108. Угорська Україна.

... Одиноким проявом національним і заразом єдиним національним зв'яз­ком була тут віра, як і в сусідній Галичині. Довгий час закарпатські землі, одначе, не мали своєї організованої православної церкви, мабуть, стояли під зверхністю перемишльських владиків, що й пізніше не раз розтягають свої впливи на закарпатські парафії. Відомостей про церковне життя з дав­ніших століть також маємо дуже мало: вони стають трохи багатші тільки з часів унії і боротьби, нею викликаної, і тоді вперше кидають світло на та­мошнє життя. З пам'яток письменності XVII—XVIII ст. бачимо, що закар­патські землі жили одним спільним духовним життям з сусідніми галицькими землями: ті самі твори і рукописі поширювалися тут і там, і така спільність між ними, розуміється, мусіла існувати й раніше. Релігійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській столиці, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській столиці. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. Потім, як Витовт відібрав у нього Поділля, він оселився на Угорщині, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнішій пам'яті угорських українців, як помітна історична особа, став по­чатком не тільки різних національних інституцій, а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселення за Карпатами. Але не тільки се розселення, але й Мукачівський монастир був, здається, старший, заснований «від часів непам'ятних», і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумніву дуже старого Грушівського монастиря,— його історію ведуть з часів ще передтатарських; при кінці XIV в. він дістав від патріарха старопігіальні права, і його ігумени мали зверхні права над церквами і духовенством, в столиці Мармароській і Уточській, замість владик. Владики заявляють на Україні Угорській при кінці XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувалася мукачівська єпархія, здається, пізніше, з другої половини XVI в. Одначі трудне було її існування, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владик були оплати за ставлення священиків і річна данина від них. Єпархія обіймала все закарпатське підгір'я; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство розкидане було не­рівномірно: були села без попа, а були такі, де сиділо їх по кілька. За недо­стачею скільки-небудь порядних шкіл духовенство було темне, наповнялося різними захожими людьми з Галичини і Молдови. Просвітній рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досі нема ніяких певніших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в.. тоді як стали тут заводити унію - народ в справах віри буз зовсім темний, тому надіялися, що як затягнуть на унію владику і вище духовенство, то народ сліпо, навіть не відчуваючи, прийме унію. Се було в значній мірі правда: навіть пізніше, в XVIII в., під час останнього бунту проти унії (1760), люде говорили, що вони досі не знали, що їх держать в унії, але, довідавшися, що се лиха віра, вони рішили зараз вернутися до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже нелюдськім, поневоленім житті, і вони трималися її з усієї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. «Ім'я унії їм ненависне гіршої змії — думають, що під нею криється бозна-що, і. хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те, що уніати, але ім'я уніатів відкидають з огидою», писав тоді мармароський намісник, і сі слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою.

Перший вибух боротьби звісний нам в другім десятилітті XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходився поширити унію в своїх маєтках, де було до 70 парафій, і закликав уніатського владику перемишльського Крупецького. Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодилися прийняти унію; але селяни збунтувалися, взяли на вила та на киї тих нових уніатів, і самого Крупецького, зранили його і ледве не вбили, і так пребили кінець тим Гомонаєвим замислам. Але ті заходи коло унії не пере­звалися, і після сього католицькі магнати і католицьке духовенство не переставали нахиляти до унії православних владик і духовних, обіцяючи, що з унією вони дістануть права католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства і для владик в їх трудних матеріальних обставинах, вони рішаються потайки від народу проводити унію. В 1640-х роках таких прихильників унії духовних назбиралося досить багато, і в 1649 р. вони прийшли в Ужгороді формальну ухвалу в сій справі, а в 1652 р. ся справа була віддана на затвердження папи.

Одначе і по сім з унією так легко не пішло. З одного боку, зоставалися духовні, до унії не охочі, які хотіли разом з народом триматися старої віри, з другого боку — вся друга половина XVII в. пройшла в східній Угорщині з великих повстаннях і замішаннях, і партія, противна Австрії, тримаючись протестантської віри, з свого боку перешкоджала, боронила католикам в справах унії. І так було звичайно два владики — православний і уніатський, духовенство вагалося то в ту, то в другу сторону. Мукачівський монастир був довго ще в руках православних і носив на своїй церкві напис про своє відновлення руками православних, за поміччю молдавських воєвод:

Феодор Коріатович князем бил,

За отпущеніє гріхов монастир зробил,

Дравяна церква от віку зоставала,

А теразнейшого року 1661 каменная стала,

През Константина воєводу молдавского

З Неделею на имя госпожею єго.

Владикою на той час Іоанникій зоставал,

Зо Мстичова (свого маєтку) о том ся пильно старал

Року 1661 мая 13.

Тільки з 1680 років, як Австрія сильнішою ногою стала в східній Угорщині, за поміччю австрійського правительства унія стала певніше поширюватися в західній часті Угорської України, в столицях Бережській, Ужській далі на заході. Поширювалася, одначе, не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і різними тяжкими карами на тих, що верталися на православ'я. «Ужасніться зо мною сущиї люде вірниї, що ові Римчикове творять!» — записує якийсь духовний з-під Мукачева, що теж вернувся з унії на стару віру, в своїй літописі з 1690-х років. «Чому воло жуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони мині погибнути скоро, борзо, просят, молят мя обратитися — на що? на унію їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, ані кость, ані прах одежди моєя! не потрібно мені Бога їх!» Кінець кінцем в XVIII в. унія стала вже тут певно, і західна частина була в руках уніатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою, держалися ще православні владики — до р. 1735, і тутешні священики і пізніше брали собі посвящения у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподівано прокинувся останній рух против унії між українцями й румунами в Марамароських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрійське не примушує до унії, можна бути по волі своїй православним чи уніатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку показують «восточні володарі»; обіцювали тим, котрі будуть триматися православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сі листи й поголоски мали ве­ликий вплив: люде не хотіли бути в унії, верталися до старої віри, виправляли кандидатів на священство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західних столиць. Священики, розчарувавшися в своїх надіях на те, що з унією покращає їх становище, а не діждавшися того, та ще й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не трима­лися унії.

Все се досить сильно занепокоїло австрійське правительство, і воно пильно розвідувалося про причини такої упертої неохоти до унії. Як на такі причини уніатські духовні і австрійські уряд­ники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цісарева Марія Тереза, коли вдалося рух сей придавити різними способами, все-таки дуже серйозно взялася до піднесення становища уніатської церкви на Угорщині, її освіти й матеріального забезпечення. Сі заходи мали потім своє значіння в історії українського відродження.

Земеров. ЗНО