Духове життя

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Незалежна Українська Православна Церква. Головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну. Богдан Хмельницький року 1648, на самому початку повстання, пи­сав королеві Владиславові IV про утиски, яких зазнають православний народ та Православна Церква. На Конвокаційному Сеймі 1648 року внесено вимогу православної шляхти, представником якої був Брацлавський воєвода Адам Кисіль, про повернення православним їхніх прав. У Зборівському трактаті 1649 року одним із перших пунктів було визнання за православними прав нарівні з римо-католиками. Православний митрополит мав дістати місце в Сенаті. Унія касується. В Біло-Церківському договорі 1651 року права православ­них були підтверджені. Але на практиці всі ці вимоги не виконано: православний митрополит не дістав місця в Сенаті, церкви та маєт­ності, що їх забрали уніати, залишилися в їхніх руках. Найгостріша боротьба з уніатами точилася в Перемиській єпархії.¹⁰³

Хмельницький, виступаючи весь час проти унії, визнавав права Римо-Католицької Церкви. В акті злуки Пинської шляхти з Гетьман­ською державою навіть забезпечено права Римо-Католицької Цер­кви.¹⁰⁴

Православна Церква в новій Гетьманській державі зайняла чіль­не місце. Богдан Хмельницький, в тяжких умовах дальшої боротьби, не забував Церкви і щедро допомагав їй. Низкою універсалів надав він монастирям багато маєтків. В цих наданнях брала участь і геть­манова Анна, яка власноручно підписаним універсалом 1655 року надала маєтності Густинському монастиреві.¹⁰⁵ Всі наступники Б. Хмельницького в більшій або меншій мірі також надавали землі монастирям, разом з посполитими селянами. Крім земельних надань монастирі діставали дозволи на торгівлю, промисли, шинки, засну­вання слобід, на право збирання місцевих податків, а також звіль­нення від податків та повинностей державі.¹⁰⁶

¹⁰³ Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква в минулому й сучасному житті українське го народу. Берлін, 1940, стор. 37. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 71-76.

¹⁰⁴ В. ЛИПИНСЬКИЙ. Україна на переломі, стор. 244, 292.

¹⁰⁵ В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 272.

¹⁰⁶ о. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 132-133.

Українська Православна Церква стала дуже поважною еконо­мічною силою. Починаючи з Хмельниччини, Православній Церкві привернено велике значіння, яке вона мала за Княжої доби. Взаємо­відносини між Церквою — митрополитом і світською владою гетьманом мали характер незалежності: гетьман не втручався у внутрішні справи Церкви, залишаючи за собою матеріальну підтрим­ку Церкви. Митрополит Сильвестер Косів підтримував зв'язки з королем польським, в 1648 році звертався до панів-ради, в 1651 році, після Берестечка, вітав у Києві переможців — литовців. Підтриму­ючи протягом п'яти років дружні зв'язки з Москвою, Сильвестер не брав участи в політичних переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Коли воєвода Бутурлін, прибувши до Києва, запитав мит­рополита, чому він ніколи не писав до царя, митрополит відповів, що не знав навіть, що гетьман з військом «били чолом під госуда­реву високу руку». А коли Бутурлін почав приводити до присяги поселенців церковних маєтностей, митрополит заборонив присягати, і тільки через кілька днів дав на це дозвіл. ¹⁰⁷

Відмовляючи дати монастирську землю для будування фортеці, Сильвестер Косів пояснив Бутурліну, що живе він «з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Звичайно, це були тільки слова, але важливе те, що така формула могла існувати. ¹⁰⁸

Таку політику митрополита сучасний дослідник І. Власовський слушно пояснює тим, що Богдан Хмельницький не хотів — не зна­ючи, чим закінчаться переговори з Москвою — наражати Церкву на небезпеку збоку Польщі, тим більше, що значна частина України з православними ієрархами, вірними, маєтностями залишалися під владою Польщі. Року 1654 митрополит вирядив посольство до Смо­ленська, де перебував цар, з проханням підтвердити старі права Церкви, а головне — не виділяти духовенства від підлеглості Царгородському патріархові, що було, як висловлювалося в чолобитній, «коренем всіх наших вольностей і прав».

За Богдана Хмельницького Москва ще не вживала заходів у нап­рямку підкорення Київської митрополії Московському патріархові. В так званих «Переяславських», а радше Московських, статтях 1654 року, які обумовлювали взаємовідносини України та Москви, не згадувалося про Церкву. Патріарх Нікон не втручався в справи Української Церкви. Без погодження з ним поставлено на Чернігів­ську кафедру єпископа Лазаря Барановича (1657 р.), на ігумена Києво-Печерської Лаври — Теодосія Сафоновича, а коли вмер Силь­вестер Косів, скликано Елекційний Собор для обрання митрополита. На собор, що відбувся вже після смерті Б. Хмельницького, за Івана Виговського, на митрополита обрано Діонисія Балабана¹⁰⁹ (1657-1663). Про цей собор не попереджали Москву, і Діонисій дістав посвячення від Царгородського патріарха. Це свідчить, що Церква зберігала свою незалежність. Але далі Руїна захопила й Церкву.

¹⁰⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за Богдана Хмельниць­кого. Вінніпеґ, 1956, стор. 30-38. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 299-302.

¹⁰⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 302.

¹⁰⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 303-308.

Коли Виговський порвав з Москвою і почав домовлятися з Поль­щею, Діонисій переїхав до нього, до Чигирина, і до Киева вже не по­вернувся. Після зречення Виговського Діонисій залишився на Пра­вобережжі, правлячи правобережними єпархіями. Тоді, з наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено «місцеблюстителя» митрополії єпископа Лазаря Барановича. ¹¹⁰

1663 року, після смерті Діонисія, відбувся в Корсуні Елекційний Собор, на якому обрано двох кандидатів на митрополита Київського: Антонія Вінницького (1663-1679) та Йосифа Нелюбович-Тукальського (1663-1675). Король затвердив обох кандидатів.

Але це тривало недовго: на підставі доносу гетьмана Тетері, поль­ський уряд заслав Йосифа до Марієнбурзької фортеці, де він пробув два роки (1664-1666) разом з колишнім гетьманом Юрієм Хмель­ницьким (у чернецтві — Гедеоном). Звільнено його на прохання гетьмана Петра Дорошенка.

У «Гадяцькому договорі» 1658 року за православною релігією за­стерігалося всі її права, рівні з римо-католицькою. Київський митро­полит з 5 єпископами (Луцьким, Київським, Перемиським, Холмським та Мстиславським) мали засідати в Сенаті, але православний митрополит повинен був мати місце нижче від архиєпископа Львів­ського, а єпископи — нижчі від повітових біскупів. Унії не повинно бути.¹¹¹ Потворено цей пункт 1660 року в Чуднівському договорі Юрія Хмельницького з Польщею.¹¹²

За життя Богдана Хмельницького Москва не вживала одвертих заходів для підкорення української Церкви московській. Як уже ви­ще сказано, в «статтях» Хмельницького це питання не було пору­шене, там забезпечено тільки «недоторканими» всі попередні права духовенства.¹¹³ Проте, в так званих «Статтях Б. Хмельницького», які дано на підпис гетьманові Юрієві Хмельницькому в 1659 році і які зфальшовано в Москві, був пункт: «а митрополиту Киевскому, так и иным духовным Малыя России, быть под благословением святей­шего патриарха Московского» (п. ст. 8). ¹¹⁴ Необізнаність Юрія та української старшини, відсутність при проголошенні акту україн­ського духовенства мали наслідком те, що фальшування пройшло незавваженим, і що цей самий зфальшований текст завжди прого­лошувано і пізніше під час обрання гетьмана.

¹¹⁰ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 155. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 110-111.

¹¹¹ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 32-33. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 85-86.

¹¹² Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква..., стор. 38. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ Там же, т. II, стор. 88.

¹¹³ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за Богдана Хмельниць­кого, стор. 110.

¹¹⁴ А. ЯКОВЛІВ. Договір Б. Хмельницького..., стор. 86, 113.

Політична Руїна була пов'язана з церковною. В Україні було одно­часно два митрополити: на Правобережжі — і «місцеблюститель» на Лівобережжі. «Місцеблюстителя» призначено тоді, коли митрополит Діонисій залишився на Правобережжі. 1659 року князь Трубецкой, шо був тоді начальником московського війська, яке стояло на Укра­їні, призначив на «місцеблюстителя» єпископа Чернігівського Ла­заря Барановича, і той прийняв це незаконне призначення, не зва­жаючи на те, що був ще живий митрополит Діонисій. Лазар Баранович, перший з єпископів, звернувся до Москви з просьбою «під­твердити» його на єпископстві, хоч мав уже таке підтвердження від гетьмана.

Ще далі пішло українське духовенство: 1660 року воно вислало до Москви спеціальне посольство з проханням наказати духовним чинам обрати митрополита і вказати, «від кого йому рукоположену бути: чи від Московського патріарха, чи від Царгородського». ¹¹⁵ Але час був тяжкий: ішла невдала для Москви війна з Польщею; геть­ман Юрій Хмельницький перейшов до Польщі. Справу ускладню­вало ще й те, що законний митрополит Діонисій правив єпархією Правобережної України, і Москва не наважувалася порушувати ка­нонічні права Царгородського патріарха і тимчасово задовольнилася, теж неканонічним призначенням «місцеблюстителя».¹¹⁶

Не зважаючи на свою покірність Москві, Лазар Баранович не за­довольняв московських бажань, бо був надто зв'язаний з Україною. В Москві знайшли іншого, покірнішого «місцеблюстителя» — про­топопа Максима Филимоновича, якого висвятив на єпископа Мстиславського митрополит Сарський і Подонський Пітирим. Цей факт був неканонічний, бо Україна була в юрисдикції Царгородського патріарха і мала свого митрополита Діонисія. Новий єпископ, з іме­нем Методія, був призначений на «місцеблюстителя» Київської мит­рополії. Цей факт викликав протести: патріарх Нікон викляв мит­рополита Пітирима за незаконне висвячення, а Царгородський патріарх викляв Методія.

Київське духовенство поставилося вороже до Методія, і ігумени заборонили поминати його в церквах. Духовенство просило царя призначити на «місцеблюстителя», як було раніше, Лазаря Барано­вича, але нічого не досягло.

¹¹⁵ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 156-161 — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 113-116.

¹¹⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 309-311.

З 1663 року гетьман Брюховецький просив московський уряд призначити митрополита, але в Москві ще не відважувалися на це. Проте, коли в Києві дістали вістку про клопотання Брюховецького, там обурились. Київські ігумени, з Методіем Филимоновичем, звер­нулися з гострим протестом до воєводи П. Шереметьєва, заявляючи, що ліпше їм умерти, ніж прийняти митрополита з Москви, і що на випадок, коли б цар написав Царгородському патріархові про пере­дачу Київської митрополії до Московської юрисдикції, то вони на­пишуть до Царгородського патріарха і проситимуть, щоб він зали­шив Україну у своїй юрисдикції. Цікаво, що навіть воєвода Шере­метьєв писав до царя, що «московському митрополитові в Києві ни­которыми мерами бути не можно».¹¹⁷В цій історії залишається неяс­ною поведінка Методія: був він щирим, як українець, якого обурила перспектива мати митрополита-чужинця, чи боявся виступити про­ти українського духовенства?

Не відважуючись призначити митрополита, московський уряд раз-у-раз втручався у внутрішні справи Київської митрополії. Так, 1667 року Собор у Москві підвищив Чернігівську єпархію на архиєпископію. Царгородський патріарх визнав цей акт за неправний.

Року 1668, коли Лівобережжя здобув Петро Дорошенко, стано­вище Київської митрополії змінилося: митрополитом став Йосиф Нелюбович-Тукальський, який заборонив поминати царя Олексія і наказав поминати гетьмана Дорошенка. Митрополит Йосиф заточив Методія до Уманського монастиря, звідки вивезли його до Москви, де він до смерті (в 1689 р.) прожив у монастирі.

Вище духовенство і сам воєвода Шереметьєв просили московський уряд визнати шанованого народом Йосифа Нелюбович-Тукальського на Київській кафедрі. Видатний московський дипломат, боярин А. Ордин-Нащокін, також радив московському урядові визнати його митрополитом і використати для передачі Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії. У своїх реляціях Ордин-Нащо­кін доводив, що для політичного об'єднання України треба досягти передусім церковного об'єднання. Проект Ордин-Нащокіна відпав, коли виявилося непохитне бажання Нелюбович-Тукальського зали­шити Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріарха. 1674 року московський уряд поновив переговори з Нелюбович-Тукальським, але смерть митрополита припинила їх. ¹¹⁸

«Місцеблюстителем» митрополії з 1670 року став знову Лазар Баранович. Очевидно, за його згодою в 1683 році гетьман Самойлович про­сив у царів Івана та Петра дозволу на обрання архімандрита Києво-Печерської Лаври, не зважаючи на те, що Лавра мала ставропігію і залежала тільки від Царгородського патріарха. Так Лавра була виве­дена з-під влади Царгородського патріарха. Року 1684 московський уряд звернувся від імені царів до патріарха Царгородського Якова з проханням, щоб новий митрополит приймав висвяту в Москві. До листа «прикладено» соболів на 300 рублів. Не чекаючи на відповідь патріарха, московський уряд 1685 року наказав гетьманові обрати, спільно з духовенством, митрополита і вислати до Москви на висвяту.

¹¹⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 310-321.

¹¹⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 156-161.

8-го липня 1685 року Елекційний Собор у Києві обрав на митро­полита єпископа Луцького Гедеона, князя Святополка-Четвертинського, який раніше заявив був про згоду бути рукоположеним у Москві. На Соборі було дуже мало духовенства, відсутній був Ла­зар Баранович і не було його представників. Це дало підстави для протесту духовенства проти рішення Собору про перехід Київської митрополії до другого патріарха.

Гетьман вирядив до Москви делегацію, щоб підтвердити обрання Гедеона на митрополита. Духовенство і гетьман подали при тому чолобітні зі статтями, в яких представлено, які права просили вони зберегти за українським духовенством.

Порівняння цих статтей з тими, які 1654 року подало московсь­кому урядові українське духовенство, показує, що за ці 30 років від­булася велика еволюція: 1654 року духовенство твердо настоювало на залишенні Київської митрополії в юрисдикції Царгородського патріарха; 1685 року воно тільки перекладало рішення на волю Царгородського патріарха, позбавляючи тим патріарха підстави для протесту проти передачі митрополії Московському патріархові. Ні­хто із світських осіб — ні гетьман, ні старшина, ні братства — не протестували.¹¹⁹

Митрополит Гедеон поїхав до Москви і там був висвячений. Но­вому митрополитові дано дві грамоти: одну — від царів Івана та Петра і правительки Софії, в якій обіцяно збереження старих прав Української Церкви, а другу — від патріарха Йоакима, в якій Гедеона названо митрополитом «Київським, Галицьким і Малия Ро­сії», але не було споконвічного титулу — «... і всієї Росії».¹²⁰

¹¹⁹ І. ОГІЄНКО. Українська Церква..., т. II, стор. 56-64. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 330-335.

¹²⁰ І. ОГІЄНКО. Українська Церква..., т. II. стор. 63-74.

Новий патріарх Царгородський, Діонісій, легко погодився на пе­редачу Київської митрополії Московському патріархові. На нього вплинув великий везір, який хотів зберегти добрі відносини з Мос­квою. За цю поблажливість патріарх дістав від Москви добрий пода­рунок. Але незабаром Собор східних патріархів позбавив Діонісія патріаршого престолу, головно — за незаконну передачу Київської митрополії Москві. Неканонічність цього вчинку засвідчили 1924 року східні патріархи в Томосі, затверджуючи автокефалію Пра­вославної Церкви в Польщі.¹²¹

Українська Православна Церква в складі Ро­сійської Церкви. Грамоти царів та Московського патріарха гетьманові і митрополитові Гедеонові забезпечували за Українсь­кою Церквою широку автономію. Стисло ці умови були такі: 1. Ки­ївська митрополія непідсудна Московському патріархові; 2. Київ­ського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом; 3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, монастирі, церкви; 4. Залишається Братська шко­ла і вільне навчання в ній; 5. Залишаються права друкування; 6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром; 7. Ки­ївська митрополія вважається вищою, ніж інші; 8. В справах управ­ління єпархіями, що залишилися під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

В часі переходу митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріарха під юрисдикцію Московського до неї належали такі єпар­хії: 1. Київська (митрополича), 2. Чернігівська (Лазар Баранович), 3. Луцька (Афанасій Шумлянський), 4. Львівська (Йосиф Шумлянський), 5. Перемиська (Інокентій Винницький). Крім того входила 6. Білоруська єпархія — Мстиславсько-Могилівська (необсаджена).¹²²

Обрання Гедеона викликало незадоволення серед частини духо­венства. Незадоволений був і Лазар Баранович, який тричі був «місцеблюстителем» митрополії (в 1657 році, після смерті Сильвестра Ко­сова; в 1659-1661 роках і нарешті — з 1672 до 1685 року). Проте, не зва­жаючи на всю відданість Москві, він не погодився прийняти благословіння від Московського патріарха. В 1686 році митрополит Гедеон не визнав його за архиєпископа (цей сан надав Московський патріарх ще в 1667 році), і тоді Лазар Баранович просив прийняти Чернігів­ську єпархію безпосередньо під управління патріарха. Так було і за наступників Лазаря Барановича.

Єпархії — Львівська, Перемиська та Луцька відпали протягом 25 років не тільки від Київської митрополії, а й від православ'я взагалі.¹²³

¹²¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 342. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 461-482.

¹²² І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 6-7.

¹²³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 10-14.

Року 1686 до Київської митрополії мала ввійти Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерті єпископа Феодосія Василевича, патріарх Йоаким увесь час фактично керував нею сам; свяще­ників рукополагали то в Смоленську, то у Пскові. Новий патріарх Адріян підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, але на початку XVIII ст. цей зв'язок припинився. З 1728 і до 1772 року Білоруська єпархія залишалася єдиною православною єпархією в Польщі; в ній були єпископи, призначені Російським Си­нодом.¹²⁴

У зв'язку з відходом від Київської митрополії єпархій, внаслідок чого митрополит залишився єдиним єпископом митрополії, понов­лено Переяславську єпархію, як підлеглу Київському митрополи­тові. 1700 року, за наказом патріарха, до Москви відряджено два кандидати на нову кафедру: ігумена Миколо-Пустинського монастиря, Стефана Яворського, та ігумена Михайло-Золотоверхого монастиря, Захарія Корниловича. В Москві Стефана Яворського висвя­чено на митрополита Рязанського, а Захарія Корниловича — на єпископа Переяславського (року 1701). Ця справа дуже характери­стична: Царгород не втручався в поставлення єпископів і Москва присвоїла це право собі. Російський Синод у 1727 році, всупереч усім привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяслав­ську кафедру Йоакима Струкова, росіянина. Висвячено його в Пе­тербурзі, без участи Київського митрополита в обранні та висвяті. Року 1752, по смерті цього єпископа, митрополит Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Си­нод затвердити на Переяславську кафедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і приз­начив свого кандидата.¹²⁵

Зменшенню авторитету Київського митрополита сприяло надан­ня прав ставропігії Києво-Печерському монастиреві (року 1687) та Києво-Печерській Лаврі (року 1688). Таким чином ці монастирі вихо­дили з-під влади митрополита, а їх архімандритів поставляли в Москві або в Петербурзі.¹²⁶

Перші митрополити після Гедеона Четвертинського — Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на Елекційних Соборах у Києві і висвячені в Москві.

На долі Йоасафа Кроковського позначилася страшна практика російського уряду, яка тяжила увесь час над Українською Церквою. Року 1708, коли стало відомо про перехід Мазепи до Карла XII, Пет­ро І викликав до Глухова митрополита з єпископами Чернігівським та Переяславським, де вони примушені були виголосити анатему гетьманові Мазепі. В цьому була велика трагедія українського народу.

¹²⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 14-15.

¹²⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 18-21.

¹²⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ- Там же, т. III, стор. 17-18.

В 1716 році почався процес царевича Олексія. Біля нього збира­лися широкі кола людей незадоволених політикою Петра І. Підозра впала на Йоасафа Кроковського і в 1718 році його заарештовано й ви­везено до Петербургу на допит. По дорозі він помер, либонь, неприродною смертю...

Підозра, що її кинули на митрополита Йоасафа, поширювалася на Київську митрополію. Протягом чотирьох років митрополича кафедра залишалася необсадженою і митрополією правила Київська консисторія. Року 1721 проведено велику реформу Церкви: утворено Святіший Синод — колегіальну установу, яка заступала патріархат. Першим президентом Синоду був призначений «місцеблюститель» патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський, віцепрезидентами — Феодосій Яновський, архиєпископ Новгородський, та Теофан Прокопович, архиєпископ Псковський — всі українці. Приз­начено радників: архімандрита, двох протоієреїв, ігумена та ієрея; двоє з них були українці: архімандрит Гавриїл Бужанський та Єрофей Прилуцький. Таким чином з одинадцяти членів Синоду п'ять було українців, при чому всі вони належали до його вищого проводу.¹²⁷

Року 1722 Синод, всупереч традиції, подав цареві імена чотирьох кандидатів на Київського митрополита: двох українців і двох ро­сіян. Петро І вибрав українця — Варлаама Вонятовича (1722-1730). Проте, дістав він лише сан архиєпископа, а не митрополита. Це поз­бавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було зв'язане з загальною політикою Пет­ра І супроти України: після смерті гетьмана Скоропадського не доз­волено обирати нового гетьмана і засновано того ж року Малоросій­ську Колегію. Коли, за правління Петра II, відновлено в 1727 році гетьманство, Варлаам Бонятович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви. Ці про­тести підготовили трагічну долю митрополита: під претекстом, що він не служив молебня з нагоди вступу на престіл цариці Анни в 1730 році, Варлаама заслано до Кирило-Білозерського монастиря, де він пробув 10 років.

Історіографія XVIII ст. вважала Варлаама Вонятовича речником українського автономізму і мучеником за українську справу.¹²⁸

Варлаам Вонятович був перший із київських митрополитів, яких без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Прав­ління кожного з митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії. Синод виставляв, як кандидатів на митрополита, українців, але тільки таких, що довгий час служили в Росії.

¹²⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 21-24, 124-125.

¹²⁸ О. ОРЛОБЛИН. До питання про джерела «Історії Русів» в справах цер­ковних. «Віра й знання». «Праці Наук.-Богосл.

Інституту УПЦ в ЗДА», 1954. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 25-27.

Наступником Варлаама Вонятовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), якому року 1742 привернено титул митрополита.

Тимофій Щербацький (1748-1757) був першим митрополитом, якого, всупереч застереженому праву України, переведено з Київсь­кої митрополії на Московську.

За Арсенія Могилянського (1758-1770) права Київського митропо­лита ще більше обмежено: року 1770 заборонено титулувати його «Митрополитом Київським, Галицьким і Малия Россії», а тільки — «Митрополитом Київським і Галицьким». Таким залишався титул митрополита до революції 1917 року. Мотивом зміни титулу було те,, що на території «Малої Росії» були єпархії, які не входили до складу Київської митрополії — Чернігівська та Переяславська.

Під час правління Арсенія Могилянського року 1767 відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів». В наказах духо­венства однодумно вимагалося привернути Українській Церкві її старі права. Звичайно, ця однодумність справила негативне вражен­ня на царицю Катерину.

Митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві, застосовуючи її порядки до тих, що були в Російській Церкві. За його правління заведено ще одне обмеження: Синод став сам призначати архімандритів та ігуменів до українських монастирів.¹²⁹

Не минуло й ста років (1685-1783), як Українська Церква перей­шла з-під лагідної влади царгородських патріархів, які залишали їй фактичну автокефалію, під владу московських патріархів. Та­ким чином найвища влада Царгородського патріарха переносилася на Московського патріарха. І ця найвища влада в 1721 році перейшла до царя, який від того часу став головою Церкви. Синод обирав тільки кандидатів на митрополита, а затверджував їх цар. Так вища влада над Церквою шляхом еволюцій опинилася в руках світської людини. Але мало того: протягом коло 60 років ця цивільна влада належала жінкам — Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині її, з яких дві — Катерина І та Катерина II — були німкені. ¹³⁰ Таким чином, влада Царгородського патріарха опинилася в руках жінок. Яскра­вішого прикладу панування цезаропапізму не може бути.

¹²⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 33-36.

¹³⁰ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Ідея III Риму. Мюнхен, 1951.

Українська Православна Церква під Польщею. Незабаром після Переяславської угоди Українська Православна церква фактично поділилася на дві частини. Обраний у 1657 році митрополит Діонісій Балабан переніс наступного року свій осідок

до столиці гетьмана Виговського — Чигирина. Після того до 1675 року Київські митрополити перебували в Чигирині. Під безпосе­редньою владою Діонісія були єпархії: Львівська, Перемиська, Холмська, Луцька та Мстиславо-Мопілівська. Але в цих єпархіях були одночасно кафедри уніатських єпископів, внаслідок чого точи­лася боротьба за церкви, за монастирі, за маєтності. Особливо гостра боротьба, що тривала 40 років, була в Перемиській єпархії, поки єпископом там був Антоній Крупецький. Розпочалася вона в 1632 році і нераз набувала характеру збройних зударів.¹³¹ Гадяцький до­говір 1658 року не змінив становища Православної Церкви. Року 1661, коли затверджувано цей договір на Сеймі, єпископ Ян Виджга вніс «пояснення», що, мовляв, за цим договором усі права надаються «вірним стародавньої грецької віри, а такими с уніяти». Сейм прий­няв це пояснення.¹³²

Року 1663, після смерті Діонисія, на Елекційному Соборі обрано двох кандидатів на митрополита: Антонія Винницького — канди­дата гетьмана Тетері та єпископів — і Йосифа Нелюбович-Тукальського, за яким стояли духовенство та вірні. Можливо, щоб створити тяжку ситуацію, було затверджено королем двох митрополитів.

Року 1664, на підставі доносу Тетері, ув'язнено митрополита Нелюбович-Тукальського і вивезено до Марієнбурзької фортеці. Після його звільнення Українську Церкву поділено між митрополитами — Антонієм, що правив Галичиною, Волинню та Поділлям, і Йосифом, що правив Правобережною Україною, Білоруссю та Литвою.¹³³

За Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толеранції в питаннях релігії, але цього зобов'язання не додержувала. В інструкціях, даних православним послам на Конвокаційний Сейм 1674 року, висловлювалося скарги на утиски, яких «не зазнають наші люди і в поганській неволі». Цей Конвокаційний Сейм став на тих же позиціях, що й Конвокаційний Сейм 1668 ро­ку: католики намагалися не тільки відібрати всі права від некатоликів, а навіть позбавити їх правної охорони.

¹³¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же. стор. 379. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 62-64.

¹³² МИТРОПОЛИТ ІЛАРЮН. Україн. Прав. Церква за час Руїни, стор. 32-35.

¹³³ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 68-69. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 112-113.

Взагалі церковна атмосфера в Польщі часів Руїни була напру­жена. Поляки ненавиділи «схизматиків», які викликали Хмельниччину, руйнацію добробуту, величезні жертви в людях, втрату Ліво­бережжя, Смоленська. Боротьба з православними з роками послаб­шала, бо кількість їх зменшилась з відходом Лівобережжя і втечею населення на схід. Крім того невпинно йшло окатоличення україн­ської шляхти, багато енергійних представників якої опинилося по той бік Дніпра. Православні братства перестали бути такою грізною силою, коли з них виступила шляхта. В той же час послабшало ко­зацтво внаслідок тяжкої війни, а ще більше —- внаслідок поділу на різні орієнтації: московську, польську, турецьку.¹³⁴

Час від часу в договорах Москви з Польщею ставилося питання про недодержання Польщею зобов'язань за Андрусівським догово­ром, про порушення прав православних: так було в 1672, 1678, 1679 та 1680 роках. Передача Української Церкви під Московську патріархію мала величезне значення для Правобережної Церкви, бо голова її опинився в чужій державі, в чужій юрисдикції. Постали питання про церкви, монастирі, великі маєтності, що належали лівобережним церквам.

Все це підготовлювало 9-ту статтю «Вічного миру», укладеного Москвою та Польщею в 1686 році. «Вічний мир» був наслідком за­гальнополітичних подій: Ян Собеський розбив року 1683 турків під Віднем і творив Християнську Ліґу, щоб вигнати турків з Європи. До цієї Ліґи він притягав Москву, і Москва вимагала підписання «Віч­ного миру». Статтею 9-ою вона накладала на Польщу обов'язок збе­рігати права Православної Церкви в Польщі і не вводити релігійних обмежень. Король бусів дбати, щоб православних не утискували, не примушували переходити на католицтво та унію. Православним єпископам було вільно приймати рукоположення від Київського митрополита, якому вони підпорядковувалися. Московський уряд мав право піклуватися про православну людність в Польщі.

Ці статті «Вічного миру» затвердив Сейм тільки в 1710 році. Але весь час на підставі 9-го пункту московський, а в XVIII ст. росій­ський уряд робив різного роду інтервенції польському урядові і втру­чався в церковні справи. Підпорядкування православних єпископів в Польщі Київському митрополитові та Московському патріархові викликало багато ускладнень. Єпископів єдиної православної єпархії в Польщі — Мстиславо-Могилівської — призначав Синод, а монастирі Правобережної України, яких залишилося в XVIII ст. дуже мало, були під владою Переяславського єпископа, якого теж призна­чав Синод.¹³⁵

¹³⁴ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Православна Церква за час Руїни, стор. 39-43.

¹³⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 95-96.

Становище православних погіршало після Прутського договору, коли Правобережна Україна остаточно перейшла під польську владу. Року 1717 зародився проект цілковитого знищення православної віри, і це викликало серед православних паніку.

Населення зверта­лося до російського уряду, але його інтервенції мало впливали: поль­ські міністри були безсилі перед сваволею магнатів . Поруч із зростанням могутності магнатів квітне Католицька Церква: будуються величезні костьоли, монастирі — домініканські, бенедиктинські, єзу­їтські. За митрополитів Кишки, Шептицького, зміцнюється Уніатська Церква : посилюється навертання православних на унію.¹³⁶

Полонізація, яка не зустрічала спротиву, поглиблювалась. У XVIII ст. польська мова стала урядовою на Волині та Київщині, де давні конституції забезпечували вживання української мови. Навіть до Церкви проходила польська мова, правда — не до Богослужб, але до урядування, її вживалося в проповідях, церковному письменстві. Польська мова стала мовою вищих шарів, взагалі культурного сус­пільства, а українська — мовою «хлопською». ¹³⁷

Церковне життя православних у Польщі було неврегульоване. Православні парафії входили до Переяславської єпархії і священиків рукополагав єпископ Переяславський, але польська влада утрудню­вала ці стосунки. Дідичі, яким належало право патронату, та уніатські декани, без згоди яких не можна було дістати православну па­рафію, неохоче давали свою згоду. Уніатський митрополит Володкевич, а особливо помічник його, Мокрицький, різними засобами примушували православних переходити на унію, і не тільки селян, а навіть священиків, які спротивлялись цьому, садовили до в'язниць, били різками. Єпископи Могилівські зазнавали тяжких пересліду­вань та зневажань.¹³⁸

Православне населення щораз частіше зверталося по захист до російського уряду. Воно слало скарги, час від часу єпископи приїз­дили до Петербургу — то Сильвестр Святополк-Четвертинський, єпископ Могилівський або Білоруський (1705-1728), то Юрій Кониський (1755-1795). Під час коронації Катерини II в 1762 році Юрій Кониський виголосив блискучу промову, в якій змалював картини утисків православних у Польщі. В 1765 році він виголосив таку ж промову під час аудієнції в короля польського Станіслава; промова ця поширювалась у відписах по всій Європі, розкриваючи дійсний стан речей у Польщі.

¹³⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 255-256. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України, стор. 233-234.

¹³⁷ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стоп. 273-274. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Ма­зепа..., стор. 204.

¹³⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 255.

В середині XVIII ст. взаємовідносини між католиками і право­славними набули надзвичайної гостроти. Російський уряд настоював на відновленні прав «дисидентів» — не-католиків, серед яких най­більше було православних. Однак, усі спроби добитися цього легальним шляхом, через Сейми, не дали наслідків. Року 1767, з допомогою російського уряду, зорганізовано дві конфедерації: у Торні — в складі дисидентів: протестантів та кальвіністів — і в Слуцьку — в складі дисидентів та православних. Обидві конфедерації вимагали зрівняння в правах католиків з дисидентами. Швеція, Росія, Прусія, Данія, Англія підтримували ці вимоги. Проте, коли Сейм у 1768 році рати­фікував ці вимоги, в Барі зібралася нова конфедерація (Барська), яка запротестувала проти надання прав дисидентам і зажадала скасу­вання ухвали Сейму. Польське населення в своїй масі підтримувало ухвали Барської конфедерації. Переслідування православних ще більше загострилось, православне духовенство заміняли католиць­ким, а за спротив жорстоко карали. Реакцією на все це було повстан­ня 1768 року — «Коліївщина».¹³⁹

Провідну роль в цьому повстанні відігравав ігумен Мотронинського монастиря на Чигиринщині, Мелхиседек Значко-Яворський, якому сприяв єпископ Переяславський, Гервасій Лінцевський, до єпархії якого належали монастирі на Київщині. Він доручив завіду­вати ними Мелхиседекові. Мотронинський монастир став осеред­ком антикатолицького руху. До нього приєдналися: Медведівський, Мошногорський та Лебединський монастирі. Ченці, а головним чином ігумен Мелхиседек, підтримували в народі твердість у православ­ній вірі, непохитність у боротьбі з уніатами. Він сам їздив до Петер­бургу, і цариця Катерина II обіцяла своє заступництво через послів у Варшаві. З цього постала в народі легенда про «золоту грамоту» цариці, яка нібито обіцяла допомогу. Але коли повстання охопило Київщину, російський уряд допоміг Польщі військовою силою придушити його. ¹⁴⁰

УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Становище Української Католицької Церкви в Польщі після повстання 1648 року здавалося безнадійним. «Зборівська угода з 18 серпня 1648 року — це одне з найбільших упокорень, що його зазна­ла впродовж свого існування Українська Католицька Церква. — В точці 6-ій висловлено домагання цілковитого скасування унії. Для Української Католицької Церкви, згідно зі Зборівською угодою, в Козацькій Державі місця не було»¹⁴¹ — так характеризує становище Уніатської Церкви католицький автор, проф. Г. Лужницький.

¹³⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 188-189, 193-196.

¹⁴⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 199.

¹⁴¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 375-376.

Не допомагали протести митрополита Антона Селяви (1642-1655), який разом з папським нунцієм Торресом вимагав припинити лікві­дацію Української Католицької Церкви, ні листи папи Інокентія X до короля Яна-Казіміра. Трагедію Уніатської Церкви збільшував брак проводу хворий митрополит Антон не мав помічників, бо року 1649 померли єпископи Методій Терлецький та Андрій Фурс. ¹⁴²

Білоцерківська угода 1651 року скасувала Зборівську угоду: Уніатська Церква дістала значну частину маєтностей, втрачених на під­ставі Зборівської угоди, собори в Перемишлі та Холмі. Яків Суша, єпископ Холмсько-Белзький описував так втрати Уніатської Цер­кви: «спалені собори, сплюндровані єпископства, пограбовані скарби, священики та ченці поранені, покалічені, повбивані. .Приблизно 100 священиків і 40 ченців померло». Поляки не подавали жадної допо­моги і навіть раділи з нещастя. ¹⁴³

Війна Польщі з Москвою, після Переяславської угоди, знову при­несла погром уніатам: Смоленське та Полоцьке архиєпископства зруйновано, собори у Вільні та Новоґрудку спалено.

Протягом більше як 10 років (1655-16С6) Київська Католицька митрополія залишалася необсадженою За цей час польські й україн­ські католики вживали всіх заходів, щоб здобути дозвіл папи під­корити Уніатську Церкву римо-католицькій ієрархії в Польщі. Чин оо. Василіян був теж без проводу і розколовся на дві частини: одна — під проводом протоархімандрита Гавриїла Коленди, а друга — Холмського єпископа Якова Суші.

Року 1663 Яків Суша поїхав до Риму і там подав докладну істо­рію унії з самого її початку. Наслідком цього було рішення не під­давати Уніатську Церкву під зверхність латинського кліру і затвер­дження на Київській митрополії архиєпископа Гавриїла Коленди (1666-1674) — чину оо. Василіян.

З обранням на королівський престол українця Михайла Корибута-Вишневецького, сина Яреми Вишневецького, становище Уніатської Церкви покращало: вона дістала всі відібрані від неї церкви, маєт­ності, Перемиське єпископство. Уперше після 1595 року в Краків­ському соборі митрополит Гавриїл, в асисті латинських єпископів, служив слов'янською мовою в присутності короля Михайла. ¹⁴⁴

Кипріян II Жоховський (1674-1693), призначений Гавриїлом Колендою на митрополита, після смерті цього останнього негайно його заступив. Правління Кипріяна збіглося з правлінням короля Яна III Собсського (1674-1693), який співчував унії та підтримував її Кип­ріян урегулював Василіянський Чин: раніше протоархімандритами були митрополити, з 1675 року обирають їх з ченців, що належать до тіснішого кола діячів Чину. Кипріян дбав про піднесення освіти, що дуже занепала, клопотався про заснування власної друкарні З допомогою Апостольської Столиці засновано 1676 року семінарію.

¹⁴² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 377.

¹⁴³ Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 379-380.

¹⁴⁴ Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 388-389

Видатним діячем на полі освіти був Холмський єпископ Яків Су­ша, автор багатьох книг з історії унії. Багато зробив для розвитку унії Ян III Собєський, який 1676 року затвердив за уніатами всі права та привілеї, що їх вони мали. Православних хотів він ізолю­вати від впливу Царгородського патріарха і заборонив їм виїзд за кордон в справах віри. Ян Собєський заявив папі, що він мріє об'єд­нати всі Руські Церкви з Апостольською Столицею. Протягом 10 ро­ків (1686-1695), наприклад, в одній тільки Луцькій єпархії коло 300 церков і чимало монастирів передано уніатам. З метою наладнати стосунки між; уніатами та православними 1680 року призначено в Любліні «розмову» (colloqium), але справа не вдалася тому, що пра­вославні не з'явились.¹⁴⁵

Величезним набутком для Уніатської Церкви було приєднання до унії Львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського. Про це приєднання він заявив у 1677 році митрополитові Кипріянові в присутності короля, при чому погоджено було тримати це в таєм­ниці, щоб, діючи нібито як православний, Шумлянський міг приєд­нати більше людей до Католицької Церкви. ¹⁴⁶

Йосиф Шумлянський був одним із видатніших, талановитих дія­чів Уніатської Церкви кінця XVII ст. Він був фанатик справи і здіб­ний дипломат. Як православний єпископ, він мав дружні стосунки з гетьманом Петром Дорошенком та з митрополитом Нелюбович-Тукальським, якого кілька разів відвідав у Чигирині. В 1681 році він разом з православними архімандритами — Варлаамом Шептицьким, Сильвестром Творовським та Степаном Гороїмом — склав на руки короля офіційну заяву про приєднання їх усіх до унії, але знову ви­рішено було не оголошувати про це. Таємницю розкрив Луцький єпископ Гедеон князь Четвертинський, що викликало між ними бо­ротьбу, яка примусила Гедеона покинути Луцьку єпархію і тікати до Києва. ¹⁴⁷ На Шумлянського почали подавати доноси, і його притягли до суду королівські комісари. Тоді, в 1700 році, Шумлянський офіційно приєднався до Католицької Церкви.

¹⁴⁵ Є. ВІНТЕР. Візантія та Рим в боротьбі за Україну, стор. 100. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 391-399. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..,, стор. 203.

¹⁴⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 400.

¹⁴⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 169-170.

Ще раніше — року 1691 — пристав до унії єпископ Перемиський, Інокентій Винницький. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залиши­лася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противи­лося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. В 1721 році стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир, а року 1728 — Кременецький. Найдовпіе залишався православним Манявський скит. Він прийняв унію лише в 1785 році.¹⁴⁸ Після смерті митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини весь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніатів. Тому не дістали вони місць у Сенаті і по­винні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забо­роні пап — перетягували насильно уніатів на латинський обряд. ¹⁴⁹

Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбіль­шою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості, на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархімандрит оо. Василіян, 8 архімандритів, 129 представників духовенства, декани і два представники Львівського Братства. З огляду на чи­сельність Собору його називали Українським Національним Со­бором.

Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну тради­цію із західною, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Надто глибоке було ще прив'язання до старих звичаїв. Про­те, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня на­лежить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. Східньоцерковний іконостас скасовано, а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими З'явилася тиха Служба Божа, від­права при бічних вівтарях. Було багато тертя між білим та чорним духовенством в зв'язку з переходом усіх монастирів до Василіян. Тільки в 1743 році вдалося об'єднати всі монастирі під спільним про­водом архімандрита, що перебував у Римі. Собор у Замості виніс ухвалу, що кожний єпископ мусів протягом бодай одного року бути послушником Чину Василіян, що значно піднесло вплив цього Чину. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед свя­щеників. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Але все таки вищу освіту уніати-богослови одержували в Римі. ¹⁵⁰

¹⁴⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 399-406. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 178-179. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 203. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, стор. 120-123.

¹⁴⁹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 406-407.

¹⁵⁰ Є. ВІНТЕР. Там же, стор. 102. — Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же. стор. 408-414

Наступник Лева II, Атанасій Шептицький (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при монастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку на­родні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. У Вільні засновано семі­нарію. Турботи про освіту духовенства викликав значною мірою що­раз сильніший натиск полонізації й латинізації, з яким не могло бо­ротися малоосвічене духовенство.

Після смерті митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Ко­роль Авґуст III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніатів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх ве­ли Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, Жаботині. В Умані, при заснованому в 1765 році монастирі була школа, в якій навчалося 400 учнів з цілої України.

Ще енергійніше повів справи митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.¹⁵¹

За його правління в Українській Церкві і взагалі в Україні ста­лася страшна трагедія. Зміцнення Уніатської Церкви, поширення її території — з одного боку, а з другого надужиття збоку польських панів, які посилювали визиск селян, зневажливе ставлення католи­ків до «хлопів», яких вони вважали «за бидло» — викликали по­стійні повстання, в яких селяни приєднувалися до гайдамаків, дейнеків, опришків, що постійно діяли окремими ватагами. В 1768 році все це вибухнуло колосальним повстанням, відомим під назвою «Коліївщини». Значну роль в повстанні, поруч з мотивами націо­нальними та соціальними, грали релігійні мотиви, боротьба за пра­вославну віру. Знищено було Умань, містечка Жаботин, Лисянку, Саврань, спалено кількасот сіл та хуторів, вирізано коло 300 като­лицьких священиків. В Умані вимордувано всіх ченців Василіянського монастиря та учнів школи.

Жорстокостям повстанців відповіли суди Польщі в Кодні, біля Житомира, та в Сербах на Поділлі. 846 повстанців, що походили з Польщі, катовано і страчено, 250 повстанців — російських підда­них — жорстоко покарано і заслано на Сибір. Таким кривавим епі­логом закінчилась національно-соціальна та релігійна боротьба в Польщі, не розв'язавши жадної з проблем, що її породили, та при­скоривши падіння і самої Польщі. ¹⁵²

¹⁵¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 256-259.

¹⁵² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., II, стор. 272. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 418-419. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 198-200.

ЦЕРКВА НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ

Православна Церква довгий час зберігалася на Буковині. Митро­полити сучавські переїхали до Яс, і на Буковині фактично залишилася одна єпархія в Радівцях, якій підлягала більша частина краю. В 1770-их роках на Буковині було до 30 монастирів, заснованих мол­давськими воєводами. Найбільшим серед них був Сучавський монастир.¹⁵³

Церква Закарпатської України довгий час залишалася правос­лавною, не зважаючи на спроби приєднати її до унії. Загальне становище Церкви на Закарпатті було відмінним від того, яке було в Польщі, де в боротьбі з Католицькою Церквою об'єднувалися пра­вославні з протестантами. На Закарпатті — навпаки — православні опинилися між двох вогнів: протестанти самі претендували захо­пити владу, і кальвінські магнат и Угорщини змушували українців переходити на протестантизм. Сваволя протестантів штовхала духо­венство назустріч унії, бо католики запевняли, що вона звільнить церкви від податків, забезпечить опіку католицької ієрархії та магнатів.

Духовенство, знаючи вороже ставлення народу до унії, вело унійну акцію потайки. Року 1648 в Ужгороді з'їхалося 63 священики, які в присутності єпископа Ягерського-Янушича заявили про свою згоду прийняти унію на таких умовах: 1) в Церкві залишається східнослов'янський обряд Богослужень; 2) єпископів обирають священики; 3) Українська Церква, що приєднається до унії, дістане права рівні з тими, якими користасться Католицька Церква.

На цьому Соборі обрано єпископа-василіянина Петра Парфенія (1648-1670), який поїхав на висвяту до православних єпископів у Семигороді, щоб приховати свій перехід до унії. 1659 року Парфеній дістав підтвердження на єпископат від папи та цісаря.

Друга половина XVII ст. пройшла в Східній Угорщині у боротьбі з повстаннями, в яких значне місце належало релігійним питанням. Партія, противна католицькій Австрії, перешкоджала проведенню унії. Семигородський князь, Юрій II Ракочі, по згоді з Богданом Хмельницьким, висунув на Закарпатті православного єпископа Йоанікія Зейкана, якого висвячено в Молдавії. Він став єпископам Мукачівським. З того часу було завжди два єпископи: уніатський та православний.

¹⁵³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 307-308.

З 80-их років XVII ст., після того, як Австрія закріпилася в за­хідній частині Закарпаття, унія там стала ширитися. Багато праці для ширення унії приклав єпископ-грек І. де-Камеліс. Твердинею православ'я залишалася до кінця XVIII ст. Мармарощина. Останнім православним єпископом був там Досифей, після смерті якого унію поширено по всьому Закарпатті. Остання спроба повернутися до Православної Церкви була в 1766 році. На Мармарощині почали ширити між православними листи про те, що можна вільно поверта­тися до православ'я. При тому в листах натякалось на опіку «східних володарів» обіцялось, що тих, хто повернеться до православ'я, звільнять від панщини. Почався масовий рух повернення до правос­лав'я. Стали виряджати кандидатів на священиків до православних владик.¹⁵⁴

ОСВІТА

І. Шкільна освіта. Нижча освіта в Україні була поширена. Відвідуючи Україну в часи тяжкої війни, в 1654-1655 роках, арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків — письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як у церкві читали вони молитовники. Звичайно, цих слів не можна брати цілком на віру, але залишається безперечним, що за­гальний стан грамотності серед українських селян та козаків спра­вив еєликє враження на уважного спостерігача.

Початкових шкіл в Гетьманській Україні було дуже багато. У XVIII ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В 1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Любенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, При­луцькому та Миргородському (про 3 полки бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень; одна школа припадала пересічно на 1000 душ. В 1768 році, на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій території було тільки 52 школи, і на кожну школу припадало 6.750 душ. Навчалися в цих школах у XVIII ст. діти старшини, козаків, духовенства, селян.¹⁵⁵

В 4-ох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що засновувало їх само населення, яке розуміло потребу навчання дітей. Сільська гро­мада сама запрошувала вчителя, утримувала його й давала помеш­кання під школу. В місцевостях, де населення жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані «мандрівні дяки», переходячи з місця на місце. ¹⁵⁶

¹⁵⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 325-326. — І. ЛИСЯК-РУДНИЦЬ-КИЙ. Закарпаття. «ЕУ», т. II, стор. 717-718.

¹⁵⁵ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Гетьман Данило Апостол і його доба. Авґсбурґ, 1948, стор. 163. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 291-292. — За В. ВІДНОВИМ. Освіта і шкільництво з давніх часів до половини XIX ст. «Енциклопедія Українознавства» т. І, стор. 918-921.

¹⁵⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, т. II, стор. 227.

В містах існували братські школи.

Значно гірше було на українських землях під польською владою. В 1676 році митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Сто­лиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготовки духовенства. Була заснована семінарія у Вільні, але ситу­ації це не направило. Трагедія українського населення під польською владою була в тому, що вища верства, шляхта — дедалі більше споль­щувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. На­родні маси залишалися без проводу. Брак шкіл для загалу, неосві­ченість народних мас були ще довго причиною того, що там не ство­рилась українська інтелігенція. Чернечі чини не могли виконати того, що могло й мусіло виконати біле духовенство. Тому митрополит Ата-насій Шептицький дбав передусім про те, щоб виховати із священиків освічену, здисципліновану інтелігентну верству.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для українців, з того числа 16 — для світських людей.

Більше значення мали заходи оо. Василіян. В Умані 1765 року засновано монастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей монастир і школа були знищені під час Коліївщини. Василіянські школи мали інший характер, ніж братські, які були всестанові, а василіянські шляхетські, католицькі.¹⁵⁷

Осередок вищої освіти в другій половині XVII ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Пет­ром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично (привілеєм Владислава IV 1635 року). Петро Мо­гила притягнув до неї видатних професорів, яких виряджав для підготовки за кордон. Число студентів школи — «спудеїв» — зро­стало.

Після смерті Петра Могили Братська школа стала йменуватися «Києво-Могилянською Колегією». Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських колегій. У Гадяцькому договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську Колегію в правах з Краківською Академією і надати їй титул Академії. Але цей договір не був реалізований. Московський уряд в 1666 році, після пожежі, коли припинено навчання в Київській Колегії, спро­бував зліквідувати її, як «латинську», але сам воєвода Київський П. Шереметєв рішуче висловився за збереження Колегії (в ній вчив­ся син його, Б. П. Шереметєв).¹⁵⁸

¹⁵⁷ За В. ВІДНОВИМ. «Енциклоп. Українозн.» т. І, стор. 919. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 391, 414, 417.

¹⁵⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 191-193.

Проте, весь час, поки царем був Олексій, московський уряд ставився до Колегії вороже. Лише за царя Федора надано Колегії право викладати богослов'я.¹⁵⁹ Року 1701 Колегія була перейменована на Академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику роль відіграв у справі відродження Академії гетьман І Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав «промислінником і благодітелем», а Теофан Прокопович — «ктитором пре­славної Академії Могило-Мазеповіянської». Єпископ Антоніи Стаховський називав Академію «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою.

Тісний зв'язок Київської Академії з Мазепою позначився в тих "панегіриках», які відмічали роль Мазепи, як вождя України. Ма­зепа дійсно був меценатом і опікуном Академії. Він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися уро­чисті Служби Божі і в якому професори виголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, бував на її диспутах та ви­ставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі — І. Обидовський та А. Войнаровський. В добі піднесення української культури часів Мазепи Академії належало центральне місце.¹⁶⁰

За зв'язки з Мазепою Академія заплатила тяжку ціну: протя­гом майже 30-ти років вона не могла цілком отрястися від репре­сій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в Академії «чужинцям», себто підданим Польщі. В лютому 1709 ро­ку замість 2.000 учнів було тільки 161. Лише за Єлисавети кількість студентів знову зростає: в 1744 році було їх 1.100. ¹⁶¹

Оправлятися від удару, якого завдав Академії Петро І, почала вона за Данила Апостола. Після блискучих професорів часів Мазе­пи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і особливо Теофан Прокопович, «мабуть, найвизначніший учений-енциклопедист (теологія, філософія, література, історія, математика, астроно­мія) тогочасної України», як характеризує Прокоповича О. Оглоблин, ¹⁶² настав занепад. Характеристична для цієї доби «еволюція» Т. Прокоповича: в 1705 році він, присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», «славив його, як гідного спадкоємця Володимира Ве­ликого», і в «Слові» у день Володимира називав Київ «Другим Єру­салимом» — як антитезу «Третього Риму» — Москві. А в 1709 році, після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом «Третього Риму — Петербургу».¹⁶³

¹⁵⁹ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта, стор. 100.

¹⁶⁰ О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 136-137.

¹⁶¹ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Гетьман Данило Апостол..., стор. 160-161.

¹⁶² О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 135.

¹⁶³ О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 146-147.

Повернути Києву та Академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського Академія почала знову поволі підноситися зі стану за­непаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів під-т римував Академію та її професорів, посилав здібніших учнів до за­кордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував дру­гий поверх на будинку Академії, спорудженому Мазепою.¹⁶⁴

Нову добу піднесення пережила Академія за царювання Єлизавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Мак­симович та інші, що «зробили б честь кожному західноєвропейському університетові», — пише О. Оглоблин.¹⁶⁵

Кількість учнів Академії змінювалась.

За Мазепи було	2.000 учнів
1709 року	161 "
1736-1737 роках	367 "
1737-1738 роках	494 "
1744 року	1.100 "
1754-1756 роках	1.000 "
1764-1765 роках	1.159 "
1775-1776 роках	769 166

Навчання в Київській Колегії було побудоване за зразком єзуїт­ських польських колегій. Було в ній 7-8 клас, які поділялися на три цикли: нижчий — граматичний (інфіма, граматика та синтакса), се­редній — риторичний (піїтика та риторика) і вищий — філософсь­кий (діалектика, логіка та теологія). Остання класа розрахована бу­ла на 4 роки. У викладах панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов'янську мови. За методою навчання Колегія була схоластичною школою, як були схоластичними всі школи Західної Європи того часу. ¹⁶⁷

Колегія мала бути не тільки навчальною школою, але й школою моралі, благочестя, і в цьому дуже допомагали ті конґреґації учнів, про які була мова вище. Колегія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, мі­щан, селян.

¹⁶⁴ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 181.

¹⁶⁵ О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 138.

¹⁶⁶ Ф. ТІТОВ. стара освіта..., стор. 290. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 44.

¹⁶⁷ Н. П. ВАСИЛЕНКО. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К., 1916, стор. 86.

У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужин­ці: син воєводи П. Шереметева, Б. П. Шереметев, син Патрика Гор­дона.¹⁶⁸ Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції.

Колегія, а потім Академія, були тісно зв'язані з Церквою. Ректо­рів Академії, що були завжди архімандритами Братського монастиря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: рек­тора стали призначати самі митрополити. Професори були переваж­но духовного звання.

Колеґія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Укра­їною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були вели­кими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року, на тему про ісходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського ви­ступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві. ¹⁶⁹

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявления, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» — з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського монастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, істо­ричні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були переважно професори Академії, серед них Йоани­кій Голятовський, Теофан Прокопович та інші.

¹⁶⁸ Н. С. СИДОРЕНКО. Соціально-економічний розвиток Києва. «Київ» І, стор. 193. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа ., стор. 3 36

¹⁶⁹ Ф.ТІТОВ. Стара в. освіта, стор. 126-127. — I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 195-196; т. III, стор. 41-44.

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло 25.000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Акаде­мії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дип­ломатичні діячі, а головне — українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин.¹⁷⁰

Київська Академія була науковим осередком не тільки на Україну-Гетьманщину та Правобережну Україну, її професорів та ви­хованців з другої половини XVII ст. запрошувано до Московії, а піз­ніше — до Російської імперії. Вони 5ули організаторами і профе­сорами шкіл у Московщині, займали місця архімандритів, єписко­пів, митрополитів. Вихованці Академії були також єпископами на Сибіру. Навіть Синод у своєму першому складі мав правлячу вер­хівку з українців: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. Кількість єпископів-українців була так велика, що 1754 ро­ку цариця Єлизавета видала наказ, яким дозволяла Синодові «пред­ставляти» кандидатів на вакантні місця архієреїв та архімандритів — «великоросіян», а не тільки українців.¹⁷¹ За час з 1721 по 1750 рік не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії.

Багато вихованців Київської Академії займали світські посади в Росії, як професори російських університетів, перекладачі в різних установах (Г. Полетика), міністри (П. Завадовський, О. Безбородько, канцлер Російської імперії) та ін. ¹⁷²

Київська Академія була зразком для інших шкіл України. Архи­єпископ Лазар Баранович заснував Колегіум у Новгород-Сіверську, який року 1689 перенесено до Чернігова. Весь час ним опікувався Мазепа. Року 1722 Білгородський єпископ, Єпифаній Тихорський, заснував в Білгороді Колегіум з богословським курсом, який року 1726-7 перенесено до Харкова, де розвивався він дуже добре: в 1729 році було в ньому 500 учнів. 1738 року відкрито заходами єпископа Арсенія Берло семінарію в Переяславі, яку 1762 року перенесено до Полтави, де вона стала культурним осередком Полтавщини. ¹⁷³

У середині XVIII ст. помічається охолодження світської молоді до Київської Академії. Воно позначалося між іншим тим, що в за­гальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовен­ства. В XVII ст. синів духовенства бувало не більше як третина (30%), в 1764-1765 роках на 674 учнів світського походження було вже 485 духовного (себто 42%), а в 1776-1777 роках на 345 учнів світського походження було вже 444 (себто бл. 60%) духовного. ¹⁷⁴

¹⁷⁰ М. ГРУІНЕВСЬКИЙ. Об украинской историографии XVIII ст. Несколько соображений. «Известия Академии Наук СССР», 1934, VII, серія ч. 3, стор. 215-223. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 14-15.

¹⁷¹ І. ОГІЄНКО. Українська Церква, II, стор. 173.

¹⁷² І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 98.

¹⁷³ За В. ВІДНОВИМ. «Еенциклоп. Українозн.», т. І, стор. 920. — І. ВЛАСОВ­СЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 50-54.

¹⁷⁴ Ф. ТІТОВ. Там же, стор. 194, 290.

Це співвідношення спостерігається і в інших школах: в Чернігівсько­му Колегіумі в 1730-1740 роках було близько 2/3 складу учнів ді­тей світських батьків; в 1790 році з 426 учнів тільки 40 походили не з духовних родин, себто менше як 10%. Київська Академія з її схо­ластичною програмою та богословським характером перестала за­довольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших шкіл: Московського університету, Медико-Хірургічної Академії то­що. До Медико-Хірургічної Академії з 1754 до 1768 року перейшло з Київської Академії понад 300 осіб. Також щораз більше молоді ви­їжджає вчитися до закордонних університетів: Гайдельберзького, Ляйпціґського, Кенігсберзького, Страсбурзького, до Італії, Парижу тощо. Через цю молодь затіснюється зв'язок України з західноєвро­пейською наукою.¹⁷⁵

Внаслідок прагнення молоді до світської науки роблено спроби реформувати навчальну програму в Київській Академії і внести в неї природничі науки, математику, медицину. Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти уні­верситет в Батурині і перетворити на університет Київську Акаде­мію. 1766 року Рум'янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати універ­ситети в Києві, Батурині, Чернігові, Новгород-Сіверську, Сумах (накази шляхетства Київського, Ніженського, Чернігівського, Стародубського, Глухівського, Переяславського, Батуринського).¹⁷⁶ Про­те, всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати університети.

Про високий культурний рівень української еліти — старшини, вищого духовенства та міщанства — свідчить між іншим велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лав­ри й інших монастирів, а також; бібліотеки Київської Академії, існу­вало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку; мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Голятовський, Дмит­ро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, М. Ханенко, Я. Маркович, С. Лашкевич, Кочубеї, К. Розумовський та інші. Із щоденників Я. Марковича, М. Ханенка та інших видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часо­писи, що виходили різними мовами, стежили за сучасними куль­турними та науковими подіями.

¹⁷⁵ П. ПЕТРЕНКО. Українські ваґанти. (Дяки-пиворізи). «Літературно-Науковий Збірник», Ганновер, 1947, ч. 2, стор 48. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 49.

¹⁷⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, т. II, стор. 208-209. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 292.

Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки. У багатьох бібліотеках були книжки з математики, астрономії, медицини, не кажучи про право, історію, географію. ¹⁷⁷

2. Наука. На тлі широкої й ґрунтовної освіти, яку діставала українська інтелігенція XVII та XVIII ст., виділяються вчені з різ­них галузей знання.

а) Історія. Найбільший інтерес серед учених України явля­ють дослідники історії України. В другій половині XVII ст. висту­пають автори, які захоплюються історією своєї батьківщини. Бурх­лива доба XVI-XVII ст. з церковною боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі на минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалєта, Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького, гуртка, що зібрався біля Петра Могили та Київської Колеґії.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літопис­ного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З'являють­ся — «Хроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис», який при­писують Інокентієві Гізелеві (1674); «Літописець» — Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має «Синопсис», стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці мали характер компілятивний, спиралися пере­важно на польські хроніки, але цінним в них було те, що вони вста­новлювали тяглість історії України від Княжої доби.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються так звані «козацькі літописи»: «Самовидець» — імовірно Романа Ракушки, що брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; полковника Гадяцького, Григорія Граб'янки «Действія презЬльнои . . . небывалой брани Богдана Хмельницкого...» та канцеляриста Генеральної Канцелярії Самійла Величка — «Сказаніе о войнЬ козацкой зъ поляками чрезъ ЗЬновія Богдана Хмельниц­кого». Всі ці твори — прагматична історія Хмельниччини. Особливо важливе «Сказаніе» С. Величка, який використовує багато джерел. Він високо оцінює Богдана Хмельницького і зворушливо описує добу Руїни. ¹⁷⁸

¹⁷⁷ В. ДОРОШЕНКО. Бібліотеки. «Енциклоп. Українозн.», т. І, стор. 1008.

¹⁷⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Огляд української історіографії, Прага, 1923.

У XVIII ст. виходять історичні твори, які генетично зв'язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730-их роках складено «Краткое описаніе Малороссіи»; в 1751 році. Г. Показ написав «Описаніе о Малой Россіи»; в 1765 році П. Симоновський — «Краткое описаніе о козацком малороссійском народе»; в 1770 році С. Лукомський — «Собраніе историческое». Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про тяглість істо­рії України і єдність українського народу від Княжої доби до XVIII ст., єдність його держави. ¹⁷⁹

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний фран­цузькою мовою «Дневник» Петра Апостола (1725-1727 pp.), сина гетьмана Данила Апостола. Петро Апостол, що мав широку освіту і володів кількома мовами, довгий час залишався «закладнем» за свого батька у Петербурзі, де був прийнятий у вищому столичному то­варистві і при царському дворі.¹⁸⁰ Величезний «Дневник» (1735-1740 років) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, освічена, спо­стережлива людина з широким діапазоном наукових інтересів. Маркович цікавився природознавством, літературою, історією, заку­повував книжки за кордоном, передплачував чужомовні часописи. Він докладно, день за днем, занотовував усе, що діялося біля нього: від погоди, стану власного здоров'я, кількості випитого вина, відві­дин, розмов, стану господарства — до високої політики. Щоденник Я. Марковича є незрівнянним історичним джерелом.¹⁸¹

Дуже важливим джерелом історії України є «Дневник» гене­рального хорунжого М. Ханенка, який близько стояв до гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з най­більш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.¹⁸²

б) Право. В новій Українській державі з часів Хмельниччини виникало багато питань, які вимагали для їх розв'язання досвідчених правників. Такі правники виходили здебільшого з-поміж стар­шин, що діставали правничу освіту за кордоном. Пам'ятниками пра­ва були ті договори України з Москвою, які укладалися майже всі­ма гетьманами під назвою «Гетьманських статей» і мали характер конституції. Серед цих конституцій найбільше значення мають — правний твір, перший договір України з Москвою 1654 року¹⁸³ та конституція Пилипа Орлика 1710 року.¹⁸⁴

¹⁷⁹ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, Прага. — Д. БАГАЛІЙ. Нарис української істо­ріографії, т. II, К., 1925. — D. DOROSHENKO. A survey of Ukr. Historiography, N. Y. — 1957, v. Y-VI, стор. 41, 43, 57-59. — О. ОГЛОБЛИН. Історіографія. <<ЕУ», т. II, стор. 887. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 176-190.

¹⁸⁰ «Дневник» П. Апостола. «Кіевская Старина», 1895, VII-VIII.

¹⁸¹ «Дневник» Я. Марковича. «Жерела до історії України-Русі», Київ-Львів, 1913.

¹⁸² О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 270-273.

¹⁸³ А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.

¹⁸⁴ Н. ВАСИЛЕНКО. Конституція П. Орлика. «Записки РАНИОН», М., 1929

Великий інтерес має Гадяцький договір 1658 року Івана Виговського з Польщею, автором якого був видатний правник Юрій Немирич.¹⁸⁵ Повсякденне життя України будувалося «універсалами гетьманів та полковників, які ці універсали писали за певною формою; їх підписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землі старшині та монастирям, давали імунітети.¹⁸⁶

Всі ці пам'ятки права свідчать, що в Гетьманській державі були добрі фахівці — правники.

Внаслідок Визвольної війни 1648 року значна територія України була звільнена від польської влади. В новій Українській державі скасовано суди, які діяли в Польщі, та закони, якими вони керу­валися. Цими законами були: Литовський Статут 3-ої редакції 1588 року, надрукований у Вільні в друкарні братів Мамоничів; в містах з Магдебурзьким правом діяли приватні збірники законів польських правників: Н. Яцкера — «Спекулюй Саксонум»,¹⁸⁷ П. Щербича — «Спекулюй Саксонум альбо Право Саске» ¹⁸⁸ та Б. Ґроїцького — «По­рядок .. .» ¹⁸⁹ Всі ці закони були підтверджені в основному договорі Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. Це повторювалось в статтях наступних гетьманів. Таким чином територія, на якій дія­ли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Ліво­бережну Україну, де їх раніше не було.

У XVIII ст. життя Козацької держави ускладнилося, помножи­лися різного роду конфлікти, які вимагали судових рішень. З другого боку — за час війн та Руїни зменшилося, властиво зникло ба­гато судів, а сотники та полковники, які стали суддями козацьких судів, не були в стані виконувати судейські функції. По суті знав­цями законів залишалися нижчі судові урядовці — писарі. Множи­лися скарги на суди гетьманові та московському урядові. Призна­чення в 1721 році Малоросійської Колегії, як апеляційної судової інстанції, не допомогло, бо члени її не розуміли мови, якою були на­писані закони. Тоді, року 1721, Петро І наказав перекласти закони на російську мову.¹⁹⁰

Виконуючи наказ Петра І, гетьман І. Скоропадський скликав Комісію з українських правників для перекладу Литовського Ста­туту, «Саксону» та «Порядку».¹⁹¹

¹⁸⁵ В. ГАРАСИМЧУК. Виговський і Гадяцький трактат. «Записки НТШ», Львів, 1900, т. 87-89.

¹⁸⁶ А. ЯКОВЛІВ. Істерія джерел українського права. <ЕУ», т. І. стор. 636.

¹⁸⁷ N. JASKIER. Speculum Saxonum et jus Municipale.

¹⁸⁸ P. SZCZERBICZ. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie...

¹⁸⁹ P. GROICKI. ..Porza.dek Sa.dow у spraw miejskich Pravva Magdeburskiego — A. JAKOWLIW. Das deutsche Recht in der Ukraine, стор. 24 e 28, 33-42.

¹⁹⁰ А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс 1743 року. «Права, по которым судится Малороссійскій народ». Мюнхен, 1949, стор. 14-18.

¹⁹¹ Н. ВАСИЛЕНКО. Матеріали до історії українського права. І, К., 1928, стор. VI-IX.

Праця Комісії тривала довго, але перекладу не закінчила. Року 1728 знову наказано — у відповідь на прохання дозволити надрукувати Литовський Статут та Магдебур­зькі закони — перекласти їх на російську мову.

Року 1734 цариця Анна наказала перекласти «права... по кото­рым судится Малороссийский народ» на російську мову, при чому була поширена компетенція Комісії, їй надано законодавчий харак­тер: вона мусіла зробити поправки та скоротити діючі закони; мала скласти проект Зводу нових законів для України.¹⁹² Працю Комісії закінчено 1743 року, але спочатку затримав Кодекс генерал-губер­натор Бібіков, потім затримав Сенат, який надіслав його гетьманові К. Розумовському... в 1756 році. Для розгляду цього Кодексу геть­ман скликав Комісію з представників генеральної та полкової стар­шини в 1759 році. Але до затвердження Кодексу не дійшло, бо знач­на частина присутніх не захотіла розглядати Кодекс і вимагала збе­реження Литовського Статуту без жадних змін (як було затвер­джено царями). Року 1763 гетьман знову зібрав на Раду старшину — генеральну та полкову —- разом 150 осіб. Це були найвидатніші представники козацтва. Але й цим разом Кодексу не затверджено: «Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі», — так характеризувала Литовський Статут частина старшини, і почасти з патріотичних, почасти з ста­нових мотивів не бажала зміняти його.

Так проект Кодексу і не дістав офіційної санкції. Проте, він «пов­нотою та ясністю викладу норм закону й абстрактних правних де­фініцій та досконалою юридичною термінологією далеко перевищу­вав існуючі тоді правні книги». Практично він був дуже поширений в Україні, з нього вивчали українське право і використовували йо­го, як досконалий підручник-коментар до Литовського Статуту.¹⁹³

¹⁹² А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс..., стор. 20.

¹⁹³А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс..., стор. 30-34.

За час праці Комісії для складання нового Кодексу працювало в ній 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Один із них, Ф. Чуйкевич, писав гетьманові К. Розумовському: «в своем регіменти многочисленные компуты ученых и грамотных персон изволите иметь». Найвидатнішим із діячів у Комісії був Василь Стефанович, який учився за кордоном — в Шльонську, Саксонії, Моравії, Празі, Відні, Римі, Міляні, Венеції, Бреславі, де року 1722 першим одержав степень магістра вільних наук і філософії. В Петербурзі був він професором філософії та реторики в гімназії, заснованій Теофаном Прокоповичем. Д. Апостол запросив В. Стефановича до Комісії, де він став головою. Одним із наступників Стефановича був М. Ханенко, високоосвічена і надзвичайно розумна особа. Було чимало видатних людей серед цих 49 членів Комісії; більша частина їх скінчила Київську Академію, частина — закордонні університети.¹⁹⁴

З матеріалів Комісії видно, яку велику наукову працю вели її члени, як добре обізнані були вони з тогочасною та старою правни­чою літературою, які бібліотеки мали. Наприклад, Київський бур-містер Нечай приніс до Комісії раритетні твори німецького криміналі­ста Б. Карпцова; бурмістер Філевич написав розділ про управу мі­ста за Магдебурзьким правом.¹⁹⁵

в) Природничі та математичні науки. Вони в Україні були менше розвинені, ніж; історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках часто знахо­дилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі К. Розумовського проживали доктори — француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в Кілю, в Німеччині.¹⁹⁶

г) Філософія. В першій половині XVII ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни, як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. В XVII-XVIII ст. в Україні ширилися твори античних та середньовічних філософів, а також твори Декарта, Фр. Бекона, картезіанців, головно — Пурхоція. Т. Прокопович поклав в основу своєї ідеології теорії Гоббса, Гуґо Ґродіюса та Пуфендорфа. Це дало йому ґрунт для того, щоб підтримувати реформи Петра І.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григо­рій Сковорода (1722-1794), видатний учений та мислитель. Син ре­єстрового козака Полтавського полку, він учився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреславу. Повернув­шись на Україну, Г. Сковорода був короткий час професором Хар­ківського університету, а дуже дорожив свободою і не хотів зв'язу­вати себе обов'язками. Він жив у постійних переїздах, зупинявся у ді­дичів, навчав їхніх дітей і їхав далі. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — са­мопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного — безвартісного і вищого — духовного, цінного. Мета життя — щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Само­пізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом.

¹⁹⁴ А. ЯКОВЛІВ. Там же, стор. 27-30.

¹⁹⁵ А. ЯКОВЛІВ. Там же, стор. 30, 49.

¹⁹⁶ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. До історії Запоріжжя і Леклерк і Болтін. «Зап. Істор.-філолог, факульт. Львів.Держ.

Університету, т. Т, 1940 «Запоріжжя XVIII ст. і його спадщина», Мюнхен, 1985, т. І. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 292-293.

Сковорода стояв вище від усіх принад життя, не мав нічого, не прагнув посад, життьових благ. Але він суворо ставився до сучас­ної Церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Він відмовляв­ся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста­вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи — викликали порівняння з Сократом. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні. Особа та філо­софія Сковороди породили величезну літературу.¹⁹⁷

ґ) Література. На початку доби Козацької держави вираз­но позначалися в літературі України впливи релігійної полеміки початку XVII ст., а навіть і пізніше довгий час переважали в літе­ратурі духовні інтереси над світськими в значній мірі внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначалося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різ­них святих. Св. Дмитро Туптало, талановитий письменник написав збірник пісень — «Руно орошенное», 1680 року. Були пісні повчальні — про смерть, тлінність життя. Але з'являлося багато пісень і з світ­ською тематикою: любовних, політичних, що прославляли героїв — Богдана Хмельницького, Богуна, Палія. Мазепа, талановитий поет, був автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в еден гуж: всі тягнуть ...» Не доведено його авторство іншої пісні: «Ой біда тій чайці небозі...»

Характеристичні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це — вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи, «раки» — вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім'я. Було багато епіграм на два, чотири, рядки. Серед авторів перші місця належали: І. Величківському (по­мер у 1726 році), авторові емблематичних збірок «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; ієромонахові Климентіеві Зінов'єву (кінець XVII початок XVIII ст.), плідному сатирикові; Дмитрові Тупталові (1651-1709), Стефанові Яворському (1658-1722) та Григорієві Сковороді (1722-1794), авторові збірки «Сад божественних пісень».¹⁹⁸

Епос був репрезентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, під Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос ви­явлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) — Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; -І. Максимовича: «Богородице Діво», «Осьм блаженств» (1707, 1709 pp.).

¹⁹⁷ І. МІРЧУК. Історія української філософії. «ЕУ», т. І, стор. 720-721. — І. ОГІЄНКО. Історія української культури. К., 191S. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Фі­лософія Сковороди. В., 1934.

¹⁹⁸ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Ренесанс, реформація і бароко. «Е.У», т. І, стор. 746-747

Широко представлені були оповідання, переважно релігійного змісту — про святих та їх чудеса. Збірку таких оповідань видав Петро Могила. Року 1665 Й. Голятовський видав «Небо новое». Великий успіх мали — Печерський Патерик, перевиданий в роках 1661, 1673 та 1702, та монументальна збірка Житій Святих, яку уклав Дмитро Туптало в 1689-1705 роках.

Оригінальним видом літератури були проповіді, які завжди в Україні мали велике значення. В XVII ст. були славетні проповідники: Кирило Ставровецький, автор збірки проповідей «Перла многоцінне», де вміщено разом з проповідями й вірші; Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Йоаникій Голятовський, професор і ректор Київськой Колегії, видав збірку проповідей «Ключ розуміння» (1659) та трактат «Наука албо способ зложення казання» (1659), в якому дав теорію проповіді. Крім того він видав збірки — «Небо новое», «Скарбниця потребная» (1676), а також низку проповідей проти унії та ісляму. Великі збірки проповідей видав Антоній Радзивиловський: «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688). Славилися як проповідники — Лазар Баранович, який видав збірку «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1674); Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Юрій Кониський, а пізніше — Григорій Сковорода.

Всі ці збірки проповідей розраховані були не тільки, як допомога для проповідників, а і як хатнє читання для широких кіл суспіль­ства. Вони здебільше написані по-мистецьки, з бажанням захопити читача. До проповідей вносилося різні приклади з інших літератур, головним чином латинської, порівняння, аналогії, навіть анекдоти та приказки. Щоб наблизити предмет оповідання до розуміння чи­тача, часто вносили порівняння біблійних осіб з сучасними визнач­ними особами (Мойсей, наприклад, — гетьман, тощо).

До проповідей наближаються богословські трактати, як літе­ратурно оформлений виклад богословської науки. Багато таких трактатів видано в першій половині XVII ст. («Палінодій» Захарія Копистенського, «Зерцало богослів’я» К. Ставровецького, «Анфологіон» Петра Могили,«Мир з Богом человіку» Інокентія Гізеля [1660]). Ряд блискучих формою і змістом трактатів написав Г. Сковорода, давши у них виклад своєї філософської системи, пов'язаної із старо-християнською містикою та західноєвропейськими впливами.¹⁹⁹

¹⁹⁹ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ Там же, стор 748 т. І, стор. 293-301. Його ж Історія україн літерат., т.1, стор. 293-301.

Улюбленим видом літератури кінця XVII ст. і першої половини XVIII була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку XVII ст. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені лише розповідалося про події. Наприкінці XVII ст. появляються вже дійсні драми. Українська драма була зв'язана з Київською Ко­легією: професори писали п'єси, а «спудеї» виступали як дійові особи. Здебільшого драми були пристосовані до Різдвяних та Великодніх свят.

З п'єс, пристосованих до Різдвяних свят, залишилась одна — ав­торства Дмитра Туптала, основою якої є містерія різдвяних подій: бачимо тут пастухів, царів, двір Ірода, танці. Більше збереглося Ве­ликодніх драм (12), в яких, поруч з реальними людьми — символічні постаті: «натура людська», «гнів Божий», «милосердя». Окрему групу утворюють драми про святих: про Йосифа, Олексія, Катерину, про Успіння Богородиці.

Другу групу творять драми моралістичного характеру. Це — алегоричні п'єси, в яких часто виступають реальні постаті: «Лазаря», «блудного сина» тощо.

Третя група — найцікавіша, це — драми історичні. Збереглися три драми з історії України, одна з римської і одна з сербської історії. Найцікавіші, звичайно, драми з історії України: «Володимир» Теофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора. Володи­мир — це Володимир Великий, з яким автор порівнює Мазепу. «Ми­лость Божія» — драма присвячена Хмельниччині; закінчується вона панегіриком Петрові II та Данилові Апостолові.

В антрактах драми давали інтермедії комічно-побутового, іноді сатиричного змісту. ²⁰⁰ Ці інтермедії важливі тим, що виконували їх українською мовою, близькою до народної.

Драми мали великий вплив на населення. На вистави збиралося багато глядачів з різних шарів суспільства, починаючи від гетьманів та старшини — до рядових ремісників. ²⁰¹

Вертеп. Драма подавалась здебільшого в трьох площинах: внизу було «пекло», над ним — «земля», а вгорі — «небо». Цю структуру використано для лялькового театру, що мав назву «вертеп». Це була поділена надвоє скриня, поділена на два поверхи, в якій відбувалась дія: нагорі — релігійна, різдвяна, а внизу — побутова, комічна. Дійо­вими особами побутової частини були запорожці, жиди, серби, ци­гани, поляки. Вертеп з'явився на початку XVII ст., а найбільшого розцвіту досяг у другій половині XVIII ст. Вертепи були знайдені навіть на Сибіру. В Україні збереглися — Сокиринський, Межигірський та Батуринський вертепи.²⁰²

²⁰⁰ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 283-293.

²⁰¹Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 288-293.

²⁰² В РЕВУЦЬКИЙ. Вертеп «Е.У», т. II, стор. 232. 8 2-290

Наприкінці існування Козацької, Гетьманської держави з'явили­ся літературні твори, які стоять цілком окремо. Це — по-перше — славетний «Разговор Великороссии з Малороссией)», що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 р. — тоді, коли, після воцаріння Катерини II в Україні побою­валися, що автономії України загрожує небезпека. «Разговор» у добрій віршованій формі дає діалог Росії і України, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Цей перейнятий почуттям національної гідності твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Твір С. Дівовича був «великої сили укра­їнським літературним протестом проти московської централістичної політики», — характеризує його О. Оглоблин.²⁰³

Близька до «Разговору» славетна «Ода на рабство» В- Капніста, яку довгий час вважали за протест проти введення кріпацтва в Укра­їні в 1783 році. Дослідники датують «Оду» початком 1780-их років і вважають, що це був протест проти російської централістичної по­літики в Україні. На це вказують слова «Оди»: «Отчизны моея любез­ной Порабощенье воспою» і далі поет каже про «пригнічення України» — «под игом тяжкия державы».

Так двома видатними творами відповіла Україна на політичне поневолення її Росією. Треба додати, що обидва твори — С. Дівовича «Разговор» і В. Капніста «Ода» не були надруковані в XVIII ст.²⁰⁴