шпоры и всякое такое / Istor_filos_mod2

1 Загальна характеристика середньовічної філософії. Філософія і релігія. Віра та розум.

Раннее средневековье характеризуется становлением Христианской догматики в условиях формирования европейского государства в результате падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и господства власти философия была объявлена служанкой богословия, которая должна была использовать свой рацион. Аппарат для подтверждения догматов христианства. Эта философия получила название "схоластики"(опиралась на форм. логику Аристотеля)

Еще в 5 веке(христианство уже господствующая религия в Греции и Риме) было сильно влияние философия неоплатонизма, враждебного христианству.(Нехристианские философские школы были закрыты по декрету императора Юстиана в 529г.) При этом одни христианские идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. Идеалистов древности. Так возникла литература апологетов(защитников) христианства, а за ней возникает патристика–сочинения отцов церкви, писателей, заложивших основы философии христианства.

Со 2 века Греческие апологеты обращались к императорам, преследовавшим христианство. Они стремились доказать, что христианство поднимает такие вопросы, которые ставила и предшествующая греческая философия , но дает более совершенное их разрешение. Видный апологет- Тертуллиан(из Карфагена, 2в.)- сущ. непримиримое разногласие между религией, божественным откровением, священным писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем апологеты, однако , наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф.(о боге, о сотворении мира, о природе человека и его целях). Апологетика использует логические доводы, обращенные к разуму, для доказательства бытия бога, бессмертия души. разбирает доводы, обращенные против религии и отдельных догматов. Противоречие в том, что будучи рациональной по форме, апологетика иррациональна по содержанию, т. е. обращаясь к разуму, говорит о непостижимости разумом религиозных догматов.

Склонна к софистике и догматизму.

Античная философия космоцентрична, философия средневековья–теоцентрична(основная проблема–проблема христианского бога). Христианство появилось примерно в середине 1 века и стимулировало развитие С.Ф.

2.Проблема співвідношення свободи волі і рабства волі. Теодіцея

2. Ознакою філософії є теодіцея (Бог і справедливість) – вчення, яке пояснює протиріччя між ідеєю Бога як Абсолютного блага і наявність світового зла.

Чтобы правильно понять положение, в котором оказались люди в результате грехопадения, необходимо уяснить различие между свободой действий и свободой воли.

Свобода действий — отличительный признак человека как такового. Все люди действуют свободно в том смысле, что они сами решают, что им делать, избирая угодное на основе своего собственного понимания добра и зла, и своих личных склонностей. Поэтому они несут нравственную ответственность перед Богом и другими людьми за свой добровольный выбор. Свободой обладал Адам — как до грехопадения, так и после него: он имел желания и намерения и посредством воли мог воплотить их в действиях. Такой же свободой обладаем и мы и сохраним эту способность после воскресения. Прославленные святые сохраняют свободную волю, но, укрепленные благодатью, они не грешат. Их свободное волеизъявление — сугубо человеческое свойство, принадлежащее человеческой натуре, но они склоняют свою волю только к добру. Их сердца полностью переродились, и они своим свободным выбором избирают только то, что праведно.

Христианские учители, начиная со II в. по Р.Х., определяют свободу воли как способность делать нравственно верный выбор в заданных ситуациях. Августин утверждает, что первородный грех лишил нас этой способности. После грехопадения наше человеческое сердце уклонилось от Бога — оно в плену у греха и ничем, кроме возрождающей благодати, его из этого плена не вызволить.

3. Розвиток християнської філософії: Апологетика – Патристика – Схоластика

У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики. За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями. Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський, Оріген- вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин.Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття).

4. Проблема універсалій у середньовічній філософії: номіналізм та реалізм

У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

5. Схоластична філософія, та її проблеми. Схоластика Фоми Аквінського. Докази існування Бога.

5Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм.

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. Все, що існує в світі має сенс існування, певну доцільність, а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенсу всьому сущому. Ця найвища доцільність – Бог.

6. Політичне вчення Н. Макіавеллі.

Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філо¬софсько-політичні погляди, обґру¬нтував основні принципи дослідження законів соціального орга¬нізму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наділені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з боку опозиції. Релігія й мораль також стають інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ухвалюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (враховуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домінувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобання (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: належить до інструментів, за допомогою яких влада утримується, оберігається й використовується.

7. Ренесансні соціальні теорії та утопії.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор. Головними доробками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», « Утопія», яка принесла Т. Мору світове визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток одного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

8.Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт).

Френсіс Бекон сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії, і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

Бекон, будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання, виступає проти схоластичної методології, вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука*шлях мурахи *шлях бджоли.

Бекон не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів

9. Соціально-політичні ідеї Т.Гоббса і Д. Локка.

Томас Гоббс ,виділив одну головну проблему, заради якої і будувалася уся система. Такою для нього стала проблема держави, законності, світу і порядку в нім, яку він розглядає в роботах "Про громадянина" і "Левіафан»Гоббс і громадські явища намагався представити з точки зору механістичного природознавства.

Суспільство, державу він розглядає як великий механізм, який можна розкласти на його основні елементи і пояснити їх простими законами природи. Гоббс розрізняє два стани суспільства : природне і цивільне. Природний стан вийде, якщо вичленувати з людських відносин усе, що внесло в них державу.

У природному стані люди діють згідно із законами своєї природи, підкоряючись своїм пристрастям і природним позивам. У цьому стані, вважає Т Гоббс, усі люди рівні від природи. Прагнення людей до задоволення своїх потреб породжує постійні конфлікти і зіткнення між ними, через що виникає стан "війни усіх проти усіх". Щоб задовольнити свої пристрасті до суперництва, наживи, слави, до влади, людина, стверджує Т. Гоббс, не зупиняється ні перед чим, ні перед якими злочинами. У цій війні не може бути переможців.

Щоб зробити угоду між постійною треба зосередити усю владу і сили в одній людині або в зборах людей. В результаті цього народжується

Влада видає цивільні закони і зобов'язав людей до їх беззастережного виконання за допомогою сили. Коли влада обрана громадяни втрачають усі права, оскільки вони були перенесені на органи державної влади, за винятком тих, які визнає доцільним надати їм уряд.

Організація державної влади може бути різною - монархія, аристократія, демократія. Головне в тому, що влада в державі має бути абсолютною, суверенною і єдиною. Саме тому його симпатії схиляються до абсолютної монархії, яка для нього якнайповніше виражає політичну могутність держави

Джон Локк у своєму творі "Два трактати про уряд" розвинув вчення Т. Гоббса про громадський договір. Він став одним із засновників англійського буржуазного лібералізму.

Подібно до Гоббсу, Дж Локк у своєму соціально-політичному вченні виходить з природного стану суспільства.Природний стан він зображує як царство свободи і рівності. Виділив три права: на життя, свободу і власність, придбану своєю працею.

На відміну від Гоббса він стверджує, що повної відмови від природних прав і природної свободи при укладенні договору бути не може. Абсолютна монархія, на його думку, гірше, ніж природний стан, оскільки над абсолютному монархом немає суду і він знаходиться як би в природному стані по відношенню до своїх поданих. Вчення Локка про природне право і громадський договір стало обгрунтуванням сталої в Англії конституційної монархії.

Цьому ж служать його ідеї про розподіл влади. Роз'яснюючи принцип розподілу влади, він вказує, що треба розрізняти три влади: законодавчу, сумлінну і федеральну. Законодавча влада (парламент) здійснює право видавати закони, сумлінна (уряд) - проводити закони в життя, а федеральна (король і міністри) займається питаннями зовнішньої політики.Законодавча влада - верховна, вона повинна керувати іншою владою.

Соціально-політичні концепції Томаса Гоббса і особливо Джона Локка зробили величезний вплив на суспільно-політичну думку Європейської Освіт

10. Гносеологічний скептицизм Д. Берклі та Д. Юма.

Гносеологія - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Дж Берклі стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ -"Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:коли цей світ сприймає "я";коли його сприймає "хтось";коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей ", що становлять єдино можливу основу появи людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Д. Юм

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах: у формі чіткого та виразного знання;у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує,"- підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

11. Відповідь на питання, що таке Просвітництво?

Просвітництво І. Кант на­зивав добою «виходу людини зі стану свого неповноліття», тоб­то з такого стану, за якого індивід ще не виплекав у собі здат­ність самостійно (без керівництва та виливу з боку іншого) ко­ристуватися власним розумом. Просвітництво — це заклик до мужності користуватися власним розумом. Проте більшість людей, на думку І. Канта, цього заклику не почула. Лінощі та боязливість, одвічно злостива природа людини утримують од­них у стані «неповноліття», спонукають інших до опікунства над «неповнолітніми». Це стримує історичний прогрес, попирає священні права людини та людства. Право користуватися власним розумом наштовхується на низку обмежень. Просвітництво ці обмеження не тільки не зняло, а й поглибило, і, отже, свого го­ловного завдання не розв'язало. «Якщо поставити запитання, чи живемо ми тепер у просвітницький час, — писав І. Кант, — то відповідь буде: ні, але ми живемо в час Просвітництва» Якщо це так, розмірковує далі філо­соф, то головною проблемою подальшого прогресу є проблема по­глиблення «індивідуальної свободи розуму», яка, в свою чергу, не повинна обмежувати іншу «індивідуальну свободу» в реалізації особистих можливостей. Функцію узгодження «індивідуальних свобод* перебирають на себе держава та уряд, які піклуються про загальний порядок. Люди повинні дослухатися до вимог держа­ви, дотримуватися їх у своїх вчинках та діяльності. «Розмірко­вуйте скільки завгодно і про що завгодно, лише підкоряйтеся, — повчав І.Кант, — слід коритися існуючій владі, хоч би яке похо­дження вона мала»

Основна мета Просвітництва за Кантом — вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

12. Німецька класична філософія: основні проблеми та шляхи їх вирішення

Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії на межі XVIII – XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як І. Кант, Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель. Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1) раціоналізм.

2) критика матеріалізму;

3) вироблення діалектичного методу мислення

4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності.

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії,

6) прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему.

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.

13. Критична філософія І. Канта.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому періоді— «критичному». Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес-тетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму

14. Практична філософія І. Канта

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері ж практичного – закон волі. Практична філософія Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зовнішнім світом як критерій моральності. Цей критерій укладається в згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто носить характер самозаконності. Таким чином, джерела ідеї належного (як моральні, так і правові), за Кантом, варто шукати не в зовнішньому світі, не в сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й укладалася основна вимога принципу суб'єктивності стосовно до сфери моральності і права.

Правдивость — это ни что иное, как социально приемлемая ложь. Не нужно ни при каких обстоятельствах притворяться, нужно быть честным и искренним. Пусть канет в лету искусство казаться тем, что ты не есть. Пора отринуть приличия и не поддаваться очарованию того, что называется словами "так принято". Довольно наслаждаться играми своей души, укрываться шелками субъективности, хватит питаться иллюзиями и фантазмами. Не должно быть никакой пощады никому: ни себе, ни другому. Никаких обманов и уловок, никаких ссылок на хитрость разума и хитрость безумия. Хватит хитрить, ибо хитрость — это обман. Хватит вводить в заблуждение людей, сохраняя при этом выражение невинной правды, ибо она давно уже потеряла свою невинность. Любая видимость — лжива. Приверженность видимости является всего лишь извращенной формой глумления над правдой.

Кант не говорит, что все мы лжем, что ложь является условием того, чтобы мы могли быть вместе. Он говорит: притворяйтесь. Как будто притворяться — не значит лгать, не значит обманывать. Все, что может быть названо коммуникативным пространством, Кант превращает в пространство обмена пустыми знаками. Другой — это тот, с кем я могу обмениваться пустыми знаками, кто учреждает коммуникативное пространство, в котором нет ничего подлинного, где все только делают вид. Я делаю вид, он делает вид, все делают вид, и никто никому не верит. Все находятся под подозрением, кругом одни пустые слова и обесценившиеся речи. В этой ситуации Кант нам предлагает поверить не в право, а в то, что обманщик будет обманут

1“Ни один мирный договор не должен считаться таковым, если при его заключении тайно сохраняется основание для будущей войны”.

“Ни одно самостоятельное государство (большое или малое — это безразлично) не должно быть приобретено другим государством ни по наследству, ни в обмен, ни куплей, ни в виде дара”.

“Постоянные армии должны со временем полностью исчезнуть

“Государственные долги не должны использоваться для внешнеполитических дел”.

“Ни одно государство не должно насильственно вмешиваться в политическое устройство и правление других государств”.

Ни одно государство во время войны с другим не должно прибегать к таким враждебным действиям, которые сделали бы невозможным взаимное доверие в будущем состоянии мира, как, например, засылка убийц из-за угла, отравителен, нарушение условий капитуляции, подстрекательство к измене в государстве неприятеля и г. д.”.

Гражданское устройство в каждом государстве должно быть республиканским

Право всемирного гражданства должно быть ограничено условиями всеобщего гостеприимства”.