7.2. Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт ук­раїнського мистецтва і літератури, з іншого — умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури — російської й австрій­ської.

Характерним для української культури XVIII ст. був процес "ви­мивання" високоосвічених людей і представників української куль­тури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від рек­торів вищих навчальних закладів до різних державних адміністра­торів. Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архі­тектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітек­тором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.

У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Ук­раїні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здо­бували у школах при церквах і монастирях, середню — у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Мико­лаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами — представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.

На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу за­уважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неод­норазово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української само­бутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський на­вчальний заклад.

Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упро­довж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивіль­ним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.

Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З'яви­лися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.

Математична наука також почала набирати практичного спряму­вання. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені еле­менти практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.

Чільне місце у розвитку української культури того періоду нале­жить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він по­дорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідува­ний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмови­тися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандру­вав Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх тво­рах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя — у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: "Світ ловив мене, але не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явились історичні праці, написані як ко­зацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Могилянської академії Г. Граб'янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки дже­релами для авторів були господарські, військові та дипломатичні до­кументи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.

У зазначений період працювали відомі українські історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський.-Останній був одним з перших дослідників історії Києва.

У розвитку української літератури з'явилися нові ознаки: вона по­ступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського харак­теру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів'ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Котляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми "Енеїда".

У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петер­бурга.

Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поко­лінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.

Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври — названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан "Самсон" у Києві.

Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролю­вали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще її 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полоні­зації та покатоличення українців.

У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. — академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.

Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Ук­раїні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, са­мобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілкови­то зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764 1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об'єднання її з іншими українськими землями мали ве­лике значення для українського народу — було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Ук­раїна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські зем­лі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угор­щині.

У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються еко­номічні зв'язки між окремими місцевостями, розширюються націо­нальний ринок, завершується процес формування української мови.

Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні набіги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою ста­ла оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і її занепад полегшили становище слов'янських народів ми Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.

Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внут­рішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв’язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння пів­денних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.

У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські госпо­дарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.

XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в роз­питку культури українського народу. Література й мистецтво звіль­нились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумов­лювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.

Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 18. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ НА УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII — XVIII ст.

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія

Мовна ситуація на Україні

Становлення поетичної школи

Розвиток філософської думки.

Історичні й суспільно-політичні знання

За­родження природничих наук. Математика й медицина

Бібліотечна справа

Образотворче мистецтво й архітек­тура

Розвиток музичної культури.

Виникнення теат­ру

Міжнародні культурні зв’язки.

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія. В зазначений період освіта й культу­ра розвивалися у тісному зв'язку з економічними та су­спільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному.

На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що залиши­лись під чужоземним гнітом, українська культура пригні­чувалась зростаючим іноземним впливом. Так, Львівський університет, заснований 1661 p., фактично перетворився в знаряддя полонізації західноукраїнського населення. Уні­атські та єзуїтські колегії продовжували діяти у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі. В деяких містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — якийсь час ще зали­шаються братські школи, але вони поступово занепадають. У селах були лише початкові, дяківські школи. У другій половині XVIII ст. з'являються гімназії в Кременці, Володимир-Волинському, Чернівцях, семінарія в Мукачеві. Але й тут над освітніми цілями переважали ідеологічні, що гальмувало розвиток української освіти й культури.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, склалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. З поступом продуктивних сил зро­стають вимоги суспільства до школи, характеру знань, їх пристосуванню до практичних потреб.

У середині XVIII ст. майже у всіх містах і селах цього регіону були початкові школи. На Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині—129. За ініціативою лубенського полковника Івана Кулябки відкрилась полкова школа, де навчалось більше тисячі дітей. За рішенням Генеральної військової канцелярії такі школи були засновані на тери­торії всіх полків. На Запорожжі з 1754 р. діяла січова школа.

Добру середню освіту давали колегії — Чернігівська, Харківська й Переяславська. Так, в Чернігівській колегії щорічно навчалося 700—800 студентів. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а та­кож історію, географію, малювання та ін. Після закінчен­ім цих колегій частина студентів продовжувала навчання у Києво-Могилянській академії та вищих учбових закла­дах Росії.

Значними культурними осередками залишалися друкар­ні, особливо Київська, Чернігівська, Львівська. Діяли вони також у Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Навколо дру­карень гуртувалися вчені, літератори, перекладачі, граве­ри, художники. Крім богословської літератури, друкувала­ся й світська, у тому числі навчальні посібники. Лише Ки­ївська друкарня до кінця XVIII ст. випустила в світ понад 100 найменувань книг, серед них «Синопсис», тези акаде­мічних диспутів, «Іфіка ієрополітика, або Філософія нра­воучительна», календарі тощо. З чернігівської друкарні ви­йшли збірки віршів Л. Барановича та І. Максимовича. На­віть лаврська Почаївська друкарня видавала поради з сільського господарства, збірки пісень.

Видання українських друкарень розповсюджувались на Україні, в Росії, Білорусії, але вони не могли задовольни­ти потреби суспільства. Тому поряд із цими виданнями з'являється надзвичайно багато рукописної літератури найрізноманітніших жанрів: історичні повісті, літописи, ме­муари, збірки пісень і віршів, драматичні твори тощо. По­пулярними були літописи Самовидця, Грабянки й Величка, збірка віршів К. Зинов'єва, численні списки із «Записок» В. Григоровича-Барського.

Справжнім вогнищем освіти, науки, культури, громад­ської думки на Україні тих часів була Києво-Могилянська академія. Вона дала цілу плеяду вчених, письменників, пе­дагогів, культурних й громадсько-політичних діячів, які го­ловну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, слу­жінні його інтересам.

Протягом довгого часу Києво-Могилянська академія залишалась єдиним вищим учбовим закладом усієї країни, і тому на ній лежала велика відповідальність як за підго­товку спеціалістів для різних галузей тодішнього суспіль­ного життя, так і за поширення культури взагалі. Ґрунтуючись на кращих традиціях української освіти, академія приймала молодь різних станів і з різних країн. Згодом її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, всіляко сприяли розвитку науки, літератури й мистецтва не лише на Україні, в Росії та Білорусії, а й за рубежем.

Роль, яку відіграла Києво-Могилянська академія в істо­рії культури українського народу й усіх східних слов'ян, стала можливою значною мірою завдяки тому, що навчан­ня й виховання у ній ґрунтувалось на ідеях Гуманізму і раннього Просвітництва. Просвітники безмежно вірили в людину, в те, що саме освіті належить перетворююча роль у просуванні суспільства до добра і справедливості. Тому вони намагались дати всебічну освіту своїм вихованцям, приділяли велику увагу прищепленню їм почуттів гідності, патріотизму, високої духовності, демократичних ідеалів.

Вплив Києво-Могилянської академії як центру інтелек­туального життя та духовного єднання народу на розвиток української культури й справді неоціненний. Тому до якої б галузі духовного буття того періоду ми не зверта­лись, усюди неодмінно будемо згадувати імена і благород­ні дії кращих викладачів та вихованців цього славетного учбового закладу.

Мовна ситуація на Україні. Ця ситуація яскраво про­стежується на прикладі Києво-Могилянської академії. Курс навчання тут не завжди був однаковим, а поступово поповнювався новими предметами. Всього в академії було вісім так званих ординарних класів, повний курс навчання тривав 12 років.

У граматичних класах — фарі, інфимі, граматиці, синтаксимі — вивчались слов'янська, українська книжна, гре­цька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис.

Увага до класичних мов в академії ніколи не спадала. Так, латина була у широкому вжитку: нею розмовляли, писали твори, листувались, складали каталоги бібліотек, проголошували промови тощо. Велика увага приділялася грецькій мові, що відповідало православно-візантійській традиції в культурному житті України. З Києво-Могилянської академії вийшло чимало відомих елліністів XVII— XVIII ст.: Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симон Тодорський, Варлаам Лащевський та ін.

Польська мова вивчалася спочатку як мова держави, до складу якої входила Україна, а згодом — як мова тра­диційних культурних зв'язків із Польщею. Багато видатних діячів академії писали нею свої твори, зокрема Касіян Сакович, Сильвестр Косов, Петро Могила, Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Але основою основ Києво-Могилянської академії був слов'яноруський напрямок, який зміцнюється після вхо­дження України до складу Росії.

Слов'янська мова, що відродилася братськими школами як мова вченості й розумової праці, поступово витісняється українською книжною, а згодом — українською літератур­ною, що формувалася під впливом народної мови. Харак­терними показниками цього процесу були «Лексикон словено-роський» Беринди та «Граматика словенська» (1643), складена латинською мовою Іваном Ужевичем — україн­цем, студентом Сорбонни. Поява останньої свідчила про те, що українська літературна мова впевнено входила в літе­ратурне й наукове життя, що з'явилась потреба її науково­го осмислення, впровадження в школах, а також ознайом­лення з нею європейського світу. Формування української літературної мови як мови народу, що консолідується, не могло не турбувати провідників русифікаторської політики і у першу чергу самих вінценосців — від Петра І до Ка­терини II. Вживаються різні заходи, «дабы малороссий­ский народ не почитал себя отличным от великороссийско­го», в тому числі ряд законів про заборону друку, а потім і викладання українською мовою.

Але незважаючи на це, удосконалення національної мо­ви продовжується. Про це свідчить літературна спадщина Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського, Г. Сковороди, І. Некрашевича та ін. Україн­ською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, гетьманські універсали, ведеться офіційне ли­стування тощо.

На початку XVII ст. із посиленням інтересу до європей­ської наукової і суспільної думки зростає увага до німе­цької й французької мов. У цьому плані Києво-Могилянська академія давала прекрасні знання. її випускники за­прошувались до Малоросійської Колегії, Колегії іноземних справ, посольств, учбових закладів, домашніми вчителями тощо.

Багатомовність, ґрунтовні філологічні знання стають характерною ознакою культурної людини на Україні. Сту­денти, які приїздили до академії з різних країн, вільно спілкувались. Вчені, поети, письменники писали свої твори різними мовами. В оригіналах читалася наукова, богослов­ська, художня література, на яку були багаті академічна й приватні бібліотеки.

У духовний світ українського суспільства входить ро­сійська література — твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, О. Сумарокова, російська народна поетична творчість. Російську мову й поезію з 1751/52 навчального року почи­нають вивчати в академії. Йшов закономірний процес взаємопроникнення й взаємовпливу двох культур.

Тим часом з другої половини XVIII ст. посилюється ре­акційна політика царизму щодо України. Це проявилося в чергових заборонах друкувати українською мовою книги, вести нею офіційне діловодство й, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала, і викоріняти її було неможливо.

Становлення поетичної школи. У розглядуваний період великий вплив на формування української віршованої лі­тератури справила поява спеціальних посібників — поетик і риторик, написаних викладачами Київської академії, в яких викладалася теорія літератури й поезії. Ці предме­ти були найулюбленішими серед студентів.

У класі поетики вони знайомились з загальними пра­вилами складання віршів, вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, буколічна, елегічна, дидактична, сатирична поезія тощо). Особливо студенти цікавились тими видами поезії, що мали практич­не застосування. Це канти й елегії, які можна було при­святити поважним людям, проголосити на громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш популярними були й промови — поздоровні, вітальні, про­щальні, іменинні, весільні, надгробні тощо. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочис­тостях, за що отримували щиру матеріальну винагороду.

Поетики й риторики створювалися за класичними зразками, про що, зокрема, говорять їх назви: «Оратор Могилянський, прикрашений вишуканими ораторськими розділами Марка Туллія Ціцерона» Й. Горбацького, «Сховище тулліанського красномовства для політичного вживання української молоді в Колегії Києво-Могилянській» І. Кроковського. Велика увага приділялась спадщині грецьких і римських класиків — Гомера, Горація, Ціцерона, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Сенеки, а також авторів доби Відродження.

Захоплення античністю було настільки сильним, що в творах пред­ставників Київської академії поряд із конкретними історичними особами майже завжди можна зустріти біблейські й античні образи, християн­ські й дохристиянські уявлення. Так, К. Сакович, оспівуючи подвиги Сагайдачного, говорить, що його буде пам'ятати вся Русь, як Греція — Нестора й Ахіллеса, Троя — Гектора, Афіни — Перікла, Рим — Курція і Помпея. А. С. Косов у своєму «Патерику» порівнює печерських угод­ників із Юпітером, Сатурном, Марсом та іншими римськими богами.

Але поступово академічні вчені все більше звертаються до вітчизняних джерел. Ф. Прокопович в своїй поетиці від 1705 р. свідчить: «За наших часів майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням науку не за чужими формулювання­ми, а беручи її з власної скарбниці знань». З'являються вірші — панегірики видатним діячам України П. Сагайдач­ному, Б. Хмельницькому, П. Могилі, І. Підкові, Л. Барановичу, І. Кроковському тощо. У творчості професорів і студентів знаходять відображення важливі політичні й культурні події,

В академії складаються певні поетичні традиції: літера­турні диспути; своєрідні конкурси поетичної та риторичної майстерності викладачів і студентів; нагородження вправ­них віршотворців лавровими вінками й званням лавронос­ного поета. Жодне академічне чи церковне свято, жодна знаменна подія не відбувались без участі поетів. Повсюди вони шукали і знаходили благодатну нагоду для віршу­вання.

Від О. Митури (початок XVII ст.) й до Г. Сковороди формується київська поетична школа, і не лише у межах Києва. Вихованці академії — викладачі, друкарі, перекла­дачі, священики — на місцях створювали навколо себе культурні осередки, поетичні гуртки.

Так, на чолі культурного життя Чернігова був вихова­нець Києво-Могилянської академії, потім її професор і рек­тор, а згодом чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1620—1693) —поет і активний громадський діяч. У Чер­нігові він організував школу, друкарню, займався літературною творчістю. З Черніговом пов'язане ім'я й іншого відомого поета XVIII ст.— Івана Максимовича (1651 — 1715), вихованця і професора академії, проповідника Киє­во-Печерської лаври, архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові, засновника Чернігівської колегії. Поетичні осе­редки були також у Полтаві, Переяславі, Харкові. Остан­ні зазнали впливу славетного могилянця Григорія Сково­роди.

У Москві прищепили «руський вірш» на російський грунт Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький. Та­лановитий вихованець Київської академії першої половини XVII ст., Полоцький вважається засновником російської силабічної поезії. Москва, й не лише вона, захоплювалась промовами й віршами «лавроносного київського поета» Стефана Яворського. З 1701 р. він стає протектором Слов'яно-греко-латинської академії. Під впливом Ф. Прокоповича та інших професорів Київської академії, зокрема Л. Горки, М. Довгалевського, формує свою теорію силаботонічного й тонічного вірша Михайло Ломоносов. Допомоги Прокоповича дістали також російські поети А. Каптемір і О. Сумароков.

Несли поетичне слово за межі України й інші могилянці. В Ростові Великому жив і творив киянин Димитрій Туптало — митрополит, згодом канонізований церквою. У Бі­лорусії продовжував свою просвітницьку діяльність учений і поет Григорій Кониський. Направлений до Могильова на єпископську кафедру, він відкрив там семінарію, в якій, крім мов, філософії та богослов'я, студенти вивчали ри­торику й поетику. У Сербії пише свою віршовану драму «Трагедія... царя Уроша» (1733 р.) Мануйло Козачинський, який перебував там як посланець Києво-Могилянської ака­демії. Сповнена патріотичного змісту п'єса стала помітним явищем сербської літератури, справила значний вплив на її дальший розвиток.

Чи не любов'ю до поетичного слова, яка прищеплюва­лась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім»? У рукопису, зробленому із списку XVI ст., «Слово» збері­галося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іоїла) Биковського. Направлений, як і багато інших могилянців, до Росії, він працював у Москві, Ярославлі, і повсюди з ним була його улюблена бібліотека. Згодом «Слово» опинилося в руках О. Мусіна-Пушкіна і подальша доля його відома.

У стінах Київської академії народилось чимало поетич­них творів, які стали потім народними. Це, наприклад, піс­ні «їхав козак за Дунай», «Ой, на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою» та багато інших, популярність яких не згасає і досьогодні.

Розвиток філософської думки. Протягом XVII — першої половини XVIII ст. основною школою філософських знань була Києво-Могилянська академія як науковий осередок і головний центр ідейної боротьби проти релігійного й на­ціонального гніту.

Зрозуміло, що на етапі, коли ідейна боротьба велася у формі релігійної полеміки, філософія не могла не мати схоластичного характеру, не слугувати православній теоло­гії, спрямованій проти томізму — філософського обґрунтування католицизму й контрреформації. Але й у такому ви­гляді вона розвивала умоглядність, абстрактне мислен­ня тощо. Під впливом ідей Гуманізліу й Реформації філо­софія зазнає прогресивних змін. Спираючись на творчу спадщину патристики й схоластики, українські мислителі звертаються й до античних філософів — Арістотеля, Пла­тона, Анаксагора, Демокріта, Епікура, до праць діячів Відродження, Реформації й раннього Просвітництва — Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського та ін. Та­ким чином, поступово руйнується система середньовічного світогляду. Цей напрямок закріплюється в кінці XVII — на початку XVIII ст. Він пов'язаний з виділенням теології в окремий курс, вивільненням філософії з-під її влади і за­родженням нового, близького до науки Нового часу, мис­лення.

Провідне місце у розвитку філософської думки другої половини XVII ст. посідали високоерудовані вчені Києво-Могилянської академії: Йосиф Горбацький (?—1653) — ректор і викладач академії, згодом ігумен Михайлівського Златоверхого монастиря та білоруський єпископ; Іннокентій Гізель (близько 1600—1683) —ректор і викладач ака­демії, громадський діяч, один із найосвіченіших людей свого часу; Іоасаф Кроковський (? —1718)—вихованець Київської та Римської академій, згодом київський митро­полит; Стефан Яворський (1658— 1722)—магістр філосо­фії та вільних наук, відомий вчений, просвітитель, поет і церковний діяч. У працях цих мислителів уже нерідко за­перечуються богословські догми, обстоюються ідеї неза­лежності природи і людини від бога, вічності матерії тощо. Так, на думку Гізеля й Горбацького, природа не народжує­ться і не зникає, вона існує незалежно від людського розуму. Вчені стверджували, що пізнання об'єктивного світу починається з досвіду, а логіку вважали «найкращою вчителькою нашого розуму»; саме розум удосконалить світ, коли людина «обожествить працю». Богові вони залишали роль першотворця і першорушія.

До вчених-філософів нової плеяди (перша половина XVIII ст.) належали Ф. Прокопович, В. Ясинський, А. Дубневич, М. Козачинський, П. Малиновський, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Особливе місце серед них належить Феофану Прокоповичу (1681— 1736). Вихованець Київської академії, він навчався у Римі, після по­вернення викладав поетику, риторику, філософію, богослов'я та мате­матику, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра І прибув до Петербурга. Визначний вчений, політик, історик, державний та церковний діяч, Ф. Прокопович полишив багату й різноманітну на­укову та літературну спадщину.

У своїх філософських лекціях Прокопович різко засуджував без­плідну схоластику, пусте красномовство, сліпе наслідування догм і авто­ритетів, закликав «йти не лише шляхом, прокладеним іншими вченими, а простувати за самостійними науковими переконаннями, котрі поро­джують солідну вченість, формують знавців, а не крамарів від науки». Він пропагує вчення Декарта, Локка, Бекона, першим на Україні визнає систему Коперника і вчення Галілея. Як і Джордано Бруно, Прокопович неодноразово виказував думку про безліч світів. Визнаючи бога як осно­ву всього існуючого, він разом із тим вважав, що матерію не можна ні створити, ні знищити, ні зменшити, ні збільшити: вона розвивається за своїми законами. Матерія притаманна всім речам — і живим, і не­живим. Так Прокопович підходить до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.

Прокопович розвиває й інші напрямки філософської думки. Його талант, ерудиція, гострий критичний розум сприяли утвердженню нового етапу у вітчизняній філософії.

Справжньою зіркою на небосхилі української культури сяє ім'я Григорія Сковороди (1722—! 794)—видатного просвітителя, філософа, поета. Здобувши освіту в Київській академії, він згодом викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через переслідування залишив то діяльність і останні 25 років життя мандрував по Україні, проповідуючи серед народу свої погляди. Саме у цей час він пише свої основні філософські твори — «Діалог, или Розглагол о древнем міре», «Наркісс. Разговор о том: узнай себя» та ін.

Ідеї Сковороди засновані на критиці соціальної нерівності, на зве­личенні трудящої людини. Проблему її щастя філософ вирішує цілком у просвітницькому дусі: шлях до нього лежить через самопізнання і працю, яка відповідає природним нахилам особи. Такий підхід для того часу був прогресивним.

Ототожнюючи бога з природою, обстоюючи вічність матерії, Сково­рода розробив концепцію трьох світів: безконечного всесвіту — макро­косму; мікрокосму, яким є людина; «символічного» світу Біблії. Кінце­вим джерелом усіх знань Сковороди вважав практичний досвід, хоч істина, на його думку, осягається тільки розумом.

Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоласти­ку, всіляко пропагував ненависне церкві вчення Коперніка. Першим на Україні він виступив з рішучою критикою Біблії, але водночас намагав­ся відшукати в ній прихований зміст, невидиме духовне начало.

Філософські погляди, гуманістичні ідеали Сковороди яскраво від­билися на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божест­венных песней» та «Басни харковскія» Сковорода порушував важливі проблеми свого часу, утверджував високі моральні якості людини. Його широко відомий сатиричний вірш «Всякому городу нрав і права» став народною піснею.

Багатогранна творча діяльність Сковороди відіграла визначну роль у розвитку демократичної громадсько-політичної думки XVIII ст., а його поетична спадщина мала великий вплив на майбутніх класиків україн­ської літератури.

Отже, філософія на Україні починає розвиватися як са­мостійна наука, що є наслідком помітних інтелектуальних зрушень у суспільстві.

Історичні й суспільно-політичні знання. Процес нагро­мадження історичних знань і формування історичної думки на Україні був прискорений потребами часу — відстояти незалежність народу, його духовної культури. За цих об­ставин учені та ідеологи звертаються до історичних витоків народу, до пошуків його ролі й місця у світовому роз­витку.

Такі міркування можна знайти в найрізноманітніших за жанром творах XVII ст.— теологічних працях, проповідях й панегіриках, у полемічній літературі, літописах і хроні­ках, історичних повістях тощо. їх авторів цікавили питання про походження українського народу, спільність коренів східних слов'ян, спадковість України від Київської Русі; вони з гордістю оспівували ратні подвиги захисників укра­їнських земель давніших часів.

Завдяки прогресивним поглядам учених братських шкіл і особливо Київської колегії й академії історична думка формувалась як активна суспільно-політична сила у ви­звольній боротьбі українського народу. Без сумніву, вона не могла не впливати на складання світогляду і Северина Наливайка, і Петра Сагайдачного, і Богдана Хмельниць­кого, й інших видатних діячів.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. провідна роль академії у формуванні історичної й суспіль­но-політичної думки зростає. Заслуга у цьому належала І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Сафоновичу, Д. Тупталу, А. Радивиловському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. В їхніх працях знайшли відображення знаменні події того часу — селянсько-козацькі повстання, боротьба проти турецької агресії, Визвольна війна 1648— 1654 pp. Після Переяславської ради розглядаються питан­ня про державний устрій України, розмежування політич­них сил тощо.

В академії визрівала думка про єднання всіх слов'ян. Навіть непримиренний у засудженні експансіоністських намірів Польщі Л. Баранович підкреслював, що немає під став до ворожнечі між слов'янами, що, з'єднавши свої зу­силля, вони можуть зробити велику послугу історії. Особ­ливого значення у цьому союзі Баранович надавав Росії, Україні й Польщі.

Гуманістичні переконання вчених академії знаходять відображення в їхніх поглядах на суспільне життя, у ви­раженні протесту проти феодальної дійсності. Так, І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» різко засуджує світ­ських й духовних феодалів, які непомірно визискують під­даних «на свої надмірності, оздоби й бенкети», картає не­справедливе правосуддя, закликає не карати тих, хто з го­лоду й відчаю привласнить дещицю чужого добра. Просві­тителі вірили, що проповіддю добра, освіти, морального удосконалення можна змінити світ, і їхні громадські по­чуття були сповнені справжнього хвилювання за долю українського народу.

Історичні події, що відбувались на Україні у XVII ст., особливо Визвольна війна, викликали до життя багато різ­номанітних творів історичного змісту — переказів, повістей, легенд, історичних дум і пісень, щоденників, хронік, літо­писів. Серед останніх найбільш відомими є Густинський, Львівський, Київський, Острозький та особливо «Хроніка» Феодосія Сафоновича (? — 1677) — вихованця й ректора Київської академії, згодом ігумена Михайлівського Золо­товерхого монастиря, однодумця Б. Хмельницького.

Як і іншим історичним працям учених кола академії, «Хроніці» притаманні широка джерельна база, а також переконання автора в не­обхідності передати наступним поколінням історичні знання: «бо кож­ному потрібна річ про свою вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитають».

Сафонович дотримується думки про єдність походження України, Росії й Білорусії від Київської Русі, але й підкреслює тісний зв'язок України з такими державами, як Литва й Польща, намагається ув'яза­ти її долю із загальним історичним процесом. Багато уваги автор при­діляє внутрішнім подіям, дає об'єктивну характеристику ряду історич­них діячів. «Хроніка» Сафоновича вважається першою синтетичною істо­ричною працею на Україні. Вона мала значний вплив на розвиток вітчизняної історичної науки кінця XVII—XVIII ст.

1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Си­нопсис, або Стислий опис від різних літописців про поча­ток слов'яно-руського народу». Це був перший системати­зований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет.

Визначними історичними творами, що з'явились напри­кінці XVII — на початку XVIII ст., були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко. їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії — перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. За джере­ла для авторів правили господарські, військові, диплома­тичні документи, тому їхні праці можна називати літопи­сами лише умовно.

Ще у першій половині XVII ст., задовго до указу Пет­ра І від 1718 р. збирати «в земле и в воле старые надписи, старое оружие, посуду и все, що зело старо и необыкно­венно», вчені Київської колегії роблять перші кроки до започаткування археології. Захарія Копистенський, напри­клад, вивчав написи на іконах, на стінах церков і соборів, добре знав, де знаходяться цінні рукописи, ікони. Під без­посереднім наглядом Петра Могили була «викопана з тем­ряви підземної і відкрита денному світлу» Десятинна церк­ва князя Володимира, збираються написи з пантеону Киє­во-Печерської лаври, реставрується ряд храмів часів Ки­ївської Русі, зокрема Софіївський собор, церква Спаса на Берестові тощо.

Українським вченим належать також перші спроби ви­класти методологію історії як науки. Ф. Прокопович при­свячує цій проблемі цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Вчений писав, що історія — це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик мусить показати світові, що і його вітчизна не позбавлена доблесті. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка ви­пливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію «за­ради пурпурового кафтану». Історія для Прокоповича — і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

У розглядуваний період працювали й інші відомі істо­рики. Це Петро Симоновський (1717—1809), автор «Крат­кого описания о козацком малороссийском народе»; Василь Рубан (1742—1795), який видав «Краткую летопись Малой России» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського; Микола Бантиш—Каменський (1737—-1814), вчений — історіограф; Максим Берлінський (1764—1848), один із перших дослідників історії Києва, та ін.

Зародження природничих наук. Математика й медици­ни. В українському освіченому суспільстві все більше зростає інтерес до наук, що мають практичне використання. Курси лекцій Й. Горбацького, ї. Гізеля, С. Яворського й інших професорів Київської академії мали в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини. В цьому плані слід відзначити Іоанникія Галятовського (близько 1620— 1688)—одного з найосвіченіших людей України, ректора академії, згодом ігумена й архімандрита Єлецького мо­настиря в Чернігові. У своїх лекціях та публіцистичних працях він звертався до історії, ботаніки, зоології, мінера­логії та інших природничих наук, пропагував їх не лише з академічної, а й з церковної кафедри.

Інтерес до природничих знань позначається й на струк­турних змінах філософських курсів академії: значно ско­рочується метафізика й збільшується друга частина філо­софії — фізика, до якої вводяться такі розділи, як рух, кос­мологія, уранологія, психологія. Посилюється інтерес до ролі відчуттів, розуму й мови в пізнанні, спостерігається прагнення виділити природу в самостійний предмет до­сліджень. З'являються курси натурфілософії — попередни­ці природознавства. Філософи академії переакцентовують увагу на мислителів Нового часу — М. Коперника, Г. Галілея, П. Гассенді, Р. Декарта, Тихо де Браге, Б. Спінозу та iн.

До вивчення природних явищ закликав Ф. Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студен­тами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фі­зика, на його думку, повинна займатися не вигадуванням, а вивченням світу, яким він є. Природознавством цікави­лись й інші вчені академії. Зокрема Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до петер­бурзької Кунсткамери, К. Кондратович уклав перший в Росії словник ботанічних рослин.

Зростає потяг й до математичних знань. Так, арифмети­ка і геометрія склали основу курсу Ф. Прокоповича, про­читаного в 1707/08 учбовому році, що є одним із перших викладів вітчизняної математики. «Народи, які засвоїли геометрію,— писав він,— набагато перевищують інші на­роди у всіх науках і мистецтвах». Для підготовки цього курсу Прокопович використав праці античних учених — Евкліда, Арістотеля, Аполлонія — та вчених Нового часу — Ф. Оронція, Г. Фрізія, А. Кірхера. Математикою цікавили­ся й інші вчені та вихованці академії: С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркевич та ін.

У другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чистої математики (алгебра і геометрія), а також змішаної математики, в якому викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оп­тику, тригонометрію, астрономію, гідрографію, математич­ну хронологію.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували й медичні знання, вивчаючи твори Гіппократа, Демокріта, Епікура, Клавдія, Галена, Авіценни, Везалія, Бекона. Офі­ційно клас медицини був відкритий лише 1802 p., але зна­йомство з працями медиків і вільне володіння латиною від­кривали могилянцям шлях до медичних шкіл Росії та за­кордону. Чимало вихованців академії стали відомими ме­диками, викладачами медичних закладів Росії. Серед них: І. Полетіка, М. Тереховський, Н. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, Д. Веланський, А. Шумлянський, П. Погорецький, М. Гамалія, Ф. Барсук-Мойсеєв, К. Щепін та ін. Багато могилянців заснували лікувальні заклади на Украї­ні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім лікарської справи, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з ана­томії й фізіології, писали наукові праці.

Бібліотечна справа. Важливу роль у накопиченні й по­ширенні знань на Україні відігравали бібліотеки. Унікаль­ною була книгозбірня Київської академії, що у другій по­ловині XVIII ст. налічувала 12 тис. томів.

У 1647 p., помираючи, П. Могила передав Київській ко­легії понад 2 тис. книг. Так склалася традиція: всі рек­тори, професори та вихованці академії обов'язково запові­дали або дарували їй книги. Бібліотека поповнювалася й за рахунок закупок, надходжень від типографій тощо. Віт­чизняні книги були представлені видавництвами Росії, України й Білорусії, зарубіжні — видавництвами Амстер­дама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братислави, Данціга, Вар­шави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї та ін. Книги куп­лялись за кордоном через спеціальних емісарів, а також на київських Контрактових ярмарках, що влаштовувались поблизу академії.

Крім друкованих книг, у бібліотеці зберігались числен­ні рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, а та­кож лекції професорів, конспекти студентів, минула й по­точна документація. Значне місце займали передплатні ви­дання.

Бібліотека академії, що комплектувалась протягом двох віків, не лише впливала на становлення світогляду бага­тьох поколінь викладачів і студентів. Із її фондів формува­лись і поповнювались бібліотеки всієї України, зокрема Переяславська, Чернігівська, Харківська.

Великими й змістовними були приватні зібрання. Так, бібліотека Ф. Прокоповича налічувала 3192 книги й десят­ки рукописів, Ф. Лопатинського—1416, І. Самойловича— 1147 книг тощо. Бібліотеку Г. Полетіки сучасники назива­ли «Золотоносною Каліфорнією», що «з державними ро­сійськими бібліотеками в першості по унікальним і старо­винним книгам могла змагатися».

Багато вихованців академії, для котрих книга була по­стійним супутником, заклали бібліотеки у різних містах України, Росії, Білорусії, основою яких стали їхні приват­ні зібрання. Ці благородні вчинки могилянців засвідчують їхню глибоку відданість справі народної просвіти.

Образотворче мистецтво й архітектура. Становлення но­вого типу освіти, широке використання античної та євро­пейської культурної спадщини справили вплив і на обра­зотворче мистецтво й архітектуру України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньо­вічних канонів до національних форм з виразними демо­кратичними елементами.

Передусім це стосується монументально-декоративного мистецтва, яке з розвитком архітектури зазнає помітного піднесення. Зокрема, народні мотиви та побутові деталі яскраво проступають у розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) тощо.

До середини XVIII ст. оформлюються школи іконопис­ців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Пе­черської лаври. Діяли малярні при київському Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), при Межи-гірському монастирі (з неї вийшов видатний майстер і пе­дагог П. Казанович), при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та у багатьох інших містах України.

Найвідомішими зразками київської школи монумен­тального живопису є розписи Успенського собору й Троїць­кої надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі (майстри Іван, Феоктист, Алімпій Галик, Пахомій Молодик із Сміли та ін.), а також Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Пере­яславі, яким притаманні відхід від церковних традицій, життєрадісність світосприймання.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Так, в олтарній час­тині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображе­но 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Пет­ра І. З'являються картини світської тематики, наприклад композиція в с. Старогородцях поблизу Остра, що зображує запорожців на чолі з полковником К. Мокієвським, які відбивають напад татар на Київ. На іконі церкви с Дашки на Київщині зображена Переяславська Рада, Покровської церкви у Переяславі — Феофан Прокопович й представни­ки генеральної старшини тощо.

Серед майстрів станкового іконописного живопису кін­ця XVII — початку XVIII ст. почесне місце посідав Іван Руткович. Його пензлю належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю обра­зів. Одночасно з Рутковичем працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському. Талановитим майстром, вихованим на тра­диціях українського мистецтва, був також Ілич Бродлакович із Галичини.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку XVII ст. Це зображення в основному значної козацької старшини — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Іва­на Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначаль­ників •— Леонтія Свічки, Семена Сулими, представників ученого світу — Іоанникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Багатьом із них притаманні документальність передачі образу, спроба дати психологічну характеристи­ку людини, відхід від іконописних канонів.

Розвивається такий вид мистецтв, як народна картина. По всій Україні можна було зустріти численних «Козаків-бандуристів» чи «Козаків Мамаїв», які втілювали образ людини, що понад усе цінує волю.

XVII—XVIII ст.— це період бурхливого розвитку гра­фічного мистецтва. Найбільші школи графіки були у Ки­ївській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. Графічна школа Київської академії мала великий вплив на образотворче мистецтво всієї України. Тут пра­цювали такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін. Уявлення про київську, зокрема академічну, графічну школу дають також художньо прикрашені кон­спекти студентів, рукописні підручники викладачів, гравюри-панегірики й тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами. Хоча в них ще переважають релігійні сюжети, але вони тісно переплітаються із світ­ськими мотивами. Виконані вони в стилі бароко, який на Україні поєднував і європейські, і національні традиції.

Починаючи з другої половини XVII ст. Київ стає справжньою столицею так званого козацького ренесансу.

Його художня школа була розсадником майстрів європей­ського рівня. Сюди їхали по художню освіту вихідці із Ро­сії та Білорусії, Сербії та Болгарії, Литви і Польщі, навіть Німеччини та Греції, а книги, ілюстровані гравюрами ки­ївського друку, поширювались у багатьох країнах право­славного й католицького світу.

В архітектурі того часу спостерігається співіснування та переплетіння багатьох стилів. Удосконалюється техніка бу­дівництва: поряд із дерев'яним впроваджується кам'яне, використовуються залізні деталі, скло. Йде інтенсивне будівництво світських споруд — магістратів, шкіл, колегій, військових канцелярій, друкарень, оборонних об'єктів. Роз­будовуються й прикрашаються Львів, Хотин, Мукачів, Уж­город, Кам'янець-Подільський, в Східній Україні — Київ, Чернігів, Переяслав, Харків, Батурин, Глухів, Суми.

Значне місце у XVII—XVIII ст. посідає культове будів­ництво. Для багатьох споруд цього часу характерні не стільки багатство декору, як витонченість пропорцій, ди­намічність композиції, гармонійність співвідношення окре­мих елементів тощо. Прикладами є Мгарський монастир біля Лубен, Троїцький собор у Чернігові, Братська Богоявленська церква в Києві та інші споруди, яким притаман­не поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко, пе­реосмисленого в традиціях місцевої архітектури.

З 20-х років XVIII ст. в монументальному будівництві України поступово поширюється класичний стиль. У цей час посилюються творчі взаємозв'язки українських і росій­ських будівничих. До Росії від'їздять архітектори, гравери, різьбярі. Понад два десятиріччя «царським архітектором» був І. Зарудний. За його проектами збудовані «Меншикова вежа» в Москві, собор Петропавловської фортеці в Пе­тербурзі та ін. На Україні працювали відомі російські май­стри Й. Старцев, І. Мічурін та Г. Шедель. При підтримці митрополита Р. Заборовського Шедель збудував ряд ви­значних споруд — будинок Київської академії (другий по­верх), митрополичий дім на території Софіївського собору, так звану «браму Заборовського» тощо.

Визначними українськими архітекторами були кияни С Ковнір (1695—1786) та І. Григорович-Барський (1713— 1785). Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на те­риторії Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям. Най­більш відомі споруди Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набереж-но-Микільська церкви, фонтан «Самсон» у Києві.

У середині XVIII ст. з'являються такі визначні пам'ятки архітектури, як Андріївська церква в Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва Богородиці в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), ансамбль церкви Святого Юра у Львові (арх. Меретин), комплекс Почаївської лаври (арх. Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Розвиток музичної культури. У процесі формування української нації музично-пісенній творчості належить важ­ливе місце. Мова й пісня були нездоланні в усі часи нелег­кої долі України, втілювали його духовність і красу. Ча­рівна українська пісня зажила слави у багатьох народів світу, зокрема Польщі, Франції, Австрії, Німеччини, Іта­лії, викликала захоплення навіть найвибагливіших й найсуворіших критиків.

Ще у першій половині XVII ст. в школах, а потім у Києво-Могилянській академії студентів навчали партесно­му співу й музиці за підручниками та лінійними нотами, що називались «київське знамено». З'являються численні рукописні «Ірмологіони» з церковними співами, музичні трактати.

1677 р. у Вільно була видана «Граматика мусикійська» киянина Миколи Дилецького, що був відомий як педагог і композитор на Україні, в Литві й Росії. Це був кращий се­ред музичних посібників того часу; давні церковні мелодії у ньому поєднувалися з народними піснями та інструмен­тальними мелодіями. Музично-естетичні ідеї Дилецького справили помітний вплив на розвиток музичного мисте­цтва.

Музика і спів набули на Україні широкого розповсю­дження. Виникають значні музичні центри — у Львові, Ка­м'янці, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові тощо. Музич­ною столицею Лівобережжя був Глухів — гетьманська ре­зиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де ви­вчали «вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах».

Особливої уваги надавали музичному вихованню у Киє­во-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович організу­вав ще в 50-х роках XVII ст. музично-хорову школу. Хор студентів налічував часом до 300 чоловік. Хори — акаде­мічний й братський (монастирський) — незмінно залиша­лись кращими серед усіх київських хорів, свято яких відбу­валось щорічно на Контрактовій площі Подолу. Студент­ські хор і оркестр виступали під час травневих рекреацій і літніх гулянь, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а взимку — в трапезній Братського монастиря та Диспутному залі академії. Взагалі всі урочистості академічного життя не­змінно супроводжувались музикою.

Численні пісні й канти, створені в академії, розносили студенти, які відправлялись на вакації чи просити у доб­рих людей милостиню. Вихованці академії поповнювали хорові капели України й Росії. У 60-х роках XVIII ст. по­ловину хористів царської капели складали українці. Ве­ликою популярністю користувався в Москві український оркестр гетьмана К. Розумовського. До хорової капели ца­риці Єлизавети Петрівни потрапив Г. Сковорода, який че­рез два роки ледве відпросився продовжувати навчання в академії.

Києво-Могилянська академія виховала й багатьох про­фесійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808), твори яких хвилюють серця й до те­перішнього часу.

Виникнення театру. Поетики навчали студентів і віршо­ваної драматургії. Ще з початку XVII ст. театральні дійст­ва починають влаштовуватися в Академії. Тут поступо­во формується власне театр з акторами, сценою, ко­стюмами, лаштунками. Спеціально для театру були напи­сані такі твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Комічне дійство» М. Довгалевського, «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, «Милість божа Україну ... через Богдана Хмель­ницького звільнивша» невідомого автора та ін. Так на Україні був започаткований театр.

Зародившись у стінах шкіл, театральні дійства стали ко­ристуватися широкою популярністю. Несли їх в народ «мандрівні студенти», або, як їх ще називали, «мандрівні дяки», котрі заробляли на хліб, щоб можна було про­довжувати навчання. Студенти самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. Діючими особами вертепних вистав та інтермедій були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», попи тощо, в них відображались народний побут і звичаї. На ярмарках, біля церков, на майданах глядачі із захопленням сприймали не­хитру студентську музу, звільнену від академічної книж­ності.

Вихідці з академії поширили театральну справу в різні міста і села України, Білорусії, Росії та за кордон. Театри були засновані в Москві (С. Полоцьким), у Петербурзі (Ф. Прокоповичем), у Тобольську (Ф. Лещинським), у Мо­гильові (Г. Кониським), у Сербії (М. Козачинським) тощо.

Міжнародні культурні зв'язки. Українська культура ні­коли не замикалася в національних межах. Зокрема, Києво-Могилянська академія виникла як загальнослов'янський центр, що було особливо важливим в умовах наростання визвольної боротьби. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню духовних культур українського, російського, а також білоруського народів. Цей процес йшов найрізноманітнішими шляхами: взаємопроникнення Ідей, обмін книгами, майстрами книгодруку й учителями, навчання молоді в Київській академії, організація шкіл й інших учбових закладів могилянцями в Росії, Білорусії тощо.

Вже у 20-х — на початку 30-х років XVII ст. в Київській братській школі викладали росіяни й білоруси. Починаючи з 40-х років у колегії все більше навчається російської мо­лоді. Навчались не лише «москвитяни», а й вихідці з таких віддалених міст, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арза­мас. Серед росіян, що закінчили Київську академію в XVII ст., були: Порфирій Зеркальников, який потім вико­нував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни; Каріон Істомін — автор першого ілюстрованого ро­сійського «Букваря» й «Малой грамматики»; Конон Зо­тов— відомий військовий діяч, автор першої російської книги з техніки корабельного управління; Борис Шереме­тев — фельдмаршал, сподвижник Петра І та ін. У першій половині XVIII ст. із стін академії вийшли такі відомі діячі російської науки і культури, як Костянтин Щепін — перший російський доктор медицини, Андрій Денисов — основоположник російського джерелознавства та палеогра­фії. Славетний у майбутньому Михайло Ломоносов при­йшов до Києва 1734 p., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Київській академії було недовгим, воно безсумнівно послужило роз­виткові його багатогранного таланту.

Видатними діячами на ниві російської освіти й культури стали вже відомі нам Є. Славинецький, який відкрив у кремлівському Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу, С. Полоцький — засновник школи у Спаському монастирі, попередниці Слов'яно-греко-латинської академії. Наприкінці 70-х років у Москві працював композитор М. Дилецький. Українські культурні діячі мали тісні зв'язки з росіянами С. Медведєвим, К. Істоміним, С. Ушаковим та ін. Взагалі вони заснували є російській культурі світський, європейський напрямок.

Особливо значного розмаху набула діяльність могилянців у Росії в перші десятиліття XVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії майже у всіх великих містах Росії, де протягом певного часу вчителювали переважно випускники академії.

Великою подією для російської культури було відкрит­тя 1701 р. Слов'яно-греко-латинської академії — першого вищого учбового закладу Росії. Вона була реорганізована із Слов'яно-грецької академії греків братів Ліхудів вихо­ванцем Київської академії Стефаном Яворським, який став першим її протектором. Із 1701 по 1762 р. тут працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були могилянцями.

На ниві російського просвітництва плідно працювали Ф. Прокопович, Ф. Яновський, С. Кулябка, І. Бужинський, Т. Кролик. Так звана «вчена дружина» Прокоповича була ініціатором заснування Академії наук у Петербурзі, спри­яла проведенню прогресивних державних реформ, гурту­вала навколо себе культурних діячів Росії, серед яких були В. Татіщев, Я. Брюс, А. Кантемір, А. Волинський та ін.

У другій половині XVIII ст. до кола демократичної ро­сійської інтелігенції входили випускники Київської акаде­мії Я. Ковельський, Л. Січкарьов, І. Полетіка, М. Мотоніс, С. Гамалія, В. Рубан та ін. Серед них були талановиті про­пагандисти ідей людської рівності, республіканського дер­жавного устрою, популяризатори знань, перекладачі праць видатних гуманістів і просвітителів Європи. Загальними зусиллями українських і російських діячів культури фор­мувалась ідеологія Просвітництва о Росії.

Іван Франко називав Києво-Могиляиську академію «ін­ституцією значною мірою інтернаціональною, вплив якої простягся далеко за межі України». До академії «по на­уку» приходили не лише росіяни й білоруси, а й молдава­ни, валахи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки й навіть венеціанці. В свою чергу посланці академії працюва­ли за рубежем. Так, Слов'яно-греко-латинська колегія, за­снована С. Почаським 1640 р. в Яссах, стала значним куль­турним центром Молдавії. Українець з Полтавщини Паїсій Величківський (1722—1794) став настоятелем Нямецького монастиря у Валахії, перетворивши його на справжній фор­пост духовної культури. Він писав книги, складав підруч­ники, навчав дітей, лікував немічних. Уже в наш час Величківський причислений православною церквою до лику святих.

Культурні діячі Сербії та Болгарії постійно звертались з проханням надіслати їм вчителів із «славної академії Київської». Велика група студентів академії була виряджена до Сербії 1733 р. Очолив її Мануйло Козачинський (1699—1755) —згодом відомий письменник, філософ, куль­турний діяч. У Сербії Козачинський організував школу в м. Карловці, займався педагогічною й літературною діяль­ністю.

Києво-Могилянська академія мала міцні зв'язки з Гре­цією. Ще у 30-ті роки XVII ст. київські вчені встановлю­ють зносини з грецькими релігійними діячами й вченими, зокрема з вищою патріаршою школою в Константинополі, які не припинялись до кінця XVIII століття. В академії на­вчалось чимало грецької молоді.

Вихованець академії В. Григорович-Барський довгий час жив у Греції, викладав у ораторсько-філософських школах. «Записки» Барського, які він вів протягом життя, містять надзвичайно цікавий матеріал з історії, культури, побуту, звичаїв, вірувань, мистецтва народів Греції.

Вчені України не стояли осторонь світової науки й куль­тури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в уні­верситетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Франції. Повертаючись на батьківщину, молоді на­уковці працювали переважно в Київській академії, а також в інших закладах України й Росії.

Ряд вчених академії — С. Тодорський, Г. Бужинський, В. Лащевський, Ф. Прокопович, Т. Кролик та інші,— спо­відуючи принцип толерантності релігій, над усе ставлячи освічену особистість, підтримували зв'язки з вченими ка­толицького світу — університетів Галле і Кенігсберга, Бер­лінської та Бранденбурзької академій. Це були не лише значні осередки науки та освіти, а й центри раннього Про­світництва, вплив якого на культурний розвиток України важко переоцінити.

Міжнародні зв'язки українських вчених та діячів куль­тури сприяли збагаченню духовного світу як наших спів­вітчизників, так і інших народів Європи, встановленню і розвитку творчих зносин між ними.

Таким чином, друга половина XVII—XVIII ст. були надзвичайно важливим етапом у розвитку української куль­тури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли за­гальному суспільному прогресу, а й формували почуття на­ціональної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Рекомендована література

Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии: В 5 т. К., 1904—1908.

Возник М. Історія української літератури: У 2 т. Львів, 1910.

Від Вишенсысого до Сковороди: 3б. статей. К., 1972.

Голубев С. Т. История Киевской духовной академии. К., 1886.

Захара И. С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII—XVIII вв. (Стефан Яворский). К., 1983.

Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці на Україні. К., 1984.

Нариси з історії українського мистецтва. К., 1966.

Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII— XVIII вв. К., 1911.

Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. К., 1979—1981.

Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия. К., 1988.

Шевченко Ф. П. Роль Киева в міжслов'янських культурних зв'язках у XVII—XVIII ст. К., 1965.

Крип’якевич

Освіта. Під охороною держави розвивалася культура. В половині XVII ст. центри освіти перейшли з західних земель на Наддніпрянщи­ну. Острозька академія вже тоді не існувала, львівська братська школа зійшла на другорядне становище; в Холмі в 1640-их роках зорганізовано уніатську колегію, але вона ширшого значення не на­була. Характеру вищої школи набула тільки Київська Колегія, пере­організована Могилою, що за Мазепи, в 1694 р. дістала назву Ака­демії. Вона давала повний курс навчання, від нижчих класів і аж до філософії та богослів’я. Але в Академії залишився старий схоластич­ний план студій; нові напрямки і реформи, що мали місце за тих ча­сів у Західній Європі, її майже не торкнулися. Щойно наприкінці XVII ст. Теофан (Феофан) Прокопович*, вихованець західних шкіл, намагався дещо змодернізувати навчання, запровадив більше математики, природничих наук, новий напрям у літературознавстві (поетиці). Але живішого поступу не було слідно, і Академія стояла далеко від потреб громадянства, немов самотній острів ерудитів серед бурхливих хвиль життя. Не було також живіших зв'язків між Академією та гетьманською державою. Лише за Мазепи, що щедро допомагав Академії і побудував їй нові будинки, прийшло ближче порозуміння, що виявилося в академічних панегіричних писаннях на честь гетьманів. Академія була великою школою, в деяких роках мала до 2 000 студентів: це були сини козаків, міщан, духовенства, з різних сторін України, а також із Білорусії, Московщини, балканських країн. Академія випускала щорічно значне число освіченої мо­лоді, що йшла працювати як учителі різних шкіл, священики, канце­ляристи, по різних урядових установах та при війську. Цей постій­ний наплив молодої інтелігенції підносив рівень культурного життя. Академія давала також почин до творення середніх шкіл і в XVII ст. мала свої філії в Гощі і Вінниці, а пізніше в Чернігові, Білгороді, Харкові та Переяславі. Характеристичним явищем для українсько­го побуту була велика кількість початкових шкіл; вже за часів Хмельниччини Павло Алепський* дивувався незвичайно поширеній грамотності,— що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах учили безпритульних дітей грамоти. У XVIII ст. вже кожне більше селище мало свою школу — так само в Гетьманщині та Сло­божанщині, як і в Галичині.

Наука. Сини козацької старшини виїздили часто на студії на За­хід, найбільше до Німеччини. В матрикулах університетів у Ляйпцігу, Гайдельберзі, Кенігсберзі, Страсбурзі і інших міст знаходимо чимало українських прізвищ. Особливе значення мав Страсбург, де в XVIII ст. цілий ряд українців закінчив медичний факультет; деякі з них здо­були собі імена, як професори академій та учені. Через цих вихован­ців західних шкіл приходили в Україну нові культурні течії.

Зацікавлення наукою виявлялося передусім у пошані до книжки. Вже в XVI ст. виникли значні бібліотеки при школах в Острозі та Львові. В XVII ст. впорядковано бібліотеку Київської Академії, що втягнула в себе різні давні збірки, які початками сягали, може, і до князівських часів. У XVIII ст. великі бібліотеки мали значніші шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. У склад цих збірок входили нерідко старовинні рукописи, найбільше церковного змісту, але також давні літописи чи хроніки — те, що залишилося по старій книжності. Впливи гуманізму виявля­лися в тому, що всюди були видання класичних авторів з коментаря­ми та граматичні підручники. Розбуджена зацікавленість до знання наказувала збирати книги з усіх ділянок науки: так само з астроно­мії і математики, як і з медицини, географії, історії, права. Чимраз частіше зустрічаються і західні повісті та романи, наприклад, модні в XVIII ст. «Пригоди Телемака». Власники бібліотек запопадливо опікувалися книжками, наприклад, генеральний підскарбій Марко­вич* часто порядкує свою книгозбірню, ділить книжки на відділи і формати, зачитується улюбленими авторами і робить з них ви­писки і витяги.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській Академії вчили його небагато: дещо зоологи, фізіології, метеороло­гії, все це під спільною назвою «фізики». Найбільшим авторитетом був тут Теофан Прокопович, який написав навіть дисертацію з «фі­зіології» про причину нетлінності тіл печерських святих, при чому збивав аргументи протестантських професорів, що вияснювали це явище природним порядком. Охочі знання доповнювали недостачі шкільної науки підручниками, що приходили з Заходу. В бібліотеці Ханенка був якийсь гербарій, підручник експериментальної фізики та різні географічні книги. В Петербурзі в академії він приглядався «електричним експериментам». Маркович цікавився метеорологією і щоденно, протягом 40 років, записував у свої діярії* стан погоди. На дворі гетьмана Розумовського проживав професор «натуральної історії», лікар Гебенштрайт, німець з походження. Медицина, як практична умілість, мала багато прихильників, і кожний залюбки збирав медичні підручники, а принаймні записував усякі рецепти.

Географія в Академії стояла невисоко. В 1758 р. учитель фран­цузької мови жалівся, що не міг читати зі студентами газет, бо «географії нічого не знають, а для доброго зрозуміння і перекладу газет треба знати географію хоч поверхово». Може наслідком цих завваг в Академії завели всесвітню географію і вчили її з німець­кого підручника Гібнера. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні під­ручники, глобуса. У XVIII ст. розвинулася геодезія. Ханенко ці­кавився планами місцевостей і згадує «мапу полків малоросійських», що її вперше тоді нарисовано.

Менше адептів* знаходила математика. В Академії математичні студії піднялися щойно у XVIII ст., головно завдяки Теофанові Прокоповичеві, що навчився цінити їх по західних університетах. Наприкінці того ж сторіччя визначився, як учитель математики, Іван Фальковський, що скінчив студії на Угорщині. Одночасно фран­цуз Павло Брульон почав учити тригонометрії. Ханенко у своїм діярії записує, що «забавлявся дискурсами про математичні та інші сцієнції»* у професора Крафта. Під впливом цих розмов загадав купити собі «за морем» різні підручники, між іншим з логаритмів. Під кінець XVIII ст. в академії викладали також астрономію і «ура­нографію».

Про суть і значення науки гідні уваги погляди висловив Теофан Прокопович у своїм «Духовнім регляменті» 1720 р. «Наука — це ко­рінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви. Але на те пильно треба уважати, щоб наука була добра і ґрунтовна. Бо існує наука негідна цього імені, а люди, хоч і розумні, але несві­домі цього, вважають її за справжню науку... Треба знати, що від 500-го до 1400-го року, тобто впродовж 900 років, у цілій Європі майже всі науки були у великому занепаді і незнанні, так що і в най­кращих авторів, що писали за тих часів, бачимо великий талант, а світла великого не бачимо. Після 1400-го року почали з'являтися цікавіші і зручніші вчителі і поступово деякі академії набули дуже великої сили і більшого значення, як за тих старих, Августових літ. Але багато шкіл залишилося в давньому стані, так що в них є тіль­ки імена риторики і філософії, і інших наук, а діло не те... Люди, що спробували такої, так би мовити, примарної і примрійної науки, дурніші, як невчені. Бо хоч вони темні, проте уважають себе вче­ними і думають, що спізнали все, що тільки можна знати, не хочуть і не думають читати книг і вчитися більше. Але ж людина, освіче­на справжньою наукою, ніколи не почуває ситості в своєму спізнаванні і не перестає ніколи вчитися, хоч би дожила до віку Матусаїла»*. Так в Україну пробивали собі шлях нові погляди на суть науки.

Письменство і мистецтво. Письменство, цієї епохи ставило вже собі свідомі цілі—і громадські, і літературні. Література з національ­ним характером народилася під час оборонної боротьби проти Поль­щі, в релігійній полеміці. Витворився тоді тип письменника, чутливого на громадські потреби, завзятого, з гострим пером,— як Вишенський, Смотрицький, Борецький. Це письменницьке покоління підготувало атмосферу під вибух Хмельниччини. Пізніше, коли осіли хвилі народних повстань, на зміну прийшов інший гурт літераторів-публіцистів, що трудився головно на історичному полі, аргументами з ми­нулого впливаючи на розвиток сучасних подій: Величко, Граб'янка, а передусім анонімний автор «Історії Русів»*. Літературну форму тогочасне письменство знайшло собі в бароко, що своїм динамізмом, пристрасністю, замилуванням у монументальності і декоративності відповідало почуванням бурхливої епохи. Письменство не вдовольнялося традиційними формами, які одержало в спадщину від мину­лого, як повість, житіє, проповідь, а шукало нового вислову в драмі і комедії, в ліриці і пісні. Література була тісно зв'язана з друкарською справою; коло кожної друкарні творився гурток учених і лі­тераторів, часто сам автор був редактором і друкарем своїх писань. Але тільки невелика частина творів попадала в друк, а значно біль­ше залишилось у рукописах, збірниках, співаниках. Не дочекалися публікації найцінніші витвори народної музи — історичні думи і піс­ні. Окремо від письменства верхів, своїм незалежним річищем плила народна творчість, що аж у пізніших поколінь мала знайти розуміння і оцінку.

Мистецтво того часу залишило передусім багаті пам'ятки архі­тектури — українське бароко в містах і оригінальне дерев'яне будівництво. Малярство зберегло церковний характер, але виявило велику вразливість на нові напрямки, сприймало західні течії і орга­нічно з'єднувало їх з давніми надбаннями. Існували численні маляр­ські школи, що гуртувалися найбільше при монастирях і в міських цехах. Особливістю тих часів було високо розвинене граверство, що своїми мистецькими творами прикрашувало друки.

...

Субтельний

Культурне життя

Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви населення. Як писав у 1655 р. араб-християнин Павел Алеппський, мандруючи Україною по дорозі до Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писа­ти ... а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозво­ляючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Багато сільських громад наймали вчи­телів — вихованців братських шкіл, а випускники Київської академії («бакаляри») часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у найстрашніше лихоліття вищу освіту давала Київська академія та ЇЇ філії у Вінниці, а згодом і в Гощі на Волині. За 40 років, що минули від реформ Петра Могили, в академії сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася на ово­лодінні латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою, а також (для найсумлінніших) філософією та теологією. Викладалися також астро­номія, географія, математика, що свідчило про зростання інтересу до природни­чих наук.

Переважна більшість студентів академії походила з середовища козацької старшини чи багатого міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Росії, лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо поль­ською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник і церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гізель, пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський. складали солідну й знану в усьо­му православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поши­рення, особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля. в якому описувалася історія України та Росії. За 150 років із часу своєї появи у 1674 р. ця праця виходила двадцятьма виданнями. В основному київські схоласти, які всі були священиками, розглядали головні питання життя з релігійної точки зору. В їхніх творах переважала антикатолицька та антиуніатська тематика, а їхньою провідною ідеєю було об'єднання християнських народів для боротьби з нена­висними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського. Барановича та ін.

Писали вони химерним бароковим стилем, користуючись штучною церковно­слов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В середо­вищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користува­тися народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Са­мовидця», ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, увага зосереджується на подіях 1648—1657 pp. He бракувало на Ук­раїні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: з них дев'ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві. Новгороді-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу україн­ських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. при­мірників різноманітних підручників для початкових шкіл.

Зміни в церковному житті

Спочатку повстання 1648 р. розгорталося на користь української православної церкви. Хмельницький неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей повстання є оборона православ'я, і як він сам, так і його послідовники щедро роздавали церкві землі та привілеї. Внаслідок цього церква отримала 17 % усіх орних земель на Україні, ставши таким чином значною економічною силою. Проте її політичне становище підупало.

За перших гетьманів київські митрополити (як, наприклад. Сильвестр Косів та Діонісій Балабан) користувалися майже повною свободою дій. Козацька вер­хівка не втручалася у справи церкви, а духовенство й церковне селянство ста­новили майже автономний сегмент українського суспільства. Навіть у стосунках із царями та польськими королями, під владою яких перебувало багато право­славних, київські митрополити проводили власну політику. Але врешті-решт виникло питання про те. хто матиме духовну юрисдикцію над українською церквою. Воно постало випадково у 1658 р. через рішення митрополита Балабана перейти вслід за Виговським на польський бік. Москва не могла примиритися з тим, що духовний пастир українських православних має свою столицю на території закля­тих її ворогів. Тому цар призначив тимчасовим митрополитом Лівобережжя архієпископа чернігівського Лазаря Барановича, відтак розколовши навпіл право­славну ієрархію. Більш того, росіяни вдалися до тиску, щоб перевести українську церкву з-під зверхності патріарха константинопольського й підпорядкувати її патріархові московському.

Спочатку українське духовенство чинило шалений опір цим спробам, вважаючи московську церкву нижчою в культурному відношенні. Але у 1686 p.. після де­сятиліть обережних і тактовних умовлянь, лівобережне духовенство капітулювало, і новообраний митрополит, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, погодився під­порядкувати свою церкву московському патріархові. Гетьман Самойлович. козацька старшина, дрібне духовенство і братства одностайно погодились з цим рішенням. Тим часом православна церква Правобережжя зазнавала шаленого тиску з боку поляків, а з переходом до греко-католиків таких важливих єпархій, як Львівська, Перемишльська та Луцька, вона вступила в період за­непаду.

За доби Руїни доля трагічно відвернулася від новонародженої на Україні козацької держави. З могутньої войовничої сили при Хмельницькому через 20 ро­ків по його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До причин невдач українців у той період нале­жать: 1) внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями роз­витку козацького суспільства; 2) інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване козацьке суспільство з боку Московії, Польщі й Туреччини — трьох наймогутніших держав Східної Європи; 3) відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства. Внаслідок цього Козацька Україна змогла збе­регти лише частину завоювань 1648 року.

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювали­ся умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм куль­турного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебі­гало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її шко­ли були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого доброго. Вже у 1686 р. Чернігів­ська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкова­на Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 pp., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 p., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за спра­вами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Ук­раїні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближ­чий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієписко­пом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке довгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писа­ти ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід україн­ська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та пись­ма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки само­відданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й уком­плектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські науко­ві течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії моло­ді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студен­тів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема, Московський універси­тет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб ово­лодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між право­славним Сходом та латинізованим Заходом. Бароко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіпербо­лізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ­ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж бароко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою.

Література п мистецтво. Багато барокових рис позначилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвро­пейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зва­жаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 pp. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних учених-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. При­свячена Мазепі та Петру І, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалиму». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красно­мовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого ґатунку. Це були не свя­щеники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, уче­ним диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися на­самперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: «Ежели может що быти любопытствующему нраву чело­веческому, кроме телесных требований, ласкавый чительнику, так угодное и при­ятное, яко чтение книжное и ведение прежде бывших деяний и поведений людских?» Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі: «Видех же к тому, на розных там местцах, много костей человеческих, сухих и нагих, тилко небо покров себе имущих, и рекох во уме — кто суть сия. Тех всех, еже рек, пустых и мертвых насмотревшися, поболех сердцем и душею, яко красная и всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна наша Украиномалоросийская во область пустыне Богом оставленна и населници ея, славные предки наши, безвестнии явишася. Аще же и вопрошах о том многих людей старинных, почто бысть тако, из яких причин и чрез кого опустошися тая земля наша? — то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; и не­мощно мне было совершенно з их не единогласных повестей информоватися о па­дении и запустении оноя тогобочныя отчизны нашея».

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він нази­вався «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельни­цького, гетьмана Запорозького з поляками» і мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими». Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокре­ма, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Роз­мова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Марковича та Пилипа Орлика.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський. Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький. в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацько­го бароко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Григорій Сковорода (1722—1794). Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя, Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Його довге й різноманітне навчання включало й тривалі подорожі країнами Заходу. Як свідчить легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче пізнати людей. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов'янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх і сучасних авторів. Із 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду поли­шити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого часто називали «українським Сократом», пішки обходив своє рідне Лівобережжя та Сло­божанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людь­ми, де б то не було — чи на ярмарку, чи в дорозі, чи у сільському садку. Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Сковороди, ключем у цьому було пізнання «самого себе»; крім того, людина ма­ла робити в житті саме те, чому вона природно відповідала. Отже, треба за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і слави. Ці переконання привели Сковороду до відкритої критики старшини та духо­венства за те, що вони гнобили селян. До його численних творів належали збірки поезій, підручники із поетики й етики, філософські трактати. Живучи у згоді з влас­ним ученням. Сковорода зажив великої популярності серед простого люду, багато його висловлювань увійшло до народних пісень і дум. Кажуть, що Сковорода на­писав таку автоепітафію: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника куль­турних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, «європеїзації», інте­лектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціона­лізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Гайдуков

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII—-XVIII ст.

Після завершення Визвольної вій­ни 1648— 1654 pp. почався новий період в історії української куль­тури. Зокрема прискорений роз­виток виробництва в Україні ви­кликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рі­вень завдяки значній мережі шкіл, які вини­кли ще в другій половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар /. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у пере­важній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Єв­ропи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник. Цін­ною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 pp. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С Велична, 77. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русів або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з до­сягненнями загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (ме­дицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. пред­ставляли вчені Київської академії Й. Горбацький — ігу­мен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала знач­ний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Ско­вороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович, І. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала дра­матургія. Тоді з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов'язаний передусім із діяльністю Ки­ївського колегіуму, а потім академії. В Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецт­ва — театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інст­рументах. Величезний внесок у розвиток української му­зичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Веделъ, Д. Бортнянський. Почи­нається становлення професійної української музики.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній на­родній основі. Особливого значення надавалося спору­дженню православних храмів, де домінує стиль україн­ського, або козацького, бароко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності й пишності. В стилі європейського бароко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. На­ціонального колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси бароко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи — жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною дер­жавності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Де в Україні в указаний період існували колегіуми?

• В яких містах України працювали друкарні?

• Що таке «Синопсис»?

• Хто були авторами відомих літописів кінця XVII — середини XVIII ст. ?

• Назвіть видатних українських учених тих часів.

• Які архітектурні споруди були збудовані у стилі укра­їнського бароко?

• Перелічіть національні художні школи першої поло­вини XVIII ст.

Король-стара

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XVI — XVIII ст.

Роль братств в активізації культурно­го життя. Братські школи.

Культурне піднесення в Україні істотно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населення. Через ці орга­нізації утверджується в Україні просвітництво як ідеологія трудового люду. Найстарішим було Львівське братство (ви­никло в 1439 p.), коштом якого утримувались школа, дру­карня, бібліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Київське, Луцьке та ін. Вони заснували школи, шпиталі, забезпечували їх підручниками і т. д. У списках братств ми бачимо родини князів Острозь­ких, Ружинських, Вишневецьких, Сапіг та ін.

Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книго­видавці України, які підтримували зв'язки з культурними осередками в Росії, Білорусі.

Одним з найголовніших напрямків братств були видавни­ча справа й книгодрукування, що істотно позначилося на роз­витку української мови. Почала діяти друкарня, яку засну­вали в маєтку гетьмана Григорія Ходкевича в Заблудові росіянин Іван Федоров та білорус Петро Мстиславець, У 1569 р. вийшло «Учительне Євангеліє», а згодом — «Псал­тир» і «Часослов». Коли Іван Федоров приїхав до Львова, місцеве братство допомогло йому заснувати друкарню, де у 1574 р. з'являється славнозвісний «Апостол». Ця подія озна­менувала собою початок книгодрукування в Україні.

У 1575 р. І. Федорова запросив до себе князь В. Острозь­кий, який створив культурний осередок для видання вітчиз­няної Біблії. «Острозька Біблія» (1581 р.)—перше повне видання Біблії слов'янською мовою. Згодом у цій друкарні були випущені полемічні твори Герасима Смотрицького, Ва­силя Суразького, Христофора Філалета та ін. книги. Всього відомо 28 видань. У 1582 р. І. Федоров знову приїздить до Львова, де наступного року помирає у бідності. Друкарню у нього купило Львівське братство, перетворивши місто на один з центрів православного книгодрукування.

Братські друкарні існували в Луцьку, Києві, Чернігові та інших містах.

Розвиток книгодрукування в Україні зумовлювався і зро­станням мережі шкіл, а звідси і потребою в підручниках.

Услід за «Апостолом» І. Федоров видав «Букварі» — у Львові (для навчання дітей «слов'янської грамоти, читання й початків граматики») і в Острозі. Острозький «Буквар» — це під­ручник для вивчення слов'янської та грецької мов.

Видали братські друкарні ряд граматик — Львівської братської школи, «Граматику словенську» Лаврентія Зизанія, «Граматіку славенския» Мелетія Смотрицького. Дві останні були широко відомі зa межами України.

Виходили й твори перекладної та полемічної літератури. Книги Л. Зизанія, П. Беринди, М. Смотрицького, І. Борець­кого, П. Могили сприяли розвитку української культури.

Книговидавнича справа спонукала до перекладу на українську мову. В Україні та Білорусі з'являються пере­кладені на «просту мову» «Біблія» білоруса Симона Будного (1Б64 p.), «Євангеліє» білоруса Василя Тяпинського (70-і роки XVI ст.), «Новий Завіт» Валентина Негалевського з Во­лині (1581 p.). Найвідомішою пам'яткою такого роду є «Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561 pp.).

Однією з найважливіших турбот братств була організація шкіл як основи освіти в Україні. Король Стефан Баторій де­кретом від 1584 р. дозволив Віденському братству відкрити школу, а з 1585 р. це право поширюється на всі православні братства Великого князівства Литовського й Галичини. Того ж року виникла перша в Україні Львівська братська школа. її викладачі Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький та майбутній митрополит Іов Борецький походили з місцево­го населення.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи з'являються також в Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Києві та в інших містах (всього біля ЗО). Братські школи відрізняли­ся від інших своєю доступністю для всіх верств населення.

У результаті в цей період рівень грамотності населення України значно зріс. Про це свідчили й іноземці. Павло Алепський, що 1652 р. проїздив землями України, писав про українців, що вони люди вчені, кохаються в науках та зако­нах, що вони гарні знавці риторики, логіки, і всякої філо­софії... «Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі,— свідчив він,— дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок, уміють читати й знають порядок служб цер­ковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися по улицях...». (П. Алепський син Антіохійського патріарха Макарія, який по дорозі до Росії проїздив землями України).

Розвиток шкільної освіти, Острозька школа.

Шкільна освіта в Україні розвивалася на традиціях освіти попередніх часів. Школи існували на Волині в XIII ст., у Києві — в XIV ст., у Львові — в першій половині XVI ст. fa в інших місцях. У другій половині XVI ст. вони вже діяли у Львові, Заблудові, Володимирі-Волинському та ін. Серед них були і дяківські, й звичайні міські школи зі світськими викладачами.

У 1576 р. в Острозі — старовинному культурному центрі на Волині виник культурний центр. Його засновником був князь В. Острозький — відомий представник старовинного україн­ського православного роду. Згуртувавши навколо себе одно­думців, центр поставив за мету відродження національної освіти і культури як протидію католицькому наступу на Ук­раїну.

Невід'ємною частиною цього культурного центру стала школа, заснована близько 1578 р. Вона поклала початок но­вій сторінці в розвитку шкільної справи в Україні. Організа­цію школи полегшило книгодрукування, яке було розпочато тут ще в 1578 p., коли Костянтин Острозький заснував у себе в маєтку друкарню. Керував нею відомий Іван Федоров. 1581 р. тут з'являється найпомітніша публікація — «Острозь­ка Біблія».

Серед вихованців школи були Максим та Степан Смотрицькі, сини ректора Г. Смотрицького. Максим (Мелетій) став філологом, письменником. Навчалися там і Гавриїл Дорофеєвич, згодом викладач Львівської школи, і майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

У 1620 р. гетьман Запорозького війська Петро Сагайдач­ний при підтримці та за участю Єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну Ієрархію, яка 25 років після Берестейської унії не діяла. Отже, Київ знову стає центром православ'я. Київським митро­политом був тоді Іов Борецький — перший ректор Київської братської школи. Були також висвячені єпископи на всі єпар­хії. Виникали культурні осередки Київського братства учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким.

Навколо Плетенецького гуртувалися діячі української лі­тератури, вчені, філософи. Серед них: Захарія Копистенський — автор «Палинодії» й Густинського літопису, Памва Беринда — лінгвіст, письменник; Лаврентій Зизаній — автор підручників для братських шкіл, а також Тимофій Петрович, Тарасій Вербицький та ін.

Ці діячі культури друкували книжки, граматики, словники слов'янською та українською мовами. У друкарні був виданий «Часослов» (1616—1617 pp.)—як посібник для брат­ських шкіл, А 1619 р. в лаврі вийшла книга «Анфологіон» — збірник святкових богослужінь з коментарями Іова Борець­кого, Захарія Копистенського, Памви Беринди.

Іншим визначним центром культури в Києві було місцеве братство зі своєю школою, яке виникло в 1615 р. при Богоявленській церкві і навколо якого об'єднувалися представники різних верств населення з метою протистояння католицькій експансії.

До зміцнення братства значних зусиль доклали представ­ники Лаврської вченої дружини (3. Копистенський, Т. Земка, пізніше П. Могила та ін.). Братство підтримувало тісні стосунки із запорізькими козаками. Приблизно в 1620 р. за­порожці на чолі із Сагайдачним вступили до Київського брат­ства (20 тис. чоловік), чим забезпечили йому вагому підтрим­ку. Козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри».

У 1615 р. братство заснувало школу, що стала основою першої вищої школи в Україні — Києво-Могилянської акаде­мії. Для заснування школи і монастиря використано кошти і землю православної шляхтички Єлизавети Гулевич. В орга­нізації школи взяли участь і просвітителі осередку Є. Плетенецького. Вагому підтримку отримало братство від гетьмана Сагайдачного та козаків. Сагайдачний стає ктитором (опі­куном) школи і надає їй велику матеріальну допомогу.

Восени 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа, заснована видатним просвітителем Петром Могилою. Всього у ній навча­лося близько 100 чоловік.

За ініціативою Київського братства і при підтримці митро­полита Іова Борецького, а після нього митрополита Ісайї Копинського і гетьмана Війська Запорозького Івана Петражицького, Лаврська школа була об'єднана з Братською школою і почала діяти у вересні 1632 р. на території остан­ньої. Вона отримала назву колегії (так в Європі називались учбові заклади вищого типу з навчанням на латинській і грецькій мовах). Пізніше школа отримала назву Академії. Як її філії, були закладені колегії у Вінниці і в Кременці. Було видано цілий ряд підручників, богословських творів, серед них монументальне визнання віри — катехізис, ухвале­ний на церковнім соборі у Києві 1640 р. і прийнятий у всім православнім світі.

Діяльність і розквіт Києво-Могилянської колегії в першу чергу пов'язана з ім'ям видатного просвітителя періоду ду­ховного відродження України Петра Могили (1596—1647 pp.), сина молдавського господаря, який навчався у Львівській школі, а вищу освіту отримав у Франції.

Близьким сподвижником П. Могили були С, Косов, О. Кальнофойський, І. Козловський та ін. З вихованців П. Мо­гили слід назвати Л. Барановича, А, Радивиловського, І, Гізеля.

Хоча Київська колегія як вищий учбовий заклад гумані­тарного типу фактично була академією, польський уряд так і не надав їй цього титулу, оскільки вона виховувала захисни­ків української духовності, культури, неприйнятних для ка­толицької Польщі. Проте сучасники іменували її академією, Ці права були офіційно підтверджені царськими грамотами 1694 і 1701 pp.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ.

Протягом довгого часу Києво-Могилянська академія залишалася цент­ром української культури. Але саме на її прикладі можна простежити, як мінялася ситуація в культурних процесах в Україні, починаючи з другої половини XVII та у XVIII ст. Адже Правобережжя України було під чужоземним гнітом, що спричиняло подальшу колонізацію українського населен­ня. Навіть Львівський університет, заснований у 1661 р. пере­творився у знаряддя колонізації. Поступово занепадають брат­ські школи. І хоча у другій половині XVIII ст. з'являються гімназії у Кременці, Чернівцях, семінарія в Мукачеві — все ж і тут над освітніми цілями переважали ідеологічні, а це галь­мувало розвиток культури України.

На Лівобережжі була дещо сприятливіша ситуація. Тут у середині XVIII ст. майже у всіх містах і селах діяли по­чаткові школи (на Лівобережжі — 866, на Слобожанщині — 129). Середню освіту давали Чернігівська, Харківська й Пере­яславська колегії. Працювали друкарні, зокрема, Київська, Чернігівська, Львівська. Лише Київська друкарня випустила до кінця XVIII ст. понад 100 найменувань книг, серед них відомий «Синопсис». З'являється багато рукописної літерату­ри різних жанрів. Популярними були літописи Самовидця, Грабянки й Величка та ін.

От на такому історичному тлі і продовжувала бути цент­ром освіти, науки і культури тих часів Києво-Могилянська академія.

У цей період курс навчання в Києво-Могилянській акаде­мії тривав 12 років. У граматичних класах вивчалися сло­в'янська, українська книжна, грецька, латинська та інші мови. З академії вийшли відомі елліністи XVII — XVIII ст.. Єпифаній Славинецький, Симон Тодорський та ін.

Формування української мови викликало занепокоєння про­відників русифікаторських течій. Царизмом вживаються різні

заходи, «дабы малороссийский народ не почитал себя отлич­ным от великороссийского». Приймається ряд законів про за­борону друку, а потім і викладання українською мовою.

Але під важким гнітом мова українського народу не втра­чає своєї сили. Це засвідчують здобутки на літературній ниві Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Сковороди та ін.

У літературне життя України входить і російська літера­тура (твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова, О. Сумарокова). Російську мову і поезію в академії почали вивчати з 1751 р. Це майже збігається із забороною друку­вати-українською мовою книги, вести діловодство і, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала. В цих складних умовах продовжувалося навчання дітей про­стого люду за допомогою перших букварів, які були випущені лаврською друкарнею. Так, у 1760 р. на замовлення лубен­ського полковника було надруковано 2 тис. букварів і часо­словів для навчання дітей козаків. А в 1775 p., незважаючи на заборону всього українського, лаврська друкарня видала букварі для навчання грамоті солдатських і селянських дітей.

Завдяки Київській академії в цей період відбувається становлення української поетичної школи. її викладачі напи­сали ряд посібників з поетики і риторики, в яких розроб­ляється теорія літератури, зокрема, поезії. В академії вивча­ли до 30 жанрів поетичних творів, щоправда, здебільшого захоплювалися античною поезією.

Від О. Митури (початок XVII ст.) й до Сковороди фор­мується Київська поетична школа, яка поступово поширюєть­ся. У Чернігові її представниками були вихованець академії архиєпископ Лазар Баранович (1620—1693 pp.) та поет Іван Максимович (1651 —1715 pp.) — засновник Чернігівської ко­легії. В Ростові творив митрополит Дмитро Туптало. Під впливом академії розвиває свою поетичну теорію і М. Ло­моносов.

Філософську думку другої половини XVII ст. розвивали вчені академії Йосиф Горбацький (?— 1653 р.) —згодом ігу­мен Михайлівського Золотоверхого монастиря, Іннокентій Гізель (близько 1600—1683 pp.)—ректор і викладач академії, Стефан Яворський (1658—1722 pp.) — відомий вчений, поет та церковний діяч.

Нова плеяда вчених-філософів (перша половина XVIII ст.) представлена такими відомими діячами як Ф. Прокопович, В. Ясинський, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Особливо помітний слід в історії вітчизняної філософії, культури залишив Григорій Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, просвітитель, поет. Здобувши освіту в Київській академії, він пізніше викладав у Переяславському

та Харківському колегіумах, але через переслідування за­лишив цю діяльність. Останні 25 років життя він мандрував по Україні, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж він і пише свої основні твори — «Діалог, или Розглагол о древнем мире», «Наркісс. Разговор о том: узнай себя» та ін.

Творчість Г. Сковороди відіграла значну роль у розвитку громадсько-політичної думки XVIII ст. і мала великий вплив на українську літературу.

Зростає у ці часи і роль історичної науки, суспільно-полі­тичних знань в цілому. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їх працях знайшли своє відображення основні Історичні події тих часів, у тому числі і Визвольна війна 1648—1654 pp.

У 1674 р, в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Си­нопсис», за словами М. Грушевського, «перша історія Украї­ни». Передбачають, що його автором був І. Гізель. У «Синоп­сисі» було зроблено спробу систематичного викладення істо­ричних фактів. Про його популярність свідчить той факт, що уже в 1678 р. він вийшов другим, а в 1680-му р.— третім виданням. Всього в XVII—XIX ст. «Синопсис» видавався 30 разів.

Знаменною подією було і видання в 1661 р. «Києво-Печер­ського Патерика» (в 1678 р. вийшло його друге видання).

Наприкінці XVII—на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко. їх праці — це спроба переходу від літо­писання до історичної науки. Так, в «Літописі» Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорозького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра (34 назви міст і майже стільки ж імен полковників).

Цінною є і хронікальна праця Самійла Величка (1690— 1728 pp.), «колишнього канцеляриста Війська Запорозького». Як історичний огляд його «Сказание о войне козацкой с по­ляками через Зиновия Богдана Хмельницкого», доведене до 1700, а написане в 1720 p., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII —XVIII ст.

Усі книги перевершила «Історія русів іли Малой Росії», написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. До Росії приєдналися українці «як рівні з рівними, як вільні з вільними». Цей твір першим виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський (1717—1809 pp.), автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе», Василь Рубан (1742— 1795 pp.), який видав «Краткую летопись Малой России» не­відомого автора, Микола Бантиш-Каменський (1737—1814 pp.), вчений-історіограф та ін.

Все більшого значення набуває і вивчення природничих наук, математики й медицини. Курси лекцій й. Горбацького, І. Гізеля, С. Яворського та ін. професорів академії містили в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини.

Значну роль відігравала академія і в розвитку бібліотеч­ної справи в Україні: бібліотека Київської академії у другій половині XVIII ст. налічувала біля 12 тис. томів. Передав їй понад 2 тис. книг П. Могила; надходила література і З інших місць. Це були книги як вітчизняні, так і зарубіжних видавництв.

Зберігалися в бібліотеці і численні рукописи, спогади, що­денники, лекції професорів і т. д.

З фондів бібліотеки академії формувалася більшість біб­ліотек України.

Отже, яку б галузь вітчизняної культури ми не взяли в цей період,— всюди родоначальницею виступає Києво-Могилянська академія. Як правило, вища влада в особі гетьманів України завжди підтримувала і матеріально, і морально її розвиток. Особливо багато зробив для цього гетьман І. Мазе­па. Допомагав він і академії Братського монастиря, яку очо­лювала мати гетьмана — ігуменія Магдалина. В цей період українська культура набула особливого розвитку. Однак після Полтавської битви, коли Петро І розпочав репресивну полі­тику проти України, становище різко змінилося. Згодом справжній наступ на українську культуру, як і взагалі на волю України, розгорнула Катерина II. Не обминуло це й академію. Призначивши після ліквідації гетьманства у 1764 р. в правителі України графа П. Румянцева, цариця на­казала йому добре стежити за нашою академією. «Не безы­звестно,— писала вона,— что обучающіеся богословію і определяющіє себя здесь к чинам духовным, заражаются многими ненасытнаго честолюбія началами». Але академія вистояла і продовжувала залишатися центром культури Украї­ни. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно вести Академію до упадку. В 1783 р. там було введено на­вчання російською мовою. На той час академія, попри всі її досягнення, вже не могла повністю задовольнити зрослі культурні потреби населення. Відчуваючи це, К. Розумовський планував перетворити академію на університет і заснувати ще один у Батурин). Сам Румянцев проектував у 1765 р. університети в Києві та Чернігові. Але всі намагання відкрити в Україні університети наштовхувалися на опір російського уряду. Тільки Г. Потьомкіну вдалося домогтися затвердження в 1786 р. проекту університету в Катерино­славі, але в 1791 р. Г. Потьомкін помер і його проект зразу був відкинутий. Гетьманщина так і не дочекалася свого уні­верситету.

Зросли «а даний період і літературні зв'язки академії. Адже в її стінах навчалося багато представників інших націй Відомий вчений XVIII ст. І, Кирилов писав з цього приводу: «Школы, называемые Киево-Магилисенеские, все каменные. В тех школах обучаются малороссияне и великороссияне и ис Польши человек до 500...». Серед росіян — випускників ака­демії були Порфирій Зеркальников — відомий дипломат, Каріон Істомін — автор російського «Букваря» й «Малой грам­матики», Борис Шереметев — фельдмаршал, Костянтин Щелін — перший російський доктор медицини та ін. Михайло Ломоносов прийшов до Києва 1734 p., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Київській академії було недовгим, воно пішло йому на ко­ристь.

Академія обслуговувала не тільки всі українські землі, в 1736—1737 pp. у ній навчалося 127 польських та кілька закарпатських українців. Серед її учнів були також серби, чорногорці, болгари, греки, молдавани.

На початку XVIII ст. випускники академії заснували шко­ли й семінарії майже у всіх великих містах Росії. Ці заклади поповнили існуючі народні школи. Так, у 1748 р. на терито­рії семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення була одна школа. В 1767 р. тільки в Чернігівському полку діяло 143 школи, або одна на 746 душ. У Слобідській Україні в чотирьох полках було 124 школи. їх заснувало населення своїм коштом. Сільська громада сама запрошувала вчителя. На малих хуторах дітей навчали пере­хожі вчителі, або так звані мандрівні діячі. В кожному селі містився утримуваний коштом громади «шпиталь», де прожи­вали вбогі, старі самотні люди, сироти, які навчалися в школі. Цю благородну справу продовжували і випускники академії.

Так, у відкритій в 1701 р. Слов'яно-греко-латинській ака­демії працювало 95 професорів Київської академії. До ака­демії «по науку» приходили молдавани, валахи, серби, болга­ри, греки і т. д. В свою чергу, студенти й випускники акаде­мії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції та ін. країн, що сприяло становленню міжнародних зв'язків українських діячів культури.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. Театр.

Протягом багато­літньої історії музично-пісенна творчість завжди займала ва­гоме місце в Україні. Ще в XVI — XVII ст. у братських шко­лах Львова, Луцька, Києва, а потім у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну гра­моту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа та ін.). Партесний спів під назвою «київський» поширився і в Москві та в інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор Микола Дилецький в «Граматиці мусикійській» (1677 p.). Це був найкращий му­зичний посібник того часу.

Виникають музичні осередки у Чернігові, Львові, Харкові, Ніжині та інших містах. Музичною столицею став Глухів — резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут відкрилася спе­ціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах.

Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще в 50-х pp. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів якої налічував часом до 300 чоловік. Кращим у Києві був академічний та братський (монастирський) хори, свято яких щорічно відбувалося на Контрактовій площі Подолу. Сту­дентський хор і оркестр виступали під час літніх гулянь на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського мона­стиря, а взимку — у Трапезній Братського монастиря на Диспутному залі академії.

Були тоді й професійні композитори. Серед них провідне місце займали Михайло Березовський (1745—1777 pp.) та Артемій Ведель (1767—1808 pp.). M. Березовський вважаєть­ся найпершим російським церковним композитором. А. Ве­дель, теслярський син з Києва, прославився як духовний ком­позитор. Він переніс до церковних співів чимало мотивів українських пісень. Після повернення з Москви до Києва його за наказом Київського губернатора за політичні справи схопили і посадили в «Смирительний дом», де він і помер. Похований композитор у Києві, в Кирилівськім монастирі, від якого зараз, як і від цвинтаря, залишились руїни та деякі вцілілі могили. Не дбають, як бачимо, в незалежній Україні про нашу історичну пам'ять.

Доброї пам'яті заслуговує і творчість земляка М. Березовського (обидва з Глухова і обидва навчалися в Італії) Д. Бортнянського (1751 —1825 pp.), автора опер «Креонт», «Алкід», «Сокіл», камерно-інструментальних творів, хорових церковних наспівів та ін.

Як уже зазначалося, значний слід в українській мові, лі­тературі, культурі в цілому залишила драматургія України, що послужило основою для становлення театрального ми­стецтва. Серед українських драматургів цієї епохи були вже згадувані Феофан Прокопович (трагікомедія «Владимир», 1705 p.), Лаврін Горка («Іосиф Патріарха», 1708 p.), Дмитрій Ростовський («Успенская драма» та ін.), Семен Полоцький (комедія «О блудном сыне»), Мануїл Козачинський, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Феофан Трофимович, Іван Некрашевич та ін.

Показово, що й театри в інших краях засновували вихід­ці з України (у Москві — С. Полоцький, Ф. Прокопович, у Могилеві — Г. Конський, у Сербії — М. Козачинський). У XVIII ст. українці ставили свої драми далеко за межами України. Саме вони утворили шкільні театри в Харкові, Ка­зані, Тобольську, Новгороді, Москві, Смоленську і донесли своє мистецтво навіть до австрійських сербів.

Отже, український театр, як і музичне мистецтво, у ті часи залишили помітний слід в культурному житті багатьох країн.

ЖИВОПИС І АРХІТЕКТУРА.

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво та архітектуру Украї­ни. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від канонів середньовіччя до національних форм. Особливо це позначається на монументально-декоративному мистецтві. Народні мотиви чітко проступають в розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) та ін.

До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні і при Київському Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському мона­стирі (видатний майстер П. Казанович), Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін.

У ті часи лаврські гравери та живописці часто навчалися за кордоном. Творчість деяких з них, особливо Олександра та Монтія Тарасевичів, Аверкія Козачківського, Григорія Левицького, мала безпосередній вплив на художній напрямок багатьох іконописних майстерень України та Росії.

Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору. Після пошкоджень від пожежі 1718 р. у своєму остаточному вигляді собор був одним з останніх найбільших досягнень українського бароко. Стіни апсиди і фронтони на фасадах, бані куполів, вікна й портали було оздоблено ліпним орнаментом, ніші прикрашено чудовим жи­вописом (майстри С. Ковнір, І. Білинський, Г. Пастухов). В середині собору вражав своєю красою величезний іконо­стас, який подарували гетьман Іван Скоропадський та його дружина Анастасія. Він мав п'ять рядів ікон (майстри Я. Глинський та С Лубенський), був зроблений з різьбленого й позолоченого дерева чернігівським майстром Григорієм Петровим. Срібні царські врата цього іконостасу у 1752 р. виконав Михайло Юревич. (Вся ця краса безслідно пропала або була знищена 3 листопада 1941 p., коли собор підірвали залишені в окуповному німцями Києві радянські агенти НКВС).

Серед майстрів станкового іконописного живопису кінця XVII—початку XVIII ст. відомий Іван Руткович, пензлю якого належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви. Та­лановитим майстром, вихованим на традиціях українського живопису, був Ілич Бродлакович із Галичини.

До кінця XVII ст. навчання живопису в Україні здійсню­валося в цехових і позацехових, а також монастирських май­стернях. Однією з них і була майстерня Києво-Печерської лаври, з якою пов'язана творчість видатного гравера Антонія (Тарасевича).

У 1724—1744 pp. лаврську іконописну майстерню очолюва­ли Іоанн і Феоктист, в 1744—1755 pp.— відомий майстер Алімпій Галик, а з 1755 р.— італійський художник В. Фредеріче.

Майстерня живопису і школа діяли також при лаврському Троїцькому шпитальному монастирі. Художники цього мона­стиря розписували і храми приналежного до лаври Змієвського монастиря.

Учнями лаврської майстерні були Григорій Маляренко, Данило Красовський, Василь Дворецький та ін.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет. Це в основному зображення козацької старшини — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників — Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін. Портретам притаманні документальність передачі образу та інші характерні риси. Названі митці продовжували традиції відомих художників XVII ст. Ф. Сеньковича, С. Корунки, І. Рутковича та ін.

Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишається і такими іменами як А. Лисенко, Д. Левицький 1 В. Боровиковський, чиї твори служили окрасою російських і західно­європейських художніх галерей.

XVII—XVIII ст.— це і період розквіту графічного мисте­цтва. Найбільші школи графіки були в уже згаданих неодно­разово Київській академії, Києво-Печерській лаврі, а також в Чернігові та Львові. Представниками графічної школи Київської академії були відомі майстри І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Н. Зубрицький названий вище Л. Тарасевич, І. Мігура, М. Карнавський, А. Козачковський та ін.

Плідними здобутками в цей період збагатилась і архітек­тура, в якій перепліталося багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва — поряд з дерев'яними матеріалами ви­користовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські спо­руди — магістрати, школи, колегії. Розбудовується Київ, Львів. Чернігів, Переяслав, Харків, Ужгород та інші міста.

Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає бу­дівництво православних храмів. Для багатьох з них харак­терні витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармо­нійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир біля Лубен, Братська Богоявленська церква, Військово-Микільський собор, Всесвятська церква та Хрестовоздвиженська церква Києво-Печерської лав­ри та ін. Всім їм притаманне поєднання основ монументаль­ного будівництва часів Київської Русі з досягненнями євро­пейського бароко і традиціями місцевої архітектури. Кінець XVII — початок XVIII ст. особливо характерні для таких архітектурних споруд. Чимало прислужилася цьому діяль­ність гетьмана Івана Мазепи. З самого початку свого гетьма­нування (1687—1709 pp.) він виявив себе великим покрови­телем національної культури, мистецтва, науки і, особливо, православної церкви. Це було ніби продовженням традицій, закладених гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним та його наступниками. У 1693 р. Мазепа наново побудував Богоявленську церкву Братського монастиря, звів по всій Україні на свій кошт близько 20 церков. Ці споруди, різні за вико­нанням, мають і спільні риси, названі «Мазепиним бароко». Було відновлено Києво-Печерську лавру, яку обнесли мону­ментальною стіною, поставлено Економічну й так звану Святу брами з церквами над ними. Після Петра Могили Іван Ма­зепа своїм коштом знову обновив Софіївський собор і побудував славетну Софіївську дзвіницю, яка і нині радує око. В Пустинно-Микільському монастирі у Києві гетьман вибуду­вав у 1690 р. нову чудову церкву Св. Миколи (у 1831 р. була переіменована на Військово-Микільський собор). Богоявленська церква Братського монастиря і соборна церква Св. Миколи (Військово-Микільський собор), збудовані в останнє десятиріч­чя XVII ст., вважалися найкращими спорудами київського бароко. Є припущення, що ці величезні споруди належать од­ному автору — випускникові Київської академії Іванові За-рудному, який впровадив на Московщині на початку XVIII ст. стиль бароко. Серед історичних скарбів Вогоявленської церк­ви були срібний вівтарний хрест — дар Петра Могили і сріб­на чаша — дар ігумені Магдалини, матері Івана Мазепи. На превеликий жаль, обидві ці чудові пам'ятки української архі­тектури в середині 30-х років знищила радянська влада як українські національні символи. Вони, за словами П. Постишева, стояли на перешкоді побудови нового соціалістичного суспільства, як «історичний хлам».

З 20-х pp. XVIII ст. в монументальному будівництві Украї­ни поступово поширюється стиль класицизму. Посилюються взаємозв'язки українських і російських будівничих. Від'їхав до Росії згаданий І. Зарудний, де за його проектами звелися «Меньшиковська вежа» в Москві, собор Петропавлівської фортеці в Петербурзі та ін. В Україні працювали російські архітектори Й. Старцев, І. Мічурін, Г. Шедель. Останній збу­дував другий поверх Київської академії, митрополичий дім на території Софіївського собору, за підтримкою митрополита Р. Заборовського — браму «Р. Заборовського» тощо.

Відомими майстрами архітектури України були в ті часи кияни С. Ковнір (1695—1786 pp.) та І. Григорович-Барський (1713—1785 pp.). Величний корпус на території Києво-Печер­ської лаври досі носить ім'я «Ковнірського». Григорович-Бар­ський прославив своє ім'я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря, Покровської та Набережно-Микільської церкви, фонтану «Самсон» у Києві та ін.

Унікальні пам'ятки архітектури постали і в середині XVIII ст. Це — велична Андріївська церква, яка ніби злітає над Києвом (арх. Б. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), комплекс церков Почаївської лаври (арх. Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Отже, культура України XVI—XVIII ст. є складовою ча­стиною історії українського народу, який у важкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Цьому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва і водночас збереження традицій часів Київської Русі. Все це дало можливість багатостраждально­му народу України внести неоціненний вклад у процес по дальшого розвитку української культури майбутніх поколінь, у скарбницю світової культури.

Бойко - питання і відповіді-стара

Що таке «українське», або «козацьке бароко», і чому цей мистецький стиль набув поширення є українських землях у XVIІ-XVІІІ ст_.?

Бароко — логічний результат не тільки еволюції мис­тецтва, а й прогресу науки та суспільного розвитку. Його поширення у XVII—XVІІІ ст. в українських зем­лях пояснюється особливостями української мен­тальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народ­них традицій цей європейський стиль трансформується у козацьке бароко, для якого характерні біль­ша зваженість та поміркованість.

Поява і розвиток бароко на українському ґрунті — це спро­ба української культури повномасштабно скористатись надбан­нями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати ук­раїнські землі у рамки європейських історичних процесів.

Бароко (від італійського barocco — вибагливий, химерний) - стиль в мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, ди­намічність композиції. Його поява була зумовлена реакцією людства на наукові відкриття XVI —XVII ст., під впливом яких різко змінилося його світобачення і світосприйняття. Існу­юча до цього гармонійна картина світу руйнувалась з появою твердження про геліоцентричну систему (М, Коперник, Г.Галілей, І.Кеплер), обґрунтованих гіпотез про мінливість світу, про множинність світів і безмежність Всесвіту (Г.Галілей, І.Ньютон). Під тиском цієї інформації людина гостро відчува­ла свою самотність, слабкість і недосконалість. До того ж XVI —XVII ст. — період релігійних війн між католиками і протестантами, які посилили глибоку духовну кризу європейсь­кого суспільства. Бароко як мистецький стиль, з одного боку, фіксував суспільну кризовість, втрату почуття спадкоємності, наближення до фатальної межі, з іншого — був спробою про­риву, оригінального самовиразу в нових обставинах.

Світоглядні принципи стилю бароко були розроблені у За­хідній Європі Б.Спінозою, Б.Паскалем, Б.Грасінаном та ін. їх справи в Україні продовжили професори Києво-Могилянської академії Г.Кониський, Ф.Прокогіович, С.Яворський та ін.

Які ж причини поширення цього стилю в українських зем­лях в XVII —XVIII ст.? Слід зазначити передусім те, що він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною поетичністю, філо­софською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоратив­ності, а саме ці елементи складали основу барокового стилю.

Поширення в українських землях бароко можна розглядати і як своєрідний результат національно-визвольних змагань у XVII —XVIII ст.: пафосність, декоративність цього стилю, оче­видно, найповніше відповідала настроям українського суспіль­ства, яке у ході кривавого протистояння вибороло право на власну державність; величність, багатство, підкреслена вираз­ність бароко були цілком зрозумілими і близькими новій сус­пільній еліті; численні крупномасштабні барокові проекти у різних галузях мистецтва можна було реалізувати лише за до­помогою держави, що з'явилась внаслідок Визвольної війни.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій половині XVII—XVIII ст.

Характерно, що на Правобережжі бароко розвивалось на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. Що ж стосується Гетьманщини та Слобідської України, то тут під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформував­ся оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського», або «козацького» бароко. Перлинами цього національно забарвленого стилю стали Андріївська і Покровська церкви у Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спо­кійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітек­турі, менш відчутним — у скульптурі і в живописі.

Бароковій скульптурі притаманні динамічна композиція, ек­спресивне ліплення, витончене моделювання форми. Дуже яс­краво, навіть символічно ці особливості нового стилю виявили себе у надгробках, поставлених над покійниками по церквах та каплицях. Якщо раніше покійників зображали сплячими у спо­кійній позі, то бароковий стиль ніби «розбудив» їх і поставив на весь зріст. Саме такими є відомий пам'ятник Адаму Киселю у с. Бискиничі на Волині, надгробок каплиці Боїмів у Львові та ін. Характерно, що у бароковій скульптурі відмінності між Правобережжям і Лівобережжям незначні. Головною відмін­ністю є не стилістичні особливості, а матеріал, з якого твори­ли українські майстри: в західноукраїнських землях — камінь, на Гетьманщині та Слобожанщині — дерево.

Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважа­ючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж прогресивні зрушення у цей час відбулися: йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; новими навиками та формами самовиразу поповнювалася мистецька палітра - майстри оволодівали світлотіньовим моделюванням, просторовою перспективою; досягнення західноєвропейського живопису, особливо фламандської школи позитивно вплинули на укра­їнських художників, додавши динамічності композиціям і реалістичності зображенню. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович, Помітного розвитку набуло барокове гра­верство, якому властива складна символіка, геральдичні зна­ки, алегорії, пишність та декоративність.

Доволі цікавими були спроби використання українськими авторами стилю бароко в літературі. їх творам були прита­манні гранична оригінальність, значне перевантаження метафо­рами, гіперболами, антитезами. У поезії буйно розквітає високопарне красномовство: «катастрофою» називають «зміну» «Нептуном» - «воду», «Гераклом» - «хоробрість», «Вакхом» — «вино». Це значно ускладнює розуміння поезії, пере­творює ЇЇ на елітарну. У бароковій літературі середньовічна релігійність примхливо поєднується з інтересом до природи, історії та людської особистості, тобто з надбаннями ренесансу Найяскравішими постатями в українському літературному ба­роко є М.Смотрицький, Т.Ставровецький, І.Вишенський, Г.Сковорода. Характерна особливість українського варіанту бароко - переважання духовних творів над світськими, оскільки основними помітними фігурами у тогочасній літературі були переважно духовні особи Поетична умовність, символізм, ро­мантизм, підкреслена виразність, гіперболізація та алегорич­ність барокової літератури органічно були сприйняті українсь­кою ментальністю і надовго визначили образну мову українсь­кої культури.

Наш

Розділ ХІ.

...

КУЛЬТУРНЕ СТАНОВИЩЕ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ за XVIII ст.

Утиски на книжки. З того часу, як українську церкву взяли під руку московських патріархів, культурне життя на Вкраїні зане­пало: українську книжку вигнали з ужитку, не допускали її в школу, заміняли московською. Навіть релігійних книжок не доз­воляли друкувати по-українськи.

1726 р. в Києві хотіли надрукувать по-українськи акафіста св. Варварі, написаного митрополитом. Уряд московський заборо­нив і присилував перекласти акафіста на «великороссійськое наречие». 1769 р. Лаврська друкарня просила дозволу надрукувати українську граматку, бо московських букварів не хотіли купувати. Синод не дозволив. Владикам звеліли забирати по церквах старі книги й заміняти їх новими, друкованими по-московськи.

Книжна мова. В книжній мові й раніш панувала слов'янщина. Народну мову на письмі вживали тільки подекуди, для кращого розуміння. По школах учили правильно писати й читати тільки по-слов'янськи. З того ж часу, як на Вкраїні запанувала Московщина, народну мову й книги геть вигнали з школи. Українські письменники XVII — XVIII століть пишалися вже знов церковнослов'янщиною всуміш з московщиною. Народну мову вживали тільки для буденного вжитку: в листуванні, записках, віршах та жартах.

Рукописи. Книги тоді друкували майже виключно церковні. Люди ж цікавились і письменством та історією. Вони розповсюджували все те рукописами. Навіть вірші не попадали в друк. Хіба які похвальні на дуже відомих осіб.

Вірші й драми. З тогочасних рукописних творів найбільш ві­домі історичні писання, побутові вірші та драми, написані школярами Київської академії. Серед них найбільш відома драма «Ми­лость Божія, Україну от неудобносимих бєд людських через Богдана Зєновія Хмельницкого свободившая».

Вона написана 1728 р. з нагоди відновлення гетьманства. Сту­денти Київської академії (спудеї) любили писати на релігійні теми вірші та інтермедії. В тих віршах та інтермедіях вони охоче опи­сували й тогочасний народний побут, вживали народної мови, жарту й т. ін. Московська цензура не дозволяла того друкувати. Все те писання ходило з рук до рук в рукописах. Книжок же українських не друкували, й через те їх місце заступили книжки московські.

Школи. Головним огнищем української шкільної освіти була Київська академія. Там учились діти козацької старшини та заможних міщан. З академії повиходило чимало учених людей на Вкраїні. Багато тих учених забрала до себе Москва. Академія була школою переважно богословською. Тому, коли в Петербурзі й Москві заснували світські школи, то заможніше українське гро­мадянство стало посилати своїх дітей в ті столичні школи та в заграничні університети.

З Петрових часів московська мова вживалась в зносинах з ро­сійським урядом, входила в українське діловодство, в письменства й навіть в приватне життя на Вкраїні.

Раніш українську народну мову одпихала від книжки слов'ян­щина, а тепер стала одпихать московщина. Цензура доглядала, щоб не було ніяких відмін від московської мови, ніяких слідів мови української. Українці мусили писати по-московськи.

Патріотизм. Незважаючи на все те, українці не забували своєї України. Московський правитель після Розумовського, граф Рум'янцев казав, що українське панство «при всіх науках та в чужих сторонах в обращеніях зосталося козаками й заховало гарячу любов до своєї власної нації й любої батьківщини». Воно, казав, хоч і піддавалося дужчій московській культурі, проте було дуже високої гадки про український народ і інак про свою націю не відзивалося, як тільки «що то вони найперші на всім світі й що нема від них нікого сильнішого, нікого сміливішого, нікого розум­нішого, й нема ніде нічого достого, нічого корисного, нічого дійсно свобідного, що могло б їм придатися, і все, що в них,— те най­краще».

Розповісти й списати:

Як розпоряджалися московські патріархи на Вкраїні? — Як не допускали до друку українських писань? — Яка тоді була

книжна мова? — Що розходилося в рукописах і через що не друкува­лося? — Хто любив писати вірші, інтермедії та драми? — Яка драма всла­вилась? — Про що писалося в віршах та інтермедіях? — Якою мовою вони були написані? — Як вони розходилися поміж людьми? — Які книж­ки заступили місце українських і через що? — Яка школа була огнищем науки?—Чому там навчали?—Хто там учився? — Куди згодом посилало українське панство своїх дітей у науку? — Де на Вкраїні вживалась московська мова? — Як українське панство думало про свою націю? — Що про український патріотизм казав Рум'янцев?

КАНТ «РАДУЙСЯ, МАРІЄ!»

Радуйся Маріє, Дівам царице!

Жіліще Божіє, Мати-дівице!

Звіздо утренняя, Діва-царице!

Браздо внутренняя, Мати-дівице!

Глас ангельск возносим, Дівам царице!

Тя усердно просим, Мати-дівице!

Путь правий сотвори в небесні двори!

Убіжим злих літ, узрим добрий світ!

Розріши смертві узи гріховнії,

просвіти темні очі духовнії.

Всі согласно поем, Дівам царице!

Даруй нас покоєм, Мати-дівице!

З рукописного Богогласника XVII ст.

КАНТ «О СМЕРТІ»

Кажуть люди, же я умру, же я умру...

А я хочу жити!

Скільки живеш на цім світі,

но треба умрети.

Зостається срібло-золото і драгія шати,

трудно ж мні їх із собою на той світ забрати.

І хоча й бим мог забрати, мог забрати,—

там того не треба.

Штирі доски, сажень землі

спасенія неба!

Як ударять во всі звони о смертній годині,

поклонися всьому світу і своїй родині.

Дадуть мені смутну трумну і твердеє ложе...

Не даждь в гріхах умирати, милостивий Боже!

Як опустять грішне тіло, грішне тіло в глубокії доли.

І засиплють піском очі,— не глянуть ніколи.

В гробі будуть ребра, боки, ребра, боки, з головою руки,

душа пойдет несмертенна, на вічнії муки!

Поминай же, чоловіче, так велику страту,

ибо, як хто служить Богу, так бере заплату!

(З почаївського Богогласника XVIII ст.)

КАНТ СВ. ЮРІЮ

Були люди невірнії,

вони в Бога не вірили,

а вірили у цмочище

у лютеє та зміїще.

В його з рота огонь паше,

в його з очей искри скачуть...

Дали цмоку та й оброку —

щонеділі по людині.

Прийшла пора аж до царя:

хоч сам ступай, хоч дочку дай!

Де узявся святий Юрій

на білім коні з копієм.

Вдарив цмока серед ока,

забив цмока на вік віка.

«По всім світі росписання,

по всім людям розіслання,

щоб читали і писали,

Георгія святкували».

БОРОТЬБА З УНІЄЮ В ПОЛЬЩІ (НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ)

В 1760 році уніатські митрополити оснувалися в Радомишлі. Вони завели там свою консисторію й почали ширити унію по всьому Правобережжі. В Києві православного владики вже не було. Православне духовенство й народ на Вкраїні польській слухались православного владики Переяславського, як найближчого. Пере­яславському владиці керувати з-за границі православними на Ук­раїні польській і боротися там з унією було зовсім незручно. Владика доручив боротьбу там з унією архімандритові Мотрининського монастиря (коло Жаботина) Мелхіседекові Значко-Яворському.

Уніати за поміччю польського війська не раз силоміць наверта­ли православних на унію. Православні ж громади не хотіли приймати уніатських попів і силою виганяли їх або примушували повертатись на православ'я. Польська влада карала неслухняних.

В отій боротьбі православні не раз вдавались за обороною до російського уряду тому, що він здавна брав під свою опіку православних у Польщі. Мелхіседек їздив до цариці. Цариця Кате­рина II дещо йому пообіцяла й наказала своєму послові в Варшаві заступитись за православних перед польським урядом. Заступ­ництво те нічого не помогло. Однак народ, прочувши, що цариця обстоює за його права, сміливіше взявся виганяти унію. Уніати напосілися ще дужче й давили православних, що було сили.

В селі Млієві громада не пускала до себе уніатського попа. Він осівся силоміць. Громада наказала титареві Данилові Куш­нірові заховати дароносицю, щоб піп-уніат не мав з чим службу Божу правити. Розлютовані уніати обвинили Кушніра в блюз­нірстві. Набрехали на нього, буцімто він ходив з дароносицею до шинку й пив з неї горілку. Кушніра засудили до лютої кари. Силоміць зігнали народ і на його очах обмотали Кушнірові руки клоччям, обмазали смолою й спалили, а після того вже відрубали голову й прибили на палю.

Дике свавільство уніатів розхвилювало народ. Почалися роз­рухи й бунти. На сторону народу стали запорожці й гайдамаки. Гайдамацтво знов ожило й заворушилось. Кріпаки кидали своїх панів і втікали в ліси та монастирі, гуртувалися в гайдамацькі ватаги й розганяли уніатів, польських панів та ксьондзів.

Розповісти й списати: Хто вигадав унію й для чого? — Коли відбулася Флорентійська унія? — Чому вона не розійшлася в народі? — Коли від­булася Брестська унія? — Як говорило освічене українське громадян­ство до владичої унії? — Що говорило на Брестськім соборі? — Через що не прийняло унії, хоч вважало її потрібною? — Як ширив унію уряд? — На чому погодились уніати з православними 1642 p.? —Чи дот­римували згоди?—Де оснувались уніати в 1760 p.?—Кого слухались

авославні в Польщі? — Кому переяславський владика доручив бороть з унією? — Хто помагав православним силою? — До кого вони зверлись за опікою? — Як помагала православням у Польщі московська опіка? — Як уніати страхали православних? — Що трапилось в с. Млієві? — До чого привело мліївське катування?

Крушинський

Культура України в другій половині XVII ст.

Освіта. Наукові знання. Книгодрукування.	Фольклор. Література	Архітектура	Живопис
«Буквар» («Граматика») І. Федорова. «Синопсис» — короткий нарис історії України й Росії. «Літопис Самовидця» — охоплював по­дії 1648—1700 pp. «Києво-Печерський патерик». Діяльність братських шкіл на Правобережжі та в Східній Галичині. Києво-Могилянська колегія. Реорганізація Львівської єзуїт­ської колегії в університет.	Народний епос: «Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун». І. Галятовський «Розмо­ва білоцерківська», «Фундаменти». Л. Баранович «Нова мі­ра старої віри». Байки. Історичні пісні.	Миколаївський собор у Ніжині. Юр'ївський собор Видубицького монастиря. Троїцький собор у Чернігові. Здвиженський собор у Полтаві.	Монументальний живопис — портретна галерея Успенського собору Києво-Печерської лаври. Оздоб­лення церкви Св. Юра в Дрогобичі. Іконопис.

Культура України у XVIII ст.

Освіта і наука	Література, фольклор	Архітектура	Музика, театр
Колегіуми у Чернігові, Переяславі та Харкові. Духовна семінарія в Мукачеві. Київська академія. Медична колегія у Львові. Г. С Сковорода — філософ, лінг­віст. Я. П. Козельський — філософ, просвітитель. В. Г. Рубан «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России». Ф. Прокопович — курс лекцій з арифметики і геометрії.	С. В. Величко. «Сказание о войне козацкой с поляками». Г. С. Сковорода «Басни харьковскія». I. П. Котляревський — «Енеїда». Кріпацькі пісні, балади, перекази. Чумацькі пісні.	Катерининська церква у Чернігові. Преображенська церква у Великих Сорочинцях. Собор Красногорського монастиря в Золотоноші. Андріївська церква у Києві. Собор Почаївської лав­ри. Троїцький собор у Новомосковську.	Д. С Бортнянський, А. Л. Ведель, М. С. Березовський. Нова форма народно­го театру — балаган.

Литвин

3. Культурне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Ранньомодерній добі належить особлива роль в історії української культу­ри. Рубіжними етапами в її розвитку можна вважати Козацьку революцію середини XVII ст. і розмежування українських земель між Польщею та Ро­сією, себто ті події суспільно-політичного життя, котрі визначили специфі­ку культурного розвитку різних регіонів України, їхню інтегрованість, чи, навпаки, віддаленість від загальноєвропейських культурних процесів.

Спільним знаменником для культурних традицій різних регіонів слід вважати їх належність до однієї мистецької течії — бароко. Центром його зародження й поширення в Європі було Середземномор'я, звідки барокові віяння поширювалися на Схід і Захід. В Україні вони з'явилися за посеред­ництва Речі Посполитої, чия культура разом з українською до Козацької революції та досить довгий час після утворювала єдиний простір. Для барокової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характери­зується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зраз­ки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а та­кож підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків правосла­в'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим при­кладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і нау­кових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна українська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мов­ної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно розширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні богословські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них ла­тинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-на­укових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мисли­телів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероз­дільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжува­лися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділяла вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові тво­ри різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передба­чало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й богослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська ака­демія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських універси­тетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизи­лася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Геть­манщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успад­кованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями на­вчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, священик або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифме­тики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти мог­ли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому пра­цювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Пе­реяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем ду­ховні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, по­жвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський си­нод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священи­кам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засно­вує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких пра­цювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здо­буття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоп­лювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні висту­пала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне ук­раїнської ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличен­ню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українсь­кого, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходи­тимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яск­раво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696 —1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазепинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Сам-сон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам прита­манні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культо­вого живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Сорочинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представ­ників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у куль­тове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портре­ти ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного по­ширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Нестора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спе­ціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українсь­кого партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ре­місничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні оркестри й провадилось навчання нотної грамо­ти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здо­бували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середи­ни XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього ха­рактеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійсь­ких і західноукраїнських музикантів.

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" те­атру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами писали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), при­пав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні тру­пи професійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і яр­маркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та росій­ський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що пере­лічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком еліт­них верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трак­тати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальни­ми для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплати­ти. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонарод­ної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будуван­ня храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сюжетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народ­них уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігра­вала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Баран

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XV—ХVІІІ ст.

МОНАСТИРІ ЯК ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРИ

В епоху середньовіччя велику роль у розвитку української культури продовжували відігравати монастирі, що були осередками освіти, науки, літописання, книжності, друкарства, образотворчого мистецтва, музики, лічництва. Хоч багато з них ще від часу татаро-монгольської навали лежали в руїнах, із входженням України до складу Великого Литовського князівства з'явилися нові монастирі.

У XVI—XVII ст. спостерігається відродження монастирського життя. На Волині засновано Почаївську Лавру. Пожвавилося монастирське життя на Наддніпрянщині. До цього спричинилася діяльність таких видатних церковно-культурних діячів, як Йов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила. Відроджується слава Києво-Печерського монастиря, який у другій половині XVI ст. дістає від константинопольського патріарха право ставропігії, тобто незалежності від місцевих церковних владик, і невдовзі стає центром друкарства, а Лаврська школа — зародком славної Києво-Могилянської академії. Відновлено старі та засновано нові обителі — Межигірський поблизу Києва, Густинсько-Троїцький біля Прилук, Мгарський — біля Лубен та ін. Велику увагу монастирям приділяли українські гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа. Останній щедро наділяв монастирям маєтки, надавав право провадити різноманітні промисли і торги, звільняв від державних податків. Гетьманщина як держава українського народу спричинилася до значного розвитку монастирів та підвищення їх ролі у розвитку української культури.

Занепадати монастирі почали з половини XVIII ст., в умовах централістськоі політики московського уряду. У 1786 р. згідно з указом цариці Катерини II проведено так звану секуляризацію монастирських володінь, внаслідок чого монастирі були позбавлені маєтків, чимало з них закрито і лише частина перейшла на часткове утримання з державної скарбниці.

Після Берестейської унії 1596 р. монастирі, які були підпорядковані греко-католицькій ієрархії, централізуються в один Василіанський чин. Внаслідок реформ цісаря Йосифа II всі монастирі Галичини, окрім 14, були закриті. Така ж доля спіткала й більшість українських монастирів Закарпаття та Буковини. На Правобережній Україні греко-католицькі монастирі або закривалися, або були передані російській православній церкві.

РОЗВИТОК НАУКИ ТА ОСВІТИ

Приєднання українських земель до Великого Литовського князівства ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти, шкільництва та науки. У загальнокультурному відношенні Україна значно перевищувала Литву — тогочасна українська (руська) мова стала державною мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого Литовського князівства. Недержавне стано­вище українського населення дещо пізніше негативно позначиться на розвитку культури.

Найосвіченішим суспільним станом було духовенство. У XIV—XV ст. школи існували при церквах і монастирях, але про них збереглося дуже мало відомостей. Велику турботу про освіту починає проявляти міщанство. Система освіти у містах України була подібна до системи освіти в західноєвропейських містах. Значна частина грамотних людей була серед шляхти. З XVI ст. маємо вже значно більше відомостей про стан шкільництва. Документи цього часу свідчать, що на ниві шкільництва проявили себе багаті жінки: княгиня Олена Чорторийська-Горностай заснувала 1596 p. школу при Пересопницькому, Ганна Гойська — при Почаївському, а Раїна Ярмолинська — при Загаєцькому монастирях. Діти вивчали азбуку, молитви, за підручники правили "часослов", "псалтир"; разом із староуставним письмом на зламі XV—XVI ст. вивчається скоропис, що починає вживатися тоді в урядовому та актовому діловодстві. Як стверджував пастор Обеброн, 1589 р. в Україні школи були при всіх церквах.

У другій половині XV ст., після Флорентійської унії, становище української шкільної освіти ускладнюється — розпочався активний наступ католицизму. Боротьба з цим наступом розгорнулася і на терені шкільництва. Найактивнішу діяльність розпочали єзуїти, які створили густу мережу своїх шкіл на території Польщі, Литви, Білорусі та України і стали небезпечними конкурентами українському шкільництву. Пожвавили свою роботу різні протестантські течії — такі школи діяли в Дубні, Ракові, Хмільнику. Єдино правильною формою у боротьбі проти чужоземних впливів було створення власних нових шкіл, які б не поступалися за рівнем навчання ні єзуїтським, ні протестантським. Поряд зі школами в Острозі. Заблудові, Володимирі-Волинському, Києві, Львові, українські школи відкриваються у Смотричі на Поділлі (1579), Білостоці (1581) і Холмі (1582).

Густа мережа братських шкіл в Україні спричинила високий розвиток народної освіти, який після Переяславської угоди поступово був потоптаний діяльністю московського уряду. Арабський мандрівник Павло Алепський, що відвідав Україну під час подорожі патріарха Макарія до Москви 1654 р., у своїх описах свідчить: "По всій землі руських (тобто козаків) ми помітили чудову рису, яка нас приємно здивувала: всі вони, діти і дорослі, та більшість їх дружин та дочок, вміють читати, писати. Багато з них знає порядок церковних служб та церковного співу".

Виникла нагальна потреба в організації вищої школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла б готувати національно свідомі кадри. Цією справою зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин Острозький, який не пошкодував власних коштів і організував близько 1578 р. в Острозі славнозвісну Острозьку академію. Документів про її структуру не збереглося, одначе можна з великою вірогідністю припустити, що курс в академії складався з "семи вільних наук", які вивчалися у нижній школі — "тривіюмі" (граматика, риторика, діалектика) та "квадрівіюмі" (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Костянтин Острозький запросив найвидатніших українських та закордонних учених, які зуміли вивести острозьку школу на рівень академії, широко розгорнути письменницьку та наукову діяльність. Першим ректором академії став письменник-полеміст Герасим Смотрицький, родом з Поділля, автор передмови до Острозької Біблії, низки полемічних та історичних творів, з яких збереглася пам'ятка "Ключ царства небесного". Професорами з місцевих людей були священик Дем'ян Наливайко, брат відомого козацького ватажка Северина Наливайка, ієромонах Кипріян, що навчався у Венеції та Падуї, Василь Суразький-Малюшицький, автор полемічних трактатів, Йов Княгинецький, письменник-богослов та ін. Серед запрошених були Христофор Філалет (Мартин Броневський), автор славного твору "Апокризис", астроном з Кракова Іван Лятос, греки Кирило Лукаріс, який став пізніше константинопольським патріархом, Діонісій Палеолог, пізніший тирнівський архієпископ у Болгарії, Кантакузен Никифор, Мосхопул. Випускниками Острозької академії стали майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, письменник та вчений Мелетій Смотрицький та ін. Академія та друкарня в Острозі творили могутній культурно-освітній центр — тут видано знамениту "Острозьку Біблію" (1581), цілу низку богослужбових книг, тут дістала свій розвиток блискуча полемічна література, авторами якої були священик Василь. Мартин Броневський, анонім "Клірик Острозький", Герасим Смотрицький та ін. Після смерті К. Острозького 1608 р. академія занепала, його син Януш був католиком, а внучка Анна Алоїза Хоткевич перетворила академію в єзуїтську колегію. І хоч цей визначний осередок української науки проіснував недовго, академія дала поштовх до виникнення в Україні численних братських шкіл, значення яких для розвитку освіти загалом було непересічне.

Найбільшою серед братських шкіл стала школа Львівського Успенського братства, відкрита 1586 р. Школа готувала священиків, учителів, письменників, а зразковий рівень навчання і виховання тут мав протидіяти антиукраїнському спрямуванню навчання в єзуїтських школах. Викладали тут старослов'янську та грецьку мови, навчання мало релігійний характер, програма передбачала виклади так званих вільних наук — "трівія" і "квадрія". Вихованці школи прилюдно виступали з промовами, декламаціями, з дозволу митрополита Михайла Рогози найкращі з них мали право проповідувати у церквах.

Зберігся статут Львівської братської школи, який називався "Порядок школи". Великі вимоги висувалися до вчителя, який звався дидаскал. Він мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у цьому". Дидаскал, взявши дитину, "мас її вчити з промислом доброї науки". Всі учні у школі мали рівні права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути, — тільки самою наукою, тілом же всі рівні". Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішували їх незалежно від чужих зразків, у демократичному, гуманному дусі. Бібліотека школи мала твори Арістотеля, Платона, Лукіана, Овідія, Вергілія, вивчення яких студентами сприяло поширенню ідей гуманізму в Україні.

Матеріальні можливості Львівського Успенського братства не були великі, тому у Львові не вдалося зібрати таких видатних діячів науки і культури, як в Острозі. З чужинців деякий час працював у Львові грек за походженням, єпископ Арсеній, який був першим управителем братської школи. Львівський єпископ Гедеон Балабан приділяв мало уваги навчальному процесові, перебуваючи у постійних конфліктах з братством. Натомість освічений міщанин, правдивий діяч братства Юрій Рогатинець, хоч і не проявив себе як діяч культури, чимало зробив для вирішення матеріальних проблем братської школи.

Провідну роль у розвитку школи відігравали молоді вчителі і письменники, котрі з запалом взялися до організаційної роботи: Кирило Транквіліон Ставровецький, Іван Борецький (майбутній митрополит Йов), брати Степан і Лаврентій Зизанії, Сильвестр Косів та ін. Але частина з них невдовзі роз'їхалася по інших містах в пошуках більше забезпечених посад, внаслідок чого культурне життя у Львові після певного пожвавлення знову пригасло.

Враховуючи гостру потребу у підручниках, група студентів під керівництвом Арсенія створила граматику "Адельфотес" (1591) грецькою та слов'янською мовами, яка служила і вступом до вивчення інших наук — діалектики, риторики, музики, богослов'я, медицини, математики. У 1596 р. Лаврентій Зизаній-Тустановський видав "Граматику слов'янську" і "Буквар" з першим церковнослов'янським словничком. Ці видання послужили основою для знаменитої граматики Мелетія Смотрицького (1619), яку перевидавали аж до XVIII ст. Видані в Україні підручники спростовували звинувачення польського проповідника П. Скарги, висунуті проти слов'янської мови як не придатної для навчання.

Львівська братська школа служила за зразок, коли створювалися подібні школи в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володимирі-Волинському, Пинську, Межибожі. Вихованці братських шкіл розпочали боротьбу з наступом католицько-польського табору на українську культуру.

На початку XVII ст. починає пожвавлюватися культурний рух в історичній столиці України — Києві. До цього спричинився певною мірою галичанин за походженням Єлисей Плетенецький, якого 1599 р. обрано архімандритом Печерського монастиря. Він перебудував монастирське життя, згуртував навколо себе людей з широкою освітою, науковими зацікавленнями. У 1615 р. Плетенецький закупив у Стрятині друкарню, яку там заклав Гедеон Балабан, заснував у Радомишлі паперову фабрику (папірню). Розпочалася активна видавнича діяльність. Навколо Плетенецького згуртувалися такі видатні діячі культури, як Памво Бсринда, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Тарас Земка та ін. Києво-Печерський монастир знову став важливим культурним центром всієї України.

У 1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу під монастир та школу. Київська братська школа була організована вже у 1615/16 навчальному році. Вона мала чотири відділи, де учнів навчали граматики, риторики, філософії та мов: грецької, латинської, слов'яно-руської та польської. Першими ректорами цієї школи були Йов Борецький, потім Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Діяльність школи була спрямована на захист українських церковних традицій, вона отримала велику моральну підтримку від козацтва і гетьмана П. Сагайдачного.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною хибою православних шкіл є низький рівень викладання — православні не дорівнюють католикам за освітою, Могила вирішив організувати школу за західним зразком. Для цього він вислав за кордон молодих здібних людей вчитися на викладачів, запросив до Києва зі Львова відомих педагогів Сильвестра Косова та Ісаю Козловського. Останній став першим ректором лаврської школи. Однак Київське Богоявленське братство побачило у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом об'єднання 1632 р. обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилася Києво-Могилянська колегія (братство дало згоду вважати Могилу за її фундатора), яка згодом перетворилася на академію. У 1633 р. П. Могила став київським митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурного процесу в Україні.

В колегії, а згодом академії, зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаку освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та музики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років.

У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стає академією. З часом програма навчання модернізується, до неї вводяться нові предмети. Вивчення церковно­слов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII—XVIII ст. У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою, які переспівувалися в народі — українська мова набувала свого розвитку. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Згодом, у XVIII ст. в академії стали викладати французьку та німецьку мови, а на курсах богослов'я — давньоєврейську. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, завдяки чому у Києві народилася ціла мистецька школа.

Особливе місце відводилося вивченню філософії. Як правило, цей предмет викладали професори, що закінчили студії в європейських університетах. Свого часу ці курси трактувалися як схоластичні, однак дослідження стану викладання філософії у Києво-Могилянській академії, проведені останнім часом, видання перекладів цих курсів українською мовою свідчать про високий рівень викладання цього предмета. Тут вивчалися не тільки богословські курси томізму, а й твори Арістотеля, Платона, інших античних вчених, твори таких світочів епохи Відродження, як Еразм Роттердамський, Ян Амос Коменський, згодом філософські трактати Декарта, Спінози, система Коперника і Галілея. Професори академії Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович були високовчені фахівці, наукова спадщина яких мас непересічне значення для сучасності. А вихованець академії Григорій Сковорода зробив великий внесок у розвиток прогресивної гуманістичної філософської думки XVIII ст.

Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Ляйпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частин) книгозбірні становили власні друки — тут було і перше видання Києво-Пе­черської Лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові, які привіз із собою Йов Борецький, такі видання, як "Граматика" М. Смотрицького (1619), "Лексикон славеноруський" Памва Беринди (1627) та ін.

Величезну увагу книгозбірні академії приділяв Петро Могила, він придбав для неї твори античних авторів, просвітителів-гуманістів середньовіччя Еразма Роттердамського, сучасних йому інших європейських філософів-мислителів. Свою власну бібліотеку за заповітом П. Могила залишив академії. Книгозбірня академії у XVІІІ ст. вважалася однією з найкращих у Європі. Однак до нашого часу вона не збереглася — пожежі 1780 і 1811 pp. знищили понад 10 тис. томів книг, тоді ж загинули унікальні джерела до історії України.

Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники. Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Творчі і наукові зв'язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія, Далматія.

Власна державність українських земель — Київська держава, Галицько-Волинське князівство — творила середовище, яке сприяло народженню багатьох пам'яток культури. Як зазначав академік М. Возняк, без державності ми не мали б таких видатних творів писемності, як "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, опис подорожі Данила Паломника, Галицько-Волинський літопис, "Слово про Ігорів похід", пам'ятки, що дорівнювали своєю вартістю сучасним творам західноєвропейських літератур або й перевершували їх. Однак натиск половецьких орд, а потім татарська навала перервали поступ української культури.

На відміну від західної літератури, яка черпала теми з народної поезії, духовенство в Україні, йдучи за візантійською традицією, виступало проти народної словесності, яка трактувалася як поганська або чортівська. Недо­оцінюючи літературу класичних Греції та Риму (Гомер, Платон, Аристотель, Вергілій та ін.), воно віддавало пріоритет літературі візантійського періоду: оповіданням про Христа, богословським статтям, житіям тощо. Оскільки візантійський аскетизм заперечував науку, Візантія не дала українським землям і зразків організованої школи.

Латинська мова, прийнята за офіційну західним християнством, була чужою для більшості народів, які в релігійному плані підпорядковувалися Риму. Тому вона не могла замінити рідної мови французам, німцям, чехам, полякам. Латина не стала панівною в національній літературі всіх тих. хто сповідував християнство західного зразка. Натомість староболгарська мова, допущена Візантією для церковного богослужіння, була близькою до української мови — українські письменники, переважно духовні особи, витворили лише окрему українську редакцію церковнослов'янської мови, що стало фатальним для літератури — сформувалася думка, за якою рідна народна мова не надається для письменства. Відгомін її чуємо у XIX ст., і навіть сьогодні.

І все ж зв'язки українського суспільства з Європою в XVI ст. були досить інтенсивними. Чимало юнаків з України навчались у європейських універси­тетах. Українські студенти знайомилися в Європі з ідеями реформації, які згодом поширювалися в Україні. Частина молоді, особливо з давніх князівських і боярських родин, окатоличувалася в єзуїтських колегіумах, де викладали добрі педагоги. Але загалом можна сказати, що порівняно з польським суспільством того часу українське було інертніше й консервативніше, отож, нові ідеї знаходили в ньому слабший відгук. Втім, усе, що йшло з заходу, сприймалося українцями з осторогою.

Тому розуміння культурних надбань українського народу в історичній ретроспективі має виняткове значення для усвідомлення нашого майбуття.

МИСТЕЦТВО

Татаро-монгольська навала позначилася на роз витку архітектури і мистецтва — будівництво на Подніпров'ї майже припинилося і розвивалося лише на західноукраїнських землях на теренах тодішнього Галицько-Волинського князівства, ґрунтуючись на архітектурі часів Київської Русі. У XIV—XVI ст. тут, однак, спостерігаються частково західноєвропейські впливи. Пам'ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди та церкви.

Тогочасні замки будували з каменю. їхні мури захищали споруди, призначені для житла. Як будівельний матеріал використовувалися цегла, вапняк, пісковик. У XV—XVI ст. в архітектурі сформувався своєрідний український стиль, який вдало поєднував ренесансні впливи з місцевою традицією, що походила з часів Київської Русі.

Як основний архітектурний тип у церковному будівництві були дерев'яні так звані зрубні храми, церкви ділились на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Дерев'яні дзвіниці, які споруджувалися осторонь, часто служили і за сторожові вежі. До таких найдавніших дерев'яних пам'яток належить церква св. Духа в с. Потеличі поблизу Рави-Руської (1555) та церква св. Миколая у Чернівцях (1607). Згодом архітектурний стиль тридільної дерев'яної церкви був перенесений на кам'яне будівництво (церква св. Онуфрія у Львові, церкви в Кам'янці-Подільському, Зінькові). Особливе місце займали кам'яні церкви — оборонні споруди, за взірець яких можуть служити передусім комплекс Києво-Печерської Лаври, церква у с. Сутківці на Поділлі, що збереглася до наших днів.

На початку XVI ст. в Україну, і передовсім до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль.

Перлинами ренесансного стилю в цивільній архітектурі Львова є "Чорна кам'яниця" на пл. Ринок (архітектор П. Красовський), будинок Бандінеллі (наріжний на пл. Ринок та вул. Ставропігійської) та ін. Але найвидатніша пам'ятка цього періоду — це комплекс споруд Львівського Успенського братства — Успенська церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох Святителів.

Цінними пам'ятками ренесансної архітектури у Львові є також каплиця Камп'янів, що примикає до Латинського кафедрального собору, та каплиця Боїмів, розміщена неподалік від собору на території колишнього цвинтаря.

Ознаки ренесансного стилю спостерігаються при відновленні та реконструкції церковних споруд з княжих часів у Києві, Чернігові, Каневі, Переяславі.

Великого розвитку у XV—XVI ст. досягло українське малярство. Українські митці відходять від канонів візантійської школи, її статичності та урочистості.

Яскравими зразками мистецтва оформлення рукописної книги с знамените "Пересопницьке євангеліє" (1556—1561) і друкованої — "Апостол" (1574) та "Острозька Біблія" (1581) Івана Федоровича. Центрами книгодрукування були Львів та Острог.

Гравюри, створені у XV11 ст., переважно призначалися для ілюстрування церковних книг, однак на багатьох з них відтворено картини з життя тогочасного українського суспільства. Наприклад, в "Учительному євангелії" (Київ, 1637) зображено селян, які молотять і віють зерно, будують шпихлір, а польський вельможа наглядає за їхньою роботою. Автори гравюр того часу переважно невідомі, знаємо хіба що гравера Іллю, який працював у Львові та Києві. З доробку цього майстра відомо 400 гравюр.

У другій половині XVII—першій половині XVIII ст. на зміну ренесансному стилеві в архітектурі приходить стиль бароко. У Києві відбудовано Десятинну церкву та відновлено Софійський собор, який понищили та пограбували 1169 р. Андрій Боголюбський, 1240 р. — Батий, а 1416 р. — хан Едигей. На Лівобережжі, у Путивлі, Стародубі, Чернігові формується архітектурний стиль двоярусних храмів.

У середині XVII ст. укріплюється гетьманська столиця Чигирин, а також родинний маєток Б. Хмельницького — Суботів. У цей час відбудовуються та укріплюються замки в Києві, Трипіллі, Богуславі.

Подальшого розвитку наприкінці XVI—на початку XVII ст. набуває українське малярство, представлене, наприклад, у Львові школами художника Федора Сеньковича та Миколи Петрахновича. До найкращих зразків українсь­кого малярства належить іконостас Успенського собору Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) роботи Михайла Козелева.

У XVI—XVII ст. поряд з іконописом розвивається портретний живопис. Входить у звичай малювати у церквах портрети державних, політичних та культурних діячів. Наприклад, на стінах Успенської церкви у Києві були портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків, а трохи пізніше — Хмельницького і Мазепи. Національно-визвольна революція українського народу дістала своє відображення і у творчості чужинців — голландців В. Гондіуса (портрет Б. Хмельницького) та А. Вестерфельда (гравюри пам'яток київської старовини тощо).

Традиції попередніх епох продовжує і музична культура України. В часи Хмельниччини створено багато героїчних дум, які побутують у репертуарі бандуристів у XVIII ст. Подальшого розвитку набуває і церковна музика, великий внесок в яку належить визначному теоретикові української музики композиторові М. Дилецькому (1630—1690). Після Переяславської угоди починається експорт української музики до Москви, де вона домінує аж до середини XVIII ст.

У добу перед Хмельниччиною набувають розвитку людвисарство — лиття з міді та конвісарство — лиття з олова. Продовжуючи традиції Київської Русі, українські майстри досягли великої майстерності у виробництві гармат та дзвонів.

Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву "козацьке бароко". В основі його було італійське бароко, але в Україні воно набрало своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Самостійна творчість українських майстрів розпочинається у другій половині XVII ст. і найбільшого розквіту досягає в добу гетьмана Мазепи. Лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд. Будівництвом активно займаються гетьмани Самойлович, Апостол, полковники Герцик, Миклашевський, Мокієвський.

Під кінець XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Стародуб, Суми, Батурин, Харків. Однак багато пам'яток світського будівництва, яке особливо розвивалося при підтримці Мазепи, до нас не дійшло — після Полтавської трагедії Меншиков спалив і знищив дотла гетьманську столицю Батурин. Така ж доля спіткала багато будівель, які звів Мазепа у Києві. Одним з найцікавіших зразків світської архітектури, що зберігся з другої половини XVII ст., є будинок полкової канцелярії в Чернігові. В добу Мазепи досягло високого розвитку малярство (жовківський майстер Іван Рутковим), графічне мистецтво (київські гравери Олександр та Леонтій Тарасевичі, І. Щирський).

У 1721 р. скасовано указ царя Петра 1 про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з'являється низка споруд у стилі рококо, де вже помітний перехід до класицизму. В цей час в Україні працюють такі видатні архітектори, як німець Й. Шедель (дзвіниці Києво-Печерської Лаври та собору св. Софії), італієць В. Растреллі, росіянин І. Мічурін. Серед українських архітекторів найславніші були С. Ковнір, автор багатьох споруд у Києво-Печерській Лаврі, засновник цілої школи майстрів-каменярів, Іван Григорович-Барський, Ф. Старченко, І. Зарудний. Найвизначніший архітектор цього часу в Галичині був Бернард Меретин, автор архікафедрального комплексу св. Юра у Львові, ратуші в Бучачі, костелу в Городенці та ін. В цей час збудовано Успенський Собор Почаївської Лаври (автор — архітектор Г. Гофман), будуються величні палати для магнатів Вишневецьких, Сангушків, Радзивіллів. Руками кріпаків пана Ф. Потоцького в Умані збудовано надзвичайної краси парк Софіївку, з розкішними палатами, альтанками, штучними руїнами, скульптурами.

Найвизначніша пам'ятка дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. — запорізький собор в Новомосковську, який збудував народний майстер Я. Погребняк 1773—1775 pp. Окреме місце в історії української дерев'яної церковної архітектури посідає архітектура Західної України, зокрема її Карпатського регіону. Цікавими спорудами є дерев'яні церкви Бойківщини та Лемківщини, які зберегли у своїй суті найархаїчніші давньоукраїнські традиції. Натомість церкви Гуцульщини, в тому числі галицької, буковинської і закарпатської, мають у собі барочні елементи з мистецьки різьбленими деталями.

У другій половині XVIII ст. в Україні працюють багато талановитих скульпторів. Скульптура стає органічним елементом архітектури. На цей час припадає розквіт діяльності С. Шалманова — автора численних іконостасів й скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква св. Покрови у Ромнах). Високу мистецьку вартість мають іконостаси київських церков — св. Софії (1747), Андріївської та Успенської.

Талановиті скульптори працюють на Західній Україні: Фесінгер, Осінський і особливо Пінзель — автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові. З-під різця талановитих митців у Львові, Жовкві, Станіславові, Яворові, Бучачі виходять чудові іконостаси. Розвивається статурна різьба, зразки якої у невеликій кількості дійшли до наших днів і зберігаються в музеях Києва, Кам'янця-Подільського, Харкова і Львова.

Визначними малярами цього часу були люди, які мали ґрунтовну мистецьку освіту, вихованці Києво-Могилянської академії, Харківської колегії: С Строїнський зі Львова, А. Грушецький з Супрасльського монастиря на Волині, Л. Долинський — автор розписів собору св. Юра у Львові. Найвидатнішими представниками іконопису були І. Рутковим — автор іконостасу у Жовкві, І. Кондзелевич — Богородчанського іконостасу, Г. Стеценко — іконостасу у соборі м. Почепа на Наддніпрянщині та ін. Портретний живопис України XVIII ст. представлений іменами Олекси Антропова, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Антона Лосенка.

У музичному мистецтві України продовжуються традиції попередніх епох, але українська музика також виходить на нові обрії. Якщо у першій половині XVII ст. професійна музика розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, то трохи пізніше створюється Глухівська співацька школа, яку організував гетьман К. Розумовський. З цієї школи вийшли три найвидатніших українських композитори XVII ст. — Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та Артем Ведель. Здобувши музичну освіту в Україні, Березовський і Бортнянський продовжили навчання в Італії, після чого їх спровадили до Петербурга. Трагічною була доля талановитого Артема Веделя (1767—1806), який деякий час був диригентом московського генерал-губернатора, а потім повернувся в Україну, ставши монахом Києво-Печерського монастиря. Згодом за протицерковну діяльність його заарештували і до кінця свого життя він просидів у в'язниці.

Важливою подією стало друкування українських нот, так званих ірмолоїв (Львів, 1807 p.). Церковні співи зводилися у збірники, так звані богогласники, першим з яких було видання "Богогласника" у Почаєві (1791 p.). Поважним музичним осередком Галичини після встановлення там австрійської влади стають хор і оркестр при Святоюрському соборі.

Підсумовуючи, можна твердо сказати, що попри відсутність власної державності, польське і московське панування, тяжкі національні утиски з боку Москви, українське мистецтво у XVI—XVIII ст. спромоглося дати непересічні твори, які ввійшли до скарбниці світової культури.

ДРУКАРСТВО В УКРАЇНІ

Першою українською друкованою книгою вважається ''Апостол", надрукований у Львові Іваном Федоровичем (Федоровим) 1574 р. Сам він називав себе московитином, хоч, на думку окремих дос­лідників, він міг бути і з України чи Білорусі. Так чи інакше, він довший час працював у Москві, разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем заснував там друкарню і 1564 р. надрукував "Апостол", а 1565 р. — "Часословник". Однак незабаром Федоровича почали у Москві цькувати, обидва друкарі втікають у Білорусь і у мастку литовського гетьмана Григорія Ходкевича засновують друкарню, де 1568—1569 pp. надрукували "Євангеліє учительне" та "Псалтир". Із Заблудова Мстиславець виїхав до Вільна, а Федорович перебрався до великого українського культурного центру — Львова, де за допомогою міщан заснував нову друкарню і видав першу відому на сьогодні в Україні книгу — "Апостол" 1574 р.

Ймовірно, що друкарство у Львові існувало ще до приїзду Івана Федоровича. Здогад, що Федорович тільки відновив занедбану друкарську справу, висловили польський історик Бандтке та галицький Д. Зубрицький ще в XIX ст. Однак жодної книги, яка побачила б світ тут до 1574 р., не розшукано.

Вихід у світ у Львові "Апостола" І. Федоровича був великою подією в історії української культури. Львівський "Апостол" попри його схожість з московським різниться від останнього в картинах та орнаментальних оздоблен­нях. Наприкінці львівського видання вміщено герб Львова та власний герб друкаря — його фірмовий знак.

У Львові Федорович провадив освітню діяльність. Того ж 1574 р. він надрукував "Буквар" — цінну пам'ятку тодішньої навчальної літератури. "Буквар" складається з двох частин — азбуки та матеріалу для читання, граматичних вправ, взятих з церковних книг.

Фінансові труднощі змусили Федоровича заставити свою друкарню у Львові. Він переїхав до Острога, володіння князів Острозьких, де надрукував 1581 р. знамениту "Острозьку Біблію"'. До її видання князь К. Острозький поставився дуже відповідально — було утворено редакційну раду, куди увійшли викладачі Острозької академії, зібрано і звірено тексти.

Усі книжки Святого письма довелося звіряти з грецькими, єврейськими та латинськими першотворами. Це була, по суті, найперша повна друкована Біблія серед православних слов'янських народів. Коли більш ніж через 80 років по тому (1663 р.) Москва спромоглася на друкування Біблії, то було просто передруковано текст "Острозької Біблії'".

Після виходу книги у світ І. Федорович, на той час уже хворий, повертається до Львова, заходиться організовувати нову друкарню, але 1583 р. помирає. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства, керівником якої призначено Михайла Сльозку.

Услід за Львівською та Острозькою в Україні XVI—XVII ст. організовано інші друкарні. В Галичині, крім Львова, з'являється ціла низка друкарень у провінції — в Стрятині, Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині створено друкарні в Дермані, Почаєві, Константинові, Луцьку, Крем'янці, Житомирі. На Київщині, окрім найбільшої в Україні друкарні Києво-Печерського монастиря, існували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі було сім друкарень, велику друкарню створено у Чернігові. Отже, друкарство в Україні набуло значного поширення.

Тогочасні друкарні не були високопродуктивні через примітивну технологію, однак вже 1591 —1622 pp. Львівська друкарня видрукувала 13 назв книжок, Острозька за 1574—1599 pp. — 18, а Київська за 1615—1630 pp. — 40, в тому числі і таку монументальну, як знаменитий "Требник" Петра Могили, що мав 1670 сторінок. Із 1730 р. до кінця XVIII ст. у Почаєві надруковано 187 книг, а за значно коротший період у Чернігові — понад 50.

Українська книга поширюється не лише на своїй землі, а й далеко за її межами, вона відгукується на всі культурні потреби того часу. Крім суто церковної літератури, в українських друкарнях друкувалися книжки для шкільного вжитку, науково-богословські видання, твори літературного та ужиткового змісту.

Проте відсутність власної державності робила розвиток друкарства в Україні специфічним: українська книжка була позбавлена державної опіки і провадилася лише зусиллями самого українського населення. Як тільки Москва дістала можливість впливати на Україну, вона негайно взялася до боротьби з українською книгою: дуже скоро після Переяславської угоди, шляхом підкупу і обману 1686 р. українську церкву підпорядковано московському патріархові, який негайно почав встановлювати цензурування книг Київської друкарні, на що лаврський архімандрит Варлаам Ясинський відписував, що люди не будуть читати і купувати книг, надрукованих по-московському. Москва й Україна починають змагатися щодо права українських друкарень друкувати книги без попередньої цензури і щодо використання національної мови в українських друках. Московська влада починає уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. Це вже була перша політична акція супроти української мови, спрямована на денаціоналізацію українського народу. Система утисків українського слова створювалася зразу після Переяславської угоди, а вже 1720 р. вилилася в перший законодавчий акт Петра І, за яким було заведено цензуру і фактично заборонено українську мову. Ось як про це було сказано: "Великому царю стало известно, что в киевских и черниговских типографиях часто печатаются книги несогласно с московскими... Того ради Его Царское Величество повелел никаких книг, кроме прежних церковных там не печатать, да и старый церковныя книги к печати выправлять и сравнивать с такими же московскими, чтобы были совершенно одинаковы, чтобы никакого отличия и особого наречия ни в каком случае не было".

Протягом XVIII ст. такі накази повторюються у різних варіаціях. За їх порушення на українські друкарні накладалися величезні штрафи, а одну з найбільших, Чернігівську друкарню, замість кари конфіскували і вивезли до Москви.

Якщо врахувати, що у XIX ст. переслідування української книги продовжиться валуєвським (1863) та емським (1876) указами, то фактично до 1905 p., а це майже два століття, українська книга в Російській імперії опинилася поза законом. Удар, якого завдав російський великодержавний шовінізм українській культурі, був дуже важкий. До такого насильства над мовою та культурою поневоленого народу не додумався жоден завойовник (навіть турки в Болгарії, за словами І. Франка, були далеко толерантніші до духовних потреб болгарського народу).

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Окреме місце в історії української культури XV—XVIII ст. посідає історична література. Серед джерел, які дійшли до нас, найдавнішими західноруські літописи, себто білоруського поход­ження. Ця обставина зумовлена передусім тим, що західні землі найменше постраждали від нашестя татаро-монголів. Таких літописних списків відомо 13. Різні за обсягом і змістом, вони мають спільну особливість — їх автори були, очевидно, світськими особами: державні діячі, учителі, працівники канцелярій, а не люди з монастирського середовища. Багато матеріалів з історії України мас Супрасльський літопис, складений у Супрасльському монастирі біля Білостоку, частину якого становить так званий "Короткий Київський літопис"; написаний в Україні, він містить опис подій 1480—1500 pp. Цінною пам'яткою української історіографії с Літопис Биховця, доведений до 1507 р. Тут дається інформація про суспільні відносини в Україні та Білорусі кінця XV—початку XVI ст. До історіографічних джерел належить також Баркулабівський літопис, складений у с. Баркулабів біля Могилева, в якому висвітлено події в Україні і Білорусі від половини XVI до XVII ст. Багато уваги у Баркулабівському літописі приділено міжконфесійним стосункам, боротьбі православного табору з католицьким, діяльності братств, опису подій, пов'язаних з повстанням і стратою Наливайка. Він містить цікаві записи побутового змісту, там є описи життя народу, звичаїв шляхти, козаків, духовенства і загалом відображена картина політичних і соціально-економічних відносин України, Білорусі і Польщі.

Ці літописи, що згодом лягли в основу подальшої української історіографії XVII—XVIII ст., окрім описів подій та інформації про тогочасні відносини, мають ідеологічне спрямування, відображають погляди правлячих кіл Великого Литовського князівства. Тут чітко проступають антипольські та антимосковські мотиви.

З історико-мемуарної літератури того часу слід відзначити "Заповіт" (1577) брацлавського каштеляна Василя Загоровського. Цей твір своїм змістом нагадує "Поученія Володимира Мономаха", а написав його Загоровський у татарському полоні і призначив для своїх двох синів.

Цікава і цінна пам'ятка української історіографії XVII ст. — Густинський літопис, переписаний 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук (Полтавщина). Літопис називається "Кройніка" і, за припущенням деяких вчених, написаний Захарією Копистенським між 1623—1627 pp. Історія України в Густинському літописі доведена до 1597 р. і викладена у тісному взаємозв'язку з загальною світовою історією, чітко розрізняється історія південної Русі-України і історія Московського князівства. Описано взаємини України з Литвою, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством. Окрема частина літопису називається "О началі козаків" — його автора можна вважати першим істориком українського козацтва.

На початку XVII ст. з'явився невеликий збірник, написаний близькою до народної мовою під назвою "Літописи Волині й України", який прийнято називати "Київським літописом". Цей твір написано на основі запозичень з давніх руських літописів з додатком записів Б. Балики, київського війта, учасника походу на Москву 1612 р.

У XVI—XVІІ ст. в Україні з'являється багато церковно-полемічних і політичних трактатів. Автори цих творів прагнули не лише реєструвати сучасні їм події, а й показати їхній зв'язок з подіями давно минулими, намагались зробити історичні узагальнення. Твори Юрія Рогатинця, Степана Зизанія, Захарії Копистенського, Іпатія Потія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Києво-Могилянського гуртка, виз­начним представником якого був Атанасій Кальнофойський, добре репрезен­тують суспільно-політичну ситуацію цього періоду, є важливими джерелами до розуміння української історії.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розвивається жанр історично-мемуарної прози, покликаний до життя бурхливими подіями тодішнього життя — козаччиною, війнами проти Польщі, турецькими навалами, наслідками Переяславської угоди і наступом Москви на національні права українського народу.

З'являються такі твори, як "Кройника" Теодосія Сафоновича 1672 p., "Синопсис", авторство якого окремі вчені приписують І. Гізелю (перше видання 1674 p.), "Літописец си ест Кроника" Леонтія Боболинського (1699 р.) та ін. У цей час були створені так звані козацькі літописи. Найважливіші з них — "Літопис Самовидця", анонімна праця, яка охоплює події 1648—1702 pp., літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки (1648—1708) та "Сказаніє о войні з поляками чрез Б. Хмельницького" Самійла Величка. Остання праця, яку прийнято називати "Літописом Величка", є монументальним історичним твором як за обсягом, так і за змістом (4 томи). Тут охоплено період з 1648 по 1700 pp. Автор, канцелярист військової канцелярії, добре ознайомлений з літописами Самовидця і Граб'янки, подає у своїй праці багато документального матеріалу, географічно ділить Україну на Малоросію і Галичину. Як ідеолог козацької старшини, він багато уваги приділяє простому народові. Центральна постать твору — Б. Хмельницький, якого Величко прирівнює до Олександра Македонського. Через увесь твір струмує гаряча любов до України, яку Величко називав "матка наша", "милая отчизна". Рукопис прикрашено портретами десятьох гетьманів. Детально описано походи Сірка на Крим, його лист до турецького султана, що став основою творів письменників, художників, зокрема відомої картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", та ін. Хоч літопис написано тодішньою літературною мовою, там проступає і жива народна мова.

За оцінкою І. Франка, козацькі літописи були цінними джерелами для літературних творів. Ними цікавилися і використовували у своїх творах Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров. Як першоджерела використовував козацькі літописи М. Грушевський та інші історики нового часу (І. Крип'якевич, Д. Яворницький, О. Апанович, Ю. Мицик та ін.).

Автори історичних творів, які з'явилися у XVIII ст., продовжують пов'язувати козацько-гетьманську добу з княжою. Це був час, коли російський царат вів наступ на залишки української автономії. У 1730-х роках складено "Краткое описание Малороссии". Власні історичні дослідження написали Петро Симоновський, Степан Лукомський. Цінними є історичні нариси Олександра Рігельмана, Опанаса Шафонського, Якова Марковича. Над окремими пробле­мами української історії працювали Георгій Кониський, Григорій та Василь Полетики, Микола Бантиш-Каменський та ін. Наприкінці XVIII ст. за кордоном виходять праці іноземних авторів, присвячені Україні — двотомна праця француза Жана-Бенуа Шерера (1788) "Історія українських і запорізьких козаків" (1789), Карла Гаммерсдорфера (1789 р.) та "Історія України і українських козаків" (1796) Йоганна Енгеля — дві останні німецькою мовою.

Кульчицький.

Розвиток культури в Україні. Києво-Могилянська академія. Козацькі літописи.

Бароко в архітектурі українських церков. Графіка. Живопис

Особливості розвитку культури

Розвиток української культури в другій половині 17 - першій половині 18 ст. від­бувався за досить складних, часом суперечливих умов.

Національно-визвольна війна в середині 17 ст. й утворення Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвит­ку духовного життя України була культур­ницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української пра­вославної церкви, національної освіти, кни­годрукування, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української право­славної церкви Московському патріархато­ві (1687 p.). Іншим кроком царського уряду були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Заборонялося друкувати книги українською мовою. Після Полтав­ської битви справи української освіти по­трапили під суворий контроль царського уряду: було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилося у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були не­достатньо відданими цареві. Крім того, цар­ський уряд всіляко заохочував відплив дія­чів української культури до Москви. Най­вищі церковні достойники Російської імпе­рії були українцями (Стефан Яворсъкий, Феофан Прокопович, Димитрій Туптало та інші). Був час, коли всі єпископські ка­федри в Росії обіймали українці. Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в владцями. Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

Освіта і книговидання. Києво-Могилянська академія

Освіта в Україні у другій половині 17 - першій половині 18 ст. залишалася на до­волі високому рівні. Нижчою ланкою в си­стемі освіти були початкові школи. їх кіль­кість протягом 18 ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Геть­манщини діяло 866 шкіл. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли ко­легіуми - Чернігівський (1700 p.), Харківсь­кий (1726 р.) та Переяславський (1738 p.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була знач­ною: приміром, у Чернігові щороку навча­лися 700-800 осіб.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва про­тягом другої половини 17 - першої половини 18 ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською. Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду ака­демією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому договорі. Підтримка гетьмана Івана Мазепи сприяла розквітові цього навчаль­ного закладу: до 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів Украї­ни, а також із Білорусі, Росії, Молдови, пів­деннослов'янських країн. Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з кни­говиданням. Найбільшим видавничим цен­тром залишалася друкарня Києво-Печер­ської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Уневі, Почаєві. Крім богослужбових кни­жок, видавалися твори тогочасних україн­ських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковносло­в'янською, латинською, польською мовами.

Література

Високий рівень освіти та книгодруку­вання сприяв розвиткові літератури. Книж­на література кінця 17-18 ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою; латиномовні та польськомовні в доробку українських письменників траплялися рідше.

Поезія. Із поетів, котрі вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому поетові-ченцю належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були здебільшого ре­місники, робітники промислів, наймити-

бурлаки, козаки. Климентій Зиновіїв пер­ший з українських поетів оспівав працю. У його віршах - безліч подробиць і деталей життя трударів тогочасної України. У цьому сенсі вони є винятково цінним історичним джерелом. Климентій Зиновіїв уславився як один з перших фольклористів, адже він за­писав близько 1600 народних прислів'їв та приказок, впорядкував їх за алфавітом, увівши до своєї книжки.

Перевагу книжній українській мові на­давав Іван Величковський - вихованець Києво-Могилянської академії. Він створив

дві книги віршів - «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигад­ливі за формою поезії - т. зв. курйозні вірші. До курйозних віршів відносять, зокрема, акровірш - поетичний твір, у якому перші літери кожного рядка утворюють слово. Здебільшого в акровіршах поети закодовували власні імена. Серед курйозних були фігурні вірші, у яких поетичні рядки утво­рювали певну фігуру; хроновірші - поезії, ніби зачаровані певним числом: кількість слів у рядку, кількість рядків дорівнювала тому числу. Були й вірші, що читалися од­наково зліва направо й навпаки. Курйозні вірші є виявом мистецького стилю бароко в літературі.

Драматична література. Протягом 17-18 ст. упевнено розвивався український те­атр. Він існував у двох різновидах - шкільний і мандрівний. Шкільний театр творив­ся професорами й студентами Києво-Могилянської академії, а мандрівний -учителями нижчих шкіл і мандрівними дяками.

Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглася до нашого часу, датується 1674 р. Називається вона «Про Олексія, чоловіка Божого». 1705 р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича «Володимир».

Публіцистично-богословські твори.

У другій половині 17 ст. не вщухала літе­ратурна полеміка. Публіцистично-бого­словські твори на захист православ'я писа­ли провідні діячі церкви.

Найвідоміші пам'ятки:

• Лазар Баранович. «Нова міра старої віри». Відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». 1676 р.

• Йоаникій Галятовський. «Ключ ро­зуміння». Збірник проповідей. 1655 р.

• Димитрій Туптало. Четьї-Мінеї. У чо­тирьох томах, упорядкування житій святих. Власне, перша енциклопедія для право­славного світу. «Руно зрошене». Збірка переказів про дива ікони Богородиці Чер­нігівського Троїцько-Іллінського мона­стиря. 1689-1705 pp.

Українська літописна та історична проза. Історична й літописна література - це здебільшого рукописні пам'ятки.

Найвідоміші пам'ятки:

• 1672-1673 pp. Феодосій Софонович. «Хроніка з літописців стародавніх».

У передмові до твору автор наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію Панства Руського, тобто української держави. «Хроніку...», написану укра­їнською мовою, надруковано було лише 1992 р.

• 1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря надруковано «Синопсис», на­писаний, як вважають дослідники, еконо­мом Києво-Печерської лаври Пантелей­моном Кохановським. Йому судилася сла­ва першого друкованого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав понад 30 видань.

Козацькі літописи

Найвидатнішим явищем історичної лі­тератури першої половини 18 ст. стали ко­зацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козаць­кому середовищі та оповідали про події ко­зацької історії. Козацькі літописи - умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто со­ціального значення. До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам'ятки української історіографії - літописи Само­видця, Г. Грабянки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми твор­цями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони пра­цювали, їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке ко­ло читачів. Головна увага в козацьких літо­писах приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

Літопис Самовидця. Автором вважа­ють Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної (ймо­вірно, 1702 p.). Поширювався у списках.

Літопис Григорія Граб'янки. Створе­но в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковно­слов'янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка. Твір Велич­ка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - книжна українська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самій­ла Величка супроводжено десятьма портре­тами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

Архітектура українського бароко

Загальні особливості європейського ба­роко на українських землях втілювалися ду­же своєрідно. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послугову­ються терміном козацьке бароко. Найбіль­ше українських барокових споруд було збу­довано за період правління гетьмана Івана Мазепи. Його коштом споруджено близько десяти храмів. Кошти у будівництво вкладав не тільки Мазепа. Багато храмів збудо­вано коштами інших гетьманів та козацької старшини. Коштом стародубського полков­ника Михайла Миклашевського було збу­довано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Сіверському, Глухові, а також Видубицькому монастирі в Ки­єві — муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 pp.). Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом гетьмана Данила Апостола.

Справжніми шедеврами світової архі­тектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684— 1692 pp.), Хрестовоздвиженсъкий собор у Полтаві (1709 р.), Покровсъкий у Харкові (1689 p.), Cnaco-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).

Найпоказовіші відмінності бароково­го храму від храму княжого:

Храм княжих часів. Церква втілювала образ ідеального, простого й досконалого світу: храм іззовні мав обличчя (фасад) і спину (абсиди); внутрішній простір також був чітко обмежений, мав початок і кінець та складався з трьох відокремлених час­тин - місця для хрещення, місця для віру­ючих і місця для духівництва тощо.

Храм козацької доби. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, він був одна­ковий з усіх боків - здавалось, ніби його споруда весь час повертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барокові споруди були наснажені ідеєю величі козацької України, і тому чи­мало з них мали грандіозні розміри.

Риси барокової архітектури набули на українських теренах настільки значного поширення, що виявлялися навіть у дерев'яних спорудах народних майстрів.

Друга половина 17 - перша половина 18 ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що саме в цей період значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будувалися колегіу­ми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою цивіль­ної архітектури був корпус Київської ака­демії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді було зведено перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчаль­ний заклад був уже переповненим. Упро­довж 1732-1740 pp. за проектом архітекто­ра Йогана Шеделя було надбудовано дру­гий поверх із церквою. Наприкінці 17 ст. у Чернігові постали будівля колегіуму та будинок полкової канцелярії.

Образотворче мистецтво

Графіка. В історії українського мис­тецтва з вершинами барокової книжкової графіки кінця 17 - початку 18 ст. пов'язані

три видатні постаті - Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського.

Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки та барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених символічного змісту і пишної алегоричної театральності.

У 1702 р. в Києві вийшов друком «Ки­єво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича.

І. Щирський - автор багатьох відомих гравюр до книжок Л. Барановича «Бла­годать і істина» (1683), С. Яворського «Відлуння голосу волаючого в пустелі...» (1689); П. Орлика «Гіппомен Сарматський» і «Прогностик... Даниїла Апостола» (обидві - 1698) та ін. У відомій гравюрі на честь ректора Київської академії П. Колачинського (1697-1702) Щирський зобразив групу студентів на чолі з ректором на тлі будинку академії. Єдина відома малярська робота - ікона Любецької Богородиці (1698).

Малярство.

На відміну від графіки, ук­раїнський іконопис набував стилю бароко стриманіше. Посилення малярського нача­ла у трактуванні ликів святих, пов'язане із проникненням в ікону елементів західно­європейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких і волин­ських майстрів. З-поміж них в останній чверті 17 ст. вирізнялася така постать з ма­лярського осередку м. Жовкви, як Іван Руткович. На Волині в той же час у подібній манері працював Йов Кондзелевич із Жов­кви, чернець Білостоцького монастиря під Луцьком.

У Гетьманщині засвоєння європейських малярських канонів мало поверховий ха­рактер, тоді як сам іконопис і надалі спи­рався на руську живописну традицію. Від тих часів збереглося чимало безіменних іко­нописних шедеврів. Ікони народних май­стрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Найчастіше на­родні іконописці зверталися до образу Бо­жої Матері. На іконах козацької доби Бого­родицю зображено в національному україн­ському вбранні на тлі золоченого різьблено­го рослинного орнаменту. У кожному регіо­ні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони із зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщи­ни, Протягом 17-18 ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній час­тині таких ікон подавалися реалістичні зоб­раження представників козацької старши­ни, кошових отаманів, гетьманів. Примі­ром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубен­ського полковника Леонтія Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представни­ки козацької старшини, - власне, тому їх і

називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення старо­дубського полковника Михайла Миклашевського (початок 18 ст.) та знатного військо­вого товариша Григорія Гамалії (останні де­сятиліття 17 ст.). У багатьох козацьких стар­шинських маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим уважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині. Надзвичайною популяр­ністю в усій Україні користувалося зобра­ження козака Мамая. Протягом 18 ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.

Поняття і терміни

Бароко - в італійській мові означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця 16 та майже до кінця 18 ст. Для мистецтва бароко характерна надзвичайна увага до форми. У літературі ця риса виявилася в розмаїтті жанрів - аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші, та у пишномовності: і в побудові складних багатослівних речень, і в застосуванні вигадливих несподіваних порівнянь, в нагромадженні образів, поєднанні біблійної міфології з античною тощо. У 17 ст. бароковим стало навіть написання літер (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів). Бароковим архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Четьї-Мінеї - релігійні твори, у яких по днях кожного місяця були розміщені житія святих, притчі, повчальні розповіді.

Внесок Києво-Могилянської академії в культурно-освітній розвиток. Книгодрукування та розвиток літератури.

Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода. Природничі науки.

Музика. А. Ведель. М. Березовський. Д. Бортнянський.

Архітектура. С Ковнір. І. Григорович-Барський. Скульптура. Графіка. Живопис.

Київська академія - центр становлення й розвитку української науки та культури

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Однак

студенти мали право навчатися в ній стіль­ки, скільки бажали. Всього в академії було вісім класів, а кількість предметів сягала 30 й більше. У перших чотирьох класах академії вивчали мови: українську, церков­нослов'янську, грецьку, латинську й польську. Всі вищі науки в Києво-Могилянській академії викладалися, як і скрізь у Західній Європі, латиною. Проте дбали в академії і про належне знання української мови: саме наукова діяльність викладачів академії, а та­кож її студентів сприяла розвиткові того­часної книжної (літературної) української мови. Згодом в академії викладали росій­ську, французьку, німецьку, гебрейську мо­ви. Студенти оволодівали поетичним і рито­ричним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, а частково й середньо­вічну літератури, історію, географію. З ча­сом було впроваджено курси математики та медицини. Надавалася художня й музична освіта. У вищих класах два роки вивчалася філософія.

В історії Києво-Могилянської академії було кілька періодів піднесення. Перший пов'язаний з діяльністю Петра Могили. Розквітові Києво-Могилянської академії сприяла підтримка гетьмана Івана Мазепи. Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р. Заборовського. У другій по­ловині 18 ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на ста­новий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито.

Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літератур­ного процесу в 17-18 ст. У ній сформу­вався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського залишили яскра­вий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г. Сковорода.

Києво-Могилянська академія давала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито лише в 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Моги­лянської академії, маючи добрі знання лати­ни, і раніше студіювали медицину в захід­ноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, заснов­никами лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії. Так, доктором медицини Лейпцигського універ­ситету був українець Нестор Амбодик-Максимович (1743-1812). Він працював у гос­піталях Петербурга й Кронштадта, був ос­новоположником вітчизняного акушерства, ботаніки й фізіотерапії. Данило Самойлович (1742-1805), доктор наук з епідеміоло­гії, військовий лікар діючої армії в російсь­ко-турецькій війні, який народився на Чер­нігівщині, був почесним членом двадцяти академій. Вперше обґрунтував можливість та необхідність протичумного щеплення.

В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб'янка, П. Симоновський, іс­торики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, художники І. Мигура, Г. Левицький, Л. Тарасевич, композитори М. Березовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. її вихованцями були гетьмани України: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Київська академія сприяла станов­ленню української літературної мови, тут склалася поетична школа, представ­лена іменами К. Саковича, Л. Барановича, І. Максимовича, Д. Туптала, Ф. Прокопо­вича, Г. Кониського, М. Довгалевського, Г. Сковороди. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва.

У Київській академії виник і розви­нувся український театр. Для нього писа­лися драми, діалоги й інтермедії. Так, у 1704—1705 pp., викладаючи в академії пое­тику, Ф. Прокопович створив першу істо­ричну драму на теми рідної історії - тра­гікомедію «Володимир».

Розвиток природничих наук. Розвиток філософських ідей

Протягом 17-18 ст. в Україні дедалі дужче зростала зацікавленість природни­чими науками. У лекціях провідних про­фесорів Києво-Могилянської академії ви­користовувалися елементи астрономії, фі­зики, біології, медицини. Більшого значен­ня набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії - попередниці при­родознавства.

До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виго­лосив спеціальну промову перед студента­ми й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема Феофан Прокопович у 1707-1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й гео­метрія.

У другій половині 18 ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архі­тектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо. Розвиток природничих наук за тих часів відбувався у тісному зв'язку з розвитком філософії. Саме тому на 17-18 ст. припадає розквіт української філософської думки. Усі відомі цер­ковні діячі, вчені, поети за тих часів вислов­лювали філософські ідеї або у філософсь­ких трактатах, або у творах інших жанрів. Головним осередком розвитку філософії була Києво-Могилянська академія.

Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допо­магає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філо­софського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «по­глянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Українсь­кий любомудр був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громад­ським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість. Філософ­ські ідеї Григорія Сквороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них -

філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мис­литель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі - у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Ско­вороди «Сад божественних пісень» склада­ється з ЗО віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські».

Музика

Києво-Могилянська академія була про­відним осередком музичної культури, де на­вчання музиці й співу вважалося обов'яз­ковим предметом. Ще в 50-х pp. 17 ст. то­дішній ректор академії Лазар Баранович організував спеціальну музично-хорову школу. Студентський хор налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хо­ром. Музичні класи відкривалися і в коле­гіумах. Перший спеціалізований заклад му­зичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення спі­вацької школи, наступного року вона поча­ла діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столи­цею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, ос­нову репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поши­рення музичних знань сприяло становлен­ню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Після навчання в Глухівській співацькій школі Бортнянський потрапив до Петер­бурга. Навчався під опікою найвідоміших

учителів, з-поміж яких було чимало україн­ців. Удосконалював освіту за кордоном. Протягом 30 років Бортнянський очолював придворну капелу, написав більше сотні творів хорової духовної музики, багато світ­ських творів різних жанрів. Хоч би яку музику він творив, вона завжди мала в собі українські мотиви.

Максим Березовський після навчання в Глухівській співацькій школі та Києво-Могилянській академії потрапив у науку до Болонської академії, невдовзі отримав там звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Перебуваючи в Італії, поставив оперу «Демофонт».

Зовсім юний Артем Ведель, який на­вчався тоді в Києво-Могилянській академії, був знаний як найталановитіший київський диригент і віртуозний виконавець музичних творів. Ще до закінчення академії його за­брали до Москви. Протягом кількох років Ведель керував хором московського гене­рал-губернатора. Уславився як автор три­дцяти хорових церковних концертів, з-по­між яких особливо вражали концерти на чотири голоси.

Особливості архітектури та образотворчого мистецтва в другій половині 18 ст.

На Правобережжі на західноукраїнсь­ких землях бароко розвивалося на основі європейської традиції. У європейському бароковому стилі виконано Домініканський костел (1745^1749) та собор св. Юра у Львові (1747-1762), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті роки 18 ст.).

Найвідоміший архітектор українського бароко Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської акаде­мії. Архітектурну діяльність розпочав на­прикінці 40-х років 18 ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-х роках 18 ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Бого­родиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Сте­пан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печер­ської лаври, названий його ім'ям.

Зверніть увагу, що риси барокової архі­тектури набули на українських теренах на­стільки значного поширення, що виявляли­ся навіть у дерев'яних спорудах народних майстрів. Найвизначнішою пам'яткою де­рев'яної церковної архітектури 18 ст. є запорізький собор у Самарі (нині Новомос­ковську), зведений народним майстром Якимом Погребняком.

Протягом другої половини 17-18 ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини 18 ст.

був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестовоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі у Лубнах, у церкві св. По­крови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бу­чачі.

З середини 18 ст. на Україні з'являються споруди з виразними елементами класици­стичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, стри­маними й чіткими архітектурними форма­ми, відмовою від пишного оздоблення. Яскравими зразками класицизму в архітек­турі є палац Петра Рум'янцева-Задунайського в с. Качанівці на Чернігівщині та палац Кирила Розумовського в Батурині.

Петровський. неупереджений погляд

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XV1II ст..

З другої половини XVII ст. умови для розвитку культури в українських землях дещо поліпшились. При багатьох церковних парафіях і монастирях ді­яли парафіяльні школи, де мандрівні дяки вчили дітей писати, читати, рахува­ти. У XVIII ст. початкових шкіл у підросійській Україні залишилося ще чима­ло: у Ніжинському полку їх було 217, Лубенському — 172, у Миргородському менше — 37. Починаючи з 1789 р. відкривалися, як і по всій Росії, народні училища, де навчання велося російською мовою.

Саме такий підхід спричинив існування в селах України так званої вторинної безграмотності. Поєднання російської мови в школі і виключно розмовної української мови вдо­ма призводило до трагікомічних помилок у дітей. Наведемо приклади деяких учнівських відповідей:

слива — плотоядное дерево;

диня — огородное насекомое;

блоха — насекомая животная.

У Східній Галичині після 1772 р. в містах почали відкривати одно- та чотирикласні школи з німецькою мовою навчання, а в селах — парафіяльні. Основними підручниками були: «Букварь языка славенского» С. Полоцького, «Граматика славенскія правильное синатагма» М. Смотрицького, «Синопсис» І. Гізеля, де викладалася історія України з імперського погляду, а також часо­словці та псалтирі.

Із 1769 р. за розпорядженням Синоду російської православної церкви україн­ські букварі було вилучено зі шкіл Малоросії, а через шість років закрито школи при полкових козацьких канцеляріях — відбувалася уніфікація системи освіти на всій території Російської імперії. З ініціативи київського митрополита С. Миславського 1784 р. російською мовою стала відправлятися й церковна служба.

Середню освіту давали колегіуми в Києві, Пе­реяславі, Чернігові, Харкові. Харківський колегіум відкрито 1727 p., пізніше тут, уперше в Україні, з'явилися класи інженерно-природничого профі­лю, де учні вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію. Вищими навчальними закладами були: з 1661 р. — Львівський університет (пізніше він перетворився на єзуїтську академію, а 1784 р. від­крився знову) та Києво-Могилянська академія. Хоча в останній з початку XVIII ст. вивчалися такі дисципліни, як французька, німецька, давньоєв­рейська мови, натуральна історія, географія, мате­матика, архітектура, живопис, сільська й домашня економіка, медицина, проте епоха Петра І наклала специфічний відбиток на саму систему та стиль навчання. Керівництво академії не приділяло уваги науковому пошуку істини, під освіченістю розумілась насамперед начитаність, грамотність, до того ж з ухи­лом у богослов'я. Поширена в той час німецька система навчання спрямовувала на підготовку вузьких фахівців, а не на здобуття елітної, різнобічної універси­тетської освіти. Характерно, що в другій половині XVIII ст. в академії успіхи в навчанні оцінювалися таким чином: «добр», «прилежен», «скоропостижен», «остроумен», «благонадежен», «изряднейший», «доброучителен», «в учении ме­рен», «ленив», «худ», «малонадежен», «безнадежен». І все ж, незважаючи на від­криття 1640 р. в Яссах, а 1685 р. — в Москві Слов'яно-греко-латинської ака­демії, авторитет Києво-Могилянської академії (навіть 1740 p. вона іменувалася «польсько-слов'яно-латинською») усе ще приваблював багатьох інтелектуалів зі слов'янських регіонів, особливо болгар і сербів. У Києві навчалися такі видатні російські діячі, як О. Ромодановський, Б. Шереметьев, К. Зотов, К. Істомін, П. Зеркальников, болгарин В. Черняев, серб О. Стоиков, у 1733—1734 pp. тут слухав лекції навіть М. Ломоносов. Уже 1715 р. в академії налічувалося 1100 сту­дентів (спудеїв), переважно з-поміж різночинців. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у Східній Європі. На жаль, пожежі 1780 та 1811 pp. знищи­ли понад 10 тис. книг, загинули унікальні джерела з історії України.

Зі стін академії вийшли С. Яворський — автор учення про піраміду влади в Російській імперії, Ф. Прокопович — творець концепцій про божественне походження царської влади, феодальної структури суспільства в Росії. Феофан Прокопович був високоосвіченою людиною, автором підручників із риторики, мав у своїй бібліотеці словники з арабської, сирійської, халдейської, давньо­єврейської мов.

Деякі київські інтелектуали стали ідеологами династій Рюриковичів та Романових. Якщо до літа 1705 р. Ф. Прокопович називав І. Мазепу великим наступником князя Володимира, то вже 5 липня того ж року в храмі Святої Софії він звеличував Петра І, що прибув до Києва, як нащадка й спадкоємця не тільки Володимира, а й Святослава, Ярослава, Всеволода і Святополка. Із 1716 p., будучи фактично керівником православної церкви Росії, Ф. Проко­пович реорганізував її, повністю підпорядкувавши світській владі. Як і С. По­лоцький та С. Яворський, він переходив із православ'я до уніатської віри й на­впаки. Перетворившись на додаток державної машини, православна церква не тільки втрачала свій авторитет, а й заплямувала себе злочинами проти власної пастви, беручи участь у формуванні павутини доносительства. Певною мірою цьому сприяв і С. Яворський, який у грудні 1700 р. обійняв посаду «екзарха святійшого патріаршого престолу».

У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжували традицію, закладену в Густинському літописі «Кройника» (можливий автор — 3. Копистенський). Сюжети в цьому літописі закінчуються 1597 p., а одна з частин має назву «О начале Козаков». Найвідоміші козацькі літописи — «Літопис Самовидця» анонімного автора (охоплює події 1648—1702 pp.), літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки, присвячений подіям 1648—1708 pp., «Крат­кое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах...» П. Симоновського. Наймонументальнішим (чотири томи) є радше мемуарна, ніж літописна, збірка «Сказание о войне с поляками чрез Б. Хмельницкого» С. Величка (бл. 1670 — після 1728) — канцеляриста Головної військової козаць­кої канцелярії. Розповідаючи про події 1648—1700 pp., автор демонструє добре знання попередніх літописів, включає в свою оповідь багато доступних йому документів. Як ідеолог старшини С. Величко дає історичні портрети десяти гетьманів, з любов'ю говорить про українську землю та її народ. Він порівнює Б. Хмельницького з Александром Македонським, вважаючи гетьмана великим діячем українського руху. Наприкінці XVIII ст. О. Безбородько і В. Рубан ви­дали в Санкт-Петербурзі «Краткую летопись Малой России», де висвітлено період з 1506 до 1776 р. Цікаве архівне джерело — праця О. Безбородька «Эк­стракт малороссийских прав», де обстоюється думка про необхідність особли­вої правової системи для України — основи незалежності української шляхти та умови зміцнення російсько-української єдності.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Кройника» Ф. Сафоновича, «Синоп­сис», «Летописец се ест кроника» та інші праці. Написаний кількома авторами й відредагований архімандритом І. Гізелем «Синопсис» (відомо три його ре­дакції — 1674, 1678 і 1680 pp.) викладав у формі історичної праці схоластичну політико-релігійну програму ієрархів Києво-Печерської лаври. У ньому схва­лювалась автономія України в єдиній Московській державі, виправдовувалась і популяризувалась політика царизму, тенденційно протиставлялося «доброчес­не» слов'янське суспільство «гріховному» турецько-татарському. 1690 р. Свя­щенний Синод заборонив твір І. Гізеля «Мир с Богом человеку», пославшись на те, що він нібито не відповідає догматичному православ'ю. Автор захищав у ньому постулати суспільного договору й природного права, законність по­встання народу проти володаря, який порушив умови договору з населенням. Церковна влада засудила також твори П. Могили, Л. Барановського, С. По­лоцького та інших київських авторів, на них було накладено «проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо». Основна причина забо­рон — сумніви авторів у божественності автократії¹ та примусу.

Автократія — необмежена верховна влада однієї особи, абсолютизм.

XVIII ст. явило світові феномен розквіту української козацької історіографії, філософії, політології, правознавства в Глухові, який висунув імена таких культур­них діячів, як М. Ханенко, П, Борзаківський, П. Ладинський, Ф. Чубієвич та ін.

Кілька років в Україні поширювалась «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», доки 1789 р. без дозволу автора поема була опублікована в Санкт-Петербурзі. Через деякий час під впливом цього твору з'явилася білоруська «Энеіда навыварат». Після «Енеїди» І. П. Котляревського саме мова, ство­рена на основі полтавського наріччя, стала базою української літературної норми. Адже до цього українська література являла собою сукупність барокових текстів, написаних елітарною мовою, не завжди зрозумілою навіть сучасникам.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні поширилися культур­но-мистецькі салони, особливо в Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також маєткові салони українських аристократів. Учасники їх вивчали україн­ську історію, намагалися дотримуватися національних традицій, обговорювали питання про автономію України. Існували салони політичні, літературні, теа­тральні, музичні, а також змішаного типу.

Київські салони (В. Тарновського, І. Фундуклея, Раєвських, І. Бухаріна, С Алфер'єва, Тишкевичів, князя М. Бутурліна, О. П. Демидової-Сан-Донато, Ґалаґанів та ін.) підтримували постійні контакти між українськими, російськими та польськими митцями і політичними діячами. Сало­ни в Харкові (генерала Шевича, барона Родена, графа Петровця-Подагречаніна, поміщиків Ковалевського, Зарудного, Шидловського, Нерецького та ін.) мали розважальний характер, хоча й відзначалися певним демократизмом. Характерно, що вперше ідея заснування Харківського університету з'явилася в маєтковому салоні О. Паліцина. До культурно-мистецьких харків­ських салонів демократичного характеру належали салони Ф. Кишенського, А. Леванідова, О. Теплова, О. Паліцина, В. Каразіна, 0. Любовникової, Р. Гонорського, Ю. ІЬліцина, Сокальських, Бич-Лубенських, Алчевських.

У с. Попівка Сумського повіту діяв літературний гурток Олександа Паліцина, колишнього ад'ютанта фельдмаршала П. Рум'янцева. Паліцин як архітектор створив багато планів садиб і церков, умовляв жителів будувати комфортабельні й елегантні будинки. Він був палким прихильником західноєвропейської літератури, захоплювався перекладами. У його садибі збиралися місцеві інтелігенти, які жартома іменували ці збори «Попівською академією». Одеські салони були закритого типу і створювалися виключно з розважальною метою. Найдемократичнішими слід вважати чернігівські салони: П. Марковича, І. Лизогуба, А. Маркевича, І. Гаврушкевича. Широко відомими на початку XIX ст. стали полтавські салони: М. Рєпіна, В. Лукашевича, Я. Лобанова-Ростовського, С Капніста. Значними мис­тецькими й меценатськими центрами, збирачами старовини на Лівобережжі були маєт­кові салони Розумовських, Ґалаґанів, Тарновських, Д. Ширая, Д. Трощинського. На Право­бережжі культурно-мистецькі салони діяли при маєтках польських магнатів: Індійських, Потоцьких, Браницької, Жевуського, Завадовського, Огінського.

Продовжувалася практика навчання укра­їнців у зарубіжних університетах, передусім у Кенігсберзькому (створений 1544 р.). Там на­вчалися цілі покоління української шляхти: Гудовичів, Леонтовичів, Долинських, Туманських, Горновських, Полетик. Зокрема, відомо, що мати трьох братів Леонтовичів мала намір послати їх «в німецький край для вивчення політичних наук та іноземних мов». Полюбляли українці й засно­ваний ще 1409 р. Лейпцизький університет: там навчалися студенти з родин Остроградських, Білушенків, Пашкевичів, здобули освіту такі видат­ні діячі, як П. Гнідич, І. Козицький, Г. Галаган, Г. Петрович, В. Зебриков. Найчастіше вихідці з України вивчали за кордоном філософію, право, медицину, іноземні мови.

Представниками української барокової фі­лософії були К. Транквіліон Ставровецький (?— 1649) і Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Останній понад 40 років життя віддав «ходінню в народ». Ще в 23-річному віці, залишивши місце співака царської капели в Санкт-Петербурзі, він 1745 р. у складі місії генерала Ф. Вишневського виїхав як учитель його сина Гаврила до Токаю (Угорщина). Місія закуповувала на замовлення Єлизавети Петрівни токайські вина. Жага знань та нових вражень згодом зно­ву привела Г. Сковороду до Угорщини, потім до Словаччини, Австрії, німець­ких земель, можливо — до Італії. У центрі його філософських інтересів були людина, суспільне життя. Внутрішню сутність людини він тлумачив як без­перервну боротьбу двох начал — добра і зла, надаючи останньому соціального змісту. Спасіння від несправедливості Г. Сковорода вбачав у самопізнанні, до­бропорядності й невтомній праці. Соціальний прогрес для нього — в пізнанні світу, удосконаленні духовного потенціалу людини, набутті та передачі знань новим поколінням. Працюючи на зламі двох епох, Г. Сковорода, обстоював пріоритет внутрішніх переживань над зовнішніми діями, схилявся до оспіву­вання покірності, терпимості, віри в краще майбутнє як неодмінну потребу людини. Водночас він «реабілітував» античність, знайшовши в грецько-рим­ській культурі основу для формування власних педагогічних ідей, спирався на теорію «біологічного аристократизму» Платона — узгодження природи людини з її соціальної функцією.

Я. Козельський, син сотника Полтавського полку (1729—1795), видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, виступав проти кріпацтва, ставши в цьому попередником О. Радищева.

Добре відомо про взаємний вплив та взаємопроникнення української й російської культур, яке інтенсивно відбувалося з другої половини XVII ст. За 1701—1762 pp. з 21 ректора та 25 префектів Слов'яно-греко-латинської ака­демії в Москві відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 працювали професорами. Багато українців стали єпископами

й митрополитами, засновниками шкільної мережі на території Росії. С. По­лоцький, вчитель наступника престолу, написав кілька п'єс релігійного змісту, став одним із російських драматургів.

Заснування й становлення Пекінської православної духовної місії (1701—1806) пов'язані з діяльністю українців, а першим істориком Китаю в Російській імперії став випускник Києво-Могилянської академії архієпископ Софроній (Грибовський). До XIX ст. священики з України становили більшість у місії в Пекіні.

Фундаментальні зміни внесли в музичну культуру композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, які справили величезний вплив на стиль хорової й інструментальної музики в Росії та Україні. 1736 р. в Глухові відкрилася перша школа співаків та музикантів для хорових капел. Кращим оперним співцем Ро­сійської імперії другої половини XVIII ст. по праву вважається уродженець Чер­нігівщини М. Полторацький, який на рівних змагався з відомими італійськими артистами. Як директор палацової співочої капели він постійно дбав про зба­гачення її репертуару та високий професіоналізм співаків. Музика Д. Бортнян­ського на слова куратора Московського імператорського університету М. Хе­раскова «Коль славен наш Господь в Сионе» стала масонським гімном XVIII ст.

У середині XVII ст. київські наспіви і відповідний нотний запис були запо­зичені церковними хорами Росії, замінивши архаїчну систему «гачків». Впро­вадження цих елементів у світську музику ознаменувало початок російського ліричного вокалу. Проте у придворній капелі Єлизавети Петрівни до середини 40-х років XVIII ст. було 17 юнаків саме з України, у тому числі альт Г. Ско­ворода, дискант — киянин С. Андрієвський та ін.

Саме в цей час у російському суспільстві почала формуватися хибна думка про безкон­фліктність соціального, культурного життя в Україні, склався той образ вічно усміхненого малоросіянина, який пізніше вдало пародіював П. Куліш:

Під мирним небом України,

Де сало, кавуни та дині,

Де Гриць зітхає по Горпині,

Танцюють всі гопак.

Із середини XVIII ст. українська культура, утративши багатьох творчих людей, що переїхали до імперських центрів, стає дедалі більш провінційною, тепер на неї сильніше впливає російська культура. До України прибувають російські архітектори, інженери, художники, медики, учителі. Так, у Глухові першу архітектурну школу сформували в 1760—1780 pp. О. Квасов і М. Мосципанов. Аналогічних прикладів було досить багато. Однак, як і раніше, через інертність та консерватизм тогочасного українського суспільства нові ідеї й на­прями в мистецтві, архітектурі, літературі знаходять лише слабкий відгук. При цьому зростає кількість українських інтелектуалів, які виявляють подвійну ло­яльність — до своєї батьківщини та до матінки-Росії. Тому невипадково серед непримиренних борців за волю України було чимало діячів неукраїнського етнічного походження. Серед них можна назвати, насамперед, чеха А. Орлика, молдаванина П. Мовіле, грека В. Капніста, бельгійця Ю. Колларда, грузина М. Церетелі, сина угорця й полячки В. Антоновича, німця І. Шрага, поляка В. Липинського та багатьох інших.

Середницька?