право, політику.

Політико-правова доктрина включає три компоненти:

1) логіко-теоретичну, філософську чи іншу основу;

2) виражені у вигляді понятійно-категоріального апарату змістовні вирішення питань про походження держави і права, закономірності їх розвитку, про форму, соціальному призначення та принципи устрою держави, про основні принципи права, його співвідношенні з державою, особистістю, суспільством та ін;

3) програмні положення - оцінки існуючої держави і права, політичні цілі і завданн.

Політичні вчення Стародавнього світу спиралися переважно на релігійні (в державах Стародавнього Сходу) і на філософські (Давня Греція і Древній Рим) обгрунтування. Світогляд середніх віків було релігійним, теологічним. Методом мислення Нового часу став раціоналізм. Нездатність чистого раціоналізму пізнати і пояснити ряд явищ суспільного і політичного розвитку підготувала грунт для виникнення і розвитку соціології, політології та інших суспільних наук, що вивчають державу і право.

Змістом політико-правової доктрини є її понятійно-категоріальний апарат, теоретичне вирішення загальних проблем держави і права, обширна і завершена система поглядів, заснована на категоріях, що мають опорний, ключовий характер саме в даній доктрині.

До традиційного кола питань, вирішення яких утворює зміст політичного і правового вчення, належать питання про походження держави і права, про їх зв'язок з суспільством, з особистістю, з відносинами власності, про форми держави, її завданнях , методах політичної діяльності, зв'язку держави і права, про основні принципи та формах (джерелах) права, про права особистості та ін

У предмет історії політичних і правових вчень включаються тільки вчення, містять вирішення спільних проблем теорії держави і права. Майже кожна з галузевих юридичних наук має свою історію (історія основних шкіл і напрямів в теорії кримінального права, історія поняття юридичної особи та інших цивільно-правових концепцій, історія науки міжнародного права та ін.) До поглядів мислителів минулого на вирішення проблем галузевих юридичних наук історія політичних і правових вчень звертається тільки тоді, коли ці рішення нерозривно пов'язані з загальнотеоретичної концепцією, є формою її вираження.

Програмні положення (оцінки держави і права, цілі і завдання політичної діяльності та боротьби), притаманні кожній політико-правовій доктрині, надають їй соціально значимий характер, накладають відбиток на зміст її теоретичної частини і нерідко зумовлюють вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найбільш чітко і ясно виражений ідеологічний характер доктрини; через них політико-правове вчення пов'язане з практикою політичної та ідеологічної боротьби. Програмна частина вчення безпосередньо виражає інтереси і ідеали певних класів, станів, інших соціальних груп, їх ставлення до держави і права.

З трьох компонентів політико-правової доктрини саме програма є цементуючим, що зв'язує воєдино її елементи початком, що додає політико-правовій доктрині монолітність, оскільки оформлення політичних і правових поглядів, суджень, оцінок в цілісну систему відбувається на основі ідеалів, які об'єднують членів суспільства в групи, які прагнуть вплинути на право, держава, політику.

Найбільшою частиною політико-правових доктрин є їх теоретичний зміст. Воно завжди пов'язане зі способом обгрунтування політико-правової програми, логічно побудованим в дусі світогляду епохи. Зв'язок змісту політико-правової доктрини з логіко-теоретичною основою і з програмними положеннями часто складна і опосередкування. Рішення ряду проблем теорії держави і права допускає різні варіанти в межах єдиного світогляду та ідеологічної спрямованості.

Теоретичне зміст політико-правових доктрин різноманітно, і це різноманітність залежить від ряду індивідуальних факторів: від обсягу знань мислителя, ідейних впливів, особливостей його мислення, життєвих умов і т.п.

2. Предмет курсу “Історія зарубіжних політичних вчень”.

Щоб визначити предмет історії політичних і правових вчень, необхідно, перш за все, з`ясувати, яке саме коло ідей і вчень належить до політичних та правових. Це, перш за все, ідеї і вчення, які стосуються держави, її суті, її форми та бажаної організації і, відповідно, права.

Від політичних поглядів та ідей необхідно відрізняти правові, які, однак, тісно пов'язані з політичними, а інколи невіддільні від них. Правові вчення та ідеї спрямовані на з`ясування ґенези, суті, тенденцій та перспектив розвитку права і закону, ролі правових норм у суспільстві та їхнього значення.

У найбільш загальному вигляді можна сказати, що предметом такої самостійної юридичної наукової дисципліни, як історія політичних і правових вчень, є політичні і правові теорії минулого, взяті в їхній ґенезі, історичному розвитку і зв'язку з сучасністю.

Предметом історії політичних і правових вчень є історія виникнення і розвитку поглядів, вчень і теорій щодо походження, ролі і значення та ідеальної форми держави і політичної системи суспільства, а також вчень і теорій про право, його суть і призначення, окремі державно-правові інститути та теорій і концепцій про ідеальні або бажані форми державно-правового буття.

Юридичний підхід до історії політичної та правової думки надзвичайно важливий для з`ясування самої суті предмету цієї науки. Наприклад, зрозуміло, що з позицій політології історія попередньої політичної думки буде виглядати і вивчатися інакше, ніж в юридичній науці, що обумовлено предметним окресленням самої політології, її предметом та методом, цілями та завданнями цієї науки, напрямками та аспектами зв'язку сучасної політології з політичною думкою минулого. Історія такої політологічно орієнтованої думки буде певною політологічною ретроспекцією, за межами предмету якої залишиться історія правових вчень — якщо не вся повністю, то у своїй головній частині. Це обумовлено тим, що юридична наука і політологія вивчають різні аспекти політичних явищ. Юридична наука, в цілому, вивчає політичні явища в їхньому необхідному взаємозв'язку з правовими, і саме цей зв'язок, тобто внутрішня єдність, є істотним аспектом предмету юридичної науки. Причина ж взаємопов'язаності "політичного" і "правового" полягає у тому, що політичне у своїй суті, змістовному розвитку і загальнозначимому для суспільства оформленні (а це, в свою чергу, можливе тільки за допомогою права) є державне. Тим не менше, поняття "політичне" та "державне" не співпадають. Уявлення про їхнє співвідношення різне в різні епохи і у різних авторів.

Таким чином, в предмет даної науки входить історія теоретичних уявлень про найбільш істотні аспекти політики і права в їхніх необхідних внутрішніх взаємозв'язках, взаємодії та взаємовпливі.

Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що історія політичних та правових вчень є самостійною науковою і навчальною дисципліною одночасно теоретичного та історичного профілю. Ця її особливість обумовлена тим, що в її межах вивчається і висвітлюється специфічний предмет — історія виникнення і розвитку теоретичних знань про державу, право, політику і законодавство, історія політичних та правових теорій.

Таким чином, під відповідними "вченнями" в даній дисципліні розуміються теоретичний аспект знань, що історично виникають і розвиваються, ті теоретичні концепції, ідеї, положення і конструкції, в яких знаходить своє концентроване логічно-понятійне втілення історичний процес поглиблення пізнання політичних та правових явищ.

Як теоретично оформлений комплекс знань політичні та правові вчення за своїм гносеологічним рівнем і характером відрізняються від інших форм відображення політичної та правової дійсності, таких як різноманітні вірування, настрої, судження. Ці форми повсякденного (дотеоретичної і нетеоретичної свідомості), хоча і не входять в предмет історії політичних та правових вчень, надзвичайно важливі для розуміння реальної і конкретної ситуації формування і функціонування відповідних теоретичних концепцій.

3. Основні варіанти періодизації історії політичних вчень

З точки зору історичної перспективи, можна встановити три різко відособлених суспільно-історичних світогляди, а отже і три періоди в історії політичних та правових вчень: античний, середньовічний і сучасний.

Для античного світогляду є характерним те, що він не розрізняє державу і суспільство, право і мораль.

Для середньовіччя характерним є прагнення до звільнення від земних пут, перенесення ідеалів у загробне життя. В той же час, держава і церква зливаються в одне, норми права співпадають з релігійними канонами.

Новий період, який охоплює і сучасність, характеризується боротьбою людини за свою свободу, за свої права: починаючи від боротьби за свободу совісті, через політичні права до соціально-економічних прав і, врешті, до комплексу прав і свобод людини, який знаходить своє закріплення в Міжнародній Хартії прав людини.

Розвиток українських політичних і правових вчень співпадає з цією періодизацією, з тою тільки різницею, що античний період в Україні практично не представлений.

____________________________________________________________________________

5. Основні риси давньоіндійської політичної думки.

Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, — "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".

Ряд політичних проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.

Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначає сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується із занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Архашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".

4.Політико-правові пам’ятки Стародавнього Сходу: давньоєгипетські тексти і шумерська міфологія. Закони Хаммурапі.

Політична та правова думка у давніх народів — давніх єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших — бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правові погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку.

Поява держави в Єгипті відноситься приблизно до IV тисячоліття до н.е. Відповідно, від цього часу починають формуватися первісні теоретичні уявлення про державну владу, право, їхню появу і розвиток.

Єгипет протягом всього періоду існування був теократичною східною деспотією. З огляду на це, наскрізною ідеєю міфологічних творів є божественне походження верховного правителя, його рівність з богами. Це зумовлювало і формування певної стратегії державної влади. У цьому аспекті викликають інтерес практичні вказівки, поради, які вмираючий фараон Аменемхет І дає своєму наступнику: "Щоб ти міг бути добрим царем на землі, щоб ти міг енергійно правити країнами і поширювати всяке добро, зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ поважає того, хто тримає його в тривозі. Ніколи не зближайся з ним віч-на-віч. Хай твоє серце не любить жодного брата. Ніколи не знай жодного приятеля, з нічиєї душі не роби свого довіреного".

Конкретними джерелами політичної та правової думки Єгипту є наступні праці: — "Повчення Птахотепа", яке належить приблизно до III тисячоліття до н.е. Птахотеп — візир одного з фараонів. Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію. При цьому, ті, хто знаходиться на нижчих щаблях соціальної драбини, повинні "перед вищими опустити руки і зігнути спину Жити спокійно можна лише тоді, коли начальник ласкавий до нас. Якщо ти в покорі слухаєш начальника, ти добре чиниш щодо бога".

Надзвичайно цікавими є ідеї, викладені в настановах фараона Тутмоса ІІІ своєму новому візирові: "Пам'ятай, що високий чиновник твого рангу живе на очах у всіх. Вітер і вода розповідають про все, що він робить, і ніколи не залишається в таємниці те, що він зробить. Єдиний для такого чиновника порятунок — суворо додержувати букви законів і робити так, як у них написано".

- Наступною працею є "Повчання Гераклеопольського царя своєму синові". В ній також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які мають суто гуманістичне спрямування. Так, у "Повчанні" говориться: "Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе... Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її".

- Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці — "Повчення Аменемопе", — написаній у X–IX ст.ст. до н.е. Головна ідея цієї праці — це необхідність поміркованості та обережності у державних справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є порушення або зловживання з боку влади. "Стережися грабувати бідних і випробовувати силу на слабких". Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за хабарництво.

У III тис. до н. е. у шумеро-аккадців склалася багата міфологія, коріння якої беруть початок у міфологічному світогляді дорелігійної епохи.

У шумерів виникли космогонічні міфи. За цими міфами, створення світу відбувалося так: спочатку існував первісний океан, водний хаос, що мав вигляд велетенської жінки.

Безумовно, шумерська космогонія породжує безліч питань, але, без сумніву, перед нами - перша в історії людської думки спроба пояснити появу існуючого навколо нас світу.

Шумери створили досить розвинену міфологію, яка потім була успадкована іншими релігіями. Серед них - міф про бога, що вмирає і воскресає.

Закони Хаммурапі — збірник законів Хаммурапі, царя Вавилону, датований XVIII ст. до н. е. Текст був знайдений французьким ученим у 1901 р. під час розкопок у м. Сузи. Закони були вирізьблені клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі. Текст Законів складається з 282 статей.

У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

8. Політико-правові аспекти буддизму.

Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і кри­тику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. є. Сиддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, мо­лодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним аскетом, болі­сно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля лю­дини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істи­ни і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постій­не самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Таким чином, у буддійському вченні зроблено поворот від Бога до людини. Вона може вибирати: бути вільною «через усві­домлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усьо­го злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у сус­пільному житті. «Не по народженню треба вирізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їх», — підкреслюється в буддій­ських писаннях. Заперечувалася і думка про Бога як верховну особистість і морального правителя світу, першоджерело зако­ну. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлу­мачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом приро­дну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, стверджує: шлях законності — шлях справедливості, істини, добра.

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх притязания на ідейне і політичне керівництво суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об´єднанням Індії в III ст. до н. є. буддизм був визнаний державною релігією. Буд­дійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бір­му, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.

____________________________________________________________________________

9. Брахманська наука політики.

Брахманізм — релігія стародавньої Індії, що розвинулася з ведизму та домінувала в період приблизно з 500 року до н. е. до 200 року н. е

Ідеологія брахманізму спрямована на утвердження верховенства родової знаті в утворенні держави. Вже у «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з першолюдини Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — зі стегон і шудр — зі ступень. Хоча члени усіх варн вважалися вільними, дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєначальники, воїни) були панівними, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці і шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, право брахманів на керівництво у політичному, соціальному і духовному житті суспільства.

6. Політична та правова думка давнього Китаю.

Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, — "дорога неба" ("дао").

Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи, піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий володар, щоб забезпечити п'ять благ для своїх підданих: довге життя, здоров'я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує життя. Тут же було викладено п'ять основних залежностей, на яких базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга.

В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються чотири суспільно-політичні напрямки.

Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства.

Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.

Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.

Четвертий — школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність".

Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив його ідеал: "Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир". Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька — без держави і сім'ї — людство повернулося б до тваринного світу".

Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах.

7. Державно-правові аспекти брахманізму.

Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з тим відрізняється надзвичайною традиційністю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя.

Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманізму — стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов´я. Серед цих збірників най­більшу популярність набули «Артхашастра» (IV—III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахмана­ми) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права. Які най­більш важливі політико-правові елементи вчення брахманізму?

По-перше, Світ, природа і суспільство згідно з брахманіст-ською концепцією підлягають світовому закону, установленому вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає місце і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, кож­ної людини в нихВже в «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюдини Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатрієв — з рук, вайшьїв — зі стегон і шудр — з ступенів. Хоча члени усіх варн вважалися вільними (раби — поза варн), дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєнноначальники, воїни) були па­нуючими, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залеж­ними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установ­лення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважа­ються одушевлені, ...між людьми — брахмани».

По-друге, за «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі — вічному моральному закону, долгу, тлумачен­ня змісту яких належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на зем­лі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не на­несення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не озна­чало рівноправність варн — у них різні права і обов´язки. У «Ма-хабхараті» відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу касту бра­хманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і кротість.

Піо-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і «Законах Ману» відведено покаранню. Бу­дучи сином божественного владики, покарання (данда) у своє­му земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот.

«Покарання — цар... Якби цар не накладав безустанно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слабких, як рибу на вертелі,., ніхто не мав би вла­сності і відбулося б перемішання вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». У «Махабха-раті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов´язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.

По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрід­на теократична держава, де цар править під керівництвом жер­ців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допо­могою таких ідей брахмани боролись за свою політичну гегемонію в суспільстві.

По-п´яте, давньоіндійські правові збірники містять практич­не керівництво з державного управління, політики. Така «Артхаша­стра» (Наука політики, Наука про державний устрій), припису­вана мудрому брахману Каутиль´ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «за­кон, заснований на істині», який охороняється суворими пока­раннями. Однак принципом державного управління називаєть­ся «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шля­ху до суспільного порядку, про застосування витончених засо­бів державної політики, про судочинство, правила й обов´язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» на­звані і розкриті основні елементи держави: государ, міністр, сіль­ська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя — підлеглий жерцям, має високе похо­дження, щасливу долю (справи вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), визначений розумом, справедливістю, прав­дивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму ото­ченні осіб негідних. Цими й іншими чудовими якостями (допи­тливість, здатність учитися, хоробрість, красномовність, веселість і т.п.) він навертає до себе людей. Це був помітний крок у фор­муванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випа­дково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індій­ським Макіавеллі.

Така політико-правова суть брахманізму в релігійно-філо­софських і правових збірниках Стародавньої Індії.

10. Держава і право в доктрині даосизму.

Для давнього Китаю характерною є розробка ідей ролі народу в управлінні державою, про владу правителів, про природниче право, критика насильства і тиранії, ідея верховенства народу та ін.

Головні принципи даосизму викладені в трактаті «Даоде цзин», авторство якого приписують легендарному філософові Лао Цзи (VI—V ст. до н. е. Згідно його вчення, держава виникла і розвивається відповідно до закону Дао. Дао - це абсолютне світове начало, джерело всього існуючого, вічний кругообіг народження та смерті. Прихильники даосизму обстоювали ідею про природне походження Всесвіту, суспільства і держави. Вони розвивались за вічним законом дао, відповідно до якого існують і процвітають природа і суспільство.

Згідно з Лао-цзи, у світі все перебуває в русі та змінюється, в результаті чого всі речі неминуче переходять у свою протилежність. Держава, за Лао-цзи, теж природне утворення, що розвивається власним шляхом. Він виступав проти державної регламентації суспільного життя, вважав недопустимим впливати на народ за допомогою сили, адже не можна примусити людей бути розумними, чесними, порядними й інтелектуально розвиненими.

Серед мислителів, що підтримували даосизм були Ле-цзи (Ян Жоу - 440-360 рр. до н.е.) і Чжуан Жоу (близько 369-286 рр. до н.е.). Ці філософи заперечували не лише державу, але й власність. Ле-цзи стверджував, що вона порушує природну гармонію між людьми, спричиняє суперечки, чвари. Чжуан-цзи вважав, що державу створювати не потрібно, достатньо, щоб люди жили невеликими аграрними общинами з патріархальними порядками та колективною власністю. Даосисти ідеалізували традиційні патріархальні відносини. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку прихильників даосизму, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Отже, згідно вчення даосистів держава - це частина єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, тому повинні мати рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.

Концепція даосизму мала характер консервативної утопії. Відродження та переосмислення поглядів даосистів на державу і право розпочалося з проникненням до Китаю буддизму. Даосизм набув розвитку у дзен-буддизмі

11. Мораль, право і держава в концепції Конфуція.

Провідною течією в давньому Китаї було конфуціанство, яке акумулювало ряд уявлень про державу і право тих часів. Родоначальником цієї течії був філософ, історик і державний діяч Кун-цзи, або Кунфу-цзи (551-479 pp. до н.е.), котрий сьогодні відомий світові як Конфуцій. Основні положення вчення Конфуція викладені в книзі "Лунь-юй" (VI ст. до н.е.), яку перекладають як "Бесіди і судження". Основний зміст "Лунь-юй" присвячений людським взаємовідносинам у позадержавній та позаправовій сфері:

- Лі - система правил, що регулює поведінку людини та будувалась на основі моралі, а не закону. Загальним принципом взаємовідносин між людьми Конфуцій вважав принцип "не роби іншим того, чого не бажаєш собі";

- Жень - моральний принцип - любов до людини;

- Сяо - синівська повага - ядро етичної та політичної теорії Конфуція;

- Жан - поступливість, яка особливо важлива була для державних чиновників;

- Гу - повага до давнини, яка мала реалізовуватись шляхом вивчення "Книги історії", "Книги віршів", в яких зафіксовано як реальні, так і легендарні факти давньої історії Китаю.

Основною темою філософії Конфуція було вчення про досконалу державу та доброчесну людину. Політичні структури Конфуцій і його послідовники розглядали в органічному взаємозв'язку з правовими, у співвідношенні між собою та з іншими соціонормативними регуляторами (звичаями, мораллю, обрядами). Конфуціанці порівнювали державу з великою родиною, а владу правителя - із владою глави сімейства, відносини панування та підлеглості - з ієрархічними родинними стосунками, де панує беззаперечне підкорення молодших старшим. Прибічники цієї концепції переоцінювали вплив на суспільні відносини моральних норм і принципів. Найефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система норм моралі, звичаї та інші неписані правила поведінки. Конфуцій був рішучим противником законів, тому що, по-перше, вони передбачали юридичну рівність, а по-друге, зазвичай мали жорсткий характер. Насилля як засіб управління заперечувалось Конфуцієм, віддаючи перевагу переконанню, вихованню та особистому прикладу. Конфуціанське вчення про методи державного правління часто називають теорією управління за допомогою доброчинності.

Гармонізації суспільства, припиненню війн і бунтів має сприяти здійснювана державою політика майнової рівності та єдності народу (виконання кожною людиною небесних законів). Конфуцій вважав, що єдність народу здійсненна тільки в державі й характеризується єдністю почуттів і психології.

Саме Конфуцій створив ідеальну модель китайського бюрократа, оскільки визначив ряд фундаментальних принципів китайської державності. Серед них виділяють принципи аристократичного правління, освіченість чиновників, поєднання управління з виховною діяльністю, а також самовдосконалення "благородного чиновника". Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродових рабовласників.

Політичні ідеї Конфуція та його послідовників справили значний вплив на формування китайської цивілізації, становлення її політичних інститутів, соціальної та морально-правової думки. Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівництва Китаю.

12.Державно-правові ідеї у концепції Мо Цзи.

Ще однією потужною течією давньокитайської державно-правової думки був моїзм - політична філософія, що ґрунтувалася на однаковому ставленні до всіх людей, тобто на любові.

Її засновник - Мо-цзи. У своєму однойменному трактаті (IV ст. до н. е.) він обґрунтував теорію суспільного договору щодо виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури, концепції поєднання заохочення і покарання як могутнього важеля державного адміністрування, політичну доктрину казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (франц. - рівність) в соціально-політичних відносинах.

Мо-цзи першим у давньокитайській суспільно-політичній думці аргументував ідею виборності першого правителя. На його думку, у Піднебесній тривалий час існував хаос, доки люди не зрозуміли, що все це через "відсутність керівників". А усвідомивши це, зрештою "вибрали най достойнішу людину і поставили її сином неба". Поряд з ідеєю єдиного центру мислитель запропонував концепцію всезагального блага у відносинах на рівні держави й між державами. Виступаючи за реформи на користь народу, Мо-цзи засуджував прагнення до розкоші, витонченої культури, церемоніалу.

У своєму вченні Мо-цзи наполягав на врахуванні інтересів народу в процесі управління державою. Він наголошував, що влада має застосовувати не тільки насильство і покарання, а й моральні форми впливу на людей. Здійснення реформ, на його думку, неможливе лише на основі використання звичаїв, воно потребує встановлення нових правил у формі законів.

14. Основні особливості античної суспільно-політичної думки.

Процес формування політичних та правових ідей і теорій у стародавньому світі на початковому етапі є тільки частиною, в тій чи іншій мірі самостійною, міфологічних уявлень. Тільки пізніше вони отримують своє закріплення в різноманітних концепціях політичної і правової філософії, науки про політику, юриспруденції.

Політична та правова думка у давніх народів — давніх єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших — бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правові погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне походження існуючих відносин влади і порядку. Так, у Рігведі всі події в світі розглядалися, як прояв Ріти — світового порядку, — дотримання якого вважалося правильним шляхом і виконанням обов'язку. Таким чином, та або інша версія божественного походження земної влади і порядку — провідний принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна ідеологія, яка не має конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів тощо; сумнів у міфі — це початок його раціоналізації, але це, як правило, відбувається доволі пізно.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем.Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від бога. У звичних умовах здійснення влади проводиться людьми від імені бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє і безпосередньо через одкровення, чудеса тощо.

Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст влади, управління, закон і порядок. Відповідно до релігійно-міфологічних уявлень давніх єгиптян, правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат. Судді носили зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер земної влади і офіційно визнаних правил поведінки, в тому числі і основних джерел тодішнього права означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати маат — природно-божественному порядку справедливості. Поняття маат містить, по суті, той же зміст, що і поняття рта (ріта в "Рігведі", дао — в давньокитайській міфології, діке — у давніх греків). У всіх випадках йдеться про правду-справедливість, яка в пізніших природно-правових концепціях праворозуміння стала визначатися як природне, або природно-божественне право.

15.Політична спадщина Платона.

Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Давньогрецький філософ продовжив традицію, що намітилася, - обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив Платон, - зміна державних форм.

На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до тіла або душі людини.

Трьом частинам душі людини - розумній, завзятій і бажаючій - повинні відповідати три стани:

правителі, достоїнством яких є мудрість;

воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;

виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.

Держава забезпечує задовольняння природних потреб людей, і тому в сучасній державі люди діляться на верстви, спільності, групи відповідно особливостям їх душі. Існують і різні недосконалі, правильні і неправильні форми державного ладу. Правильними формами державного ладу Платон вважає монархію і аристократію тому, що законні, і їх діяльність спрямована на досягнення у суспільстві благ та злагоди. Неправильні форми політичного устрою держави: тімократія (панування честолюбців і користолюбців, що прагнуть до наживи і збагачення), олігархія (панування купки багатіїв — марнотратців, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини заради користі людей, які не займаються своїми справами), демократія — влада більшості, що може бути законною і незаконною, якщо демос — народ — силою захопить владу, а тиранія — влада однієї особи над усіма. Тиран приходить до влади на хвилі лицемірного популізму: всім посміхається, всіх обіймає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує декого з тих, хто виступає проти тирана або засуджує дії.

____________________________________________________________________________

17. Політична спадщина Аристотеля.

Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель. Його можна назвати „батьком" використання порівняльного методу в політології. Разом з учнями він проаналізував сто п'ятдесят вісім конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо. Форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель визнавав правильними, а відповідно ті з них, де правителі порушують закони і турбуються тільки про власні інтереси, - неправильними. Подібний підхід вже зустрічався у Платона, але Аристотель вніс суттєві зміни у схему свого вчителя. Добра влада одного - це монархія, викривленням якої є тиранія. Влада небагатьох, заснована на доброчинності та вихованні, - аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". Її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну думку був значним, а його оцінка демократії як "поганої" форми правління повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Але сам Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п'ять її видів. Об'єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає сучасному уявленню про демократію. Саме ця форма держави виступає політичним ідеалом для Стагірита. Він був прибічником наслідування принципу "вірної міри" - знаходження у всьому "золотої середини". В організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів. Політія - це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

Багато ідей Аристотеля - це протилежні позиції його знаменитого вчителя Платона. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й удосконалити. Це стосується і політичного життя.

19.Ідеї про державу Полібія.

Полібій— видатний грецький історик і політичний діяч.

Всього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держави: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страху насильства, скільки за велінням розуму і по добрій волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і турботою про підданих і починають понад міру віддаватись розкошам. Внаслідок викликаних цим заздрості, ненависті, незадоволення і гніву підданих, "царство перетворилося в тиранію". Цей стан і форму держави Полібій характеризує, як початок занепаду влади.

Тиранія — час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей шляхетних і відважних, які не бажають переносити свавілля тирана. При підтримці народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Цю форму держави Полібій характеризує, як таке правління меншості, яке встановлюється за згодою народу і при якому ті, хто править є "найсправедливіші і найбільш розсудливі за вибором".

На перших порах аристократичні правителі керуються у всіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсолютно незнайомих з вимогами суспільної рівності і свободи", тоді аристократія перетворюється в олігархію. Тут панують зловживання владою, користолюбство та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних та вигнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державу. Демократією Полібій вважає такий устрій, при якому вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію.

Визначаючи охлократію, як лад насильства і беззаконня, Полібій відзначає, що з точки зору кругообігу державних форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою у зміні форм. Кінцевий момент розвитку держави співпадає з початковим.

З наведеного аналізу кругообігу державних форм Полібій робить висновок, що нестійкість притаманна кожній формі в силу того, що вона уособлює тільки одне начало, яке неодмінно виродиться у свою протилежність. Тому він зазначає, що "без сумніву, найдосконалішою формою належить визнати таку, в якій поєднуються особливості всіх форм, перерахованих вище", тобто царської влади, аристократії та демократії. Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління.

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754–510 рр. до н.е.), республіканський (509–28 рр. до н.е.) та імператорський (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця — Рим) і Східну (столиця — Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453 р.

22Політичні та правові ідеї первинного християнства.

Християнство — світова релігія, якій належить важливе місце в історії людства, у тому числі в історії політико-правової думки. Християнство виникло в середині І ст. н.е. На протязі 5 ст. в християнстві проходили суттєві зміни з ряду питань, включаючи і то стосувалися держави та права.

На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. Таким чином, ідея рівності возводиться до трансцедентної сутності, тобто бога, і означає, перш за все, рівність людей перед богом.

Конкретизуючи поняття свободи і рівності, в християнстві присутній ще один надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквіваленту ("рівним за рівне").

Кардинальний переворот, який зробило християнство, полягає у тому, що праця почала розглядатися, як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Це була своєрідна революція в розумінні людини взагалі; те, що греко-римська цивілізація вважала недостойним вільної людини, піднімалося на божественну висоту. Трудитися повинні всі, ніхто не повинен жити чужою працею: "Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть".

Послідовним продовженням попереднього принципу стає засудження багатства, розподілу людей на багатих і бідних. "Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше".

25 Політичні ідеї у вченні Фоми Аквінського.

Тома Аквінський— найбільший представник середньовічного католицького богословія та схоластики

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи.

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі

24. Соціальне та державне вчення Іоанна Златоуста

Визнання християнства державною релігією не виключало того , що між імператорською владою і церквою часом виникали тертя. З одного боку , імператори були чужі погляду на священиків як на своїх чиновників , зобов'язаних виконувати імператорські веління ; часом імператори притязали на авторитарні рішення навіть і чисто релігійних питань. З іншого боку , духовенство , сильне своєю організацією та ідейним впливом , аж ніяк не бажало перетворюватися на слухняних виконавців велінь світської влади. Більш того , церква притязала не тільки на повну незалежність у релігійних справах , але і на участь у політичній владі , вимагаючи допомоги держави в насадженні християнства , у боротьбі з єресями , в множенні і охорони церковних багатств.

Домагання церкви на участь у державній владі обгрунтовувалися так званими теократичними теоріями.

Одним з перших теоретиків теократії був константинопольський єпископ Іоанн Златоуст ( 345-407 рр. . ) . Із слів апостола " всяка влада від бога " , міркував Златоуст , не випливає, що кожен князь особисто ставиться богом - богом дана лише загальний принцип влади. Біблійні оповіді свідчать , що царі , втручаються у справи церкви , - не істина царі , вони несли покарання за таке втручання . З цього випливає повчання: "Залишайся у своїх кордонах - одні межі царства , інші священства. Проте останнє більше першого ... Царю довірено земне , мені небесне , царю доручені тіла , священику душі ... Останнього князівство вище; тому цар схиляє голову під руку священика " .

13. Вчення про методи керування Шан Яна.

Шан Ян - основоположник легізму) - вчення, яке ототожнювало право і закон. Його правові і політичні погляди спрямовувались на подолання поширених на той час ідеалів конфуціанства у сфері управління державою. Вони викладені його учнями у праці "Шан цзюнь шу".

Держава з метою свого процвітання спирається на жорсткі закони і суворі покарання, досягає спокою і благоденства завдяки землеробству і війнам. Вона стане бідною і слабкою, якщо не зможе запобігти накопиченню у її середині "яду паразитів", до яких належать музика, "Шицзін", "Шуцзін", повага до колишніх порядків, чесноти, повага до батьків, братерські обов'язки, щирість, довіра, чесність, безкорисливість, людинолюбство, справедливість, небажання воювати, уявлення про війни як щось ганебне. Завдання мудрого правителя держави - ніколи не забувати про закон; послабити прихильників; подолати красномовців; нищити будь-які міркування; правити лише на підставі закону; встановити єдині правила заохочення і покарання, найрозгорнутішу систему тотального стеження, колективної відповідальності за принципом кругової поруки; ухвалити закон, що забезпечить неухильне дотримання інших законів; закріпити права і обов'язки підданих; формулювати закони чітко і доступно для сприйняття і для розумних, і для "дурників"; створювати закони відповідно до звичаїв народу; добре знати, що люди люблять і що вони ненавидять; нещадно боротися із "паразитами"; бути справедливим до нелюбих і не потурати улюбленцям.

Шан Ян був упевнений, що порядок у державі досягається трьома шляхами: 1) через закон як те, чого дотримуються і правитель, і сановники; 2) через довіру як те, що встановлюється спільно і правителем, і сановниками; 3) через владу як те, чим розпоряджається один правитель. При цьому сформулював гасло, яке суперечить попереднім твердженням автора: "Мудрий творить закони, а дурники обмежуються ними".

Особливу увагу у праці приділено системі покарань і заохочень. У державі, на думку Шан Яна, на 9 покарань повинно припадати одне заохочення. Покарання мають бути найсуворішими навіть за дрібні порушення, оскільки саме покарання породжують силу, сила - могутність, могутність - велич, велич - трепет, а трепет - чесноти і доброту, яка теж походить від сили. Основним видом покарання у Шан Яна є смертна кара. Єдиним винятком є донощики, яких ще й за доноси слід заохочувати.

Шан Ян заперечував людинолюбство; розум і красномовство вважав причиною безпорядку, закликав задурювати народ, щоб ним було простіше управляти. Виходячи з твердження "народ слабкий - держава сильна, держава сильна - народ слабкий", реформатор вимагав від правителя ще й ослаблювати підданих.

Отже, Шан Ян розробив досконалу теорію східної деспотії; створив оригінальні концепції рівних можливостей, рівності перед законом, державного регулювання економічних процесів, несумісності політики з мораллю; обґрунтував імператорсько-бюрократичну систему державного управління. Він також започаткував теорію "обценьок" стосовно бюрократичного стану, принцип колективної відповідальності перед законом і систематичного оновлення державного апарату, теорію "єдиного" (землеробства і війни) у державному управлінні, систему рангів знатності, ідею управління народом не за допомогою багатства, а шляхом запровадження жорстоких законів. Учення Шан Яна стало основою практики творення велетенських політико-адміністративних машин, всеохопного механізму примусу особистості, концептуально-інституціональних основ авторитаризму і тоталітаризму.

______________________________________________________________________

Право і закон на стадії початкових релігійно-міфологічних уявлень ще не виділилися в особливу систему норм й існували у вигляді органічної частини релігійно-міфологічно схвалюваного порядку державного і суспільного життя. В законах цього часу тісно перепліталися міфологічні, релігійні, моральні, соціально-політичні та інші аспекти, а законодавство, в цілому, виводилося з божественного першоджерела. Закони походили або прямо від богів, або від їхніх ставлеників — правителів. Безпосередньо з богами пов'язували право і законодавство давні індуси, єгиптяни, євреї, греки. Раціоналізація державно-правових уявлень, яку можна спостерігати в I тисячолітті до нашої ери, означала відхід від міфологічної ідеології і, одночасно, усунення монополії жерців. Цей процес йшов у напрямку десакралізації та етизації змісту міфів. В різних державно організованих суспільствах він проходив по різному, маючи відмінні форми і наслідки. Але, в цілому, тенденція відходу від початкових релігійно-міфологічних уявлень до більш раціонального погляду на державу і право в 8-6 ст.ст. до н.е. спостерігається скрізь. Особливо значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі, де були досягнуті значні успіхи в галузі раціонально-філософського і наукового дослідження політико-правових явищ.

16. Ідеальна держава Платона.

Ідеальна держава Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям - золота, воїнам - срібла, виробникам - міді і заліза. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан. Але сам Платон не розкриває механізму облагородження тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави, що, ймовірно, було продиктовано несприйняттям грецьким мислителем її практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для приходу до влади. Насамкінець Платон не пробачив афінським громадянам смертний вирок його вчителю Сократу. Аргументуючи своє ставлення до демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз. Багато диктаторських режимів виникали з криз, спровокованих станом анархії і розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у настрої людей ідеї нічим не обмеженої свободи.

У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються контури тоталітаризму: пріоритет держави над індивідом, наявність цензури, організація життя за планом, встановленим правителями, однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін, включаючи інтимне життя. Але в спадщині Платона є чимало позитивних ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ'я громадян, вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

18.Політико-правові аспекти філософії Сократа.

Сократ, 469–399 рр. до н.е., — одна з найцікавіших фігур у духовній історії людства, з іменем якої пов'язане виникнення моральної філософії.

Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу.. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони.

Принцип законності Сократ використовував, як базисний критерій при класифікації і характеристиці різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами).

Будь-який громадянин, що досягнув повноліття може, відповідно до закону, без всяких перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не подобаються, і відправитися куди йому хочеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства — добровільне. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язує саму можливість політичної свободи. І, говорячи про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода — "прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави".

Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

20.Вчення про державу та право Марка Туллія Цицерона.

В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада). В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки теорії "правової держави".

21.Загальні риси давньоримської політичної думки.

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п.

Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Ціцероном держави, як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами при створенні, по суті, нової концепції — поняття юридичної особи. Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.

23. Вчення Августина Блаженного про християнську державу.

Святий Августин Аврелій— один з видатних ідеологів християнської церкви та західної патристики. Його політичні та правові погляди викладені в роботі "Про град божий" та ряді інших творів.

Розглядаючи державу, Августин виділяє ряд форм правління, залежно від тих обов'язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні і релігійні обов'язки, зокрема повагу до бога і повагу до людини. Власне, відмінність форми правління полягає у прояві, "спустошуючому душу смертних", — "прагненні панування", супутниками якого є аморальність, несправедливість і жорстокість. З цих позицій він дещо інакше трактує терміни античних авторів. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ він іменує тираном, несправедливу аристократію — клікою. Держава, в якій ігнорується право, як втілення справедливості, є, на його думку, державою, що загинула. Якщо ж в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як і авторитет, і повноваження влади, стають достойними того, щоб їм підпорядковуватися. Розглядаючи погляди Августина на право, необхідно підкреслити, що визначальне значення в цих поглядах має ідея непорушного вічного закону, який іде від бога і діє також і в регулюванні людських відносин. Вічний закон, який є, згідно з Августином, виразом божественного розуму і волі, визначає природний порядок, а отже і природне право. Цим самим, природне право походить від бога і має теономний характер. "Хто інший, як не бог вписав у серця людей природне право?" — риторично запитував Августин.

Етико-моральний підхід, характерний для августинівського розгляду форм державного устрою, притаманний і його судженням про законне і злочинне, різницю між проступками і злочинами. Так, на його думку, "коли непоборна пристрасть псує душу і тіло — це проступок; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин". Таким чином, і покарання ніколи не буває зовнішнім свавіллям, оскільки справедливе покарання, згідно з Августином, вже міститься в самій вині і неминуче випливає з неї.

26. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право.

Найбільш розроблене політико-правове вчення й обґрунтування в ньому боротьби між папами і світською владою, створив Марсилій Падуанський . Він є автором славнозвісного "Захисника миру»

Розглядаючи погляди Марсілія на державу, необхідно зазначити, що він розглядає її відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього — це світський інститут, який розвивається за власними законами і має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки якій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла з сім'ї, як первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава — це результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя.

Держава досконала, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", а не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.

Під людськими законами Марсілій розумів "правила", що регулюють людську поведінку і містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, з одного боку, у регулюванні відносин в державі: — це "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, — в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.

Основою політичного вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави. Він призначає уряд і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Виконавчі функції в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя — проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і виконувати свої рішення на основі закону. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати і, навіть, скинути його.

За вченням Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати різний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом або всім. Щодо форм держави, то він, так як і Арістотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми. Марсілій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.

Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до предвісників правової держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах".

27 Загальні особливості середньовічних політичних вчень

.В історії Західної Європи середні віки охоплюють більш ніж тисячолітній період (V–XVI ст.). Протягом цього періоду політичні та правові ідеї, погляди змінювалися та розвивалися. В цьому процесі можна відзначити три значні етапи..Особливості розвитку державно-правового життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки. Глибокий відбиток на її розвиток, як і на все тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство і церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Християнська релігія вона висунула тезу про створення світу богом із нічого і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум, що сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.

Другою ідеологічною конструкцією, яка мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина з його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів і рабів; пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

Визначальною для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої — Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.

В цілому, правова свідомість середньовіччя, як і тодішня політична ідеологія, головним джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку етико-юридичних поглядів давньої Греції та Риму. Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис. Наприклад, середньовічна правова думка заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою особою, не визнавала обмеженої осудності людини, відкидала можливість допущення помилок суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування. У правосвідомості тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності.

28. Ісламська політична думка періоду Середньовіччя

Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови ще у VIII—IX ст. намагалися розробити релігійну філософію, засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі.

Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам — теоретичне ісламське богослов'я (аналогічне християнській схоластиці) — отримав визнання і порівняно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство за працями античних авторів, зокрема Арістотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Повертаючись до ідей Арістотеля, вони фактично доходили висновку про вічність і світу, і Бога, про незалежність світу від Бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Арістотеля — множинність космічних сфер — давали їм змогу максимально віддалити Бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення.

Вони вчили, що Бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності.

Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох істин». Згідно з нею, одна й та сама істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану — для мас віруючих і в філософській формі — для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це, в свою чергу, засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією.

29. Вчення Аль Фарабі про державу і закони

Одним із перших філософів-арабів був Аль-Фарабі (870-950), який порушив проблему співвідношення релігії і філософії. Він став відомим завдяки коментарям до праць Арістотеля, через що отримав почесне ім'я "Арістотель Сходу". Як і більшість філософів, Аль-Фарабі намагався розробити проект ідеального суспільства - міста-держави. Він класифікував суспільства на великі (об'єднання всіх людей, народів, що населяють землю), середні (спільнота певного народу) та малі (об'єднання людей в окремі міста). Взявши за основу категорії "добро" і "зло", Аль-Фарабі найкращим вважав "доброчинне місто-державу", в якому суспільне життя побудоване на принципах високої моральності людей. Населення в такому місті-державі він поділяв на п'ять категорій: мудреці та інші достойні особи; "люди релігії", поети, музиканти; лікарі, геометри, астрологи та ін.; воїни-ратники, стражі; землевласники, купці, багаті люди. Причому наголошував, що всі вони пов'язані взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Доброчинне місто-державу, за словами Аль-Фарабі, має очолити філософ - правитель, який має пізнати чинники, що управляють природою і суспільством, і передати ці знання населенню в образно-символічній, тобто релігійній, формі.

Політико-правове вчення Аль-Фарабі суттєво відрізняється від доктрини західноєвропейських мислителів як за змістом, так і в програмних положеннях. Політичне життя Арабського халіфату не давало підстав для обговорення традиційних для європейської державно-правової думки проблем різних форм правління, співвідношення церкви і держави, держави і права. Специфіка розвитку арабських народів вимагала обговорення моральних якостей і компетентності правителя, а також способів здійснення ним влади. Що ж до політичного устрою, то за його основу Аль-Фарабі брав мусульманську общину - пов'язане шаріатом територіальне об'єднання віруючих, що справляло вагомий вплив на владу. Аль-Фарабі дотримувався концепції "двох істин" - істини у філософії та істини у релігії.

30. Теократична теорія Іоанна Солсберійського

Для дуже непокірливих і неугодних королів церква використовувала "тираноборчу концепцію", яку створив англійський богослов, історик, юрист Іоанн Солсберійский (народився за різними даними у 1115/1120 pp. - помер у 1180 p.). Його вважають учнем знаного на той час філософа П'єра Абеляра. Відомим Іоанн Солсберійский став, коли написав свою знамениту роботу "Полікрат", яка трактується як "Вседержитель", у 1159 р. В цей час Іоанн працював єпископом Шартарським. Його робота "Полікрат" мала величезний успіх в Європі і вважалась головною з проблем держави та влади. Тільки з появою робіт Фоми Аквінського вона починає втрачати своє значення.

Іоанн Солсберійский намагався зібрати все, що було зроблено попередниками в області теології, схоластики, юриспруденції, викладанні римського права, поглядів середньовічних юристів, і звести до одної теорії. Йому це вдалося і він створив нову на той час науку з проблем держави, влади, права.

Крізь всю його політико-правову та релігійну концепцію проходить ідея, що церква має право втручатися в справи держави при формуванні державних органів. У цій теорії Іоанн вказує на два типи керівників держави - монархів.

І. Монарх першого типу керує державою відповідно до законів, права, справедливості. В країні панує суспільне благо і спокій. II. Монарх другого типу керує державою за допомогою сили, підкупу, шантажу. Він використовує закони як засіб залякування, знищення людей і перетворення їх у рабів. Якщо такий монарх-тиран наказує підданим виступити проти своєї віри, то піддані мають право вбити його на законній підставі. Це буде правильно, справедливо, тому що такий монарх-тиран не буде мати шансу сховатися від суду Господа.

Свою політико-правову концепцію стосовно вбивства тирана Іоанн Солсберійский доводив лише теоретично. Чи брав він участь у такому дійстві, невідомо. Ідеї черпав із стародавньої історії, біблейської літератури та інших джерел. Він також доводив, що не кожна людина може стати монархом. Тільки вибрана Богом. Звідси висновок - монарх, який підвладний Богу, обов'язково повинен бути підвладний церкві, папі, котрий представляє Бога на Землі. Син монарха успадковує владу від батька, але право на владу дає папа і папський престол. У такому разі влада буде легітимна, і монарх не буде вважатися тираном, який захопив престол. Тому правління монарха повинно мати законний характер, а співвідношення світської і церковної влади - розумний характер. Закон - це дар Божий. Завдання священика наставляти монарха стосовно закону. Звідси висновок - духовна влада має перевагу над світською.

Неугодного монарха церква проголошувала тираном, і народ мав право розпочати процедуру усунення його від влади. У дусі римського права Іоанн стверджував, що з волі Бога царі, одержавши меч від церкви, мають право проливати кров.

Основна ідея "тираноборчої концепції"": 1. Держава подібна до тіла. 2. Князь - його голова. 3. Сенат - серце. 4. Судді - вуха і мова держави. 5. Душа держави - священик. Уперше в ідеології християнської церкви Іоанн Солсберійский припускає і теоретично обґрунтовує убивство тирана. Але при цьому використання отрути забороняється. Тому що це - нечесний і підступний спосіб.

Світська влада прагнула створити свої вчення, щоб обґрунтувати свою незалежність від церкви. При цьому часто посилалися на ті самі вчення і теорії.

31. Історико-культурні і соціально-політичні передумови формування концепції республіканізму. Основні моделі республік епохи Ренесансу

Рубіж Х1У-ХУ ст. був відзначений зародженням у Флоренції "громадянського гуманізму" (термін американського дослідника Г.Барона, США), в якому проблеми етики тісно перепліталися з соціально-політичною думкою. Цивільний гуманізм склався на флорентійської грунті, у Флоренції і став одним з провідних напрямків в гуманізмі. Це напрямок намітилося ще в працях Салютати, але знайшло чіткі форми в творчості Леонардо Бруні, Маттео Пальміері і Аламан Рінуччині.Представники цього напрямки стверджували ідеал активного громадянського життя і республіканські принципи (принципи рівності, свободи і справедливості). Саме цьому напрямку були властиві інтерес до соціально-політичної проблематики, яку розглядали в тісному зв'язку з етикою, історією і педагогікою.Основоположником, засновником громадянського гуманізму в Італії був учень Салютаті і Хрісолор, канцлер Флорентійської республіки (протягом останніх 17 років життя), чудовий знавець мов давнини Леонардо Брунеї (1374-1444). Флоренції він присвятив свої основні праці (насамперед політичного характеру) "Вихваляння міста Флоренції " Про флорентійському державі " І свою найвідомішу роботу "Історію флорентійського народу" (1439; написану за замовленням комуни та заложившую, по суті, основи ренесансної історіографії В основу етико-політичної концепції Бруні ліг теза античної філософії про людину як істоті суспільному, що розкривається на повну силу у взаємодії з іншими людьми. Бруні стверджував, що соціальна гармонія диктує підпорядкування особистості (і особистого блага) інтересам суспільства.Основний мотив етичного вчення Бруні - моральна поведінка особистості і окремих груп суспільства має виходити з інтересів всього суспільства - пізніше став лейтмотивом усього напрями громадянського гуманізму.Кращою формою держави Бруні вважав Флорентійську республіку, засновану на принципах рівності, свободи і справедливості. У своїх творах - "Історії флорентійського народу "," Вихваляння міста Флоренції "(поч. ХУ ст.)," Про флорентійському державі "Бруні представляє флорентійську республіку як зразок пополанской демократії.Як йому здавалося, закони Флоренції забезпечували її громадянам свободу від тиранії і зовнішнього поневолення, рівність у політичні права (рівність Бруні трактував у стилі ідей Аристотеля, тобто як рівну відповідальність всіх громадян перед законом і рівність прав їх участі в державному управлінні. Хоча, бувши тверезим політиком, він з жалем зазначав у своєму трактаті "Про флорентійському державі ", що реальна влада у Флоренції знаходиться в руках" знатних і багатих "), та справедливість як норму розподілу суспільних благ. Але всі це стосувалося лише повноправних громадян Флоренції, під якими він розумів тих, хто належав до 21 цеху Флоренції і, звичайно, становив невелику частину населення міста. Як громадянин і канцлер Флорентійської республіки, Бруні досить високо оцінював конституцію Флоренції "Встановлення справедливості" та інші її закони, закріплювали її політико-правовий лад.Безумовно, відстоюючи ідеали республіканізму і громадянської свободи, Бруні висловлював настрої пополанства

32. Єресі: соціально-політичні та гносеологічні корені, види, наслідки розповсюдження

Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а надалі і право, що встановилася після визнання християнства як офіційної релігії, не могли не піддатися критиці. Течії, що відступили від офіційної схвалення догматів християнської релігії, отримали назви єресей (в перекладі з грецької - "вчення"). Єресі мали свої гносеологічні та соціально-політичні корені. Гносеологічні корені представляли собою природне прагнення мислячої людини пояснити за допомогою розуму основні догмати християнської віри (про троїчності божества і богочеловечности Христа). Соціально-політичні корені виходили від невдоволення мас, які страждали від експлуатації та насильства. Характеристика змісту єресей може бути тільки конкретно-історичної, тому що на різних етапах вони істотно відрізнялися. Однак можна виділити і деякі загальні риси: всі єресі бачили ідеал у ранньому християнстві, тільки більш помірні з них обмежувалися зусиллями перебудови релігійно-церковного життя, а більш радикальні - всіх сфер життя суспільства. Єресі виникають в центрах інтелектуального життя суспільства, які збігаються з центрами розвитку ремесла і торгівлі, а отже, і соціально-політичного життя.

К IV в. зосередилися в Східному Середземномор'ї. Розвиваються міста сходу дали багатий спектр єресей: Аріанство (Олександрія), Несторіанство (Константинополь), донатизма (Карфаген) та ін

Перші єресі виникли на грунті так званих трілітарних спорів , тобто полеміки з питання про тлумачення догмату про троїчність божества. Офіційна церква захищала наріжний догмат християнської віри про святу трійцю (Батько, син і дух святий - суть "те ж саме" триєдине божество), а її опоненти доводили, що бог-син, тобто Ісус Христос, не може бути рівний богу-батькові, а лише подібний йому ( анріане ), причому деякі з єретиків бачили в Христі тільки людську породу ( несторіане ). У політичному плані перші єресі хоча іноді і змикалися з широким народним рухом ( донатизм ), але частіше відбивали пасивний соціальний протест, етичні протиріччя і сепаратистські устремління окремих провінцій Східної префектури. Другий значний сплеск єретичних навчань пов'язаний з підйомом ремесла і торгівлі в містах Західної і Південної Європи вXI-XIIвв.

В західних областях Болгарії (нині Боснія) виникає рух Богоміли (богомольців); в Ломбардії, на півночі Італії з'являються Патер ; в Ліоні, на півдні Франції - Вальденси (послідовники П'єра Вальдо, багатого купця, який віддав своє майно біднякам), а в Лангедоку, теж на півдні Франції - Альбігойці . В історіі всі ці єресі ввійшли під назвою " Катари" (чисті). Богоміли звернули увагу на те, що вже на самому початку Нового завіту ясно сказано про двох потойбічних силах: доброму богу Христу протистоїть злий диявол, якому, як там же сказано, належать всі царства світу.. Продовжуючи традиції аріан , катари виступили проти ортодоксальної трактування трілітарного питання. Від несторіан вони успадкували дуже високі вимоги до світу. Середньовічне духовенство не відповідало моральним вимогам катарів, тому за ними не визнавалася роль посередника між богом і мирянами. Новим елементом вчення стало заперечення церковного культу і семи християнських таїнств, вимоги дешевої церкви-без церковної десятини, без численного кліру, без великої феодальної власності. Для викорінення єресі організували ряд хрестових походів (альбігойські війни), заснували інквізицію і жебручі ордена (доміканци і францисканці). Нарешті, прагнучи вибити з рук єретиків грізна зброя-священне писання, папа Григорій VII видав буллу (1231г.), яка забороняла мирянам читати Біблію. Друга половина XIV-XVв. - Новий підйом релігійного дисиденства. У еретічних рухах чітко вимальовувалися два самостійних течії: бюргерська і селянсько-плебейська єресі. Брюгерская єресь виражала інтереси городян і частини нижчого дворянства, була спрямована головним чином проти попів, на багатства і політичне становище яких вона нападала. Ця єресь вимагала відновлення простого ладу ранньохристиянської церкви, скасування ченців, прелатів, римської курії. Видатні представники: доктор богослов'я і професор Оксфордовского університету в Англії Джон Вікліф (1324-1384 рр..) і чеський теолог Ян Гус (1371-1415 рр..).

Широкі маси міських низів і селянства залучали ідеї повернення до простого строю ранньохристиянської церкви і особливо перебудови життя на засадах соціальної справедливості. Плебейські єретичні рухи представлені виступами мандрівних священиків лоллардов в Англії . І таборістов на чолі з Яном Жижко в Чехії. Об'єднаними зусиллями церковних і світських властей і лолларди і таборіти були розгромлені.

Незважаючи на розгром, опозиційні церкви ідеї збереглися в народі. Вони підготували грунт, а частково вийшли в духовний арсенал широкого суспільно-політичного руху в ряді країн Західної та Центральної Європи, відомого в історії як Реформація

33. Політико-правові ідеї Реформації

Реформація і Ренесанс поставили в центр людську особистість, енергійну, спрямовану на перетворення світу, з яскраво вираженим вольовим началом. Але Реформація при цьому мала більш дисциплінуючий вплив: вона заохочувала індивідуалізм, але вводила його в строгі рамки моралі, заснованої на релігійних цінностях. Батьківщиною Реформації стала Німеччина. Її початком вважають події 1517г., Коли доктор богослов'я Мартін Лютер (1483 - 1546) виступив зі своїми 95 тезами проти продажу індульгенцій. З цього моменту почався його тривалий поєдинок з католицькою церквою. Реформація породила новий напрям у християнстві, яке стало духовною основою західної цивілізації - протестантизм. Від католицтва відійшла частина населення Європи. Однією з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Від католицтва відійшла частина населення Європи Реформація швидко поширилася в Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Італії. Нових теоретиків Реформація знайшла в Швейцарії, де виник другий після Німеччини найбільший її центр. Там остаточно оформив реформаційних думка Жан Кальвін (1509 - 1564), якого прозвали «женевським папою».

Епоха Відродження - період кризи римсько -католицької церкви і захищається нею ортодоксальної релігії , формування антисхоластичні типу мислення , мистецтва та світогляду.

Основні ознаки Відродження і реформації :

• Ломка феодальних і виникнення ранньо відносин ;

• Посилення авторитету буржуазних прошарків суспільства ;

• Критичний перегляд релігійних навчань , серйозне зрушення в бік секуляризації « обмірщеніе » суспільної свідомості .

33. Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

Одним з перших теоретиків нової епохи став вели­кий флорентієць Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527).

Перу Макіавеллі належать знамениті в Європі після його смерті праці — «Государ», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції», а також ряд художніх творів. Він спробував відповісти на питання, що його хвилювали: у чому причина процвітання одних держав і упадку інших? Чи існують закономірності в політичних перипетіях історії? Наскільки вирішує успіх справи доблесть государя, а наскільки — каверзи долі? Чому цивілізована Греція підпала під владу Пилипа Македонського, а Візантія — під турецьке ярмо? Як уберегти Італію від подібної долі?

Виділимо найбільш істотне в політичному вченні Макіавеллі.

Насамперед, він різко виступає проти теологічних уявлень про державу і політику. Він стверджує, що вивчення минулого дає можливість передбачати майбутнє, визначити способи дій, корисних у сьогоденні.

Найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія, є для Макіавеллі інтерес. Для того щоб керувати людьми, на його думку, треба знати причини їх вчинків, їх інтереси і прагнення. Люди неспокійні, честолюбні, і ніколи не задовольняються своєю долею. Тому в політиці завжди варто розраховувати на гірше, а не на добре та ідеальне.

Яка влада долі над справами людей? Макіавеллі проти твердження, що усім у світі править доля і Бог.

Історична необхідність, з одного боку, і воля людей, з іншого приводять до утворення держав. До Макіавеллі держава трактува­лася як громадська община (civitas) чи республіка, як у Цицерона, а в Середні віки — монархія, королівство, князівство. Макіа-веллі вводить новий термін для означення держави — Stato, як політично організоване суспільство, певним чином організована влада, її інституції, наявність юстиції, права. Цей термін прижився в науці і став загальновживаним. Метою держави й основою її міцності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність власності. Найнебезпечніше для правителя — зазіхати на майно підданих — це неминуче породжує ненависть. Безпека особистості і непорушність власності він називав благами свободи.

Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми держави. За Макіавеллі, різниця між ними визначається структурою, організацією влади, кількісним і які­сним складом елементів політичного спілкування. На форму держави впливають економічні, географічні, етнічні, військові, де­мографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правлячих. Генії і маразматики, вожді і посередності серед правлячих впливають на політику, форми держави, державне життя.

Форми державного правління, вважав Макіавеллі, залежать також від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він відтворює концепцію Полібія про виник­нення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія, метою яких є загальне благо, часто перероджуються в неправильні — тиранію, олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній республіці». її суть у тім, що система державних орга­нів включає аристократичні і демократичні установи, які взає­мно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої частини на­селення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і народом.

Кому надійніше доручити охорону свободи — народу чи аристократії? — порушує питання Макіавеллі і відповідає: «довіря­ти охорону свободи належить тим, хто менш жадібний і менш помишляє про її захоплення». Знать одержима бажанням пану­вати.

Але змішана республіка — ідеал, майбутнє. Вчення Макіавеллі про політику уважно вивчалось і вивчається багатьма поколіннями політиків.

33. Політична спадщина Ж. Бодена

Значний внесок у розвиток нової світської політико-правової теорії зробив Жан Боден 1530–1596 — основоположник ідеї суверенітету. Головна політико-правова праця мислителя має назву "Шість книг про державу (республіку)", яка побачила світ в 1576 році. Він теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет — це абсолютна, універсальна та постійна влада, яку римляни називали величчю.П'ять ознак суверенітету (видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб, діяльність у якості найвищого суду та помилування) стали значним досягненням політичної думки часів Відродження. За переконанням Бодена, "держава має бути вище законів", але він застерігав, що влада держави не безкрайня, вона обмежена забороною вторгнення у сім'ю, у приватні справи громадян. Крім того, Ж. Боден встановив залежність політичного устрою і політичних процесів від географічних і кліматичних умов (елементи геополітики). Після певної інтерпретації деякі тези Бодена про політичну владу і суверенітет було включено у конституції США та багатьох європейських держав.

33. Утопічний проект суспільного устрою Т. Мора

У XVI—XVII ст. з´явилися і перші соціалістичні проекти, що відображали спокон­вічні устремління суспільних низів до соціальної справедливості і рівності, суспільної власності і самоврядування. Найбільш відомі перші соціалістичні проекти майбутнього створили Томас Мор (1478—1535) у творі «Утопія» (1516) і Томмазо Кампанелла (1568—1639) у своєму творі «Місто Сонця» (1623). Вони були написані на захист політичної програми гума­ністів, їх уявлень про «республіку вчених», але відображали й політичні ідеали соціальних низів.

Автор «Утопії» — англійський правознавець, парламентарій, наприкінці життя навіть лорд-канцлер — на початку твору дає різку критику соціальних і державно-правових порядків сучасної цивілізації. Корінь усіх соціальних зол, на думку Мора, — приватна власність, гострі соціальні протиріччя, панування багатіїв і злидні мас. Вони породжують злочинність, криваве законода­ство: суспільство саме створює злодіїв і карає їх. Поки існує приватна власність, немає перспектив на видужання суспільства. Вихід один: «повне знищення приватної власності».

Нинішня держава, писав Мор, ніщо інше, як змова багатіїв, що ратують під ім´ям і вивіскою держави про свої особисті вигоди. їх хитрування і стають законами. Звідси складність і заплутаність законодавства, охорона його найжорстокішими покараннями.

«Найкращий стан держави» представлено на о-ві Утопія (від грецьк. — «місце, якого нема»). Це — модернізована республіка за зразком античних чи середньовічних міст-республік, скоріше унітарна, що складається з 54 міст «з однаковою мовою, нрава­ми, установами і законами». Усі посади тут виборні і на певний строк. Філарх обирається від кожних ЗО родин на рік; на чолі кожних з десяти філархів з їхніми сімействами обирається про-тофіларх (транібор) з числа вчених. Вони й утворять міський сенат, очолюваний князем, який також обирається філархами міста з кандидатів, запропонованих народом. Посада князя незмінювана, якщо тільки він не запідозрений у прагненні до тиранії. Найбільш важливі справи міста вирішуються зборами філархів, що доводять суть справи до відома своїх сімейств і потім їх рішення повідомляють міському сенату. Раз на рік збирається сенат Утопії (по три представника від кожного міста) для обговорення загальних справ держави. Органи влади Утопії здійснюють загальне керівництво народним господарством, освітою і вихован­ням. Саме тому міський сенат обирається з учених. З їх же числа вибирають послів, духівництво, главу держави.

Для всіх утопійців суспільна праця обов´язкова (6 год. на день). Усі чоловіки і жінки займаються землеробством, ремеслами, змі­нюючи по черзі заняття і місце проживання.

Т. Мор підкреслює демократизм і дружелюбність утопійців. Жоден чиновник не виявляє пихатості і не вселяє страху. На острові панує повна згода, викоренені честолюбство, розбрат та інші пороки, породжені приватною власністю.

Своєрідне і право в Утопії. Панування суспільної власності, дружелюбність і демократизм утопійців пояснюють нечисленність злочинів, відсутність потреби у складному законодавстві. Своєрідне ставлення утопійців до покарань. За словами Т. Мора, вони не тільки відвертають людей від ганьби, але і запрошують їх до чеснот, виставляючи напоказ їх чесні діяння. Тут не мають успіху шукачі посад позбавленням надії на їх ус­піх. Мор підкреслював першорядне значення громадської думки, морального впливу в арсеналі засобів попередження і припинення злочинів. Утопійці, які вчинили тяжкий злочин, не страчуються, як це було поширено в середньовічній Європі, але навертаються в рабство. Потреба в рабах викликалася необхідністю виконувати різні неприємні роботи — забивати худобу, вивозити нечистоти., що обтяжують побут щасливих утопійців. Раби поповнювалися не тільки злочинцями, але і військовопо­лоненими чи засудженими до страти в інших державах, викуплених утопійцями. Отже і примусові роботи — більш гуманна міра покарання, ніж широко розповсюджена страта.

До воєн Мор відносився різко негативно. В «Утопії» політиці агресивних феодальних монархів протиставлено миролюбство утопійців, які вважають війну «діянням воістину звірячим». При необхідності вони ведуть лише оборонні війни, захищаючи свою щасливу державу.

33. Утопічний проект суспільного устрою Т. Кампанелли

.Соціалістичні ідеї Т. Мора розвивав Т. Кампанелла. Будучи домініканським ченцем, за участь у підготовці повстання проти іспанського ярма він провів у в´язницях близько 27 років, де і написв у числі інших твір «Місто Сонця».

Суспільний лад Міста Сонця відрізняється зовсім новою організацією державної влади. Тут влада і управління грунтуються на трьох принципах: організація виробництва і розподілу, керу­вання вихованням громадян; першорядну роль у здійсненні влади і управління грають учені; новий суспільний лад вимагає участі народу в управлінні державою.

Вчені і фахівці певних галузей народного господарства, знань чи мистецтв утворюють централізовану ієрархію виконавчих по­сад. На чолі управлінської піраміди — верховний правитель «С­нце» (Метафізик). Він є главою світської і духовної влади, зна­ючись у всіх науках, мистецтвах, ремеслах. Його влада не пожиттєва, він може бути змінений солярієм, що перевершує правителя в знаннях, здатності керувати державою. При ньому діють три співправителі — Міць, Мудрість і Любов. Перший відає всім, що стосується війни і миру. Віданню Мудрості під­лягають мистецтва, ремесла і науки, посадові особи і вчені, навчальні заклади. Любов керує народженістю, вихованням, сіль­ським господарством і т. п.

Нижче в ієрархічній градації посад займають фахівці, що відають окремими галузями (Агроном, Скотар, Вихователь, Еко­номіст, Геометр, Поет, Астроном і т. д.). Ще нижче — начальники загонів, головні майстри. У них стільки ж посадових осіб, зауважує Кампанелла, скільки ми нараховуємо чеснот — є ще Великодушність, Мужність, Цнотливість, Щедрість, Правосуддя (карне і цивільне), Ретельність, Правдолюбство і т. д. На ко­жну з посад обираються ті, кого ще з дитинства визнають у школах найбільш придатними для її заняття. Влада посадових осіб спирається на загальну повагу і добровільний послух. Вони міняються з волі народу.

Органи влади і управління в Місті Сонця функціонують на демократичних началах. Двічі на місяць скликається Велика Рада всіх соляріїв, що досягли 20-літнього віку, де обговорюються державні справи, виконання, посадовими особами своїх обов´я­зків і нові кандидатури. Кожний восьмий день збираються усі вищі посадові особи держави. Відбуваються збори і нижчих по­садових осіб для обговорення поточних справ.

У Місті Сонця існують право, правосуддя. За Кампанеллою, закони тут нечисленні, короткі і ясні. Вони усі вирізані на мідній дошці біля дверей храму правосуддя. Тут кожний підсудний старшому начальнику. Імовірно, найбільш складні справи розглядаються в суді. Процес гласний, усний, швидкий, з використан­ням свідків. Тут переслідуються, пише Кампанелла, невдячність, злість, неповага одне до одного, неправда, лінощі. На відміну від Утопії в Місті Сонця до насильників застосовується страта, діє принцип таліону, але немає в´язниць. Право помилування здійснює Верховний правитель, апеляції про пом´якшення ви­років розглядають його співправителі.

За твердженням Кампанелли, солярії багаті й одночасно бідні. Багаті, тому що в них є усе. Бідні, тому що в них немає ніякої власності.Однак соціальна рівність і свобода людей тут доводиться до зрівнялівки (загальні трапези, їжа й одяг, житла, заняття). Суспільна праця соляріїв займає не більш 4 год. на день. Весь інший час вони присвячують при­ємним заняттям науками, співбесідам, розвитку розумових і ті­лесних здібностей. Державний устрій і порядки в Місті Сонця Кампанелла називає «зразком для посильного наслідування».

Отже, проекти суспільної організації виробництва і споживання згодом прислужаться джерелом комуністичних вчень.

33. Нікколо Макіавеллі про якості політика

.Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

33. Політичне богослов’я Мартіна Лютера

39.Очолив Реформацію у Німеччині і перший табір професор Віттенберзького університету, доктор богослов'я Мартін Лютер (1483-1546).

Паломником Мартін Лютер відвідав Рим, який справив на нього гнітюче враження. Через багато років Лютер згадував, що Рим - це святе місто, але він гірший за інші міста. Чим ближче Рим, то гірше християни. В Римі багато розпусти. Ця подія почала формувати у Лютера протесту юстицію стосовно до католицьких догм.

Початком німецької Реформації, а разом з нею і початком усієї епохи ранніх буржуазних революцій, вважається 1517 рік, коли Лютер вивісив на дверях Віттенберзької замкової церкви і розіслав до багатьох міст Німеччини 95 тезисів, спрямованих проти продажу індульгенцій (відпущення гріхів за гроші). Практика відпущення гріхів за гроші не відповідає вченню Христа, це шахрайство, яке заслуговує осудження і заборони, вважав Мартін Лютер.

Папа Римський призначив суд в Аугсбурзі над Лютером, визнавши його тези єретичними, і запропонував відмовитися від них. Але Мартін не виконав рішення суду і втік у місто Віттенберг. Після цих подій він змінив своє ставлення до папи, його авторитету і заявив про це публічно. В праворозумінні Лютера визріла ідея - Бог - єдиний суддя і месник. Він пропонує відмовитися від сліпого підкорення канонам церкви. Визнає, що розумне природне право, внаслідок якого можливо досягти відповідного позитивного права, має відповідати праву Божому, викладеному в Біблії. Якщо такої відповідності немає, то позитивне право втрачає юридизм і керуватися таким правом неможливо. Це право повинно вбирати в себе християнську юстицію, а монархи мають виконувати законодавство.

Лютер піддає критиці канонічне право, оскільки воно захищає папу. Менше критикує законодавство монарха. Реформатори на чолі з Мартіном Лютером висловили думку, що церква в тому вигляді, як вона склалася до XVI ст., взагалі не потрібна християнам. Вона заважає їхньому спілкуванню з Богом і виступає в ролі посередника між християнами і Богом.

Порятунок християн, вважав М. Лютер, не в церковних службах, обрядах, іконах, свічках і т. ін., а в глибокій та істинній вірі в Бога. Порятунок досягається винятково вірою. Кожен віруючий може бути сам собі священиком. Це була перша ранньобуржуазна версія принципу рівноправності, що дістала назву "Всесвященства".

М. Лютер доводив у своїх політико-правових вченнях, що людина живе у двох сферах. 1. Сфера "євангелія" (релігійна сфера, ставлення до царства небесного). 2. Сфера "закону" (царство земне, держава). У роботі "Про світську владу" (1523 р.), М. Лютер висловив ідею про те, що тільки менша частина поводиться по-християнському. Злих людей більше. Тому Бог увів два правління: духовне і світське (затримує злих). Істинний християнин не бідує ні в праві, ні в мечі. Закони світської влади стосуються тільки тіла і майна. Щодо душі, то світська влада ні права, ні сили диктувати їй закони не має.

Мартін Лютер виступив проти привілеїв церкви, духовенства. Відстоював самостійність держави стосовно церкви. Лютер закликав королів і князів до збройної боротьби проти пап, кардиналів і всього католицького духовенства, якщо вони будуть втручатися у справи держави.