Культура та освіта

а) Школа. Кінець XVI та перша половина XVII ст. в Україні характеризується поширенням шкіл, що їх головним чином засновували братства. Після Берестейської унії засновано школи за зраз­ком Львівської Братської — в Стрятині, Луцьку, Кам'янці, Пинську та інших містах. Велику увагу звертали в цих школах на вивчення грецької мови, так що називали їх «грецькими». Гетьман Сагайдач­ний — у своєму заповіті з 1622 року залишив спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у львівській та київській шко­лах.¹⁵⁹ Письменність поширювалася не тільки серед міщан, але й селян. Павло Алепський, який був в Україні 1654 року, звернув ува­гу на поширення письменності навіть серед жінок.

1615 року Гальшка Гулевичівна, дружина мозирського маршалка Лозки, «палаючи побожною ревністю до віри грецької», подару­вала Київському Братству садибу на Подолі під монастир та «шко­лу дітям, так шляхетським, як і містським». Школа була поставлена добре: в ній було чотири відділи, в яких вивчали граматику, рито­рику, філософію, мови — грецьку, латинську, слов'янську, поль­ську та українську (руську). Все навчання велося в дусі релігій­ному, православному. Ректорами школи були: Йов Борецький (1615-1618), Мелетій Смотрицький (перед 1620 p.), Касіян Сакович (1620-1624 р.).¹⁶⁰

¹⁵⁸ В. ПАЧОВСЬКИЙ. Там же, стор. 108-110. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 509-511.

¹⁵⁹ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 160.

¹⁶⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 188.

Року 1631 Петро Могила заснував у Києво-Печерській Лаврі школу за типом західноєвропейських шкіл. Перед тим він виря­див у тій цілі кількох молодих людей за кордон, щоб вони підгото­вилися до викладання в школі. З львівської школи запросив видатних учених: о. Ісаю Козловського та о. Сильвестра Косова. Викла­дання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латин­ською мовами. Від цієї школи залишалася пам'ятка: панегірик Петрові Могилі під назвою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.¹⁶¹

Заснування школи в Лаврі викликало невдоволення серед чле­нів братства та козаків, які бачили в цьому конкуренцію з Брат­ською школою. Опозицію очолив сам митрополит Ісая Копинський. Цей конфлікт закінчився злиттям двох шкіл в одну. Викладовою мовою залишилася слов'янська, хоч деякі курси викладали латин­ською мовою, — так читав психологію Інокентій Гізель. ¹⁶²

Реформа Братської школи, надання їй західноєвропейського характеру викликала протест поляків-католиків, які 1634 року добивалися навіть заборони православним мати «латинські школи». Це викликало 1635 року відповідь Сильвестра Косова під назвою «Екзеґезис», в якій він доводив, що українці не можуть обходитися без латинської, мови, яка панувала тоді в усіх польських установах, судах, сеймах.

1635 року Владислав IV надав православним привілей, яким доз­волялося вивчати в школах польську мову, але не дозволялося викладати богословських дисциплін. Так Петрові Могилі не вдалося зробити Київську колегію високою школою з повним курсом нав­чання. Це обмеження було зроблено з метою, щоб українці всту­пали до польських католицьких академій.

Києво-Могилянська колегія мала великий вплив на культуру України. «Школи Могили, — писав М. Возняк, — далеко поширили круг братських шкіл. Маючи професорами людей із західноєвропейською освітою, вони розвивали й серед українського громадян­ства та й у письменстві серйозний науковий напрям, ознайомлювали з західноєвропейською наукою й методами наукових дослідів»; знання латинської мови відкривало шлях до європейської науки.¹⁶³

«Могилянська колегія, — пише М. Чубатий, — стала правдивим першим українським університетом, що виховував сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури».¹⁶⁴

Києво-Могилянська колегія була не тільки школою, але й при­кладом і зразком православного християнського життя. За статутом, що його уклав Петро Могила («Анфологія»), в колегії були дві «конгрегації», або «младенчеські братства», старша — під покровом Богородиці і менша — під покровом св. Володимира. В них учні привчалися до самодіяльності, обирали свою управу, вступаючи до конґреґації, давали присягу шанувати свій монастир.

¹⁶¹ Н. СИДОРЕНКО. Київ — культурний центр України в першій половині XVII ст. «Історія Києва», К., 1960, І, стор. 170.

¹⁶² Н. СИДОРЕНКО. Там же, стор. 171.

¹⁶³ М. ВОЗНЯК. Історія української культури, т. II, стор. 298. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 194).

¹⁶⁴ М. ЧУБАТИЙ. Політично-ідеологічне підложжя Переяславської угоди 1654 року. «Свобода» 1954, ЗО. 1. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 203).

Такі організації існували з початку XVII ст. в різних школах України: 1606 року «юнацьке братство» у школі в Замості дістало благословення Гедеона Балабана; 1620 року в Київській Братській школі було студентське братство; 1625 року в Могилеві постали юнацьке братство; 1655 року у Вільні існувала «студентська конґреґація св. Константина й Олени».¹⁶⁵

Учні Київської колегії урочисто брали участь у всіх святах; за Петра Могили в колегії влаштовували шкільні драматичні вистави на теми релігійного та морального характеру.¹⁶⁶

За прикладом Київської колегії, Петро Могила в 1634 році засну­вав філію колегії у Вінниці, а року 1639 переніс її в Гощу, де вона існувала до 1672 року.

На Західній Україні виникли в першій половині XVII ст. школи в Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Люблині, Бересті, Білій, Камінці, Замості, Галичі, Луцьку, Крем'янці, Холмі, Немирові, Пересопниці, Стрятині, Дубні, Ярославі, Межибожі, Пинську та інших містах.¹⁶⁷

Братські школи, а головним чином Киево-Могилянська колегія, прислужилася до ширення освіти в народі. Учні шкіл та «спудеї» — слухачі колегії або «бурсаки», що жили в гуртожитку — «бурсі» — на вакації розходилися по селах України і там вчителювали, давали вистави, показували «вертеп», співали колядки.

Українські митрополити дбали про засновування шкіл. Митро­полит Іпатій Потій, що сам був високоосвіченою людиною і розумів значення освіти для народу, заснував католицьку колегію у Вільні та католицьку школу в Бересті.¹⁶⁸ Митрополит Йосиф IV — Велямін Рутський 1624 року заходився заснувати руську «Семінарію» — «велике учбове заведення», — як характеризує її о. А. Великий. Ідея ця зародилася у митрополита ще в 1605 році, коли він обмірко­вував реформу Василіянського Чину; василіяни повинні були забез­печити Семінарію професорами, ректорами, адміністрацією. Ця Се­мінарія, на думку митрополита, мусіла бути єдиною на всю митро­полію, «спільною для русинів та москалів, але чисельною, звідки вийде багато робітників, з поміччю яких цілковито зникне роз'єд­нання не тільки в усій Русі, але й у Московщині та й у багатьох інших народів того ж обряду й мови, що й русини, як Волощина, Молдавія, Рашія, Болгарія і т. д.». Спільне навчання в семінарії зродить у духовенства почуття єдності, — думав митрополит.

¹⁶⁵ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 442. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 195.

¹⁶⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 196.

¹⁶⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 208-209.

¹⁶⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 294. -— Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Митропо­лича Семінарія Рутського. „Analecta" OSBM ,Romae, 1960, Сер. II, секц. II, т. III, вип. 3-4, стор. 376-377.

Загальні умови життя Церкви значно змінилися за 20 років: походи королевича Владислава на Москву, закріплені згодою в 1618 році, давали надію, що католицька Церква зможе поширити місійну діяльність на новоздобуті землі. З другого боку, 20 років діяльності Веляміна Рутського дали багато позитивного для освіти Укра­їни та Білоруси: Віденську Семінарію перетворено на високу чернечу школу богослів’я; новіціятів перенесено до Битеня (1616 p.); на­стоятелями монастирів, де були школи, митрополит призначав тіль­ки людей з високою освітою, головним чином тих, що закінчили студії в закордонних університетах. Укладають підручники, книж­ки, писані народною мовою, щоб зробити навчання доступним для широкого гурту людей наблизити їх до розуміння обрядів, Богослужб. У склад Чину св. Василія Великого входило вже 20 монастирів і майже стільки шкіл. Митрополит Йосиф IV записав, що «Віденське Згромадження св. Василія починає мати теологів, знав­ців грецької і латинської мов, що за нашої і наших батьків пам'я­ті було невидане». ¹⁶⁹

За одну з передумов розвитку Семінарії Рутський вважав забо­рону переходити на латинський обряд. На підтвердження цього на­водив він такий приклад: У латинських школах майже 200 шляхет­ських руських хлопців перейшли за чотири роки на латинський обряд, стільки ж у війську. «Тоді я питаю: після 10 років — що залишиться від руської шляхти? Тим то сьогодні греки, а незаба­ром і ми зможемо сказати: немає в нас людей, які могли б поміж русинами вести християнську справу». Годі чекати допомоги від короля. Рятувати може тільки декрет про заборону переходити на латинський обряд від папи в формі булі. Але такої булі не було ви­дано.

¹⁶⁹ Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Там же, стор. 377.

Витративши власні кошти на колегії у Вільні та Новгородку, Рутський звертався по допомогу до Апостольської Столиці, просив наказу повернути маєтності, що їх забрали єзуїти, але допомоги не дістав лише пораду «шукати інших засобів». Кобринський синод одноголосно ухвалив перевести самооподаткування всіх єпископів та монастирів на заснування Головної Гімназії (Семінарії), «до якої з усіх частин Русі (тобто Білоруси, України та Московщини) люди шляхетського стану грецького обряду посилали б своїх хлопців для навчання добрих наук і своєї рідної віри, що в ній вони народилися». При цьому заможніші учні мали б харчуватися власним коштом, а бідніші — коштом школи».¹⁷⁰

Проте засновано Семінарію тільки наприкінці 1632 року, бо, як писав єпископ Корсак, землю, що на ній було збудовано Семінарію, передано православним, які вигнали її. ¹⁷¹ «Довелося наново заклада­ти Семінарію, але року 1640 пожежа її знищила. Єпископ Корсак, повідомляючи про це папу Урбана VIII, просив допомогти відбу­дувати Семінарію. Громадянство допомогло щедрими пожертвами, і тільки в 1646 році закінчено відбудову Семінарії і в ній відкрито класи, починаючи з нижчих. Митрополича Семінарія, хоч і не виконала завдання, залишилася як висловлюється А. Великий — грандіозно задуманою інституцією, що в кращих обставинах була б стала для українців-католиків тим, чим стала Могилянська коле­гія для українців-православних». ¹⁷²

б) Друкарство. У першій половині XVII ст. в Україні зро­стає число друкарень. З'являються друкарні: 1604 р. — Дерманська на Волині та Стрятинська біля Львова; 1606 р. — Крилоська під Галичем; 1616 р. — Києво-Печерська; 1619 р. — Рахманівська на Волині; 1628 р. — Луцька; 1638 р. — Кременецька на Волині. Крім того були приватні друкарні: 1625 р. у Києві — Тимофія Вербиць-кого та 1628 р. — Спиридона Соболя; 1625 і 1639 р. — у Львові — Михайла Сльозки; 1645 р. — єпископа Арсенія Желиборського. Були мандрівні друкарні, наприклад, ієромонах Павло Люткевич з ієродияконом Сильвестром між 1618 та 1628 pp. друкували книжки в Угорцях, біля Самбора, в Мінську, Четвертні, в Луцьку. В Біло­русі були друкарні: 1611 р. — в Евю біля Вільни, 1616 р. — в Могилеві, 1630 р. — в Кутейському біля Орші та в Буйницькому монастирях. Число друкарень свідчить, яка була потреба в друкованому слові. ¹⁷³

Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. її прид­бав у Федора Балабана в Стрятині архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький. Щоб забезпечити друкарню папером, Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню че­ренків. Про значення цієї друкарні свідчить така таблиця:

¹⁷⁰ Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Там же, стор. 386.

¹⁷¹ А. ВЕЛИКИЙ. До 30-ліття проектованої Генеральної Семінарії Українсько-Білоруської Церкви імені Непорочного Зачаття Пресв. Богородиці. „Altna Mater" p. 1954, ч. З, стор. 7-8. (Цитую за Р. ГОЛОВАЦЬКИМ. Там же] стор. 388).

¹⁷² А. ВЕЛИКИЙ. Там же, стор. 9.

¹⁷³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 212.

Друкарня: Надруковано книг:

Віденська — за 22 роки (1574—1595) 13 книг

Острозька — за 32 „ (1580—1612) 18 „

Львівська — за 32 „ (1580—1612) 13 „

Дерманська, Почаївська, Луцька, Рахманівська — за весь час існування 2—3 „

Києво-Печерська — за 15 років 40 „

Серед видань Києво-Печерської друкарні були книги по 1000— 1500 сторінок.¹⁷⁴

Першою книгою, надрукованою в Києво-Печерській друкарні 1616 року, був «Часослов» з передмовою Захарія Копистенського, призначений як підручник для учнів Братської школи. 1624 року вийшов «Псалтир», звірений з грецьким текстом. Після того, як митрополитом став Петро Могила, друкарня почала видавати книж­ки польською та латинською мовами. Так, 1635 року вийшла пер­ша книжка польською мовою: „Paterikon" («Печерський Патерик»), а 1638 p. — „Teraturgia" Кальнофойського, присвячена Києво-Пе­черському монастиреві.

У Києво-Печерській друкарні друкували, крім книг релігійного змісту, твори з історії, філософії і ін. Тут надруковано «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, 1622 року — «Вірши на жалосний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного», 1627 року — «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди. Цей лексикон, перевиданий 1653 року, був підруч­ником і відіграв велику роль в слов'янській культурі. 1619 року надруковано «Анфологион» — переклад з грецького. Всі ці книги були багато ілюстровані. ¹⁷⁵

Відповідно до смаків доби, у Лаврській друкарні друкували фігурні твори, головним чином панегірики. Вершком творів такого роду були вірші Степана Беринди, присвячені Єлисеєві Плетенецькому у вигляді його герба (півмісяць і половина хреста).¹⁷⁶

в) Наука. Короткий період між Берестейським Собором 1596 р. і повстанням Хмельницького 1648 р. є одним із найвидатніших в історії України. За цей час Київ став церковним осередком і осе­редком української культури.

Початок цьому відродженню поклав архімандрит Києво-Печер­ський Єлисей Плетенецький (1550—1624). Народився він у родині дрібних шляхтичів села Плетеничі, біля Золочева в Галичині. Біографія його мало відома, поки він у 1599 році, після смерті борця проти унії, Никифора Тура, не був обраний на архімандрита Києво-Печерського монастиря.

¹⁷⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 360. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 187.

¹⁷⁵ Н. СИДОРЕНКО. Там же, стор. 170-175. "« Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

З допомогою козаків Плетенецький повернув Лаврі земельні ма­єтності, що їх король передав був уніатам, і почав закликати до Києва учених, проповідників, письменників, перекладачів. В цьому сприяли йому утиски, яких зазнавали православні на Правобереж­ній Україні, в Галичині та на Волині від католиків та уніатів, і до Києва охоче їхали вчені. Так зорганізував Плетенецький гур­ток людей, серед яких були такі видатні особи, як Захарій Копистенський, брат єпископа Перемиського, «муж учительний і до­стовірний в божественних писаниях»; Памва та Стефан Беринга — учені, відомі своїми працями; Тарасій Земка — знавець грецької, латинської, церковнослов’янської і «руської», себто української мов; Лаврентій Зизаній Тустановський — «дидаскал і вітія»; Гавриїл Дорофеєвич — перекладач творів св. Отців; Йосиф Кирилович — знавець грецької мови. Крім того інші особи, потрібні для дру­карської та наукової справи. Недурно сучасники називали Єлисея Плетенецького «вчених людей притулком, люблячих науки промо­тором, шкіл зичливим фундатором». За словами Захарія Копистенського, був він «батьком не тільки для Лаври, але й для всього українського народу». ¹⁷⁷

У «Пунктах заспокоєння» обумовлено припинення полеміки, об­разливої для обох сторін, і цього по можливості дотримувалися пра­вославні. Мовчанку порушив 1642 року Касіян Сакович, що пере­йшов уже від унії на латино-католицтво. Він виступив з «Епанортосисом» або «Перспективою» і виясненням блудів, єресей і забо­бонів в греко-руській церкві дизуніцькій», — надрукованою в Кра­кові польською мовою, працею, зверненою проти Православної та Уніатської Церков.

¹⁷⁷ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта. К. 1924, стор. 41. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 186).

На «Перспективу» в 1644 році відповіддю був «Літос, або ка­мінь з праці правди Церкви Святої Православної», підписаний псев­донімом «Евсевей Пимін», себто «благочестивий пастир». До цього часу немає певності, хто заховався під цим псевдонімом. Сучас­ники вважали, що то був сам митрополит Петро Могила, але пізні­ші дослідники схиляються до думки, що це був твір кількох осіб з великою участю митрополита. В «Літосі», високо оцінюваному за його значення для сучасників, а також за його науковою вартістю для історії Церкви, автори виявили широку ерудицію. «Це була повна апологетика Православної Церкви проти... уніатів та католиків», — так характеризував значення «Літоса» митрополит Макарій. ¹⁷⁸

Величезне значення мали праці догматичного характеру, в пер­шу чергу — «Ісповідання Православної Церкви». Перша спроба — малий Катехізис , укладений Стефанієм Зизаніем і виданий у Віль­ні 1595 року, не зберігся. Другий твір — «Великий катехізис » бра­та Стефанія, о. Лаврентія Зизанія Тустановського, надрукований в Москві 1624 року — спалено, він ще перед тим був поширений в рукописах.

Невдалою була спроба Мелетія Смотрицького, який 1624 року почав був працювати над Катехізис ом, але не видав його. 1618 року в Почаївській друкарні надруковано «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького, який року 1627 перейшов на унію; «Зерцало богослів’я» було першою догматичною системою в українському православному богословії» — пише І. Власовський.¹⁷⁹

Всі ці спроби дати ісповідання віри свідчать, якою великою була в них потреба і яке величезне значення мало «Ісповідання» Петра Могили, ухвалене Собором 1640 року.

Наступник Плетенецького, Захарія Копистенський, визначний учений, продовжував його діяльність. Його «Палінодія» була вер­шиною богословської науки.

Про характер духовного рівня вчених, що зібралися в Києві у 1620-их роках, свідчить, що «Номоканон» або «Законне правило» надруковано було 1620 року — з передмовою ієромонаха Памви Беринди, 1624 року — з передмовою ієромонаха Захарія Копистенського, 1629 року — з передмовою архімандрита Петра Могили; 1646 року вийшло останнє видання. Таким чином протягом 26 ро­ків розійшлося чотири видання «Номоканона», підручника для свя­щеників, як поводитися при сповіді та накладанні покут за гріхи. В «Номоканоні» подано правила, яких повинен додержуватися сам духівник; між іншим, в ньому гостро заборонялось відкривати будь-кому таємницю сповіді. Порушення цієї таємниці «Номоканон» на­зивав «предательством, Юдиному подобиям».¹⁸⁰

Наукова праця Печерського гуртка ще більше пожвавилася за Петра Могили, що став архімандритом і посів митрополичу кафедру.

¹⁷⁸ М. МАКАРІЙ. История русской Церквы, т. XI, стор. 603. — (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 216).

¹⁷⁹ I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 219.

¹⁸⁰ I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 131.

Богослужбові книжки друкувалися в різних місцях України ще до поновлення православної ієрархії. У 1602 та в 1612 pp. в Острозі і в 1617 році в Києві видано «Часослов»; у 1604 році в Дермані — «Октоїх»; в 1606 році в Стрятині, в друкарні Федора Балабана видано «Требник», укладений Гедеоном Балабаном і відомий під на­звою «Стрятинський Требник». Укладаючи цей «Требник» Гедеон Балабан зібрав українські, слов'янські чини, звертався до східних требників. Року 1616 та 1617 у Вільні видано знову «Требник». У 1620 році у Києві вийшов «Служебник». У 1619 році надруковано монументальну працю — Мінею — «Антологіон», що її переклав Йов Борецький, а перевірили Захарій Копистенський та Памва Беринда.

Після поневолення ієрархії і особливо після обрання на архімандрита Петра Могили, видання богослужбових книг збільшується: в Києві друкують «Бесіди св. Іоана Золотоустого на Діяння Апосто­лів» та його ж «Бесіди на послання св. Апостола Петра», «Тріоді» — з передмовами Петра Могили; «Служебник» — в pp. 1629, 1639 і 1653; «Требник» — понад 10 видань; «Акафісти» — в р. 1625, «Тріодь Пісну» — 1627 p.; «Тріодь Цвітну» — 1631; «Антологіон» — 1625 і 1626 pp.; «Октоїх» — 1629, 1630 і 1639 (Львів); «Псалтир» — 1625 p.; «Апостол» та «Євангелію», «Мінею Загальну» — 1628 p., «Апостол» — р. 1630.

Найвизначнішими виданнями Петра Могили були: «Служебник» 1629 та 1639 pp. і «Требник» 1646 р. Могила мав на меті переви­дати острозьке видання Біблії, в якому були помилки, і видати «Біб­лію» українською мовою. Взагалі він дотримувався двох мов: сло­в'янської і української. Наприклад, молитва Господня подана у ньо­го українською мовою: «Отче наш, Котрий єстесь на небесех... не введи нас в іскушеніє, але збав нас от злого».¹⁸¹

Не бракувало в першій половині XVII ст. і суто наукових творів. До таких, беручи до уваги загальний характер науки, треба віднести підручники для шкіл: поетики, арифметики, граматики, фізики, астрономії тощо, писані слов'яно-українською або латинською мо­вою. Сутонауковий характер мало «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 pp.). В цій книзі подаєть­ся виклад науки про Бога, про світ, про смерть. До наукової літе­ратури можна віднести деякі полемічні трактати, як «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Літос», «Палінодій» — Захарія Копистенськога.¹⁸²

Авторам цих творів була добре відома антична література; дехто з них володів грецькою мовою (Копистенський читав, а Ставровецький навіть говорив по-грецькому). Латинську мову знали всі. Добре відома була схоластика середньовіччя та твори Ренесансу, але пе­рекладів в цю добу було мало.

¹⁸¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 233-242.

¹⁸² Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 306-307; 311.

Велике значення мало формування української літературної мови. Виявилось, що ця «проста» мова цілком придатна для вияснен­ня найтонших богословських питань, — характеризує її визначний знавець української мови, митрополит Іларіон, в мирі професор І. Огієнко. ¹⁸³ Ця мова ще не звільнилася від чужих впливів: поль­ської мови, що панувала у житті, в установах, та латинської, що панувала в установах, в науці. Але то не була чиста, класична ла­тина, а вульгаризована, пересипана польськими словами. Цю міша­нину називали «макаронічною мовою».¹⁸⁴ Були ще й східні впливи, переважно татарської мови.¹⁸⁵ Але, поборюючи ці впливи, вбира­ючи від них потрібне, на широкій базі церковнослов’янської мо­ви швидко розвивалася українська літературна мова.

Велику допомогу цьому розвиткові мови дали граматики. Пер­шою з них, яка ставила за мету дати певні закони для церковно­слов'янської мови, що сильно українізувалася, була граматика Лаврентія Зизанія Тустановського року 1596. За нею з'явилася в 1619 році граматика Мелетія Смотрицького, яка не виходила з ужитку до 1755 року, коли надруковано граматику Ломоносова, але то була граматика не літературної, а церковної мови.¹⁸⁶

Дуже важливою справою було укладання словників. Року 1596 Лаврентій Зизаній видав свій «Лексис». Видатним твором був «Лек­сикон славеноросійський». Памви Беринди, закінчений у 1627 році. Він працював над ним 30 років, але за життя не зміг його надру­кувати. Словник викликав спротив впливових людей, які не ба­жали поширювати українську літературну мову. В своєму слов­нику Беринда кожне церковнослов’янське слово пояснює живою українською мовою.

Деякий час у літературі точилася боротьба між старою, церковнослов’янською та новою, літературною українською мовою, але поволі нова витісняла стару. Оборонець церковнослов’янської мо­ви, архімандрит Захарій Копистенський, писав року 1623 у перед­мові до «Бесід Івана Золотоустого»: «слов'янська мова своєю си­лою дорівнюється грецькій і перевищує латинську, і цілком нада­ється до філософії, богослів’я і взагалі до науки». Далі пише він так: «З віку той язык славенський есть знаменит, которого Яфет і его поколінье уживало, широко и далеко ся ростягал і славным есть». Це була думка, що довго панувала і в Києво-Печерській Лав­рі і в Київській колегії,¹⁸⁷ зв'язуючи Україну з давніми часами й підносячи почуття національної гордости.

¹⁸³ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови. Вінні­пег, 1950, стор. 95.

¹⁸⁴ І. ОГІЄНКО. Українська літературна мова XVI ст. Варшава, 1930.

¹⁸⁵ І. ОГІЄНКО. Иноземные элементы в русском языке. К. 1915.

¹⁸⁶ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови, стор. 97-98.

¹⁸⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99-103.

г) Література. Перші роки XVII ст. в літературі характери­зувалися перевагою церковнослов’янських праць. Полеміка, яка затихла була в 1610 році, з новою силою розпалюється в 1620-их роках, при чому участь у ній беруть тільки українці-уніати та пра­вославні, без поляків, хоч провадиться вона переважно польською мовою. Але, поруч з польською мовою, починають користатися лі­тературною українською. «Інтермедії» Якова Гаватовича в 1619 ро­ці написано народною мовою; в 1630 році живою народною мовою написано «Вірші з трагедії Христос Пасхон» Андрея Сеульського та «Слово о збуренні пекла»; літературною українською мовою на­писано року 1646 «Перло многоцінное» — збірник поезій Кирила Ставровецького — і т. п.¹⁸⁸

Треба відзначити дві зв'язані з особою Петра Могили книги, які займають поважне місце в богословській літературі та красному письменстві і які з захопленням читалися широкою масою суспіль­ства. Це — нове видання «Патерика» та «Тературґіма» Кальнофойського. «Патерик Печерський» з XIII ст. двічі відредагований у Києві в XV ст., був увесь час улюбленим збірником. Він давав у формі невеликих біографічних оповідань ченців історію цього монастиря. В 1635 році Сильвестер Косів видав „Paterikon" польською мовою — скорочений текст Патерика. З доручення Петра Могили, Атанасій Кальнофонський у 1638 році надрукував польською мовою «Тератургіму» — збірник оповідань про чудеса, що їх творили угод­ники Києво-Печерського монастиря. Цю книжку опрацював гурт учених ченців Києво-Печерського монастиря із значною участю Петра Могили, який крім вказівок авторові, дав йому для вико­ристання власні записки. «Тературґіма» дуже важлива тим, що в ній XVII ст. безпосередньо зв'язано з давнішими часами. Опо­відання про чудеса мали піднести значення Києво-Печерського монастиря, як осередку благочестя.¹⁸⁹ До «Тературґіми» додано було докладний план монастиря, а також план Києва.

Характеристичною ознакою літератури початку XVII ст. є за­хоплення віршами. Багато віршів мали літературний характер, іноді з українським гумором, але тематика їх ширшала: з'являються вірші-панегірики, привіти, описи гербів, епіграми. Всяке шкільне свя­то, головно в Київській колегії, викликало вірші, з якими виступали і професори, і спудеї. Було багато віршів штучної форми — акро­стихів, та вибагливих форм: яйця, піраміди, сокири, чарки тощо. Цікавий вірш на честь Єлисея Плетенецького, написаний Стефа­ном Бериндою в формі герба Плетенецького.¹⁹⁰

¹⁸⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99.

¹⁸⁹ М. ГЛОБЕНКО. «Тературґіма» Атанасія Кальнофойського. Окрема від­битка з «Української Літературної Газети» — 1956 (стор. 4-5, 34).

¹⁹⁰ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських на­падів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плину­ти будуть».

Дуже поширені були панегірики: «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, панегірики на честь Петра Могили, «Ірмологія» Памви Беринди та Тараса Земка, «Евфонія», яку склали друкарі з приводу висвячення Петра Могили на митрополита; «Гелікон, т. є. сад умієтности» (1632 p.); «Евхарістеріон», підписаний учнями шко­ли (1632 p.).

У XVII ст. закладено початок драми. В Україні драматичні ви­стави згадуються в 1619 р. в Кам'янці Струмиловій, в день смерті Івана Христителя: Якуб Гаватович виставляв польську драму на сюжет смерті Христителя. До драми приєднано дві інтермедії укра­їнською мовою та на народні українські теми: «Продав кота в міш­ку» і «Найкращий сон».¹⁹¹

Драматичні вистави були зв'язані головним чином із шкільним навчанням. За зразок служили вистави в польських єзуїтських шко­лах, де вони стояли на високому рівні. Ці вистави відбувалися в роз­кішній обстановці, в пишних залах, у присутності вищих представ­ників шляхетства. В Україні драматичні вистави почали влаштову­вати з першої половини XVII ст. головним чином у Києво-Могилянській колегії. Найдавнішою друкованою драмою була «Христос пас-хон» — переробка грецької трагедії про терпіння Христа, надрукова­на у Львові 1630 року. Другою драмою була — «Розмышлянє о муці Христа» — Йоакінія Волковича з p. 1631. ¹⁹²

Головними темами шкільних драм були Різдво або інші свята, або щось із життя святих, як драма «Про Олексія, чоловіка Божого», або про різні чесноти — «Милість Божа», «Милість предвічна» тощо. Драма складалася з прологу, в якому автор чи хтось із акто­рів пояснював зміст та мораль, двох або трьох дій та епілогу.

¹⁹¹ В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Мюнхен, 1946, т. І, стор. 78-79.

¹⁹² В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956, стор. 283.

Дуже цінні для історії культури інтермедії, маленькі комедії-сценки з українського побуту, не пов'язані з текстом драми, що їх грали в антрактах між діями. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною

їм українською мовою. Треба сказати, що повного розвитку драма досягла в XVIII ст., а в першій половині XVII ст. були тільки за­родки її.¹⁹³

Окремий вид драми являв собою театр, в якому акторами були ляльки. Ляльковий театр був широко відомий в Західній Европі, а в Україні — в першій половині XVII ст. — він набув форми так званих «вертепів».

Вертеп поєднував у собі шкільні різдвяні драми та інтермедії. Назовні це була велика скриня, поділена на два поверхи, в яких відбувалися одночасно дві дії: нагорі — біблійна, релігійна, а внизу — побутова, українська з її дотепами, жартами. Вертеп здебільшого носили по селах «бурсаки» або «спудеї». Повного розвитку досяг­нув він також у XVII столітті. ¹⁹⁴

Проповіді. Окремим видом літературних творів церковного характеру були проповіді, що з кінця XVI ст., після Берестейського Собору, набули особливого значення. Велику роль в розвитку про­повідництва відігравали блискучі проповіді католицького духовен­ства, насамперед — єзуїтів, які надавали їм великої уваги. В право­славних церквах проповідям також приділяли поважне місце.

З кінця XVI ст. друкують «Учительні Євангелії», в яких після тексту вміщувано популярні проповіді на євангельські теми. 1606 року, заходами Гедеона Балабана, в Клиросі надруковано виправ­лений та перевірений текст «Учительної Євангелії» царгородського патріарха Каліста; року 1616 це ж видання повторено в Ев'ю (біля Вільни), а 1638 року — в Києві.

1619 року Кирило Транквіліон Ставровецький видав у Рахманові книгу: «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей. Цю книгу на Соборі єпископів, у складі якого були митрополит Йов Борецький, єпископ Ісая Копинський, Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович, засуджено і заборонено читати під загрозою прокляття, а авторові запропоновано переробити її й після апробати старших перевидати. Кирило Транквіліон на це не погодився і перейшов на унію. Після цього він дістав від короля Сігізмунда III привілей на Чернігівську єпархію.¹⁸⁵

При кафедрах, братствах, монастирях були так звані «казнодії», або провідники. Деякі з них друкували свої проповіді і мали широку популярність. У Києво-Печерському монастирі казнодієм був Тарас Земко, який сам означав своє становище так: «Ігумен Богоявленський Київський і проповідник слова Божого монастиря Печерського». Ігнатій Оксенович-Старушич був проповідником Богоявленського монастиря. В бібліотеці Києво-Печерської Лаври збе­рігся приписуваний йому великий рукописний збірник проповідей 1641 року. Автор їх — людина широко освічена, наводить цитати з книг польських, латинських. Кас'ян Сакович був проповідник Люблинського Братства.

¹⁹³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 283-292.

¹⁹⁴ В. РАДЗИКЕВИЧ. Там же, стор. 79-80.

¹⁹⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 225.

На проповідях, більше ніж на чому іншому, лежав вплив схо­ластичної науки,¹⁹⁶ «але вони все ж зробили багато в історії нашої літератури. Вплив західної науки дійсно був настільки значний, що, як виявили пізніші досліди, збірник проповідей, що їх припи­сували Віденському архімандритові Леонтієві Карповичу, був до­слівним перекладом проповідей Петра Скарги; до них було додано тільки звернення до чудотворців печерських.¹⁹⁷

На смерть о. Л. Карповича в 1620 році Мелетій Смотрицький виголосив проповідь, що в деяких частинах була панегіриком, а закінчувалася молитвою.¹⁹⁸