шпоры и всякое такое / IU

1. Головні проблеми давньої історії України

Давня історія України бере свій відлік близько від 1 млн років до н.е.Головною проблемою давньої історії України є недостача матеріалів, за якими можна докладно вивчати цей період. На цей період не приходиться жодного саме українського джерела. Адже тоді, коли люди тільки з’явились, дослідити їх життя, умови розвитку, господарство було досить складно, не маючи відповідних джерел.Під час дослідження давньої історії України ми зіштовхуємось із дискретністю – переривом (розривом) в розвитку культури на території країни, коли наступна стадія розвитку життя відбувається незалежно від попередньої, з чистого аркуша, нічого не успадковуючи від першого періоду.Про події цього періоду науковці дізнаються з археологічних та наративних джерел, етнографічного матеріалу тощо. Водночас дослідження, у яких комплексно були б охоплені різні типи джерел та подана реконструкція на їх висновках етнокультурних, соціально-економічних і суспільно-політичних явищ давньої історії, ще досить рідкісні. Археологічні розкопки і певні узагальнення стосовно цієї доби тривають і досі.

Багато хто вважає, що український народ є спадкоємцем усіх племен і народів, які мешкали на території України з глибокої давнини, хоча, на перший погляд, між українцями і багатьма давніми племенами немає расової, мовної, культурної чи релігійної спорідненості – ( узагальнення українців і племен, які мешкали на території України, є ще однією проблемою вивчення давньої історії України.

Про територію України є згадки у багатьох творах давніх авторів. Багато написів знаходять на глиняному посуді, кам'яних надгробках і скелях. Писемні джерела є другим за важливістю джерелом вивчення давньої історії.

Науковці вивчають давню історію України, спираючись на різноманітні джерела. Серед них:1) речові джерела - пам'ятники матеріальної культури, які досліджує археологія; група споріднених археологічних пам'яток, які належать до одного часу, займають певну територію й визначаються місцевими особливостями, називаються археологічною культурою; назви археологічних культур є умовними, вони мають різне походження: чи то за першою відкритою археологами пам'яткою, як, наприклад, трипільська культура, чи то за специфічним посудом, чи то за своєрідними поховальними спорудами

2) писемні джерела - писемні свідчення про життя народів на території України; вони поділяються на дві великі групи:

-актові матеріали, які є наслідком діяльності різних установ, організацій, офіційних осіб (грамоти, договори, накази та ін.);

-оповідні пам'ятки літописи, спогади, листи, щоденники, публіцистичні, історичні та інші твори;

3) усна народна творчість - пісні, легенди, перекази, прислів'я, приказки;

4) лінгвістичні джерела - вивчення розвитку мов, походження людських імен, назв поселень, річок, місцевостей

2. Утворення ранньосередньовічної держави східних слов’ян головні концепції та аргументи істориків

Початок раннього середньовіччя =(приблизно) v ст. до н.е. – 882 р. (поява держави) – 1125 (розпад на окр. князівства) – 1340 (кінець Гал.- вол. Держави).Питання про появу Київської Русі до сьогодні не має чіткої відповіді. Першим, хто взявся за відповідь на це запитання, був легендарний Нестор у «повісті времяних літ».Існує 2 головні концепції появи:

1. Держава була утворена завдяки норманам;

2. Держава була утворена самим слов’янами

На думку історика Соловьёва, держава була утворена у 882 році з династії норманів. Держава, що утворилася мала назву Русь, а не «Давня Русь», «Київська Русь» - такі назви свідчать про втручання політики в історію.

Теорії появи

1.Легенда про братів-полян. Кий, Щек, Хорів – брати, які за легендою вважалися предками київської династії.

2. Теорія «Варязького завоювання». В Х та ХІ ст Варяги мали значну роль на княжому дворі, надавали йому так звану «Варязьку закраску», факт, що варяги ще з Х ст приймали ім’я «Руси» (по імені тієї держави, якій служили) ї з іменем «Руси» вони переходили в інші землі.

3. Новгородська. «Зваряження» новгородців представлено як наслідок добровільного скликання до себе варязької династії . Новгородці прогнали тих давніх завойовників і напастників, і пізніший варязький елемент немає нічого спільного з ними. Київ був завойований і опанований варязькими династами з Новгорода – Аскольдом і Діром, потім – Олегом.

Норманська теорія (аргументи). 1. Норманські імена Олегових та Ігоревих дружинників.2.Норманські назви дніпровських порогів.3. Большинство имен «русских» послов, зафиксированных в договорах с Византией (911, 944), имеют явно скандинавское происхождение (Карл, Инегелд, Фарлоф, Веремуд).4. Усі перші правителі носили скандинавські імена (Рюрік, Олег, Ігор, Ольга).

На позиціях норманізму твердо стояв видатний український вчений Д. Дорошенко – на його думку, прихідці-варяги зіграли «роль зав’язі, роль цементу», який зміцнив в єдине ціле різні руські племена, об’єднавши їх « в одну політичну систему, в одну державу».

У сер. ХVIIIст німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму, посилаючись на літописну легенду про покликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і критиком був М. Ломоносов.

Багато років норманську теорію не приймали до уваги, адже вона передбачала думку про те, що слов’янський народ не в змозі сам побудувати власну державу.

Серед представників словянської (антинорманської) концепції походження представники «старої школи» М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій. Родоначальником словянської теорії став М. Ломоносов, який побачив в норманській теорії натяк на «ущербність» слов’ян.

Антинорманська концепція (аргументи):

1. Назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2. Жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3. Один із найдавніших ісламських письменників Ібн Хордадберг (бл. 840-880) чітко називає русів слов’янським племенем;

4. Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Також існує хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка-спадкоємиця роду Кия, який заснував Київ у 8 ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

3.Еволюція суспільно-політичного та економічного устрою укр. земель доби раннього та розвинутого середньовіччя

Давня держава-монархія із жорстким підпорядкуванням влади монарху.

Віче 1068-1069, князь Ізяслав з братом програв битву половцям, народ проголосив полоцького князя В'ячеслава. Тодішня свідомість сприймала законного монарха. А віче збиралося лише за надзвичайних обставин. Князь 13 ст арбітр між станами, регулятор взаєминДо 13 ст- голова держави Русь, з 13 -князь. Титул монарха має велике значення, регулятор взаємин між різними верствами суспільства. В Ранньому Середньовіччі ремісники працювали на маленьких ринках (радіус 10 км), в 13 ст, ситуація змінилася виробництво стало масовим, орієнтованим на експорт. Данні про феодальні стосунки на наших землях з'являються тільки в 13 ст, ГВК. У князів є бояри, які несуть службу за землю.

У період розквіту Київська Русь була централізованою монархією (система управління державою одноосібним володарем — монархом, у руках якого зосереджена вся влада). Головою держави вважався Великий князь київський, якому належала законодавча, виконавча, судова й військова влада. Князі, що правили окремими землями Київської Русі, вважалися його васалами. Сформувалася система залежності одних земельних власників (васалів) від інших (сюзеренів) — васалітет. В управлінні державою князь спирався на боярську раду — дорадчий орган, до якого входили великі бояри, що складали найближче оточення князя. Зберігалися народні збори — віча, які розв’язували найважливіші громадські питання, однак їх вплив поступово зменшувався.

Політична роздробленість привела до перетворення Київської Русі на федеративну монархію (сукупність самостійних або напівсамостійних удільних князівств, що проводили незалежну політику). Склався новий тип управління — колективний сюзеренітет. Окремими частинами держави управляли удільні князі, які створювали свої органи влади, військо й проводили самостійну внутрішню й зовнішню політику. Органом управління федерації був з’їзд князів, на якому спільно вирішувалися найважливіші питання, зокрема прийняття основ законодавства, організація воєнних походів для за- хисту держави від ворогів.

Населення Київської Русі поділялося на дві категорії: панівні привілейовані та залежні непривілейовані стани. До панівних привілейованих станів належали князі, бояри, дружинники, вище духовенство. Князь призначав бояр і дружинників посадниками та тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (управителями княжим господарством), вірниками (збирачами мита).

До залежних непривілейованих станів належали міщани (купці, ремісники) й селяни (вільні та залежні). Особисто вільні селяни — смерди мали земельні наділи, власне господарство й мусили платити данину та виконувати повинності на користь держави. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади.

Залежні селяни були представлені закупами, рядовичами, холопами. Селяни, що потрапили в за- лежність від феодала, взявши в нього позику («купу»), називалися закупи. Селяни, які укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства й працювали на господарському дворі, називалися челяддю. Особи, що втратили своє господарство й перебували в повній залежності від феодала, ставали холопами. Існувала також невелика група населення — ізгої, які за різних обставин випали зі своїх соціальних груп, але залишилися особисто вільними.

5. «Повість временних літ» про введення християнства

Володимирове хрещення в легенді та реаліях

За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру.

Розповідь про вибір віри Володимиром обросла низкою мотивів, перенесених з греко-болгарських джерел. Але червоною ниткою проходить тема випробування: “Чия віра краща?”. Київська Русь мала тоді зв’язки з Візантією, Хазарським каганатом, з країнами Західної Європи та Азії, які визнавали різні релігії і хотіли залучити на свій бік Київську Русь. Не є таємницею, що важливим орієнтиром в обранні релігії є не назва божества, а система світогляду, що формує стереотип поведінки. Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986-988 рр. “Повісті минулих літ”, має велику історіографію. Спектр суджень про неї істориків надзвичайно широкий – від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом. Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. в історіографії визначилось об’єктивніше ставлення до літописної повісті про хрещення Київської Русі. Більшість істориків визнають, що проблема вибору віри справді існувала.

Аналіз повісті про хрещення Русі треба розпочати із з’ясування прецедентності самого явища – факту обміну посольствами між Володимиром і сусідніми країнами. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була реформа Володимира Святославовича, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна.

“Повість минулих літ” вказує, що першими до Володимира у 986 р. прийшли місіонери з Волзької Болгарії, але переговори не увінчались успіхом для болгар.

Згідно з літописом, наступним в 986 р. прибуло до Володимира німецьке посольство, але великий князь відповів, що “отци наши сего не приняли суть” і випровадив посланців.

Також з літопису слідує, що до Києва прибуло посольство від хозарських юдеїв. Згідно з думкою ряду істориків, можливо до Києва приходили юдеї із Криму. Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії.

Як свідчить “Повість минулих літ”, Володимир у 987 р. надіслав свої посольства до Волзької Болгарії, Німеччини, Візантії для “випробування віри”. Питання про віру обговорювалось у зв’язку з необхідністю визначення місця Київської Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до нової віри не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв’язків Русі з іншими країнами Вибір було зроблено на користь візантійського християнства і можна навіть сказати, що цей вибір зробило саме життя. Навіть коли б Володимир надумав надати перевагу якійсь іншій релігійній системі, то зробити це було важко. Традиція візантійської церкви на Русі налічувала вже близько двохсот років. Володимиру належало, по суті, лише узаконити її державний статус, що він і зробив

___________________________________________________________________

.5. Соціально-політичний портрет шляхти 15-17 стол.

1447 р ВКЛ особа шляхтича є недоторканною, шляхтич людина честі, та були закони, котрі вводили поняття безчестя. Окрім вольностей шляхта мала й інші права: змінити сюзерена чи державу, за умови якщо його земля буде приносити прибуток державі; право на місце проживання, право на вибір заняття.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово- службовий стан (шляхта), до якого належали представни­ ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму­ вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично не- визначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейо­ ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану українських землях, які входили до Великого князівс­ тва Литовського, були майже ЗО княжих родів литовсь­ кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціаль­ ній структурі визначалися знатністю походження та ве­ ликою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів­ ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (па- ни-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно­ вою для формування верхівки державного апарату і під­ лягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве­ ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот­ чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем­ лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій­ ськово-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ ний стан вступив у вирішальну фазу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (середній показник у Західній Європі — 1—2%), а в укра­ їнських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яко- венко — майже 2,5%

Шляхта — земельні власники, які мали право обіймати державні посади, виконували військову службу та звільнялися від сплати податків. Шляхта поділялася на велику (пани, магнати), середню та дрібну.

Перебуваючи у складі ВКЛ, українська шляхта наразилася на низку труднощів та перепон, які полягали у тому, що Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською(католицькою) шляхтою, а українсько-білоруській(православній) якщо й надавали певні привілеї, то тількі після затяжних бунтів та повстань.

Візантія, як для тих часів, була досить освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, в Константинополі – справжні вищі школи з класами філософії. Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й всебічно відстоювала її авторитет, на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською, стало однією з головних причин прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі. Східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі.Велике значення зіграла обрядовість, бо без обрядовості віра неможлива. Для людини, яка тільки знайомиться з певною релігією, форма є навіть важливішою за сутність. Осягнути сутність релігії людина могла не одразу, тоді як обрядовість була більш доступною її розуму, а головне – почуттям. І коли посли Володимира повернулись із Царгорода до Києва, то розповіли, що їм сподобалась віра.Прийнятність візантійського православ’я полягала і в тому, що Київська Русь знайомилась з християнським віровченням фактично рідною мовою.

Володимир пориває з язичницькою релігією. Хрещення Володимира відбулося в Херсонесі в церкві св.Василія (988 р.). За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі-України. Язичницькі ідоли скинуто зі своїх п’єдесталів, капища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, повністю зруйновано. В «Повісті минулих літ» ці події описуються так: “І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі за хвоста і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями … Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений …” Разом із запровадженням християнства в Києві розпочалось будівництво православних храмів. У 988 р. на Перуновому горбі було побудовано церкву св. Василія, в 989-996 рр. – монументальну кам’яну Десятинну церкву, на будівництво і утримання якої Володимир виділив десяту частину данини і оброків зі своїх доменіальних володінь. “Повість минулих літ” про ці події повідомляє так: “… повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші… І почав він ставити по городах церкви …” [4, с. 32].

Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Цим актом Київська Русь остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного світу. Для Візантії факт хрещення означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як “духовний син” кесаря. Таким чином, Давньоукраїнська держава стала учасником pax romana. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань. Саме зв’язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток Русі. І саме за цей історичний подвиг прилучення слов’янських народів до християнської цивілізації великий князь Володимир Святославович і був канонізований Православною Церквою.

_____________________________________________________________________

Попри споконвічну неоднорідність,шляхта прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремлитись остаточно від решти суспільства. Якщо князі мали ті права за фактом народження, то середній і дрібній шляхті доводилося їх виборювати.

Великий князь литовський Жигмонт Кейстутович у 1432 р. зрівняв у правах православних бояр та католицьку шляхту; остаточного привілея було здобуто 1447.

У Литві провідну роль відігравали пани; на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких. Багаті магнати мали право тримати своє власне наймане військо, як, наприклад, Острозькі.

До середини 17 століття більшість волинських магнатів були українцями, після чого ополячились. Середня ж і дрібна шляхта ополячувалися достатньо повільно.

Працювали шляхтичі в різних установах канцеляристами, возниками.

Права і привілеї шляхти визначалися Литовськими статутами, які наголошували, що свої права та привілеї шляхта набуває не «через займанняя маєтків», але через «видатну мужність у боротьбі з неприятелями». Фіксується право шляхти на недоторканність. Шляхта є «людиною честі». Карний злочин, наклепництво тощо «позбавляє честі».

Після Люблінської унії на українські землі, що були приєднані до польскої корони (Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину) почала прибувати польська шляхта(Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські), здобувша там великі наділи.

Король Ян Каземир заборонив некатоликам вступати у сенат, спричинивши нову хвилю ополячення серед найзаможнішої шляхти. Але, незважаючи на це, православна шляхта продовжувала своє існування, вимагаючи рівних прав з католиками.

Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Проте українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського, при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова, в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського. Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль.

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. Тобто шляхтичі були як і українцями, так і поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.

7. П.Могила як політичний і культурний діяч.

Зібрав навколо себе групу інтелектуалів "Гурток П. Могили", зайнявся переглядом богослужб, літератури. Підготували "Требник"(чинний до сьогодні), "Катехезіс православ'я"(запитання та відповіді). Вирішив централізувати освіту , створив Києво-Могилянський колегіум, де вивчали всі науки, що були потрібні(світські науки, мови)

Петро́ Моги́ла ( 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архимандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білоруси, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили.

Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Петра Могилу щирим поборником єдности православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів, розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архимандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латиною, польською мовою, створювалася за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій, всього навчалося понад сто учнів.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви.

У своїх грамотах, посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

Тoж у 1627 р., щe нaвiть нe прийнявши чeрнeчoгo пoстригу, Мoгилa був oбрaний aрxiмaндритoм, a в листoпaдi 1632 р. стaв пeршим глaвoю oфiцiйнo вiднoвлeнoї Руськoї прaвoслaвнoї цeркви. Пiсля дeсятилiть гнaнoстi i лeдвe нe пiдпiлля нa чoлi Київськoї митрoпoлiї oпинилaся людинa динaстичнoгo рoду, рiвнa сeрeд рiвниx у кoлi пeршиx oсiб дeржaви. Ця oбстaвинa нe мoглa нe вiдлунити сплeскoм eнтузiaзму, трaктуючись як щaсливий знaк, симвoл пoвeрнeння втрaчeнoї вeличi й слaви

. Встaнoвлeння миру сeрeд пaстви нoвий митрoпoлит дiйснo дoсяг, a вoднoчaс пiддaв нaпрaвi i цeркoвнe життя, зaпрoвaдивши ряд нoвoввeдeнь, щo внутрiшньo змiцнили Руську цeркву. Йoгo рeфoрми вирaзнo пeрeгукуються з тими, кoтрi нaприкiнцi XVI ст. oздoрoвили лaтинський цeркoвний свiт.Як i тaм, в їx oснoву були пoклaдeнi двa oснoвнi принципи: змiцнeння внутрiцeркoвнoї дисциплiни i фoрмувaння нoвoгo пoкoлiння цeркoвнoслужитeлiв – бiльш oсвiчeниx, eнeргiйниx i пiдгoтoвлeниx дo пaстирськиx oбoв’язкiв. Oстaннiй мeтi пiдпoрядкoвувaлися oсвiтнi нoвaцiї, зaпoчaткoвaнi Києвoм, прo якi ширшe йтимeться дaлi. Щo ж стoсується сутo цeркoвнoгo життя, тo oдним з нaйвaжливiшиx дoсягнeнь стaлa стaндaртизaцiя лiтургiї i зaтвeрджeння у 1646 р. нoвиx oбoв’язкoвиx лiтургiчниx прaвил, вiдoмиx пiд нaзвoю Трeбникa Мoгили. Київський Трeбник*, вeличeзний фoлiaнт oбсягoм близькo пiвтoри тисячi стoрiнoк, упeршe в iстoрii Руськoї цeркви видaний Лaврськoю друкaрнeю в 1646 р., був уклaдeний сaмим Пeтрoм Мoгилoю. Гoтуючи йoгo, митрoпoлит здiйснив мaсштaбну рeдaкцiйну рoбoту пo вiдбoру пaстирськиx чинiв зi слoв’янськиx i грeцькиx тeкстiв, якi вiн дoпoвнювaв пeрeклaдaми з лaтинськoгo ритуaлу, кoли вiдпoвiднoгo тeксту брaкувaлo, a чaстину склaв сaм. Oднoчaснo для oсвiтнix пoтрeб ним жe був пiдгoтoвлeний пeрший прaвoслaвний кaтexiзис з тлумaчeнням oснoвниx пoлoжeнь вiри,

Пiд дeщo ширшим кутoм зoру вaртo oцiнити й iнiцiaтиву митрoпoлитa у прoвeдeнні мaсштaбниx рeстaврaцiйниx рoбiт у Києвi, щo пoвeрнули з тeмряви пiдзeмнoї, як тoдi писaли, Дeсятинну цeркву, Сoфiйський сoбoр, Трисвятитeльську цeркву, xрaм Спaсa нa Бeрeстoвi, Миxaйлiвську цeркву у Видубицькoму мoнaстирi. Цi спoруди, пoв’язaнi з минулим княжoї Русi, для людeй тoгo чaсу були нe aрxiтeктурними пaм’яткaми, a мaтeрiaльним симвoлoм iдeї, зaдля якoї будувaлися. Вiднoвлeння княжиx святинь, унaoчнюючи бeзпeрeрвнiсть трaдицiй, пeрeтвoрювaлoся нa пoтужну iдeoлoгiчну aкцiю У цьoму кoнтeкстi нeспoдiвaнoгo рaкурсу нaбувaють рoздуми Пeтрa Мoгили нaд пoстaттю iдeaльнoгo вoлoдaря, зaсвiдчeнi в кiлькox нaписaниx ним пeрeдмoвax i пoсвятax лaврськиx видaнь. Для зaxiднoєврoпeйськиx мислитeлiв ця прoблeмa булa зaлeдвe нe бaнaльнoю, кoли судити з кiлькoстi прaць, їй присвячeниx, oднaк нa укрaїнськoму ґрунтi вoнa прoзвучaлa впeршe сaмe в iнтeрпрeтaцiї Мoгили. I xoчa oсoбистий фiлoсoфський вклaд митрoпoлитa тут вeльми скрoмний i звoдиться дo пeрeкaзувaння iдeї aвтoкрaтiї, тoбтo вeрxoвeнствa свiтськoї влaди мудрoгo прaвитeля нaд влaдoю цeркoвнoю, явищe цe мoжнa ввaжaти дoсить сиптoмaтичним. Прoтe пeрeдчaснa рaптoвa смeрть Мoгили пoстaвилa крaпку нa йoгo плaнax, кoли б тaкi спрaвдi снувaлися.

8. Соціально-політичний портрет українського козака (кінець ХVI – ХVII ст.).

1490 – перші згадки про козаків- угодницький промисел. Первісне козацтво з»явилося як угодницький промисел; козаки фактично заробітчаниВ 20-30 роки 16 ст. князівство Литовське руками прикордонних старост починає формувати загони з козаків для захисту кордону. З 1560 року Річ Посполита формує реєстрове козацтво (низове - Військо Запорозьке, реєстрове козацтво-займались не тільки військовою справою, але й господарством, отримували земельну ділянку). Козаки приховували те, що займалися господарством, козак - носій цінностей.

Козак-характерник(людина з надприродними можливостями).

Слoвo кoзaк впeршe зaфiксoвaнe в лaтинo-пeрсидськo-кипчaцькoму рукoписi “Цoдex Цумaнiцус”, уклaдeнoму нaприкiнцi XIII ст. . Згiднo з Кумaнським кoдeксoм, слoвo кoзaк oзнaчaлo стoрoж, вaртoвий. Пiд 1308 р. у Суґдeї [сучaсний Судaк] згaдуються кoзaки, aлe вжe як рoзбiйники. Зa пiзнiшoю фiксaцiєю цe слoвo в цiлoму рядi тюркськиx мoв пoзнaчaлo вiльниx нaймaнцiв, вoякiв, щo пoкинули свoї улуси, стeпoвиx рoзбiйникiв, a в ширшoму знaчeннi – вигнaнцiв, бeздoмниx людeй, aвaнтюристiв, нeжoнaтиx мoлoдикiв.

У Криму в другiй пoлoвинi XV ст. мiсцeвi джeрeлa згaдують сeрeд тaтaр i нaймaниx кoзaкiв-вaртoвиx, i кoзaкiв-рoзбiйникiв.

Пiд 1492 р. сeрeд циx нeбeзпeчниx сусiдiв впeршe згaдуються кoзaки- xристияни (киянe i чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький кoрaбeль. У привiлeї 1499 р. київськoму вoєвoдi нa стягнeння пoдaткiв з тубiльнoгo i прийшлoгo нaсeлeння знoву нaтрaпляємo нa кoзaкiв, кoтрi пoвз Київ xoдят вoдoю нa Низ дo Чeркaс и дaлiй. A в 1502-1504 рр. xaн винувaчує київськиx i чeркaськиx кoзaкiв у нaпaдax нa Днiпрoвиx пeрeвoзax нa йoгo купцiв i пoслiв.

Лeгкe вживaння слoвa кoзaк нaрiвнo i тaтaрськими, i руськими aдмiнiстрaцiями свiдчить прo тe, щo в пoрубiжнoму aрeaлi кiнця XV ст. вoнo булo цiлкoм звичним i приклaдaлoся як дo тaтaр, тaк i дo русинiв. Цe пoняття пoзнaчaлo, з oднoгo бoку – нaймaниx кaрaвaнниx кoнвoїрiв тa вoякiв прикoрдoнниx зaгoнiв, a з другoгo – рoзбiйникiв, якi прoмишляли грaбункoм нa стeпoвiй дoрoзi. У будь-якoму рaзi тиx i другиx, xристиян i тaтaр, гoдувaлo кoзaцьким xлiбoм Пoлe.

Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст., прo щo дeтaльнiшe мoвa пiдe дaлi, кoзaцтвo – цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. У кoзaцтвo, сeбтo стeпoвий прoмисeл (вiд рибaльствa i мисливствa дo кoнвoювaння кaрaвaнiв i принaгiднoгo рoзбoю нa ширoкiй дoрoзi), xoдили пeрeвaжнo пoднiпрoвськi мiщaни й бoяри, збирaючись у тимчaсoвi прoмислoвi вaтaги aбo нaймaючись для вaрт i кoнвoїв. Тaк, збрoйний супрoвiд сxiдниx кaрaвaнiв пo стeпoвиx дoрoгax дo Києвa, щo нaлeжaв дo oфiцiйниx oбoв’язкiв чeркaськoгo нaмiсникa, нeзмiннo здiйснювaвся сaмe кoзaцьким кoнтингeнтoм.

Витoки укрaїнськoї кoзaччини стaли прeдмeтoм oднiєї з нaйдoвшиx дискусiй, якa тoчиться мiж iстoрикaми з XVIII ст. дoнинi. Принципoвим рoзxoджeнням у спoрax iстoрикiв булo тe, чи рoзцiнювaти кoзaцтвo як oргaнiчнe явищe, щo вирoслo з нaдр руськoгo життя, чи визнaти йoгo зa фaкт привнeсeний, вiдгoмiн тюркськиx iнститутiв. Нa думку aвтoрa циx рядкiв, у тaкoму прoтистaвлeннi нeмaє сeнсу xoчa б тoму, щo в життi будь-якoгo нaрoду нaвряд чи знaйдeш явищe, якe б виникaлo сaмe з сeбe, нe oбплутуючись мaсoю пoдeкoли нeпрямиx i вaжкo влoвлювaниx стoрoннix впливiв. Тoж i в прoблeмi гeнeзи кoзaччини дoцiльнo вичлeнoвувaти швидшe бaлaнс свoгo з чужим, бo сaмe в тaкoму сплaвi зaрoджувaлaся кoзaцькa стиxiя.

Перші згадки про козацтво датуються ХНІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно фор­ мується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фак­ тично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксу­ вав не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 коза­ ків було прийнято на державну службу, записано у ре­ єстр (список) і отримало правовий статус регулярного вій­ ська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, нама­ гання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану — юридич­ ному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї від­ новлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звіль­ нялися від податків, одержували землю на правах ранго­ вого володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завдан­ нями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівсь­ кий, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чиги­ ринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій ко­ зацькій верстві була «Ординація війська Запорозького ре­ єстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового вій­ ська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — замож­ ні, привілейовані козаки, які перебували на державній служ­ бі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — коза­ ки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово- політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацт­ во, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на не­ однорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опози­ ція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небез­ підставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування вели­ кого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення лю­ дей до самозбереження, самоствердження і самореаліза- ції. Каталізаторами цього процесу були широкомасштаб­ на колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.;

9. Другий Литовський статут про політичний устрій та суспільні відносини Великого Князівства Литовського.

Статут 1566 р завершив розвиток ВКЛ як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту.

1. королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками.

Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за

зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи,

3. Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави.

Особлива увага у статуті приділена судовому розділу.

Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, (відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням.),воєводський,церковний і шляхетський суди.

Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки.

Тoж з 40-x рoкiв пoчинaється впeртa бoрoтьбa рядoвoї шляxти Вeликoгo князiвствa зi свoїми яснoвeльмoжними пaтрoнaми, якa тoчилaся нa вoсьми сeймax мiж 1547 i 1566 рр. Ця “тиxa вiйнa” скiнчилaся пeрeмoгoю шляxти: у 1564-1565 рр. булo прoвeдeнo сeрiю тaк звaниx зeмськиx рeфoрм, a з сiчня 1566 р. зaпрoвaджeнo в дiю Другий Литoвський Стaтут, який мiстив зaкoнoдaвчe зaбeзпeчeння циx рeфoрм. Для мaгнaтiв i для шляxти зaпрoвaджувaлися спiльнi вибoрнi шляxeтськi суди зa зрaзкoм систeми зeмськoгo судoчинствa в Пoльщi. Рoзвивaючи пoчaтi рeфoрми, Вiлeнський привiлeй 1565 р. прoгoлoсив ствoрeння пoвiтoвиx сeймикiв i рeгулярниx вaльниx сeймiв з прaвoм шляxти нa мeстцax глoвнeйшиx пoвeтoм...зæeждчaтися, рaдити, oбмoвляти и oбмишляти. Утвoрeння зeмськиx судiв i пoвiтoвиx сeймикiв вимaгaлo утoчнeння aдмiнiстрaтивнo- тeритoрiaльнoгo пoдiлу дeржaви. Згiднo з ним, в Укрaїнi устaлювaлися три ритoрiaльнi oдиницi-вoєвoдствa: Київськe, Вoлинськe i Брaцлaвськe; кoжнe з ниx, свoєю чeргoю, дiлилoся нa пoвiти. Цeй пoдiл, який прoiснувaв дo кiнця XVIII ст., бeзпoсeрeдньo впливaв нa пoлiтичнi прaвa шляxти, бo лишe вoлoдiння oсiлiстю у мeжax кoнкрeтнoгo пoвiту булo пiдстaвoю для учaстi в мiсцeвиx сeймикax, тoбтo дaвaлo прaвo гoлoсу в зeмськиx oргaнax сaмoврядувaння.

Тaким чинoм, Другий Литoвський Стaтут, вiддiлeний вiд Пeршoгo шляxeтським руxoм 40-50-x рoкiв XVI ст., рaдикaльнo рeфoрмувaв усю систeму oргaнiв влaди й упрaвлiння i oстaтoчнo утвeрдив iдeю шляxeтськoї дeржaви, зближeнoї в типi oснoвниx пoлiтичниx структур з Пoльщeю. Крiм тoгo, Другий Стaтут прoдeмoнструвaв висoкий рiвeнь систeмнoї прaвoвoї думки. Він закріпив усі права феодвльної верстви, еволюцію від всевладдя магнатів до повновладдя шляхти.

10.Магдебурзьке Право в Україні:причини поширення,особливості функціонування

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлюва­ ло виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгів­ лі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських зем­ лях сприяло формуванню нових рис ментальності місце­ вого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання буду­ вати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Укра­ їні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона обумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення цент­ ральною владою переселення в українські міста інозем­ ців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Ві- товта, призвели до витіснення з органів міського самов­ рядування корінних жителів, місце яких зайняли поля­ ки та німці, а також до загострення проблем в економіч­ ній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправ­ ління, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сфор­ мована в Україні модель Магдебурзького права характе­ ризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Євро­ пі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королів­ ські або великокнязівські намісники — воєводи і старос­ ти. До того ж голову органу міського самоуправління (ма­ гістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, по­ рівняно з селянством.

Магдебурзьке право-юридичні норми,які гарантують містам самоврядування. В Україні першими його одержали Сянок (1339), Львів (перед 1352),Камянець(1374),Берестя (1390). Міста виводилися з-під юрисдикції місцевих чиновників і переходили до війта-голови міського самоврядування.

Упродовж 15 століття -60х років ним користувалось до 150 міст та містечок. Проте в Україні Магдебурзьке право не було таким поширеним явищем,як в Європі.

Грушевський звертав увагу ,що при запровадженні Магдебурзьке право було за Польским посібником,а не оригінальним документом. Також магдебурзьке право надавалося лише католикам.

Спершу в більшості міст широкими повноваженнями користувався призначений війт,але згодом міста викупляли ці повноваження. Війт був всевладною структурою,а магістрат,який складався з лави та радців,був лише допоміжною,таким чином посада війта була спокусливою для шляхти.

З одержанням магдебурзького права українське місто попадало в нові умови розвитку. Правда, на ділі ніхто не міг дати ніяких гарантій від втручання місцевих воєвод і старост у його життя. Грамота на самоврядування давала міщанам права на вільну торгівлю в державі зі звільненням від митних поборів, значну площу землі навколо міста, а також право на "заходи" у приватні лісові вгіддя й води (для випасу тварин, заготівлі дров на будівництво й опалення, полювання й рибний лов). Магдебурзький привілей звичайно дозволяв міщанам збирати прибуток від міських ваг, крамниць і магазинів, давав права будувати суспільні будинки, а іноді навіть замки

Перебуваючи в складі Великого князівства Литовського, Україна освоювала багато цивілізаційних досягнень Заходу. На її території розширювалася низка типово європейських норм правової й політичної культури, зокрема - право організації життя міста на основі самоврядування.

Норми М.П. були штучно принесені, нав'язані. Міста(крім Львову) були виключені з правової системи країни. Жодне місто не мало право на Вальному сеймі. За нормами М.П. вся торгівля має проходити у місті(Ринкова площа). В українських землях право торгівлі мали міста і шляхта. Норми міського права запозичені з "посібника із права"(польськомовний)

11.Соціально-економічні наслідки перебування українських земель у складі Речі Посполитої

1.Освоєння нових земель

Землі були поділені на фільварки,які орієнтувалися на працю задля ринку,маєтків шляхти

2.Оголошення «слобод»

Позитивно впливало на формування суспільства оголошення «слобод»(пільг від панщини і повинностей на 10-20 років).

Слободи-населені пункти,які на вільних землях можуть створити шляхти,утворення таких слобод призвело до виникнення Слобідської України (середина 18 ст.) На Слободах виховувалося покоління людей,яке призвичаїлося жити в умовах свободи без залежності від пана та держави. Люди – вільні,будь-які спроби посилити гніт зустрічалися опором.

3.Ліквідація общини як спільного землевласника і впровадження наділення землею кожної сімї. Максимальний розмір наділу становив одну волоку ,площа якої залежно від місцевості становила від 16 до 21 га. Третина селян мала саме такий наділ,ще 40% користувались ділянкою у пів лану.

4.Відбулося посилення експлуатації. Селянин повинен був відбувати панщину,яка постійно збільшувалася.

5.Розвивається ремесло,яке було більш поширене в містах.

6.в 16 столітті зростає диференціація праці-більше 200 спеціальностей.

7.Зявляються цехи і цехові виробництва.

8.Розвивається млинарство.(найважливіший промисел)600 злотих давав млин на рік(дуже великий прибуток)

Очевидно,саме на межі 16-17 століття остаточно сформувався тип українця ,ознаками якого були:індивідуалізм,схильність до сільської праці.

12.Причини та характер Національно – Визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького

Передумови і причини національно-визвольної війни

Козацько-селянські повстання 1620-х — 1630-х рр. зазнали поразки. Наступне десятиліття «золотого спокою» (1638—1648 рр.) було для України часом гуртування сил напередодні нового виступу. У 1648 р. почалася Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої. Причинами Національно-визвольної війни були

• соціально-економічні

релігійна (1.Внутрішня криза православної церкви

2.Посилення позицій католицької церкви ,яка намагалася поширити свій вплив.

Экономічні:

1.Поділення земель на фільварки,на яких люди працювали на шляхту.

2.Посилення експлуатації населення,селяни вирощували хліб на експорт.)

• національний фактор У ті часи існувала практика множиності самоназв - народ руський, народ козацький, черкаси, литвини.

неефективність політичної системи Р. П., що проявлялася в припиненні дії законів: протягом 16-17 ст, в Р. П. відбувалося зрощення державних посад із власниками, що володіли майном звідси ігнорування законів, королев'ята(Вишневецькі, Конецпольський).1.Неефективність політичної та судової системи Речі Посполитої,її спотворення відхід від принципів Другого Литовського статута.

2.Шляхта (заможна)перетворюється на королевят,які об’єднують в своїх руках економічну владу (великі обшири землі,селян) та водночас обіймаючи державні посади воєвод,старост,контролювали життя кожного з воєводств. Політика не може перетинатися з економікою.

• зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, закріпачення селян, збіль- шення панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів і шляхти;

• примусове поширення польської мови, культури, звичаїв на українське населення, звуження сфери вживання української мови, обмеження прав українців при зайнятті державних посад;

• наступ католицизму та уніатства на права Української православної церкви, примусове покато- личення населення, упровадження податку на утримання католицького духовенства.

Мета повстання-не ліквідація Р. П. , а відновлення політичної влади.

Мета: створення держави Війська Запорозького. На територіях контрольованих Хмельницьким впроваджувався козацький територіально-адміністративний устрій, запроваджувалися норми козацького звичаєвого права, ліквідовувалась магнатська власність на землю.

Рушійними силами війни стали козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер. Метою війни було зни- щення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави.

Очолив національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав союзну угоду з Кримським ханством про на- дання військової допомоги у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.

Характер війни обумовлюється ступінню участі населення у війні: брали участь усі верстви населення,але рушійною силою української революції були козацтво та селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналися козацька старшина ,частина не покозаченої української шляхти(до 6 тисяч),заможне міщанство,православне духовенство ,що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, що брали участь у русі,прагнули звільнитися з-під влади Польщі,але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були різними. Селянство,низи козацтва і міщанство прагнули знищити кріпосницькі порядки,а українська шляхта і реєстрова старшина обмежувалася завданнями національного визволення,їх підтримували верхи міщанства і духовенства.

Козацько-селянська війна, революція т.як усі верстви населення брали участь, практично вся шляхта з укр, земель перейшли на бік Хмельницького.

14.Переяславська рада 1654.Наслідки україно-російської угоди.

Січень-липень 1654р. -Земський собор(Б. Хмельницького можна взяти під "високу руку") "Березневі статті" чорнетка тексту розмови Алмаза Іванова і московського царя.

Ще починаючи з 1648 p., Б. Хмельницький неоднора­ зово звертався до Москви з проханням допомогти в анти- польській боротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла роз­ ривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну пози­ цію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучи­ ти українські козацькі збройні формування для відвою- вання в Речі Посполитої втрачених Росією територій спри­ яли тому, що російський цар після деяких вагань «в ім'я спасіння віри православної» погодився взяти Військо За­ порозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прий­ няв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні—березні 1654 р. У Переяславі було узгоджено прин­ ципові засади майбутнього договору (антипольський вій­ ськовий союз України та Росії, протекторат московсько­ го царя над Україною, збереження основних прав і воль- ностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт при­ сяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності в підходах до новоствореного союзу. Спо­ чатку російські посли відмовилися принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делега­ цію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чин­ ності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій під­ ставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. в Переяс­ лаві мали, головним чином, ритуально-символічний ха­ рактер.

13.Становлення Української козацької держави в ході Визвольної війни українського народу(1648-1657)

Переможні битви 1648—1649 рр. дали можливість почати будівництво Української козацької держави — Війська Запорозького (Гетьманщини) на основі традицій Запорозької Січі.

Територія Війська Запорозького згідно з умовами Зборівського договору складалася із земель Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (столиця — м. Чигирин). Замість воєводств створювалися 16 полків на чолі з полковниками й 272 сотні на чолі із сотниками.

Головою держави був обраний козаками гетьман, який мав вищу адміністративну, судову й військову владу. Вищими органами влади були Генеральна (згодом Старшинська) Рада і Генеральна старшина. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові.

Збройні сили складалися з піхоти, кінноти, артилерії, розвідки, обозної, санітарної та інших служб. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору і герб із зображенням козака з мушкетом.

Особливістю козацької держави був її військовий устрій, що зумовлювалося як потребою боротьби за незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

В процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657)у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави,в основі якого лежали основи національної державної ідеї:

Право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

Незалежність і соборність української держави;

Генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю,спадкоємність кордонів,традицій та культури княжої доби;

У процесі розгортання національно-визвольних зма­ гань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чіт­ ко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави; — генетичний зв'язок козацької державності з Київсь­ кою Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої ді­ яльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та лік­ відації в них польської адміністрації гостро стало питан­ ня про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопо­ рядок, захист населення та території України. Специфіч­ ні засади внутрішньої організації козацької держави сфор­ мувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед За­ порозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоство- реної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контек­ сті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація переда­ ла на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Піс­ ля двотижневих переговорів сторони дійшли компромі­ су, який увійшов у історію під назвою «Березневих ста­ тей». Згідно з цим документом Україна зберігала респуб­ ліканську форму правління, територіально-адміністратив­ ний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політи­ ки. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під кон­ тролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (зауважимо, що за жит­ тя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих ста­ тей» козакам був невідомий).

Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654.

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової систе­

ми. За часів Хмельниччини територія Української дер­ жави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала

Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністра­ тивного поділу лежала структура козацького війська. Те­ риторія держави поділялася на полки та сотні, що дава­ ло змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізу­ вати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь­ кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь­ кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі­ тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов­ нота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолю­ вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую­ чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб­ лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене­ ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль­ на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ­ ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко­ вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова­ них — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю­ вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьмансько-го підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій­ ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій­ снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон­ ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис­ лів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь­ кої держави стала національна армія. Вона сформувала­ ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт­ во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано­ витими воєначальниками виявили себе полковники Мак­ сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро­ зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на­ ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформува­ лася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму.

15.Березневі статті 1654 р:причини укладання,зміст,історичне значення.

Основними причинами укладання україно-московської угоди були:

Затяжна національно-визвольна війна України з Польщею;

Занепад сільського господарства;

Погіршення міжнародного стану української держави;

Спустошення під час війни.

Березне́ві статті́ (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

Зміст статей:

Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

Установлювалася платня у розмірі:

військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

військовим суддям — 300 польських злотих;

судовим писарям — 100 польських злотих;

польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

гетьманському бунчужному — 50 злотих.

козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

Гетьманський уряд просив установити платню:

полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

полковим осавулам — 200 польських злотих;

військовим осавулам — 300 польських злотих;

сотникам — 100 польських злотих;

кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

Переяславська рада та “Березневі статті” були для України ані трагедією, ані гоньбою. Їх історичне значення полягало у наступному:

- статті засвідчили юридичне відокремлення й незалежності Війська Запорізького від Речі Посполитої;

- Росія юридично визнавала суверенітет України;

- перед Україною відкривалася перспектива довести війну з Польщею до переможного кінця і возз’єднати усі українські землі;

- для нащадків він був доказом суверенності України.

16. Гадяцький трактат: причини укладання, зміст, історичне значення.

. Вищим органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у складі 30-тисячного Війська Запорозького, якому підтверджувалися усі права та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті Речі Посполитої постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і п’ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної у правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині. Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля.

Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико- правової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття її народів.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої.

Територія князівства охоплювала Київ­ ське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та зат­ верджувався королем. Українська армія мала нарахо­ вувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра­ вославні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.Водночас Гадяцький договір передбачав відновлен­ ня адміністративно-територіального устрою, що існу­ вав до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повиннос- тей українського селянства. Крім того, Українська дер­ жава позбавлялася права на міжнародні відносини

Наслідки

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Росія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Росії. Козацтво отримало ще менше привилеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило свій політичний вплив

17. Руїна: криза Української козацької держави (60-80-ті рр. ХVІІ ст.).

-руйнація цілісності, політичної єдності Війська Запорозького, громадянська війна; посилювалися ці речі зовнішнім втручанням.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. На думку Хмельницького, потрібно було створити таку форму державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. Цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель його сина Тимоша, в якому він вбачав свого наслідника, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо.

Головні причини Руїни:

- Відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Б. хмельницького після його смерті.

- - Розкол серед української еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики: частина орієнтувалася на Москву, частина – на Річ Посполиту.

- Нездатність старшини поставити державні інтереси над особистими

- Гострі соціал. конфлікти, небажання рядового козацтва і селянства підпорядковуватись будь-якому уряду.

- Втручання у внутрішньо українські справи,та безпосередня агресія з боку Речи П., Москв. держав., османської імпер., та кримського ханства.

Після Невдалої політики Виговського, до влади в 1659 повернувся Юрій Хмельницький, який уклав «Преяслівські статті», які фактично перетворивши Гетьманшину на автономію Московії.У жовтні 1660 року укладае договір с Р.П. що фактично роздроблює Гетьманщину на лівобережну та правобережну. Зрікаеться булаві, і на правобережжі гетьманом обирається Павло Тетеря а на лівобережжі Іван Брюховецький. Гетьманами Правобережжя у добу так званої Великої Руїни (1663-1686 рр.) були П. Тетеря (1663-1665 рр.), П. Дорошенко(1665-1676 рр.), Ю. Хмельницький (1687-1691 рр.). Щодо гетьманів Лівобережжя, то ними були І. Брюховецький (1663-1668 рр.), Д. Многогрішний (1669-1672 рр.), І. Самойлович (1672-1687 рр.) Через постійні війни, які велись між гетьманами за об*еднання України під однією булавою, як найчастіше заради свого збагачення, головними наслідками Руїни, стало розчленовування України, втрата державності, нарешті, величезні матеріальні і людські жертви.

18. Соціально-політичний портрет української козацької старшини (друга половина ХVIІ – ХVIIІ ст.).

400-450 осіб козацької старшини, кінець 17-750

Формувалась з 5 груп:

• вихідці з козацтва(старовинні козаки, Дорошенко)

• укр, шляхта(2/3 полковників -шляхтичі, Виговський)

• вихідці з низів козацтва(Брюховецький, Левенець)

• міщанство і духовенство(Скоропадський, Ханенко)

• іноземці і іновірці(Кочубей, Маркевичи)

Для старшини було характерним збагачення у вигляді рангових маєтностей, характерна риса- склалося уявлення про Батьківщину. "Мала Росія" в сер, 17(Київщина), а для козацької старшини19- землі по обидва береги Дніпра.

В сучасних умовах становлення державно-правових інститутів Української держави закономірним є зростання інтересу до утворення та розвитку національної держави українського народу у другій половині XVII–XVIIІ ст. Потреба осмислити історичний досвід державотворення потребує вивчення характеру соціально-економічних відносин, що сформувалися в українському суспільстві протягом другої половини XVII–XVIII ст., оскільки саме вони є одним із найпотужніших факторів, які визначають розвиток будь-якої держави. Саме в цей період у суспільстві вибудувалася вертикальна ієрархія, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався приналежністю до певної соціальної групи. Провідне місце у цій ієрархії належало новій національній еліті – козацькій старшині

Протягом другої половини XVII – початку XVIII ст. урядова й неурядова старшина отримала значні привілеї та істотно підвищили свій

соціально-правовий статус. Серед найважливіших майнових та немайнових привілеїв, що були надані представникам цього прошарку з боку держави, слід назвати:

привілеї у сфері прав власності на землю; привілеї у галузі судочинства, зокрема право на виключну підсудність старшин та представників їх сімей судам вищої інстанції; привілеї у галузі оподаткування, зокрема, мова йде про звільнення старшини, їх маєтків та підданих від різноманітних податкових платежів; привілеї у галузі торгівельно-виробничої діяльності: право на безмитне виробництво та продаж меду, тютюну та інших товарів; підвищений правовий захист їх життя та майна збоку держави тощо.

Означені привілеї не завжди мали корпоративний характер, а часто надавалися в індивідуальному порядку. Проте, чітко простежується тенденція до їх поширення саме на представників урядової та неурядової старшини, тоді як представники інших верств населення загалом не були носіями подібних прав. Це, у свою чергу, дозволяє говорити, що в українському суспільстві другої половини XVII – початку XVIII ст. відбувався процес оформлення станових привілеїв старшинського прошарку, який, однак, не був остаточно завершений у цей період. Це пояснюється тогочасними історичними особливостями розвитку українських земель.

На мою думку, Політика царського уряду, спрямована на ліквідацію української автономії, призвела до поступової інкорпорації української козацької старшини до складу російського дворянства.

19. Гетьман І.Мазепа: історичні міфи і реалії (кінець ХVIІ – початок ХVIIІ ст.).

Вихідець із дрібної шляхти, васал Петра 1. За 2-3 роки в слободах, які належалі Мазепі зростала кількість населення(кріпаки з центральної Росії Суб'єктивно він захищав інтереси старшини.)

Після усунення від влади І. Самойловича у 1687 р. гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Мазепа (1687—1708 рр.), який підписав нову українсько-московську угоду на основі Глухівських статей. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили автономію України: гетьман не мав права без дозволу царя позбавляти посад козацьку старшину, а старшина — переобирати гетьмана, гетьман- ському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами, московські війська на чолі з воєводою вводилися до гетьманської резиденції — м. Батурина.

Визначальною рисою внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобереж- жя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням ко- зацького устрою. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми у союзі з Московською державою, тому брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя Петра І (1682— 1725 рр.).

У 1689 р. українські козаки на чолі з І. Мазепою разом з московськими військами взяли участь у Другому кримському поході. Однак невдале завершення походу й величезні витрати на спорядження козацького війська загострили внутрішнє становище в Україні. У 1704 р. війська І. Мазепи за нака- зом московського царя допомогли польському уряду придушити національно-визвольне повстання 1702—1704 рр. на Правобережжі, очолене полковником Семеном Палієм. За таких обставин Право- бережжя разом із Лівобережжям на певний час опинилося під владою І. Мазепи.

Із часом І. Мазепа зрозумів згубність відносин України з Московією й почав таємні переговори зі Швецією. Він вирішив скористатися Північною війною (1700—1721 рр.) між Росією та Швецією за вихід до Балтійського моря для відродження незалежності України. У 1708 р., коли шведські війська почали похід на Москву через українські землі, І. Мазепа уклав договір зі шведським королем Карлом XII:• Гетьманщина мала стати незалежною державою й повернути всі загарбані Московією землі;

• шведський король зобов’язувався захищати Гетьманщину й надавати військову допомогу;

• І. Мазепа призначався довічним князем України, він і старшина зберігали свої права й вольності;

• гетьман зобов’язувався передати шведам на час війни міста Стародуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.

Московський цар Петро I звинуватив І. Мазепу у зраді й наказав переобрати гетьмана, зруйну- вати гетьманську резиденцію Батурин, захопити й зруйнувати Запорозьку Січ. Поразка шведсько- українського війська в Полтавській битві 27 червня 1709 р. призвела до краху планів І. Мазепи щодо здобуття незалежності України. Утікши з-під Полтави до Молдови, яка перебувала під владою Туреч- чини, він помер у Бендерах. Перемога Росії в Північній війні призвела до зростання її міжнародного авторитету, але одночасно сприяла ще більшому обмеженню автономії України.

20. Гайдамацький рух.(1714-1769)1734, 1750, 1768-69

Бандитизм, розбій, використання цього руху для розхитування ситуації в Р. П. Гайд. рух- багатопланове явище.

Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле.

Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей. Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан.

в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк. Гайдамаки знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців.

Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалежності, навіть замінили назву, національно-визвольна боротьба свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, прагнення до суверенності.

У Правобережній Україні виник гайдамацький рух, учасниками якого були козацька голота, селя- ни, міщани, православне духовенство. У 1768 р. на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині відбу- лося повстання гайдамаків, відоме під назвою «Коліївщина» (від слова «колоти») на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину, створювали органи селянського самоврядування. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, російські війська допомогли польській шляхті придушити повстання

21. Національно-культурне Відродження кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття як суспільне явище: українські особливості

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей.

Характерними рисами історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо.

Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».

22. «Історія Русів - політичний памфлет чи перша історія України

«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

Таким чином, «Історія Русів» – політичній памфлет.

23. «Закон Божий. Книга буття українського народу»: характеристика основних положень

Закон Божий. Книга буття українського народу» - ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова. «Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців містила:

1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік;

2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;

3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;

4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами;

5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики.

24. Особливості проведення та наслідки реалізації реформ місцевого самоврядування.

Початок реформ 1960-1970 років поклав маніфест Олександра II 19 лютого 1861 року. На його підставі кріпосне право скасовувалося. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд підготував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони селянських сімей. Селяни діставали набагато меньше землі,ніж мали з панської волі у кріпацькому стані.

Згідно із селянською реформою 1861 року:

-скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика;

- селяни дістали особисту свободу;

-поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю;

-селяни мали виплачувати поміщикам гроші на наділ своєї землі

- була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об'єднані у волості) та кругова порука для сплати податків.

Судова реформа мала наслідком запровадження головних принципів буржуазного права:

-Формальна рівність усіх громадян перед законом;

-Змагальний характер процесу;

-Гласність та незалежність судів;

-Збереглися волосні суди та суди для селян.

За одержані земельні наділи, що, як правило, розміром були менші, ніж попередні, а за родючістю — найгірші, селяни мусили заплатити поміщикові викуп. Проте селянам бракувало грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім сплачувати її з відсотками протягом 49 років. Так селянин одночасно потрапляв у залежність від поміщика, якому треба було відразу платити 20% викупу, і від держави.

Земська реформа дала поштовх відродженню традицій міського самоврядування. Трохи пізніше вона була доповнена міською реформою,яка запроваджували нову систему установ-міські думи та управи.

При всій прогресивності даних реформ вони виявилися неспроможними вірішити наболілі проблеми,знову загострилося аграрне питання. Активізувався і суспільно-політичний рух,внаслідок чого було вбито народовцями імператора Олександра II

25. Тарас Шевченко: оцінка суспільно-політичного значення творчості поета.

1. Дав глибоку оцінку минулому України, яке він не оспівував, а давав жорсткі оцінки

2. Творчість-внесок у вирішенні загальнолюдських проблеи

3. Проблематика, пов'язана з біблійними сюжетами

Політична та соціальна діяльність Шевченка:

У 30-40-х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства.

Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим».

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю".

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був "Пророком", "батьком нації", "затятим ворогом Росії та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" — у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція.

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов’янських, зокрема. У багатьо’х поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов’янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов’янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов’янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.

Тарас Шевченко — поет, що зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко — борець за соціальне визволення", "Шевченко — борець за українську державу", "Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема" — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

26. Соціально-політичний портрет українського селянина (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).

Соціальна диференціація селянства

12%-куркулі(20 десятин землі)

30%- середньо заможні (понад 6 десятин на особу)

58%- бідні селяни(2 десятини на володіння)

Укр селянство було більш заможним за російське, середній дохід -160 рублів на рік. Еміграція (з Наддніпрянської України-до Сибіру, Далекий Схід "Зелений Клин", з західн до Канади)

Політичні уподобання селян того часу були різними. Селяни, які проживали на Лівобережжі та на Півдні були прихильниками соціалістичних партій.

Найбільш потужною на той час була партія Федералістів-революціонерів.

Середній прибуток селянина – 167р./рік

Для прикладу : в Катеринославі 1 десятина землі коштувала 200-300 рублів

Віл, кінь- 150 р.

Соціальне розшарування на селі.

Напередодні 1914 р. : 30% селян –середньозаможні

12%- заможні(куркулі)

58%-бідняки

Наслідки реформи : колосальний прогрес для суспільства

Психологія людей була така, що вони залишалися відданими землі, не хотіли покидати свою справу і не хотіли бути найманими робітниками тому, що:

1.Менталітет українського селянина формувався на протязі довгого періоду часу (недовіра , психологічна ворожість до мешканців міста)

2.Самосвідомість українського селянина ( на питання «хто ти?» український селянин відповідав «ми – християни», «ми – люди», а селянин, який мешкав на Півдні на уточнюючі питання відповідав так: «ми степовики», на Правобережжі: «ми - шляхтичі» (через поширення поляками католицизма)

Поруч і паралельно із цим поставала інша ідентифікація селян , в основі якої лежали декілька понять:

Селяни ідентифікували себе з козаками.

Найпоширенішими книгами на той час були книги на такі тематики:

1. аграрна

2. козаки

також буда дуже поширена інформація про Шевченка. Ці фактори вплинули на самовизначення селян себе як козаків.

На питання «якою мовою ви спілкуєтесь?»

Більшість селян відповідали «малоросійською»

Пани- «великоросійською»

27.Соціально-політичний портрет представника української інтелігенції (друга половина 19- початок 20 ст.)

Одним із наслідків реформ в Російській та австро-Угорській імперіях стало формування такого прошарку населення як інтелігенція.

Українці, які визнавали себе українцями у 1897 р. налічували 47тис.

Інтелігенція ж складала – 0,2-0,3%

Представниками української інтелігенції були робітники канцелярій, фельдшери, присяжні, повірені, адвокати тощо.

Цензова інтелігенція – професура, провідні адвокати; рівень забезпеченості- непоганий (3000р./рік)

Творча інтелігенція – літератори, театрали, шкільні вчителі( 2000р. за рік + дім за кошт країни, дрова на опалення будинку).

Канцелярист (400-500 р. за рік)

Для інтелігенції притаманна «подвійна лояльність» - в умовах втрати державності українська старшина наприкінці 17 ст. та їхні нащадки в 18ст. стали людьми з «подвійною лояльністю». Вони лишалися «малоросійськими патріотами у тому розумінні, що не цуралися своїх коренів, зберігали симпатію до своєї культури, до України, як території, де вони народилися й росли.

Одночасно в політичному розумінні вони ставали патріотами Великої Росії, куди включали і свою Україну, але як територію, а не як суспільство, що прагне політичної самостійності. (прикладом людини з подвійною лояльністю може слугувати Гоголь, який народився в Україні, але писав свої твори російською мовою).

Це поняття поширилося серед української інтелігенції.

Українці, ідентифікуючи себе однаково, опинилися під час I-ї світової війни по різні боки.

Ідеї соціалізму поширені серед укр. інтелігенції:

Марксизм

Більшовицький варіант соціалізму

Соц- дем. у Нім.

(демократія+ соціальна справедливість)

Одним із соціал-демократів був В. Антонович , який у 1862р. у своїй роботі «Моя сповідь» обґрунтував завдання української інтелігенції.

Обов`язок інтелігентної людини працювати на країну в якій вона живе..

28. Соціально-політичний портрет робітника 2 пол. 19-поч. 20 ст.

У промисловості панувала наздоганяюча модернізація та відбувалося колосальне підняття промислового розвитку, про що розповідають факти. Укр.землі – осередок розвитку промисловості (металообробка, машинобудування, вугледобування, добув. нафти):

60-70% продукції вугільної та металообробної галузі промисловості вироблялося на тер-ії Укр.

23% виробництва паровозів – Харків, Луганськ

5% світового видобутку нафти – Галичина

Риси:

-в Укр. землях дуже повільно з’являється власна буржуазія – суб’єкт промислового розвитку і над швидкими темпами ↑ робітничий клас:

60 рр 19 ст.- не було

1895 – 205 тис

1900 – 327 тис

1917 – 893 тис

↑

- чисельність робітничого класу на тер-ії Укр.

- фабрично-заводський пролетаріат

-найшвидшими темпами роб. клас виникає пд. та сх. районах Укр. Найб. осередками були : Харків, Юзівка, Одеса, Миколаїв, Київ, Маріуполь, Катеринослав.

-виникають диспропорції в розвитку суспільства

-специфіка самосвідомості робітничого класу полягає в тому, що вони ставляться вороже до держави та інтелігенції, хоча при цьому ведуть себе амбіційно і намагаються отримати все і одразу

- в Донбасі робітн. клас – вихідці з Р.і.

Катеринославщина – 66% робочих –вихідці з Р.і., російські селяни

близ. 30% - вихідці із України, селяни

-Російські селяни-більш соціально-мобільна верства

українські селяни – звикли працювати на землі

-Оплата праці:

→ шахти Донбасу -500 рубл\рік – висококваліфіковані кадри

-80 коп-1.25 рубл\день – чорнороби

→ Харків середньокваліф. кадри – 30-35 рубл\міс.

висококваліф кадри – 70 рубл\міс

Для порівняння з цінами того часу: хліб – 3 коп\фунт, м’ясо – 19 коп\фунт.

30. Праця «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова про завдання українського національного руху.

М. Драгоманов – вихідець із дворянської родини, закінчив Київський університет, друкувався в різних журналах, перший український соціолог (на думку пана Чорного). Видавав збірники «Громада», розробляв справи українського руху.

«Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) -полеміка із представниками течії націоналістів

Специфіка робіт: -бере будь-яке питання і намагається його обговорити, запрошуючи читача до роздумів і не даючи прямих відповідей -закликає думати над проблемами: «Чому Р.і. в 2 полов. XIX пригнічує Україну?». Вірив, що правильно відповідь на запитання залежить від вибору форм боротьби з цією проблемою -пов’язує развиток держав:

-«Майбутнє Укр. і Росії – які вони?» Дати однозначну відповідь на це питання не можна, тому Драгоманов розглядає світовий досвід Британії та Франції в управлінні державою. Але наголошує на тому, що Швейцарія, яка рівноправно населена німцями, італійцями та французами, гарантує права та свободи для громадян і втілює ії у життя. Тому Швейцарію, на думку Драгоманова, «можна вважати зразком управління і втілити в життя в Україні».

«Листи на Наддніпряньску Україну» слабка література; заклик до піднесення інтелектуального рівня; потреба в розвитку своєї літератури: -висококласні переклади з інших мов←для цього потрібно уміння адекватно перекладати ← багато років праці -наукова проза – дослідження, проведені вченими;

→ Українців\Україну пригноблюють, але якщо ми хочемо стати справді незалежними, то маємо стати культурно більш вищими за наших гнобителів → маємо перетворитися із українофілів на європейців української нації, тоді будемо на рівні з іншими (за конспектом -Драгоманов підкреслює, що всі вияви української ідеї висловлювалися російською мовою, а іноді й росіянами. -прагне довести, що український національний рух пов’язаний з російським національним рухом і залежить від нього -протиставить європейські лібералізм та демократію етнографічному українському націоналізму, зв’язаному з мовою, з національним почуттям, що має етнічне походження, з вимогою національної незалежності.

-шукає в історії України випадки російсько-українського співробітництва, войовничо захищаючи російську політику стосовно України .

-доходить до показу позитивних аспектів царизму — визволителя від турецько-татарського та польського ярма.

-схвалює присягу гетьмана Б.Хмельницького московському цареві як "акт не тільки натуральний, але цілком національний" (стор. 20), тобто вигідний для українців. І він навіть заявляє, що Катерина II "дуже була популярна серед нашого народу, як й інтелігенції" (стор. 19).

-Драгоманов заперечує створений Грінченком образ поетичного генія Шевченка, який мріяв про національну й незалежну літературу. Для десакралізації ролі Шевченка він намагається довести впливи на нього Куліша й Костомарова і підпирає точку зору останнього, який обмежував українську літературу "хатнім ужитком", тобто призначав її нижчим класам.

-Драгоманов подає позитивний підсумок українських досліджень 1870-х рр., періоду, коли панували космополітичні тенденції, і в той же час критикує літературну продукцію 1880-х рр., пройняту націоналістичними ідеями.

-Політико-соціальний поділ на три групи, запропонований Грінченком, Драгоманов вважає неповним, він хоче додати групу співробітників "Нової ери", котра вдалася до спроби порозуміння між українцями і поляками в Галичині у 1890-х роках, яка, поза малими здобутками на культурному полі, була сервілістична щодо австрійської політики. -Драгоманов солідаризується з програмою групи радикалів, яку надихають інтернаціоналістські космополітичні ідеї, а не національні інтереси, які розбурхують ненависть до інших націй. Він підтверджує свою керівну ідею: "космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці" (стор. 38). -він вважає, що "автономія політична і національна можлива й без державної відрубності. -Драгоманов пропонує порозуміння між тими, хто обрав вихідним пунктом універсальні ідеї та інтереси, і тими, хто має національні цілі. Він виключає лише компроміс між прогресом і реакцією, між інтересами цілого народу і каст. -Драгоманов доповнює свої "Листи" новою серією, яку публікує в часописі "Буковина". Він пояснює свою точку зору на розвиток української літератури за допомогою дивної концепції, згідно з якою існує одна література для інтелігенції, спільна для росіян і українців, і друга література, народна, українською мовою. - Відповідаючи Грінченкові, який назвав його "москвофілом", Драгоманов ще раз уточнює свій погляд на національне питання. Він відкидає будь-яке "-фільство" і оголошує себе просто українцем з універсальними тенденціями, додаючи: "політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії, шукаємо виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росії" (стор. 82).

-концепція Драгоманова, сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії, підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної та культурної діяльності, та віддає перевагу російсько-українському співробітництву. - "Листи" допомогли кристалізації політичної думки на Україні на світанку творення українських політичних формацій, а згодом і української держави. Наприкінці XIX й на початку XX ст. панувала концепція Драгоманова, його ідеї надихали провідних діячів національної революції 1917-1920 рр. Після поразки української держави, під впливом націоналізму нових поколінь — на Західній Україні під польським, румунським та чехословацьким пануванням і в еміграції — надихаючою стає концепція Грінченка.

31

33.«Історія України-Руси» М. Грушевського: особливості концепціїтвору

10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою цитаделлю українського національного і наукового відродження, в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування непреривності українського різнобічного історичного процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія, і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”. Писалася з перервами протягом 1895—1933 років. Спочатку Михайло Грушевський передбачав написати й випустити цю працю, за його словами, «в трьох невеликих томиках». Проте, що є цілком закономірним для творчих задумів, об'єм історичного матеріалу й загальний обсяг дослідження значно виросли, перетворивши його на багаторічний і багатотомний проект. У процесі роботи над «Історією України-Руси» відбулася ще одна сутнісна еволюція: ця праця вийшла за межі суто й власне історичної студії, набувши рис та якостей синтезуючого мегадослідження, в якому обстежувалися політична історія, етнокультурні й духовні засади та реалії, специфіка суспільного й економічного життя України. Книга Михайла Грушевського практично стала великою енциклопедією буття українського народу, виконуючи наукові, освітні, просвітницькі та націєтворчі функції. «Історію України — Руси» і чекали, і не чекали у тогочасному культурно-інтелектуальному соціумі. Коли наприкінці 1898 року було видруковано її перший том, значна частина читацької аудиторії сприйняла це як подію непересічної ваги, водночас поважні наукові кола фактично проігнорували його.

У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні і культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI століття. У другому томі аналізується міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської держави, окремих її земель — Київської, Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Галичини, Угорської Русі, а також Степу в XI—XIII ст. У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів. У четвертому томі висвітлюється політична історія українських земель у складі Великого князівства Литовського та королівства

Польського протягом XIV — середини XVI ст. (до 1569 р.) У п'ятому тому подається загальний огляд суспільно-політичної еволюції українських земель у XIV—XVII ст., розглянуто станові групи населення (шляхта і маґнати, селянство, міщанство, духовенство), історія місцевого та церковного врядування, виникнення уніатської церкви. Том завершує другий цикл фундаментальної серії, присвячений литовсько-польській добі. Простежується розвиток міського ремесла й сільського господарства, торгівлі, національних відносин, культури і побуту від часів інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського й Речі Посполитої до 20-х рр. XVII ст. — часів Козаччини. Особливу увагу приділено питанням освіти, створення братств, боротьби з унією. Сьомий том розпочинає третій цикл «Історії України-Руси», присвячений часам козацьким. У ньому розповідається про початки козацтва від кінця XIV ст. до початку XVII ст., коли воно перетворюється з чисто побутового явища у суспільно-політичний стан, стає на чолі національно-визвольних змагань українського народу. У томі висвітлюються ключові події першої чверті XVII ст., участь козаків у релігійній боротьбі, Хотинська війна і відновлення православної ієрархії 1620—1621 рр., морські походи та військові дії гетьмана Сагайдачного проти турок і татар. Йдеться про зв'язки козацтва з київським культурно-громадським рухом цього часу, який очолювали митрополити Й. Борецький і П. Могила. Восьмий том «Історії України-Руси» М. Грушевського, присвячений другій чверті XVII ст., складається з трьох частин. Перша — охоплює 1626—1638 рр., від Куруківської кампанії, що не виправдала планів і надій козаків перших десятиліть цього століття, до поразки під Кумейками. У другій частині розповідається про українське життя за часів так званого золотого спокою (1638—1648) та початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В третій частині висвітлюється перебіг подій у перші два роки Хмельниччини (1648—1650), дається оцінка Зборівської угоди між Україною і Польщею. Дев'ятий том висвітлює події Хмельниччини 1650—1657 років. Перша половина цього тому охоплює період від 1650 р. (похід на Молдову) до 1654 р. (Переяславська умова). Дрега половина цього тому висвітлює події Хмельниччини від 1654 р. (після Переяславської умови) до 1657 р. (смерть Б. Хмельницького). Це остання книга десятитомника «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. В ній охоплено період від 1657 р. (після смерті Б. Хмельницького) до подій 1658 р. (Гадяцька угода). Простежується історія оформленні шведсько-українського союзу, висвітлюється бунт Пушкаря, розповідається про відновлення кримсько-українського союзу, про конфлікт з Москвою і Гадяцьку унію.

34. Революція 1917: здобутки, наслідки, уроки

Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьман¬щина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Підсумовуючи уроки української національної революції, слід виділити основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.: 1)Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Інтелігенція, яка очолила національну революцію, була мало чисельною. А селяни, на підтримку яких розраховувала інтелігенція, були політично несвідомими, неосвіченими. Робітники в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.

2)Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів.

3) Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного Рузу вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Українська революція не досягла своєї основної мети – об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі.

Однак, історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. досить в тому, що:

- у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

- героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Варто відзначити також історичні уроки української революції:

– необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;

– оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;

– створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;

– чіткість програмних завдань розбудови національної держави;

– наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;

– забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;

– турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

32) Програми УСДРП і УНДП: порівняльна характеристика документів.

Все различия в программах политических партий УСДРП и УНДП вызванные единственной тенденцией. УСДРП - это украинский аналог Российской партии того же образца поэтому программа этой партии не включает в себя национальные идеи. Программа же УНДП, наоборот, прежде всего, имеет нацональне окраску.

1. Статус Украины

УСДРП: Украина должна стать автономной республикой, но имеет право регулировать только внутренние вопросы.

УНДП: требовали разделить Галичину на укр и польскую и Буковину на румынскую и украинскую. Таким образом в Австрийской империи восстала бы отдельная украинская провинция с собственным соймом, укр наместником и краевым маршалом

2.культура

УСДРП: равноправие всех языков, право на национальное самоопределение всех наций, УНДП: украинский язык должен стать правительственным, также свобода слова, печати

, уничтожение классовых привилегий

3. Аграрный вопрос

УСДРП: все монастырские, казені, удельные, церковные должны быть переданы собственническим краевым самоуправлением , то есть чиновникам

УНДП: организация крестьянства в союзы, общества, товарищества и передача земли им, то есть непосредственно крестьянам

4. Религия

УСДРП: государство не должно помогать церкви

УНДП: церковь должна освободиться от патроната правительства

В целом, программы обеих партий выдвигали общие, актуальные для того времени идеи, относительно уничтожения крепостного права, проведение демократизации общества, изменение условий труда рабочих, уделение внимания профессиональному обучению, однако УНДП отличается высоким уровнем национального самосознания, чего не можем наблюдать в программе УСДРП

35. Конституція УНР (1918): модель розвитку демократії, уроки для сьогодення

Конституція УНР (1918 р.) — Основний Закон Української Народної Республіки, прийнятий 29 квітня 1918 р. Його зміст значною мірою обумовили попередні законодавчі акти, прийняті Українською Центральною Радою. До прийняття К. УНР значення конституційних актів мали фактично універсали Центральної Ради та низка окремих законів, прийнятих нею. Більшість згаданих документів було зібрано спеціальною комісією в один конституційний документ — Конституцію УНР.

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'язаних із правами громадян України. Виключалась можливість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо організації національних союзів, які об'єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Національні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та органами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської, чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національності.

Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

36. Скоропадський «Спогади»

Державний устрій Гетьманату

У «Спогадах» немає згадки про монархістські аспірації роду Скоропатських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію під час його гетьманування. Навпаки, закон про спадкоємність, який був затверджений Скоропадським, передбачав вибір нового гетьмана на випадок смерті попереднього гетьмана. Проте Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю Гетьмана не було влади і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії». Таке критичне ставлення до української традиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була таки диктатура. Отже, на підставі «Спогадів» та інших матеріалів устрій Української держави за урядування Скоропадського можна окреслити як виборний Гетьманат (оскільки Скоропадський був проголошений гетьманом на Хліборобському конгресі 29 квітня 1918 року в Києві) з диктаторськими повноваженнями правителя.

Як відомо, концепція виборного Гетьманату перемогла в історії гетьманської України ХVII-XVIII століть, хоча за Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського були спроби встановити спадковий монархічний гетьманат, які, проте, завершилися неуспіхом. Концепція української спадкової трудової гетьманської монархії була розроблена уже в еміграції В’ячеславом Липинським. Павло Скоропадський та його прихильники прийняли її на початку 1920-х років; останній гетьман дотримувався її до смерті у 1945 році.

1) Держава двох культур- це зробити неможливо, винні у цьому крайні елементи(шовіністичні), його вразили росіяни-дали зобов»язання служити Україні, але роблять усе аби її не стало

2) Революція- піднесення духу і моральна деградація, єдина людина, що не розкрадала Симон петлюра

3) Підбір фахових кадрів жодних претензій до Мінфіну- запросив фахівців банківської справи, створення армії відсутність кадрів

37. Петлюра: політична діяльність в роки революції.

28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ.

31 грудня 1917 p., не погоджуючись з політикою голови Ггнерального Секретаріату, вийшов з уряду.

В СІЧНІ 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в МІСТІ. ПІСЛЯ гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований.

14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директори, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНРз Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом

1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У

1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом у Будапешті, потім у ВІДНІ, Женеві.

25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

38. Раковський

На початку 1918 року очолював ВЧК в Одесі й Севастополі, був членом радянської делегації на мирних переговорах у Бересті Литовському, у травні-червні був головою Мирової Делегації РРФСР з Українською державою; 29 січня 1919 року був призначений головою Раднаркому і наркомом зовнішніх справ УСРР, сприяв відкриттю дипломатичних місій УСРР за кордоном. Наприкінці 1919 року вся територія України опиналася під контролем Збройних сил Півдня Росії, Української народної республіки і Польщі. У цих умовах більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет, який з 17 грудня 1919 року по 19 лютого 1920 року був вищим законодавчим та виконавчим органом влади "Радянської України", його очолював Г. І. Петровський. З 19 лютого 1920 року, після повторної окупації більшовиками більшої частини України, діяльність РНК УРСР відновилася.

Одночасно в Комінтерні Християн Раковський представляв Балкани. 30 вересня 1920 року Політбюро ЦК КП(б)У призначило голову РНК УСРР Х. Г. Раковського членом Реввійськради Південного фронту. 24 липня 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У призначило його представником КП(б)У в Комінтерні.

Раковський ставився вороже до української мови й українську націю називав «вигадкою інтеліґентів».

Тим не менше, Християн Раковський в 1922 році критикував Й. Сталіна, що тоді був наркомом національностей РРФСР, за втручання у внутрішні і зовнішні справи УСРР, а в грудні того ж року, при створенні СРСР, відстоював конфедерацію, з залишенням права за національними республіками на самостійні дипломатичні зв'язки й зовнішню торгівлю; на XII з'їзді РКП(б) (1923) критикував Сталіна за російський шовінізм і централізм. Наслідком цього був у середині 1923 року усунений з посади голови Раднаркому УСРР і призначений амбасадором спочатку до Англії, а потім до Франції, звідки 1927 року був усунутий за підривну революційну діяльність.

39. Єфремов

Сергій Олександрович Єфремов (справжнє прізвище — Охріменко) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Національну самосвідомість, що з часом перетворилась в жертовний патріотизм, юний Сергій, син священика, здобував самотужки, підкріплюючи її ідеями з роздобутих українських книжок та зустрічами з українськими діячами.

У 20-30-ті рр. Єфремов сконцентрував весь свій потенціал на роботі в Українській Академії наук, заглибившись у наукову працю. Проте залишався при своїй позиції недовіри керівній владі більшовиків, чого не приховував, час від часу занотовуючи у своєму щоденнику: "Люди, з якими не то працювати - говорити не можна по-людському. Люди, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати…", "але ж і політики! На підставі пліток, перлюстрованих і не вчитаних листів, приватних

40. М. Хвильовий «Україна чи Малоросія?»

Микола Хвильовий — один із тих, для кого питання щодо свободи й незалежного розвитку України було однозначним, він стверджував, що «Україна є самостійна одиниця». У трактаті «Україна чи Малоросія?», який побачив світ лише за незалежності України, Микола Хвильовий писав: «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів». Ці переконання часом звучали полемічно загострено, і Хвильового звинувачували в ідейних помилках. Та лише друзі, знаючи щирість і безкомпромісність письменника, знали, наскільки серйозними були його думки. Не випадково він відверто й послідовно відстоював ідею свободи України у статтях, памфлетах, виступах під час відомої дискусії 1925—1928 років. Він прагнув знайти шляхи для українського мистецтва до Європи, але для цього треба було створити «нормальну атмосферу культурного будівництва», а тому слід орієнтувати українське мистецтво не на мавпування не кращих російських взірців, а на європейське мистецтво. Отоді й пролунало оте відоме гасло «Геть від Москви!» Йому цього не подарували. У листі до Кагановича того часу Сталін називає українізацію небезпекою. А для Хвильового, який щиро повірив у дозвіл на українізацію України, проголошену у постанові 1925 року, це була можливість перебудови української культури: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену

розмов або підслуханих відомостей - будують свої висновки… Пліткарі, а не політики!".14 Цієї позиції радянська влада йому не простила, як і активної діяльності в громадсько-політичному житті України на початку століття. Залишаючись патріотом своєї держави, активно працюючи на ниві національно-культурного відродження України, С.О.Єфремов для нової влади став "українським буржуазним націоналістом" і ключовою дійовою особою сфабрикованої ДПУ справи "Спілки визволення України" ("СВУ"). У липні 1929 р. Сергія Єфремова та цілий ряд інших наукових і громадських діячів, серед яких були його давні друзі та учні, було заарештовано. У квітні 1930 р. на процесі "СВУ", який проходив у тодішній столиці Радянської України Харкові, йому, як провідному діячеві цієї організації, було винесено смертний вирок, пізніше замінений на 10 років ув'язнення. Як закінчив своє життя політичного засланця С.О.Єфремов, невідомо. У 1939 р. інформація про його подальшу долю обривається.

Його Щоденники - унікальне відтворення історичних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотворення духовності нації. Це неоціненна хроніка українського життя 20-х років - часу про який збереглося так мало правдивих свідчень.

». Саме про можливий месіанський шлях України він писав у «Камо грядеши». У памфлетах Микола Хвильовий із вірою та надією висловлює думку про необхідність виховати українського читача — «співтворця національної культури». Незалежність від російської культури необхідна для того, щоб розвивалася вільна культура, яка б не зазнавала не тільки утиску й адміністрування, а й впливу людей, що свідомо ігнорують українську мову.

Минуло майже сто років відтоді, як Хвильовий висловив ці думки, а вони й досі гостро актуальні. Письменник серцем відчув цей нерв існування нації, саме тому все написане тоді дуже зрозуміле сьогодні. М. Хвильовий діяльно боровся за українську культуру у своїх творах не тільки самою суттю, але й формою. Статті, надруковані у «Літературному ярмарку», демонструють абсолютно оригінальну сторінку українського відродження в теорії літератури, в жанрах, формах і стилях української літератури. Хвильовий мріяв, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, вічно резервним, а досягло б світових вершин розквіту. Звідси його заклики орієнтуватися «на психологічну Європу».

Отже, проблема національної самостійності України є однією з найважливіших у творчості Миколи Хвильового, і вирішується вона однозначно: Україна має право на самостійний культурний та економічний розвиток.

41. Порівняльна характеристика модернізації та індустріалізації

Підсумки і наслідки форсованої індустріалізації:

Важко підрахувати, в скільки разів зріс об'єм промислової продукції, оскільки тодішня статистика не є об'єктивною, але все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою с/г у загальному обсязі валової продукції.

2. В розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва.

3. Дрібна промисловість (кустарно-реміснича) вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

4. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожен 3-й). Відбувається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

5. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі;; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Індустріальна модернізація

Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей. Для України характерною особливістю було незначне поширення селянських общин. Наприклад, на Лівобережжі общиною жили понад 30%, а на Правобережжі — лише 20, тоді як у Росії — більше як 95 % селян. У перспективі переважання індивідуальних господарств привело до того, що українські селяни більше прагнули приватної власності, порівняно з російськими.

Реформи сприяли активізації господарської діяльності звільнених з кріпацтва селян, які, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного наймання робочої сили.

Проте слід зауважити, що модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80 % українських земель, мала наздоганяючий характер. В основі такої моделі був принцип упровадження іноземних передових технологій та економічних механізмів з метою досягнення розвитку і зрілості національної економіки, але, як правило, під впливом зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

42. Постанова про голодомор

ПОСТАНОВА ЦК ВКП(б) ТА РНК СРСР ПРО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ НА УКРАЇНІ,

ПІВНІЧНОМУ КАВКАЗІ ТА У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ

14 грудня 1932 р.

Заслушав доклады секретаря обкома Западной области т. Румянцева, секретаря ЦК КП(б)У т. Косиора, секретаря Днепропетровского обкома т. Строганова, секретаря Северо-Кавказского крайкома т. Шеболдаева, ЦК ВКП(б) и СНК СССР постановляют:

1. Обязать ЦК КП(б)У и Совнарком УССР, под личную ответственность тт. Косиора и Чубаря, закончить полностью план заготовок зерновых и подсолнуха до конца января 1933 года.

2. Обязать Северо-Кавказский крайком и крайисполком, под личную ответственность тт. Шеболдаева и Ларина, закончить полностью план заготовок зерновых к 10-15 января 1933 г., а подсолнуха - к концу января.

3. Обязать обком и облисполком Западной области, подличную ответственность тт. Румянцева и Шелехеса, закончить полностью план заготовок зерновых к 1 января 1933 г.. и план заготовок льна к 1 февраля 1933 года.

4. Ввиду того, что в результате крайне слабой работы и отсутствия революционной бдительности ряда местных парторганизаций Украины и Северного Кавказа, в значительной части их районов контрреволюционные элементы - кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники Кубанской рады и пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правления, счетоводов, кладовщиков, бригадиров у молотилки и т. д., сумели проникнуть в сельсоветы, земорганы, кооперацию и пытаются направить работу этих организаций против интересов пролетарского государства и политики партии, пытаются организовать контрреволюционное движение, саботаж хлебозаготовок, саботаж сева,-ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У, Севкавкрайком, СНК Украины и крайисполком Севкавкрая решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания к наиболее злостным из них.

5. ЦК и СНК указывают партийным и советским организациям Советского Союза, что злейшими врагами партии, рабочего класса и колхозного крестьянства являются саботажники хлебозаготовок с партбилетом в кармане, организующие обман государства, организующие двурушничество и провал заданий партии и правительства в угоду кулакам и прочим антисоветским элементам. По отношению к этим перерожденцам и врагам Советской власти и колхозов, все еще имеющим в кармане партбилет, ЦК и СНК обязывают применять суровые репрессии, осуждение на 5- 10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях - расстрел.

6. ЦК и СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины украинизация проводилась механически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и пр. создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционых ячеек и организаций.

7. В особенности ЦК и СНК указывают Северо-Кавказскому крайкому и крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская "украинизация" почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов, дала легальную форму врагам Советской власти для организации сопротивления мероприятиям и заданиям Советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской рады и т. д.

В целях разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их "партийных" и беспартийных прислужников ЦК и СНК Советского Союза постановляют:

а) Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных Соввласти и не замешанных в саботаже хлебозаготовок колхозников и единоличников и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых.

Ответственность за проведение этого решения (пункт "а") возложить на тт. Ягода, Гамарника (с заменой т. Булиным), Шеболдаева и Евдокимова.

б) Арестованных изменников партии на Украине, как организаторов саботажа хлебозаготовок, бывших секретарей районов, предисполкомов, зав. райзу, предрайколхозсоюзов, а именно: Ореховский район - Головина, Пригоду, Паламарчука, Ордельяна, Луценко; Балаклейский район - Хорешко, Уса, Фишмана; Носовский район - Яременко; Кобелякский район - Ляшенко; Больше-Токмакский район - Ленского, Косяченко, Дворника, Зыка, Долгова - предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концентрационных лагерях.

в) Всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и сева "коммунистов" выселять в северные области наравне с кулаками.

г) Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации, устранить механическое проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации.

д) Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах.

е) В отмену старого решения разрешить завоз товаров для украинской деревни и предоставить тт. Косиору и Чубарю право приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана.

Председатель СНК Союза ССР В. Молотов (Скрябин)

Секретарь ЦК ВКП(б) И. Сталин

44. Ковпак

Один з організаторів партизанських загонів в Україні — командир Путивльського загону, а потім — з'єднання партизанських загонів у Сумській області. Також до партизанських загонів був причетний його брат, Семен Артемович.

Німецько-радянська війна застала Сидора Артемовича в 54-річному віці. На той час він був головою Путивльського міськвиконкому Сумської області. 8 вересня 1941 Ковпак відправив своїх людей у Спадшанський ліс, а сам залишався, поки не побачив як німці в'їжджають в місто, і зник у лісі. До кінця місяця загін складався з 42 осіб, озброєних 36 гвинтівками, 5 автоматами, 8 гранатами. А ще у загону було близько тонни вибухівки, добутої з мінних полів. Після перших диверсійних акцій ковпаківців німецька адміністрація зробила відповідну акцію — послали угорських солдатів для контроперацій у місцевих селах, які були поблизу партизанських загонів. За добу було винищено 586 сельчан. Дід не залишив карателів безкарними, зустрів їх зі своїми бійцями. 17 жовтня загін С. Ковпака злився з загоном С. Руднєва, який став у новому формуванні комісаром. Саме цей тандем і прославив Путивльський партизанський загін. Багато разів приходили чутки про те, що загони Ковпака знищені, але кожного разу вони виявлялися чутками. Багато, надихнувшись подвигами своїх співгромадян, вступали до лав партизанів.

"Ніхто не знає, куди ми йдемо, і ніхто не повинен знати, звідки ми прийшли, — говорив С. Ковпак. — Весь народ воює. А ми лише невеликий струмок у грізному потоці народу ". Загін зріс до півтори тисячі осіб і став Сумським партизанським з'єднанням. В арсеналі ковпаківців з'явився навіть трофейний танк (який довгий час після війни служив музейним експонатом, але на жаль, в 1990 р. місцеві жителі здали його на металобрухт). Гітлерівці регулярно направляли в ліс сили для придушення партизанів, проте всякий раз зазнавали поразки, залишаючи партизанам трофеї — зброю, амуніцію, одяг, продовольство. «Мій постачальник — Гітлер», — любив повторювати Ковпак. Так тривало близько року. У 1941–1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях. Наприкінці весни 1942 р. партизанському з'єднанню вдалося на короткий термін захопити Путивль, а за літо пройти з успішними боями 6047 км, знищити 12 ешелонів, 25 одиниць бронетехніки і близько 5000 солдатів і офіцерів вермахту. Особлива увага приділялася ковпаківцями підривам залізниць — труднощі з постачанням продовольства, зброї, техніки, припасів ставили німецькі війська у важке положення.

Після Другої світової війни жив на державній дачі під Києвом, поруч із поетом Павлом Тичиною.

45. Соціально-політичний колективний портрет радянського партизана (1941-1944 рр.).

Радянські партизани — диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупованих Вермахтом територіях СРСР у 1941–1944 роках, а також проти місцевого населення та сил національного визволення.

30 мая 1942 г. был создан Центральный штаб партизанского движения (в 1942—44 начальник штаба — П. К. Пономаренко). Центральному штабу были подчинены в оперативном отношении республиканские и областные штабы партизанского движения, которые возглавляли секретари или члены ЦК компартий республик, крайкомов и обкомов. Создание штабов партизанского движения с чёткими функциями и улучшение связи с «Большой землёй» придавали партизанскому движению всё более организованный характер, обеспечивали большую согласованность действий партизанских сил и способствовали улучшению их взаимодействия с войсками.

Состав и организация партизанских формирований, несмотря на их разнообразие, имели много сходного. Основной тактической единицей являлся отряд, насчитывавший обычно несколько десятков человек, а позже — до 200 и более бойцов. В ходе войны многие отряды объединялись в соединения (бригады) численностью от нескольких сот до нескольких тысяч человек. В вооружении преобладало лёгкое оружие (автоматы, ручные пулемёты, винтовки, карабины, гранаты), но многие отряды и соединения располагали миномётами и станковыми пулемётами, а некоторые — артиллерией. Все лица, вступавшие в партизанские формирования, принимали партизанскую присягу; в отрядах устанавливалась строгая воинская дисциплина.

В 1941—1942 смертность среди заброшенных НКВД в тыл противника групп составляла 93 %. Например, на Украине с начала войны и до лета 1942 г. НКВД было подготовлено и оставлено для действий в тылу 2 партизанских полка, 1565 партизанских отрядов и групп общей численностью 34 979 человек, а к 10 июня 1942 на связи осталось всего 100 групп, что показало неэффективность работы больших подразделений, особенно в степной зоне. К концу войны смертность в партизанских отрядах составляла около 10 %.[4]

Партизаны ведут бой

На формы организации партизанских сил и способы их действий влияли физико-географические условия. Обширные леса, болота, горы являлись основными районами базирования партизанских сил. Здесь возникли партизанские края и зоны, где могли широко применяться различные способы борьбы, в том числе открытые бои с противником. В степных же районах крупные соединения успешно действовали лишь в ходе рейдов. Находившиеся здесь постоянно небольшие отряды и группы обычно избегали открытых столкновений с врагом и наносили ему ущерб главным образом диверсиями.

6 сентября 1942 года была учреждена должность Главнокомандующего партизанским движением, на которую был назначен член Политбюро ЦК ВКП(б) Маршал Советского Союза К. Е. Ворошилов. Им было внесено предложение о создании в тылу немецких войск регулярной партизанской армии. Организация, подготовка и ведение партизанских действий по замыслу маршала должны были стать составной частью военных действий РККА в оперативном и стратегическом масштабе. Однако уже 11 ноября пост Главнокомандующего был упразднен, а центральный штаб партизанского движения в качестве военно-оперативного органа партии подчинен непосредственно Ставке Верховного Главнокомандования.

47. Довженко «Щоденникові записи»

Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас немає майже вчених, обмаль митців...

І коли я чую обвинувачення «України в огні» в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі. Боже мій, доки ти будеш боятися мене? Адже я майже смертельно хворий, у мене поламано всі сустави, з мене давно вже витекла трохи не вся кров. Я вже не стою на ногах, я грамоту забув, я німію, а ти й ще боїшся мене! Не бійся, нічого мені од Тебе вже не треба. Все буде не так, як я хочу, а як Ти хотів, хочеш, хотітимеш.

7/I.1944

У хвилини душевного занепаду і слабості думаю: нащо я так убиваюся за долею українського народу, чого оплакую його, чого боюсь за його долю, кричу про його труднощі й страждання? Може, їх нема. Може, все, що діється навколо мене, є звичайний, нормальний життєвий процес. Може, народ не потребує мого клопоту, до речі, і не знає нічого про його існування. Чи не є я звичайний Дон Кіхот з видуманими химерними мріями? Чи не вигадав я в хоробливій своїй уяві всі оці страхіття, що про них пишу я у своїх, нікому не потрібних книжечках? Чи не збожеволів я? Чи не впав у гординю, в манію величі і месіянства? Чи не затулило хоробливе реагування моє на зло добра в житті народів? Чи жах трагедій і руйнацій не затулив мені очей на велич подій і благородство жертв і героїзму руського і українського народів? Чи не Дон Кіхот я, не дріб'язковий плакальщик над непотрібним? Не знаю. Може, й так. Може, моя «Україна в огні» є витвором донкіхотства мого? Прости мені, світе милий. Одне скажу на свій захист: нікому не бажав я зла. І, може, всі мої химери і привиди, мо', хоч частиночка їх, бодай найменшенька, колись у тиху і щасливу добу натхнуть поета молодого чи незлобливу душу дослідника чернеток епохи на добру думку і на слово тепле. І, мо', тоді крупиночка моїх скорбот і жалів заблимає, як найменша зірка в небі, як іскра в полі при дорозі хоч на хвилиночку тихесеньким світлом...

3/VIII

...Не хочу я мучитись! Не хочу оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині. Чому мізерність духовна українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами? Нащо я мучу, оплакую себе, навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в'ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення?

Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким.

Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов'ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, — до людини, до Леніна. І де я вмру, однаково мені. Якщо сьогодні я не можу знайти в Києві могили замученого мого батька, — однаково мені.

31/ХІІ. Вечір

Кінчається день і рік. Темніє. Сиджу похилий, втомлений, притягшись з невеселої, недоброї роботи і, замість радості відпочинку, новорічного святого спокою і душевного миру, хочеться мені плакать. Живу я в невеселому, позбавленому миру домі, у злі, серед брутального і невеселого народу. Хочеться плакать мені, хочеться бігти кудись, щоб кликати, когось доганяти. Ні, не побіжу. Вже мені не бігати. Вже мертвий і забутий я, уже мене немає на Вкраїні. Україно, рідна моя нещаслива земле. Що мені зосталось на світі? Тільки плач та ще хіба робота, яку так зараз всі ненавидять навколо мене. Та спогади про тебе і прокляття твоїм ворогам. Що принесе мені новий наступний рік? Байдуже.

Пошли ж, Боже, тобі щастя, рідна, дорога, незабутня Вдова-батьківщино... Щасти тобі, земле рідна, матінко моя.

49. Культурне життя в УРСР (1945-1991 рр.): освіта, література, кіно.

Тут декілька періодів.

1945 - 1955Освіта.

Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, переважно зуссилями самого населення.Гостра потреба у підручниках, навчальному обладнанні.Нестача приміщень, учителів, навчальних посібників.Відновлення системи вищої освіти.Перехід до обвязкової семирічної освіти. Заідеологізованість освіти. Наука. Відновлення роботи науково-дослідних установ.Провідна наукова установа – Академія Наук УРСР .«Лисенківщина», розгром генетики та кібернетики.Література.Складні умови розвитку літератури в умовах «ждановщини».Прийняття партійних установ з ідеологічних питань, у яких містилась критика українських видань(постанови про журнал «Вітчизна», про журнал сатири і гумору «перець»).Розгортання ,Кагановичем бурхливої діяльності із боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», жертвами якої стали Малишко, Панч, Рильський, Яновський, Остап Вишня, Сосюра.

Мистецтво.Домінування воєнної тематики;.Видання постанови «Про репертуар драматичних та інших театрів України», згідно з якою обов’язковою стає перевага у репертуарах вистав на сучасні теми;Основна продукція кінематографа – революційно-патріотичні фільми;

1956 - 1964

Шкільна реформа 1959 (впровадження обов’язкової восьмирічної освіти, перетворення 10-річних шкіл на 11 – річні, створення матеріальної бази для того, щоб учні могли отримати робітничі професії).

Русифікація освіти(Згідно зі шкільною реформою 59р. затверджено положення про факультетативність вивчення української мови в школі.).Зростання кількості вузів, технікумів, профтехучилищ.Викладання у вищих навчальних закладах переважно російською мовою.Наука.Розгортання нтр.Видання першої багатотомної «Української Радянської Енциклопедії», «Українського історичного журналу», журналу «Народна творчість та етнографія» та ін.Література.Реабілітація українських поетів та письменників.Виникнення плеяди молодих літераторів (Симоненко, Костенко, Павличко, Руденко, Драч та ін..).Діяльність шістдесятників.Створення Клубу творчої молоді у 1960 у Києві

1967-91

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері.В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Л. Костенко,та ін. Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

48. Особливості політичного життя в Україні (1945-1991 рр.).

Період 1953—1964 рр. в історії СРСР і УРСР отримав назву «відлиги». Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. Першими секретарями ЦК КПУ в період «хрущовської відлиги» були О. Кириченко (1953—1957 рр.), М. Підгорний (1957—1963 рр.), П. Шелест (1963—1972 рр.).

Нове керівництво СРСР і УРСР взяло курс на десталінізацію — поступову відмову від крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму й лібералізацію суспільно-політичного життя

Рішенням жовтневого пленуму 1964 р. М. Хрущова було знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, Головою Ради Міністрів СРСР призначено О. Косигіна

Період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС у період «застою» були Л. Брежнєв (1964—1982 рр.), Ю. Андропов (1982—1984 рр.), К. Чер- ненко (1984—1985 рр.). Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963—1972 рр.), В. Щер- бицький (1972—1989 рр.).

У керівництві УРСР існували дві лінії — націонал-комуністична (автономістська) представником якої був П. Шелест, і проімперська (централістська), представником якої був В. Щербицький. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест відстоював економічні інтереси України, підтримував розвиток укра- їнської мови й культури, сприяв збереженню українських історичних і культурних пам’яток, став ініціатором запровадження Шевченківської премії.

Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам, сприяв русифікації, боровся з дисидентським рухом, намагався приховати Чорнобильську катастрофу, але водночас сприяв технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР, розви- тку культури й спорту. Посівши посаду першого секретаря ЦК КПУ, В. Щербицький здійснив кадрові зміни, протягом року звільнівши з партійних посад 37 тис. комуністів.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР (консти- туції «розвинутого соціалізму»). УРСР залишалася союзною республікою у складі СРСР. Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню й зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР мала право на самовизна- чення, аж до можливості виходу із СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

Політико-ідеологічна криза радянського ладу характеризувалася загостренням суперечностей в усіх сферах життя радянського суспільства.

Період 1985—1991 рр. став останнім в історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов, за ініціативою якого в СРСР почалася «перебудова». «Перебудо- ва» — курс на системну модернізацію радянського суспільства, проголошений новим керівництвом КПРС на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС і підтверджений на ХХVІІ з’їзді КПРС (1986 р.).

Перебудова передбачала докорінні зміни в економічному, політичному й культурному житті сус- пільства: прискорення соціально-економічного розвитку, демократизацію суспільства, розширення гласності, підвищення рівня життя народу, проголошення «нового мислення» у міжнародних відно- синах, припинення «холодної війни».

Початок перебудовчих процесів в Україні збігся з аварією на Чорнобильській АЕС, яка відбулася 26 квітня 1986 р. Від Чорнобильської катастрофи постраждали 3,5 млн чоловік, 73 тис. стали інва- лідами. Забрудненими радіацією виявилися 10% території України, особливо Київська, Чернігівська, Житомирська області. Сумарні витрати України на ліквідацію аварії досягли на момент закриття ЧАЕС у 2000 р. 130 млрд доларів. Влада прагнула приховати від населення сам факт аварії, а коли це не вдалося — наслідки Чорнобильської катастрофи.

Перебудовчі процеси в Україні гальмувалися партійним керівництвом на чолі з першими секре- тарями ЦК КПУ В. Щербицьким (1972—1989 рр.), В. Івашком (1989—1990 рр.), С. Гуренком (1990— 1991 рр.), які на словах декларували відданість «перебудові», а фактично чинили спротив горбачов- ському курсу. Прагнення відмежуватися від перебудовчих процесів призвело до падіння авторитету Компартії України серед населення й виходу комуністів із її лав.

50. Соціально-політичний портрет українського дисидента 1950-1980-х рр.

Ідеологія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі.

На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.

Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

У 1958 р. органи КДБ України викрили в Станіславі (лині Івано-Франківськ) Об'єднану партію визволення України, а в 1961 р. – у Львові Український національний комітет та в с. Кулич-Воля на ЛьвівщиніМолодіжну національну організацію.

Спільним для цих організацій було те, що вони, по-перше, мали в своєму складі, як правило, молодь, і, по-друге, організаційно та ідеологічно орієнтувалися на засади і досвід ОУН-УПА.

51. Книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про політику українізації та становище української культури у 1950-1960-ті рр.

книга, була написана у вересні — грудні 1965 року. поштовхом для написання цієї праці стало проведення у 1965 році в Україні репресій проти української інтелігенції. 4-го вересня у Києві під час прем'єри кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків» до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та Іван Дзюба. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС. Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином.

В праці Іван Дзюба по-перше вказує на наявність національної кризи в Україні, не дивлячись на те, що на той час прокламувався «розквіт» української держави. Для підтвердження цієї тези він розглядає стан єдності та суверенності українського народу.

Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане переселення в Україну росіян .

через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. З цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації.

Спільність історичної долі також утрачається через те, що українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна". Її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям.

В своїй праці Дзюба з марксистських позицій аналізує національно-культурну політику радянської влади в Україні. Він доводить, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.

52. Радянська людина як суспільний феномен в УРСР (1960-ті – 1991 рр.).

Не тотожне поняттю «громадянство». Рад. Людина – повний соц. Тип. Людину рад. Називають «савок»(негативно). Риси: Це між 1967-72рр. сталося. Окремий тип усвід. Індивідом самого себе. 1) Самоусвідомлення себе – «ЛЮДИНА ПРАЦІ» - важко працює, вираж. матеріальні цінності. Був пов*яз. З тим, ЩО В 60Х РОКАХ говорили, що рухаєшся у напрямку комунізму – соціальна однорідність. Зразком її є робітник.Зневажливе ставлення до інтел. праці.2) Державно-патерналістьска орієнтація. «Батьківське піклування держави про людей, забезпечення потреб». Погодж. З залежністью від держави радянськая людина. Тому має право на приватне життя. Письменність не обмежувалась. В кожній збірці повинен бути «паровоз» - вірш про партію, владу. 3) Простота Людина, яка поводить себе скромно в повсякденному житті. 4) Специфічне імперське мислення. Принадл. До вел. Імперії, яка є потужною, яку бояться у світі – це добре. Україна = 2-га республіка в Рад. Союзі.

Цей феномен сформ. Між 1967-72. «ОРДЕН ОКТЯБРСЬКОЙ РЕВОЛЮЦИИ» Україна була нагороджена 2 такими орденами. Ленін написав 55 томів своїх праць.5) Історична пам*ять. Вваж., що історія рад. Людини – з 1917р.. Все, що було до – це передісторія. Значна увага прид. 1917Ю більшов. Партії в книзі після 40-х – перемога у 2 війні.

Під ці риси підводилась матеріальна база. Мін. Зароб. Плата – 1965р. в Україні – 40-45р; 1977 – 70р.; Середньомісячна – 1965 – 93р.30к. ; 1976р.- 139р.30к. Різні виплати і пільги на рік : 1965 – 164р. на одну особу; 1985- 511р. Зростання матер. Рівня життч людей. Змінилися стандрати життя: 1. Родина має мати холодильник: 1965- 8% мали, 1985- 88% мали. 2. Забезпечення телевізором: 1965- 21%,, 1985- 95%. 3.Забезпечення житлом: Кінець 50х – 60і регресивно будувались будівли при Хрущові, які називають хрущовками

58.Проголошення незалежності України.

Консервативные силы в сов. руководстве,которые не соглашались с политикой перестройки,19 августа 1991г. осуществили попытку держ.заколоту:было объявлено,что в связи с якобы болезнью президента М.горбачева,его обязанности*язкибуде выполнять Г.Янаєв,а страной будет руководить Держ.комітет по чрезвычайному положению (ГКЧП).Зупинялася деятельность всех політ.партій,кроме КПСС,общественных организаций и движений демокр.спрямування,запрещались митинги и страйки.У Москве были выведены на улицы и площади войска.

В Киеве представитель ГКЧП приказал выполнять все их распоряжения и заждли поддержки со стороны республики и Верховной Ради.Керівництво Компартии Украины приказало поддерживать ГКЧП.

Президиум Верховной Рады только вечером 20серпня приняла заявление,в котором отмечалось, что постановления ГКЧП,пока этот вопрос не решит Верховная Рада Украины, не имеют юридической силы на территории УРСР.Від самого начала оппозиционные силы-Народный Рух Украины - призвали создавать структуры активного опору.20 авг Народный Совет(организованная оппозиция в республ.парламенті) осудила держ.заколот.

19-22 августа в Киеве,Харькове,Донецке,Львове и других городах Украины состоялись массовые митинги-протести.Головні события происходили в москві.Опір ГКЧП возглавил президент Рос.Федер. Б.Єльцин.

В конце концов,22 августа войска потерпели поражение ГКЧП:деятельность КПСС было запрещено(30августа-запрет деятельности компартии украины как составной части КПСС)

Возникли благоприятные обстоятельства для обретения независимости союзными республиками.

24серпня 1991г Верховная Рада Украины приняла Акт провозглашения независимости України.В нем указывались также неприкосновенность и неделимость территории Укр,силу терит.держави только Конституции и законов Украины.

В подтверждение Акта провозглашения независимости 1 декабря 1991г. был проведен республиканский референдум,аби нейтрализовать спекулятивные политические действия противников укр.незалжності.Взяли участие в голосовании 84% тех,кто был внесен в списків.91% ответили положительно.