§ 1. Класи, групи, категорії

Класи

У XVIII ст. поступово формується та утверджується індустрі­альне суспільство. Головним джерелом багатства і добробуту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб'єкта­ми соціальних та політичних дій — класи.

У логіці та природознавстві поняття клас використовують з метою систематизації, об'єднання однорідних за якою-небудь істотною ознакою явищ у велику групу ("класи" висловлювань, тварин, рослин тощо). Щодо суспільства це поняття досить ши­роко вживається в Англії наприкінці XVIII ст. для позначення "класу бідняків" {lower class). Підприємець і мислитель Роберт Оуен у 1816 р. відокремлює "виробничий клас" (working class) від "бездіяльного (дозвільного) класу" (leisure class). Клод Анрі Сен-Сімон вважав виробничим класом власників капіталу, банкірів, купців, робітників. У XIX ст. європейське суспільство зображується і тлумачиться як класове суспільство. Чи не за­гальноприйнятим стає уявлення, згідно з яким класи визнача­ють соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрями його розвитку. Поняття "клас" стає центральним у світогляді та полі­тичному вченні марксизму.

Класи виникають як результат радикальних соціальних транс­формацій. Революції XVII ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспільних груп. Дедалі помітнішу роль у житті цих країн відіграє "третій стан" — буржуазія (або "середній клас"), підприємниць­ка і виробнича верстви міст, що зайняли проміжне становище між "знаттю" та "черню". Стрижнем економічного порядку стає володіння і розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю у вигляді капіталу, землі, знарядь та засобів виробни­цтва, знань та умінь. Приватна власність, ринок капіталів, товарів і праці стали гарантом зростаючих можливостей індивідів кон­струювати власну долю і досягати поставленої мети.

Кардинально змінюються організація праці та спосіб життя значної частини населення. В доіндустріальну епоху землероб міг бути, наприклад, ще й ткачем. З появою фабрик настає ера глибокої спеціалізації, а поділ праці надовго залишається най­ефективнішим засобом підвищення її продуктивності. Поєднувати землеробство з ремеслом відтепер неможливо, місце про­живання і місце праці як правило не збігаються. Більшість пра­цює поза межами дому, а отже, і за межами сім'ї. Праця в чис­ленних колективах мануфактур і заводів, життя у швидко зро­стаючих та погано впорядкованих містах, диференціація на робо­тодавців і найманих робітників — такі найбільш значущі озна­ки індустріального суспільства. Головні діючі особи в ньому (головні соціальні типи) — буржуа, землевласники, пролетарі.

У незавершеному 52-му розділі третього тому "Капіталу" Карл Маркс писав: "Наймані робітники, капіталісти і земельні власни­ки утворюють три великі класи сучасного суспільства, що ґрунту­ється на капіталістичному способі виробництва. В Англії сучасне суспільство у своїй економічній структурі досягло, безперечно, найбільш широкого, найбільш класичного розвитку. Проте і тут це класове розшарування не виступає ще в чистому вигляді. Навіть і тут середні і перехідні ступені скрізь затемнюють межові лінії (правда, на селі незрівняно менше, ніж у містах)". Отже, за К. Марк­сом, класи є елементами економічної структури, де володіння влас­ністю та джерела прибутку є ознаками, що власне конституюють класи, а міжкласові кордони досить розмиті, особливо в містах.

Буржуа спочатку — це дрібні власники, що досягають еконо­мічного та життєвого успіху наполегливою працею, ощадливі­стю, розрахунком, чесністю, творчою активністю, особливою жи­тейською мудрістю, а також за допомогою сили, хитрощів, обма­ну — так було в усі часи. І все ж законним шляхом досягнення успіху визнавалася праця. "Першим буржуа" іноді називають американського видавця, дипломата і винахідника Бенджаміна Франкліна (1706—1790) за чітко сформульовані ним етичні прин­ципи поведінки та запровадження їх у власне життя.

В "Автобіографії" він перелічує 13 чеснот, які постійно й мето­дично культивував у собі: помірність у їжі, небагатослівність, порядок, рішучість, ощадливість, любов до праці, щирість, спра­ведливість, невибагливість, охайність, спокій, доброчесність, скромність. Отже, буржуа не тільки володіє, розпоряджається, привласнює, виробляє, а і є носієм певних навичок, стратегій по­ведінки, певного способу життя і мислення. Саме таке уявлення про класи має право називатися власне соціологічним.

Фрідріх Енгельс у праці "Становище робітничого класу в Англії", користуючись матеріалами преси, статистичними дани­ми та власними спостереженнями, проаналізував формування класу пролетарів. Вже на ранніх етапах становлення капіталістичного суспільства були відмінності в умовах та рівні життя буржуа і робітника. Однак патріархальні відносини між капіта­лістом і робітником (господар дає роботу й засоби до життя, виявляючи чи не батьківське піклування), схожі погляди на життя та суспільний устрій, спільні цілі існування, спільна релігія об'єд­нують і згуртовують, прикриваючи відмінності у становищі.

Пролетарі ще перебувають у стані, якому К. Маркс пізніше дасть назву "клас у собі". Причину низьких заробітків робітни­ки могли вбачати, наприклад, у машинах і справді спрямовували свій гнів саме на них. "Класом для себе" пролетаріат стає тоді, коли набуває понять, навичок, цінностей та сподівань, що відпові­дають його життєвим умовам і дають змогу переконливо пояс­нювати існуючий порядок. Для того щоб це сталося, на місце попередньої згоди має прийти відчуження: тільки на віддалі, з певної дистанції можна розглядіти особисту й нерідко корисну зацікавленість протилежного класу, а також пояснити власну життєву ситуацію з огляду на задуми й наміри інших.

Відмінності у становищі в економічній системі мають доповню­ватися розбіжністю в поглядах на соціальний світ та відмінністю у прийнятих стандартах життя. В марксизмі цьому відповідає теза про взаємозв'язок та взаємозумовленість становища і свідо­мості (ідеології) класу. Об'єктивні життєві умови та розуміння їхньої специфіки порівняно з умовами життя інших спільнот, визнання обов'язковими до виконання вимог і норм, зумовлених ситуацією, необхідні для нормального перебігу процесу самоідентифікації, тобто віднесення себе до певної суспільної групи, а також для ідентифікації інших. Відтоді механізм розпізнаван­ня класу не зазнав кардинальних змін. Ось сучасний приклад.

Під час перепису населення в колишньому СРСР індивідів у облікових картках відносили до однієї з трьох великих кате­горій: робітники, селяни, службовці. Тому визначити як власне соціальне становище, так і становище інших могла, з огляду на названі категорії, значна частина дорослого населення. Однак у другій половині 80-х років сталося взаємне відчуження тих, хто уособлював державну та партійну владу, від мас. Більшість лю­дей, а до цього — лише інакодумці, раптом з'ясували для себе, що існує верства так званої партійно-державної номенклатури з цілою низкою домагань, навичок, стандартів споживання. Стала очевидною протилежність життєвих умов і відповідних їм по­нять, що призвело до формування в суспільній свідомості біпо­лярної структури: "вони" і "ми".

Макс Вебер про класи

М. Вебер також визнавав класи елементами економічної струк­тури. Він вважав можливим говорити про класи, якщо викону­ються такі три умови: 1) існує сукупність людей, для яких є спільною можливість задовольняти певний обсяг життєвих по­треб (мати велосипед, але не машину, володіти будинком, але не мати вілли на березі моря); 2) якщо ці можливості забезпечені певним рівнем винагороди і намаганням підтримувати або підви­щувати його; 3) якщо ці можливості є за умов ринку товарів та ринку робочої сили.

Виконання усіх трьох умов конституює те, що М. Вебер нази­вав класовою ситуацією, — сукупність можливостей забезпечи­ти себе матеріальними і соціальними благами, знаходити засто­сування знанням, навичкам і особистому досвіду. Тому термін "клас" є референтним для сукупності людей, що перебувають у подібній класовій ситуації, базисними категоріями якої є власність та відсутність власності (робітники, підприємці, банкіри, рантьє).

Крім того, індивідів об'єднує у клас економічний інтерес підтри­мувати або поліпшувати стандарт життя. Тому в класовій ситу­ації завжди можливі спільні дії, тобто однакові реакції на подібні життєві умови. Залежність між класовою ситуацією і життєви­ми шансами може бути більш-менш усвідомлена. Якщо зв'язок усвідомлюється, тоді стає зрозумілим, що відмінність у життєвих шансах є наслідком розподілу власності, а також структури кон­кретного економічного ладу. Обурення проти наявної класової структури в цьому разі ґрунтується на раціональних засадах.

Разом з тим М. Вебер завжди різко заперечував проти наді­лення класу здатністю володіти свідомістю або культивувати інтереси ("свідомість класу", "інтереси класу" в марксистській інтерпретації). Реально існують тільки індивіди, що перебува­ють в однаковій ситуації на ринку праці та ринку товарів.

Сучасне уявлення про класи

Поняття "клас", як і раніше, входить до концептуального ката­логу соціології. За його допомогою намагаються осмислити зміни в структурах економіки і суспільства. У розвинених країнах відбувся поділ власності і контролю за нею. Перебіг соціального життя дедалі частіше регулюється формальними організаціями

(багатонаціональними компаніями, політичними партіями). Скла­дається нова структура економіки з незнаними досі заняттями та професіями. Світ, здається, остаточно визнав неминучість не­рівності та відсутність переконливих і привабливих альтерна­тив їй. Ці зміни настільки радикальні, що соціологи говорять про "новий середній клас", "новий робітничий клас", "клас ме­неджерів", "новий правлячий клас". Досягнутий рівень добробу­ту диктує цінності, політичні настанови і переваги, що надають суспільству більшої згуртованості. Інструментальний колек­тивізм замінив колишню групову неприязнь, однак, на думку деяких соціологів, не відмінив класів та класової ситуації.

Сучасний американський соціолог Ерік Олін Райт зараховує себе до прибічників марксистської традиції і в дослідженні класів сучасного суспільства виходить зі способу виробництва. Останній навіть тепер не є однорідним, поряд з розвиненим капіталістич­ним виробництвом існує просте товарне і дрібнотоварне вироб­ництво; значною власністю іноді володіють численні акціонери, проте керує нею обмежена кількість менеджерів; на великих та середніх підприємствах, що становлять основу економіки, влада розподілена нерівномірно. Звідси й різні базисні, проміжні, а та­кож суперечливі позиції в економічній структурі суспільства: власники значних, середніх та дрібних капіталів, наймані робіт­ники, менеджери на великих та малих підприємствах, що мають повноваження і відповідальність, керують власністю, але не во­лодіють нею. Три ознаки, вважає Е.О. Райт, визначають сьогодні належність до класу — власність та її розміри, кваліфікація і компетентність, відповідальність або участь у прийнятті рішень чи владі.

Англійський соціолог Джон Голдторп пропонує визначати клас, виходячи із заняття. Найістотнішими характеристиками занят­тя є статус за наймом (роботодавець чи найманий робітник), рівень доходу, ступінь економічної безпеки (ризик втратити роботу або капітал), шанси на економічний успіх, місце в системі влади та контролю за процесом виробництва, міра автономії в роботі, а частково й престиж заняття в суспільстві. З урахуванням названих характеристик кожне заняття належить до одного з 11 класів: керівники найвищого рівня в державі та різних галузях економіки; керівники середнього рівня; спеціалісти з вищою освітою; працівники сфери послуг; дрібні власники, що найма­ють робітників; дрібні власники, які не наймають робітників; фермери; техніки та майстри; кваліфіковані робітники; напівкваліфіковані й некваліфіковані робітники; працівники сільського господарства.

У соціології сьогодні склалися два основних підходи до інтер­претації поняття "клас". Насамперед класи розглядаються як позиції в структурі виробництва та розподілу. Однак частіше до ознак класу зараховують певну культуру, життєвий устрій, по­рівняно стійкі традиції. В цьому разі (переконані прихильники такого підходу) можна говорити про "соціальний клас", як і го­диться в соціології. Тоді міркування соціолога збігаються з уявленнями, що циркулюють у суспільстві про поведінку та озна­ками тих чи інших соціальних типів. Відомо, наприклад, що купці гуляли з розмахом, козаки вважалися носіями вільнолюбства, різночинці були нетерпимими.

Отже, належати до класу означає отримати доступ до певного обсягу матеріальних і соціальних благ, володіти конкретним об­сягом влади і відповідальності, розпоряджаючись людьми і різно­манітними ресурсами, бути носієм специфічних сподівань та до­магань, а в більш широкому розумінні — й культури: поводити себе стосовно інших людей або подій згідно із ситуацією, набути­ми поняттями та уявленнями. Інституціоналізована приватна власність та зміцнілий ринок є конче необхідними передумовами існування класів як елементів економічної структури. Виходя­чи із соціологічної традиції, що склалася, ми не можемо говори­ти про існування класів в Україні: і приватна власність, і ринок є більше гаслами і метою, ніж реальністю, а звичаї та зразки поведінки переважної більшості населення формувалися далеко не за ринкових умов.

Соціальні групи

Ніхто не спроможний створити клас — він є витвором склад­ного комплексу історичних умов, життєдіяльності суспільства, його різноманітних сфер та рівнів, але аж ніяк не окремих індивідів. Без сумніву, кожен з нас належить чи належатиме до того чи іншого класу або верстви (це слово в соціології, особливо західній, є синонімом класу), відтворюючи його в повсякденній діяльності: працюючи, отримуючи винагороду, наслідуючи певні зразки і стандарти поведінки й споживання. Проте все наше життя минає в малих групах, до яких ми належимо за фактом свого народження (наприклад сім'я), обставинами життєвої долі (клас у середній школі, навчальна група в університеті чи інституті, колектив, де ми працюємо, — бригада, лабораторія, відділ) або яким віддаємо перевагу (коло друзів та знайомих).

Досягнення особистісно значущих цілей, прийнятного рівня добробуту, поваги інших та самоповаги — все це неможливе без взаємодії з тими, хто поряд з нами, без опори на них, без надання їм допомоги у відповідь. Соціальна група має місце там, де є уста­лена мережа контактів між індивідами. До того ж не має значен­ня, з якого конкретного приводу встановлюються контакти: реа­лізація піднесених ідеалів, пошук засобів до життя, корисні інте­реси, злочинний задум чи взаємна симпатія. Важливим є те, що об'єднання індивідів виступає як цілісний суб'єкт і саме так сприймається сторонніми. Соціальне життя, без сумніву, відтво­рюється і підтримується діями саме таких спільнот (або груп).

Отже, індивіди мають потребу в групах, оскільки задоволення значної частини життєво важливих потреб можливе лише у взає­модії з іншими. В сучасному світі є дуже мало справ і цілей, які виконуються чи досягаються власними зусиллями. Людина чи не одвічно несамодостатня, маючи потребу в інших та жадаючи їх.

Належність до групи вимагає певних обмежень, наприклад свободи поведінки, індивідуальних прав, а також взяття додатко­вих зобов'язань, дотримання групових вимог і норм. Баланс здо­бутків і втрат від участі у групі в різних ситуаціях різний. До того ж кожен з нас одночасно належить до кількох груп. Вихід з групи, розрив з нею може бути наслідком як нереалізованості сподівань і домагань, так і суб'єктивного неприйняття розпоря­джень та норм, джерелом яких є група.

Так само коли йдеться про групу, як і про суспільство в ціло­му, соціологи розрізняють її культуру та структуру. Культуру становлять групові цінності, норми, стандарти поведінки, санкції, що більшою чи меншою мірою можуть відрізнятися від доміну­ючих соціальних або загальнолюдських. Рідко яка група запи­сує, формалізує правила, що регулюють її внутрішнє життя. Якщо це відбувається, то ми маємо статут армії чи монастиря, кодекси поведінки або честі (клятва Гіппократа), вимоги внутрішнього розпорядку тощо. Проте у більшості випадків ці правила ла­тентні (приховані), непомітні сторонньому спостерігачеві. Мож­ливий варіант, коли писані й неписані правила мирно співісну­ють, маючи окремі сфери застосування і реалізації: одні — для інших та напоказ, інші — для себе та внутрішнього вжитку. Проте діючі члени групи з ними обізнані, відрізняють дозволене від осудливого, нормативне від того, що виходить за межі.

Літературознавець Лідія Гінзбург сказала про це з вичерпною точністю: "Індивід дуже точно відділяє словесну фікцію від етич­них реальностей, від умов, що йому запропоновані, якщо він хоче залишатися діючим членом даного середовища. У старій армії, наприклад, офіцер твердо знав, що "не перелюбствуй" — то цер­ковна фразеологія, а ось шахраювати в карти справді не можна: це громадянська смерть".

У цілому соціолог переконаний, що будь-яка досить стійка взаємодія індивідів спирається на певну культуру — латентну, приховану від непосвячених чи подану прилюдно. І зовсім не обов'язково, щоб схвальне в суспільстві розцінювалось так само у групі. її культура може бути навіть у всьому протилежною домінуючій у суспільстві, викликом їй, "контркультурою".

Група може, звичайно, являти собою аморфне, недиференційоване утворення. Однак частіше вона все-таки певним чином організована і має структуру. Прийнято розрізняти формальну і неформальну структури групи. Перша засновується на наказах, розпорядженнях, як у разі призначення керівника та його за­ступників у трудових колективах, або через вибори, тобто демо­кратичне делегування повноважень. У результаті в групі кон­кретно розподіляються влада, права і відповідальність. Той, хто має найбільшу владу в групі (про владу див. § 3 цього розділу), тобто здатність впливати на поведінку її членів, є лідером групи. Неформальна структура групи складається негласно, шляхом стихійного розподілу владних повноважень і засобів впливу. Законність (легітимність) лідерства утверджується мовчазною згодою та добровільним підпорядкуванням, вона спирається на силу, енергію, волю підтримувати групові стандарти претендента на лідерство.

Авторитет і повагу, якими користується член групи, назива­ють статусом, а функції, які він виконує, — роллю (обидва понят­тя розглядаються в § 2 цього розділу). У деякому розумінні спільні дії — праця чи безтурботний відпочинок — мають бути розі­грані. Праця вимагає різноманітних якостей: організаторських, виконавських, творчих тощо, які звичайно розподілені між різни­ми людьми. Реалізація таких якостей, закріплення їх за кон­кретними індивідами перетворюють їх на роль. У групі завжди відомо, хто допоможе словом і ділом, хто справедливо розсудить, хто розвеселить, а хто є джерелом напруженості та неспокою.

Різноманітність статусів і ролей, поєднання і взаємодоповнення їх — це і є структура групи. Вона дає змогу групі усвідомлювати й артикулювати власні цілі й інтереси, досягати та реалізо­вувати їх, приймати рішення і більш-менш ефективно реагувати на вимоги зовнішнього середовища, протистояти їм, чинити тиск на інші групи тощо. Структура є деяким гарантом виживання у взаємодії — не завжди дружелюбній — з іншими групами та суспільством у цілому, а для індивідів запорукою задоволення потреб в емоційних контактах і перевагах.

Міра автономності чи, точніше, незалежності групи визначаєть­ся дефіцитними або стратегічними ресурсами, які є в її розпоря­дженні і використовуючи які група намагається досягти своїх цілей, захистити чи підвищити свій статус у суспільстві. Це си­ровина і матеріали, престиж, цінності, що визнаються групою, кваліфікація та специфічні особливості її членів, можливості впливу на законодавчу та виконавчу владу, ступінь і міра со­лідарності групи, готовність до колективних дій. Сила групи тим більша, чим більше вона здатна збурити нормальний перебіг соці­альних та економічних процесів, демонструючи чималі шанси відстояти власні інтереси. Окремі професійні групи, наприклад шахтарі, енергетики, водії громадського транспорту, мають мож­ливості чинити силовий тиск. Проте значна частина індивідів, що не володіють відповідними ресурсами, вдається до голодуван­ня як крайнього засобу, тобто ставить під загрозу власне життя.

Нині належність до групи — це не тільки необхідність, якої не уникнути, а й внутрішня потреба пошуку оптимального по­єднання самотності й колективного життя. Справді, багато цінно­стей та благ, яких ми потребуємо, стають доступними лише за умови взаємодії з іншими людьми, а часом і спільного виступу на захист своїх прав. Але йдучи на подібну взаємодію, ми свідо­мо поступаємося частиною своєї суверенності, визнаємо над со­бою ще одну (групову) владу і повинні рахуватися з можливістю, що за деяких, наприклад екстремальних, обставин група вимага­тиме конкретних проявів лояльності, підпорядкованості її владі аж до відмови від власної індивідуальності,

Категорії населення

Жити в спільнотах і суспільствах означає бути носієм багатьох ознак. Частина з них усвідомлюється, і кожен з нас без особли­вих вагань відповість на запитання: "Хто я?". Належність до класу, соціально-професійної групи, кола друзів зумовлюється відповідною ринковою ситуацією, заняттям (професією), способом життя, цінностями і нормами, пристрастями та симпатіями, які ми культивуємо в собі. Крім того, "Я" — чоловік чи жінка конкретної національності, певного віку та віросповідання, з пев­ною освітою й сімейним станом. Можна визначити себе за ан­тропологічними даними: зростом, масою, кольором очей та волосся.

Ми часто говоримо або чуємо, що кожна людина індивідуаль­на й неповторна. Проте маються на увазі, очевидно, не названі вище або подібні до них ознаки, адже яку ознаку не візьми, зав­жди знайдеться ще безліч її носіїв. "Всі чоловіки" і "всі жінки", "всі індивіди високого зросту" і "всі низькорослі", "всі брюнети" і "всі руді", "молодь" і "особи пенсійного віку" — такі сукуп­ності, однорідні за певною ознакою, в соціології називають кате­горіями населення. До деяких з них ми зараховуємо себе самі, до інших нас відносять соціологи, що намагаються з'ясувати, чи має конкретна ознака суспільну значущість.

Для категорій непридатні ті уявлення про культуру і струк­туру, що були доречними при розгляді групи. Немає специфічної культури "низькорослих" або "рудих" як системи дозволеного та забороненого. Ось коли всі руді об'єднаються у "Спілку рудих", а всі любителі морозива в "Партію шанувальників морозива", тоді з'явиться можливість говорити про структуру цих організацій та підпорядкування всіх, хто належить до них, єдиним вимогам та нормам, тобто про культуру. Проте ця обставина не виключає того, що ті чи інші ознаки мають певне соціальне значення. Справді, багато які з них позитивно пов'язані (корелюють) з цінностями, настановами, орієнтаціями, домаганнями та сподіван­нями, оцінками й мотивами.

Чоловіки й жінки по-різному сприймають та інтерпретують довколишній світ. Вони мають неоднакові можливості для до­сягнення успіху в житті. Отже, стать є ознакою, що соціально диференціює людей. Не збігаються інтереси та домагання індивідів різного віку, а це дає підстави для висновку, що й у віці "закодо­вана" соціальна інформація. Відмінні потреби формуються в тих, хто перебуває чи не перебуває у шлюбі, має чи не має дітей тощо. Іншими словами, якщо ми знаємо окремі соціально-демографічні характеристики, то можемо ставити їм у відповідність вербаль­ну, а іноді й реальну поведінку їхніх носіїв. Реакції індивідів можуть певною мірою повторюватись, тому їх можна передбачи­ти. До того ж такі реакції досить стійкі у часі. Вони відомі не тільки соціологам, а й громадянам, а також політикам та дер­жавним діячам. Різні соціальні інститути й організації періодично виявляють турботу про інтереси молоді, вимагають захисти­ти пенсіонерів, забезпечити права жінок чи національних мен­шин. Мабуть, саме про соціально-демографічні категорії насе­лення найчастіше говорять соціологи. Ці категорії стають та­кож об'єктом соціального захисту в державі.

І все ж твердження соціолога про кореляцію між конкретною ознакою та поведінкою індивідів мають бути досить обережни­ми. Те, що він може собі дозволити, найбільше нагадує таке: "...носій такої-то ознаки (називається ознака) з такою-то ймовір­ністю (вказується) покаже такі-то реакції (перелічуються) в конкретній ситуації (зображується)". Обережність зумовлена двома моментами. По-перше, не виключено, що джерелом вирі­шального впливу є інший, не врахований соціологом фактор. Пе­реконатися в цьому, до речі, нелегко, оскільки необхідні додат­кові експерименти, ретельний аналіз зібраної інформації. По-друге, соціальна значущість багатьох ознак ще не з'ясована, а ситуації, в яких розкривається їхня здатність диференціювати, ще, можливо, не потрапили в поле зору соціолога.

Нарешті, категорії формуються як результат спільної життє­вої ситуації чи навіть долі. Не є винятковими випадки, коли за такими категоріями закріплюються особливі права, привілеї та пільги. Таким чином держава винагороджує особливо шанова­них, захищає нездатних потурбуватися про себе, поступається тиску необачно взятих зобов'язань, культивує лояльність до себе (пільги молодим спеціалістам, багатодітним матерям, державні нагороди тощо). Маючи на увазі спільність життєвої долі, ми говоримо про такі категорії, як "учасники Великої Вітчизняної війни", "воїни-інтернаціоналісти", "учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС".

Спільність життєвої ситуації, поєднана з офіційно запрова­дженими пільгами та привілеями, дає ефект спільності цілей та становища в суспільстві. Категорії населення, що виникають на такій основі, як правило, створюють власні організації, що захи­щають їхні права, маніфестують їхні інтереси в політичному й економічному житті суспільства, згуртовують своїх членів на основі спільних цінностей і цілей. У межах подібних категорій можуть виникати різні соціальні групи, в яких індивіди перебу­вають у постійному контакті, утворюючи "правління", "президії", відділи тощо, формуючи і культуру, і структуру. Очевидно, озна­ки здатні диференціювати в одному відношенні й зовсім не ди­ференціювати — в іншому. Давньогрецький філософ Арістотель

зауважив, що різниця між повільним та швидким істотна у зма­ганнях, але байдужа в політиці. Основна проблема для соціолога завжди полягає в поясненні, розумінні та інтерпретації ситуації в доречних, адекватних ознаках, що можуть диференціювати: класових, групових, категоріальних. Саме це і є проблемою вияв­лення соціальної структури подій, ситуацій, процесів, адже струк­тура — це не тільки те, що заздалегідь задане й відоме, її доводиться відшукувати як таємну пружину чи механізм соціаль­ного спектаклю, що розгортається на наших очах.