12.Гловні напрямки політики українізації.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. Для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. Було введене обов'язкове вживання української мови у державному діловодстві.

Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали так звані національні комуністи. Окрему групу нац.. еліти становили емігранти, які, повіривши у серйозність «українізації», почали повертатися в Україну.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалась у часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а в 1931 р. - семикласне навчання.

Українські діти навчалися українською мовою.

Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

Різко збільшилася кількість української преси. Виникали українські стаціонарні театри, які ставили вистави українською мовою.

«Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х pp. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського населення та активна освітня культурна й наукова діяльність старої та молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю центру над УСРР.

13. причини прийняття політики українизациї в 1923 р.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

причини українізації-: потреба навчити селян для кращлго віробництва продукції(НЕП),ств.міжнар.іміджу(для поляків), також цьому сприяв окремий нарком освіти в республіці, прагматики в партії(скрипник) вважали що без політики укр-ії неможливо збудувати комуніззм.

Українізація — політика просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя.

Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.