Організація

швидкої медичної допомоги

Стислий нарис з історії розвитку швидкої медичної допомога

У системі охорони здоров’я важливе місце належить службі швидкої ме­дичної допомоги, оскільки ефективність лікування хворих і потерпілих зале­жить здебільшого від термінів його початку. Особливо ця залежність відзна­чається в разі виникнення раптових патологічних станів, що загрожують жит­тю або здоров ю хворих і потерпілих,

З розвитком цивілізації кількість таких патологічних станів зростає. Крім того, виникають осередки масових уражень людей.

Задум необхідності організації екстреної медичної допомоги на місці подій зародився ше в XVIII ст. У 1767 році з ініціативи C. Nooving, Vanylerid, LS. Wermede в Антверпені було створено Товариство надання допомоги потер­пілим у разі нещасних випадків.

Подібні товариства згодом заснували в Парижі й Гамбурзі. З різних причин вони виявилися недовговічними і розпалися, але ідея ця залишилася, і в 1868 році в Нью-Йорку було організовано першу рятувальну станцію.

Відтоді перша медична допомога при нещасних випадках стала стрімко розвиватися» Так, у 1878 році в Лондоні було створено товариство «St. John Ambulance Association», яке організувало станції і пости з надання невідклад­ної медичної допомоги. У 1881 році в Німеччині з'явилася «Samariter Verein». У тому самому році в Києві з ініціативи Товариства лікарів було створено Гур­ток лікарі в для нічних лікарських чергувань, і з б лютого того самого року при міській управі на добровільних засадах почав функціонувати пункт нічних чергувань, до яких було залучено 19 лікарів (у 1882 році — 21, у 1883 році — 29 лікарів). Невідкладну допомогу при нещасних випадках надавали безкош­товно. Виклики додому до хворих оплачувалися. Багато сил і енергії віддав організації цього пункту професор Київського університету Ю.І. Мацон.

У Швейцарії, Швеції і Норвегії таке завдання взяли на себе Товариства Червоного Хреста, в Італії — аптеки, у Данії — цирульники.

У 1898 році в Москві при поліцейських будинках було організовано сані­тарні кінні карети. З 1899 року в Санкт-Петербурзі почали відкривати пункти надання першої допомоги на засоби, асигновані Російським товариством Чер­воного Хреста.

Однією з кращих організаційно-функціональних медичних структур з на дання екстреної допомоги на догоспітальному етапі виявилася станція швид­кої медичної допомоги. Поштовхом до розвитку станції стала пожежа віденсь­кого Ring Theater у 1881 році. Під час цієї події нещасні потерпілі подовгу ле­жали на бруківці без надання медичної допомоги, що справило вкрай тяжке враження на все населення. Глибоко вражений лікар барон Яромир Мунді за сприяння філантропа графа Ганса Вільчека розпочав організацію Віденської станції швидкої медичної допомоги, яку було відкрито 1 травня 1883 року.

У 1887 році відкрилася станція швидкої медичної допомоги в Будапешті, у 1898 — у Варшаві, у 1900 — у Лодзі, ЗО червня 1902 року — у Києві, восени 1902 року — у Вільно» у 1903 році — в Одесі (на пожертвування мільйонера М.М. Толстого), у березні 1904 року — у Ризі, 25 квітня 1910 року — у Харкові (з ініціативи професора МД. Оболенського). Було організовано станції швид­кої медичної допомоги в Мінську, Казані, Ростові-на Дону, Катеринославі і в 1912 році — у Москві.

Організацію станції швидкої медичної допомоги в Києві взяло на себе Това­риство швидкої медичної допомоги, шо діяло згідно з Уставом, затвердженим 1 вересня 1884 року Міністерством внутрішніх справ. Нову редакцію Уставу було затверджено 14 жовтня 1910 року. Першим головою Правління товарист­ва став міський голова В.Н. Проценко.

Ініціював створення станції швидкої медичної допомоги в Києві K.M. Модзелевський.

Вона розміщувалася в тісних і непристосованих приміщеннях орендованої садиби по вул. Пирогова, 6. Першим завідувачем станції швидкої медичної до­помоги був лікар Е.Ф. Гнус. Її штат налічував: 9 лікарів (1 завідувач і 8 чер­гових), 8 санітарів (1 головний, 4 старших і 3 молодших), 3 кучери, 1 двірник і 1 кур’єр.

До складу станції швидкої медичної допомоги входили три кінні карети, придбані на пожертвування М.А. Терещенка, A.A. Абрагамсона, В.В. Контова та Товариства велосипедистів.

Кожну карету було оснащено двома скриньками (одна — велика хірургічна, що містила інструментарій, перев’язні засоби й медикаменти; друга — невели­ка для зберігання протиотрут та інших медикаментів), індуктивним апаратом Шпамера, подушкою з киснем, валиком для узголів’я і запасними ношами. Крім того, на станції для кожної карети зберігалися: запасний ящик з достат­ньою кількістю перев’язного матеріалу для надання медичної допомоги при масових травмах, смолоскипи, пожежні каски та інше майно.

Спочатку станція швидкої медичної допомоги працювала як служба, що на­дає допомогу постраждалим і тяжкохворим у громадських місцях, на вулицях, підприємствах, в установах. Допомогу вдома при раптових захворюваннях і різ кому погіршенні стану хворих надавали чергові пункти невідкладної медичної допомоги амбулаторно-поліклінічної мережі, що почали створюватися в 30-ті роки XX ст.

Екстрена медична допомога на догоспітальному етапі розподілилася на два підвиди — більше термінову і менше термінову.

У 1927 році було затверджено перше положення про станцію швидкої медич­ної допомоги, що визначило її завдання, структуру і функції, а в 1938 році — «Єди­не положення про роботу станції швидкої допомоги в містах».

Швидка медична допомога продовжувала розвиватися і після закінчення Великої Вітчизняної війни. Починаючи з 1946 року, було затверджено низку нормативних актів, що забезпечили створення єдиної системи швидкої медич­ної допомоги. Розроблено й затверджено пакет положень і інструкцій: про станцію швидкої медичної допомоги в містах і робітничих селищах, про ор­ганізацію зв’язку і сигналізації, про транспорт станції швидкої допомоги, про роботу головного лікаря станції швидкої допомоги міста або робітничого сели­ща, про роботу чергового старшого лікаря станції швидкої медичної допомоги, про роботу лікаря станції швидкої допомоги, про роботу фельдшера (медичної сестри, акушерки) карет з перевезення хворих і породілей, про перенесення і перевезення потерпілих, про запобігання травматичному шоку і його усунен­ня під час надання першої допомоги, про обслуговування викликів із приводу кровотечі, про надання невідкладної допомоги при легеневих кровотечах, про обслуговування викликів із приводу харчових отруєнь, про обслуговування викликів із приводу гострих захворювань черевної порожнини, про надання першої допомоги при електротравмах, про надання першої допомоги при опі­ках, про надання першої допомоги при втепленні, про обслуговування викли­ків із приводу кримінальних випадків, самогубств і спроб самогубства тощо.

Завдання, які раніше виконували чергові пункти невідкладної медичної до­помоги, поступово почали передавати станціям, а самі пункти стали частиною її структури (наказ МОЗ СРСР № 870 від 21.11.1949 р.).

Повне злиття невідкладної і швидкої медичної допомоги в єдину службу від­булося лише в 1960—1980-х роках (наказ МОЗ СРСР № 608 від 06.08.1968 р.). їх об’єднання зумовило збільшення обсягу роботи станцій. Значно розшири­лися приводи для звернення за швидкою допомогою і показання до направлен­ня бригад.

Підвищилися вимоги до кваліфікації лікарів. Виникла необхідність в ор­ганізації спеціалізованих бригад швидкої допомоги й удосконаленні невід­кладної стаціонарної допомоги.

На станціях почали організовувати спеціалізовані виїзні бригади: протиінфарктні, які потім стали кардіологічними, протишокові (анестезіолого-реанімаційні), травматологічні, токсикологічні, психіатричній неврологічні, гема­тологічні, дитячі реанімаційні, хірургічні, урологічні, акушерсько-гінеколо­гічні, неонатологічні і навіть рентгенологічні та стоматологічні. Практика засвідчила необґрунтованість такої спеціалізації швидкої допомоги, і нині взято курс на розвиток бригад інтенсивної терапії. Потреба у спеціалізованих кардіологічних, психіатричних, неврологічних і дитячих реанімаційних бри­гадах залишається високою.

У лікарнях почали створювати відділення експрес-методів діагностики й інструментальних досліджень, відділення реанімації та інфарктні відділення, рентгенологічні кабінети, що працюють цілодобово. З 1968 року організову­ють лікарні швидкої медичної допомоги, які взяли на себе переважно всю не­відкладну стаціонарну допомогу. Станції швидкої медичної допомоги почали об’єднувати з лікарнями.

Служба швидкої медичної допомоги стає все більш організованою й розви­неною системою забезпечення населення екстреною медичною допомогою.

Однак злиття невідкладної і швидкої медичної допомоги призвело і до де­яких негативних наслідків.

Знизилася відповідальність амбулаторно-поліклінічної мережі за результа­ти своєї діяльності. Чимало хворих із хронічними захворюваннями почали звертатися за допомогою на станції, оскільки цей вид допомоги став доступ­ним і комфортним.

Погіршилася наступність між швидкого медичною допомогою й амбулатор­но-поліклінічною.

Зростання кількості звернень на станції (відділення) швидкої медичної до­помоги призвело до значного збільшення фінансових, матеріальних і людсь­ких ресурсів. Показники здоров’я населення і медичної ефективності стали неадекватними величезним економічним витратам. Тому в 1988 році швидку і невідкладну медичну допомогу було розділено.

Збільшення частоти аварій, катастроф, стихійних та екологічних лих поро­дило проблему забезпечення потерпілих екстреною медичною допомогою в надзвичайних ситуаціях. Для вирішення цього питання в 1990 році було ство­рено службу екстреної медичної допомоги (медицину катастроф), до якої як функціональна одиниця ввійшла і служба швидкої медичної допомоги з низ­кою нових завдань.

На базі Київської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 21.07.1992 р. було створено Київське науково-практичне об’єднання швидкої медичної допомоги та меди­цини катастроф (КНПО ШМД та МК). По суті вперше в Україні було сформова­но науково-дослідний інститут міського підпорядкування типу Інституту імені Скліфасовського у Москві. У 1996 році КНПО було ліквідовано, а Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення державної служби медичних ка­тастроф» № 343 від 14.04Л997 р. із підрозділів КНПО державного підпорядку­вання було створено головний заклад державної служби — Український науко­во-практичний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф» який розміщений на базі Київської міської клінічної лікарні швидкої медич­ної допомоги. Усі міські й обласні центри медицини катастроф входять до складу станцій швидкої медичної допомоги.

Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф, регіональні центри разом з лікарнями розробляють і впроваджують у практику уніфіковані програми надання екстреної медичної допомоги на догоспітальному та ранньому госпітальному етапах. У сумісних мобільних формуваннях вони разом беруть участь у ліквідації наслідків ката­строф на території України та за її межами.

Перехід суспільства до ринкових відносин, реорганізація охорони здоров’я, зростання вимог до якості медичне: допомоги та її оптимізації зумовлюють потребу в розробленні нової концепції розвитку швидкої медичної допомоги 1 втілення її в життя.

Ураховуючи досвід розвинутих країн світу з ринковою економікою і стан на­дання екстреної медичної допомоги (ЕМД) в нашій державі, Постановою Кабіне­ту Міністрів України № 1290 від 05.11.2007 р. було затверджено Державну про­граму створення єдиної системи екстреної медичної допомоги (ЄСЕМД) на період до 2010 року. Реалізація цієї Програми передбачав: розроблення нормативно - правової бази з питань діяльності ЄСЕМД та реалізації визначених ВООЗ при­нципів щодо її доступності, безоплатності, своєчасності і високої якості; зміц­нення та об’єднання матеріально-технічної бази і кадрових ресурсів закладів охорони здоров’я на основі науково обґрунтованої організації та стандартів на­дання ЕМД відповідного рівня як у повсякденних умовах, так і в умовах лікві­дації наслідків надзвичайних ситуацій; взаємодію лікувально-профілактич­них заходів, розвиток диспетчерської служби та системи консультативної допо­моги; створення системи підготовки і перепідготовки медичних працівників з питань надання ЕМД, а також рятувальників і працівників, професійні обов’язки яких пов’язані з експлуатацією автомобільного, залізничного, водного та повітряного транспорту, військовослужбовців; проведення науково-дослідної роботи з питань удосконалення медичної допомоги та медицини катастроф.

У 2008 році було обґрунтовано майбутню структуру ЄСЕМД, основні нормати­ви оптимальних структурних елементів органів управління на всіх рівнях — від центрального до місцевого закладу, мобільних підрозділів, елементів догоспітального надання ЕМД, потреби в реорганізації діючих і створенні нових струк­турних елементів, фундаментальне матеріально-технічне та кадрове покращен­ня, якого потребує реформа ЕМД. Підготовлено проект Наказу МОЗ України « Про затвердження виконання Державної програми створення єдиної системи надання екстреної медичної допомоги на період до 2010 року» № 245 від 12.05.2008 p., окремі додатки до наказів МОЗ України «Про заходи щодо удосконалення надання екстреної медичної допомоги населенню в Україні» №500 від 29.08,2008 p., «Про єдину систему екстреної медичної допомоги» № 370 від 01.06.2009 p., «Про введення національного стандарту не автомобілі швидкої медичної допомоги» № 557 від 30.07.2009 p., «Про удосконалення під­готовки та підвищення кваліфікації медичних працівників з надання екстреної та невідкладної медичної допомоги» № 283 від 30.07.2009 p., пропозиції щодо створення відділень невідкладної медичної допомоги (emergency department) на базі приймальних відділень лікарень швидкої медичної допомоги та багатопрофільних лікарень; проект Положення про ці відділення, проект табеля їх оснащення, комплект програм та нормативних документів з медичної підготов­ки працівників ЄСЕМД і працівників, які не мають базової медичної освіти.