sbornik

договір купівлі-продажу і речовий договір (traditio — лат. — передання). Така юридична конструкція запроваджена в німецькому праві. Якщо договір купівлі-продажу є консенсуальним, то передання майна є його виконанням, бо він вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов у встановленій формі.

В Україні це питання вирішено неоднозначно внаслідок того, що частини 3 та 4 ст. 334 ЦК сприймаються як імперативні, тобто серед широкого загалу поширено уявлення про неможливість змінити момент виникнення права власності, встановлений в цих нормах. Отже, чи буде договір купівлі-продажу реальним, якщо його предметом є нерухомість? Навряд чи це так. Інакше виключається можливість використання ст. 697 ЦК, розрахованої на всі товари (рухоме і нерухоме майно), а також можливість укладення цього договору з приводу майна, якого ще не існує. Наприклад, чи можу я купити річ, якої ще немає, а вона лише виготовляється? Які перепони для цього можуть бути висунені, крім посилання на ч. 3 та 4 ст. 334 ЦК? У такому випадку це ще раз свідчить про вади цієї статті, що потребують усунення.якщо передача майна також є правочином, то слід додержуватися й вимог щодо його дійсності, в тому числі щодо волі відчужувача. Так, у літературі зазначається, що у випадку відсутності волі щодо передачі майна, воно не може бути примусово забране покупцем, навіть якщо обов’язок щодо його передачі випливав із самого договору купівлі-продажу. Цікавим видається ще один момент — якщо договір купівлі-продажу, стороною якого є юридична особа, укладається уповноваженою особою, то передача майна за цим договором (в тому числі укладення акта прийомупередачі) відбувається іншими особами, до кола службових обов’язків яких це входить (наприклад, завідувач складом).

Незважаючи на таку надто складну і ступінчасту процедуру та ще й з висуненням численних вимог до правочинів, які в ній задіяні, виникає питання про те, чи усуває це можливість потрапляння майна до особи з порушенням прав власника? І якщо позитивно відповісти на це питання, то які права буде мати такий набувач, і які права матиме особа, що вважає себе власником майна?

Доволі часто трапляються випадки відчуження майна особою, яка не має на нього права власності. Можна навіть стверджувати, що саме така особа буде намагатися скоріше здійснити це відчуження для «чистоти прав» у набувача на майно. Як може статися, щоб власник не знав про розпоряджання його майном іншою особою, або що така особа, попри запису в держреєстрі про право власності, укладає договір від свого імені? Звичайно, що такого насправді бути не може. Тому для відчуження майна невласником потрібний ще один правочин або інший юридичний факт, що послугував би підставою вважати певну особу власником, що згодом виявилася неправочинною. Інакше кажучи, схема така: має місце правочин, за яким переходить майно до певної особи, яка і розпоряджається ним як власник, укладаючи договір із третьою особою. Остання вже буде набувачем, який може бути як добросовісним, так і недобросовісним. Однак, не завжди і перший набувач буде недобросовісним, хоча саме так часто трапляється.

1 особа 2 особа 3 особа

1-й правочин, за яким 2 особа набуває право на майно (прао власності або як комітент за договором комісії).

2-й правочин, за яким особа, вважаючи себе управомоченою, розпоряджається майном, а 3 особа, добросовісним набувачем.

Відтак, у нас виникає ще один «букет» питань з приводу того, хто такий добросовісний набувач і які критерії добросовісності? Як може власник майна вплинути на означені правочини, і яких прав набуває на майно третій набувач (однозначно добросовісний)?

З приводу добросовісності слід вказати на звичайну обачливість, розумність особи. Безумовно, якщо йдеться про державну реєстрацію, то дані держреєстру безпосередньо доводять, що особа, яка намагається придбати це майно, діє добросовісно. Власне кажучи, інакше вона діяти і не може, адже такий алгоритм дій приписується їй законом. Тому стосовно добросовісності набувача нерухомого майна слід зазначити, що таким є набувач, який не знав і на підставі інформації, наданої з єдиного державного реєстру, не міг знати про неуправомоченість відчужувача. Це правильний підхід, адже ним окреслюється коло джерел, з яких набувач міг би дізнатися про неуправмоченість відчужувача.

Втім, судом можуть братися до уваги й інші доводи, якщо вони заслуговують на це. В якості прикладу можна навести спір про право власності на допоміжні приміщення між мешканцями будинку (власниками квартир) і покупцем, який їх придбав в Управління комунального майна. Спір було вирішено судом на користь покупця, позначеного в держреєстрі власником. Разом із тим мешканці будинку, які вважають свої права порушеними, звернулися до Європейського Суду з прав людини, а на спірних приміщеннях розмістили оголошення про цей факт. Одночасно вони звернулися до реєстратора, аби він повідомляв щодо тривалості спору і у випадку загрози для покупця цих приміщень у разі їхнього відчуження. Мешканці вважали за необхідне попередити всіх, хто мав намір придбати допоміжні приміщення, про те, що судова тяжба триває, і якщо спірні приміщення будуть продані, то виникне додатковий спір з приводу добросовісності набувача. Звісно, що останній (поряд із продавцем спірного майна) буде доводити свою необізнаність тим, що оголошення не бачив, бо його і не було, коли він приходив оглядати приміщення, а реєстратор його не повідомив, адже це не передбачено процедурою, і в реєстрі не містяться відомості про заборону відчуження. Однак, слід погодитися, що при вирішенні спору Європейським Судом на користь мешканців вони будуть доводити недобросовісність придбання спірного майна, бо ними застосовувалися різні способи повідомлення потенційного

покупця про спір. Вважаю, що в цьому разі у мешканців є шанси довести недобросовісність. В іншому разі (як у численних випадках порушення прав власника) навіть при вирішенні спору на користь власника повернення йому майна стало б неможливим.

Наступний аспект, який слід розглянути, це можливість для власника подати віндикаційний позов про витребування свого майна з чужого незаконного володіння. В такому разі йому слід довести не тільки своє право власності, що надто складно, особливо коли право на майно вже зареєстроване на іншу особу, а й подолати захист добросовісного набувача, який останньому гарантується законом. Відомо, що для цілей стабільності цивільного обороту права добросовісного набувача надійно захищаються, і у нього майно може бути витребувано лише в певних чітко визначених у законі випадках (ст. 388 ЦК). Саме для цього ще за часів Російської імперії в ст. 745 Цивільного уложення містилося правило про безповоротність права добросовісного набувача. Тобто якщо особа, записана власником у вотчинній книзі (нині — держреєстрі), продасть майно, а в подальшому буде визнана судом такою, що не мала права на це майно, це не відіб’ється на праві власності набувача1. Така вказівка дійсно свідчила про публічну достовірність реєстру і про належний рівень захисту права добросовісного набувача, чого немає в сучасному праві.

Отже, належне регулювання державної реєстрації призвело б до відмови в задоволенні віндикаційного позову до добросовісного набувача. Інша назва такого явища — безповоротністю. Чи прийнятне це для сучасного регулювання? Висловлюються небезпідставні побоювання, що введення подібної норми нині призвело б до неможливості захистити потерпілого власника від різного роду махінацій та злочинів. Інші дослідники вказують, що, навіть беручи до уваги з висловлений аргумент, все одно безповоротність прав, внесених до державного реєстру прав на нерухомість, є неодмінним елементом обороту нерухомості. При цьому, звичайно, слід принцип публічності супроводити певними застереженнями. Це питання дискутується в Росії і практично обійдено увагою в Україні, де більше проблем з правовим регулюванням державної реєстрації прав на нерухомість.

Чимало неузгодженостей й у питанні статусу добросовісного набувача по відношенню до придбаного ним майна. Його можна прослідити в динаміці. Коли особа придбала майно, вона вважала себе його власником, бо була впевнена, що купує майно управомоченої особи. Пізніше з’ясувалося, що відчужувач не мав права на такі дії, а це значить, що набувач власником не став, а опинився добросовісним набувачем. Разом із тим він позначений в держреєстрі як власник, бо сторони, укладаючи договір, дотрималися всіх вимог закону щодо його оформлення і оформлення права власності. Тоді ким він є?

Не надає однозначної відповіді на це питання і ст. 330 ЦК, згідно з якою, при відчуженні майна особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване від нього. Дійсно, не може статися так, щоб володіння добросовісним набувачем майном не мало ніякого правового титулу. Тоді який же в нього титул?

1 За виключенням безоплатного або недобросовісного набуття нерухомості.

Якщо вважати, що принцип публічної достовірності даних держреєстру тягне за собою безповоротність прав на майно у набувача, то він, хоча б і придбав майно не у власника, все одно буде власником. Повсюдно висловлюються позиції за наділення добросовісного набувач правом власності і, відповідно, за встановлення правила про припинення права власності, коли майно не може бути витребувано власником на підставах, передбачених ЦК1 (ст. 388). Але з якого моменту всі ці наслідки настають? Якщо таким моментом визнати внесення відомостей до держреєстру, то коли дійсний власник майна втрачає цей свій статус? Адже не може бути, щоб він залишався власником (бо саме як такий він заявляє віндікаційний позов), і одночасно добросовісний набувач таким визнавався законом, оскільки як такий він позначається в держреєстрі.

Відповісти на ці питання дуже складно, бо, по-перше, при триступінчатому оформленні переходу права власності на нерухомість немає принципу публічної достовірності і наслідків, які б обумовлювалися ним; по-друге, право власності на нерухомість переходить не з моменту внесення даних до держреєстру прав, а з моменту держреєстрації правочину; по-третє, не можна однозначно свідчити про момент набуття права власності добросовісним набувачем за ст. 330 ЦК.

І ще один досить цікавий аспект даної проблеми: якщо добросовісний набувач набув права власності на підставі договору, що є нікчемним або судом визнаний недійсним, але все одно вважається власником, то тоді яка ж у нього буде підстава виникнення права власності? Тобто, договір як недійсний правочин цією підставою вже не є, а право залишається. Тоді, можливо, підставою будуть дані держреєстру? Дійсно, якщо добросовісний набувач, який не мав би бути власником, враховуючи вади правочину, але тим не менш таким визнається, в подальшому відчужує це майно, то який правовстановлювальний документ він надасть нотаріусові та держреєстратору?

В.А. Рахмілович зазначає, що володіння добросовісного набувача не може ґрунтуватися лише на юридичному факті процесуального права, тобто коли він не має права на майно до винесення судом рішення про відмову власнику у віндикаційному позову про витребування у нього майна. Тим більше, що добросовісний набувач, впевнений у своїх правах на це майно, може й далі його відчужувати. І тоді на якому праві заснована ця можливість і як вона пов’язується з правами наступних набувачів? Правник підкреслив, що це було б дуже дивним «правом»2. Категоричне ствердження Д.О. Тузова, що відсутність віндикаційної вимоги якраз і свідчить про те, що закон розглядає добросовісного набувача в якості власника, а колишній власник втрачає своє право власності3 також не призводить до однозначності розуміння моменту і підстав виникнення права власності у добросовісного набувача.

1 Рахмилович В.А. О праве собственности на вещь, отчужденную неуправомоченным лицом добросовестному приобретателю (к вопросу о приобретении права от неуправомочеенного лица) // Рахмилович В.А. Избранное. — М.: ЮСТИЦИНФОРМ, 2005. — С.251.

отчуждателя // Гражданское законодательство Республики Казахстан. — Вып.15. — С.131.

Таким чином, не зважаючи на пропозиції, що лунають від учених і фахівців, це питання залишається спірним і нечітко врегульованим, а, Отже, ще раз підкреслює необхідність істотного перепрацювання нормативно-правового регулювання відносин права власності на нерухомість із визначенням порядку реєстрації прав з його правовстановлювальним значенням і наділенням достовірністю даних держреєстру, а також чіткого визначення моменту виникнення права власності у добросовісного набувача.

Іостаннє. Власник майна (тобто особа, яка уклала правочин, що був визнаний

вподальшому недійсним, але за яким це майно перейшло до іншої особи — добросовісного набувача) не може витребувати це майно від добросовісного набувача (віндиціювати його). А чи може він інакше захистити своє право, пред’явивши позов про недійсність правочину і повернення йому майна, що перейшло за таким правочином у порядку реституції? Це нагадує відоме російське прислів’я: «не мытьем, так катаньем». Думаю, що освічений в цій проблематиці читач знає, а неосвічений здогадається, що проблема тут така сама — відсутність єдиного погляду, єдиного законодавчого підходу і різноманітні варіанти, запропоновані юристами. Одні правники доводять, що реституції (повернення власнику майна, переданого ним за недійсним правочином) у даному випадку бути не може, бо власникові треба вчиняти віндикаційний позов. З першого погляду, це не викликає заперечень, адже позов про захист свого права може містити будь-які вимоги, а, крім того, власник не є стороною договору і має свій інтерес у визнанні його недійсним. Інші ж дотримуються протилежного бачення, спираючись на основоположність захисту добросовісного набувача проти будь-яких позовів колишнього власника.

Навіть дивно констатувати, що власник опиняється у вкрай невигідному становищі, бо правові механізми «обрізали» для нього всі можливості захисту. Наскільки це правильно і обґрунтовано — це тема наступної статті.

До розділу 5

Система способів забезпечення зобов’язань при фінансуванні будівництва житла*

При будівництві багатоповерхового житлового будинку, який будується із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, складається ціла система договорів, будівництво житлового будинку, на підставі яких має здійснюватися введення його в експлуатацію та надання цим особам квартир. Все це має відбуватися за умов належного виконання зобов’язань всіма учасниками відносин. Особливої уваги нині заслуговує безпека вкладень громадян для будівництва житла. Мають бути гарантовані

* Мала енциклопедія нотаріуса. — 2006.— №6. — С. 76–80.

й повернення коштів банків, що кредитують цих громадян у випадку відсутності у них повного обсягу коштів для сплати вартості квартири, що будується.

Для забезпечення належного виконання зобов’язань учасниками правовідносин при будівництві житла останнім часом запропоновані складні механізми, до яких включені фонди фінансування будівництва (ФФБ) або фонди операцій з нерухомістю (ФОН). Діяльність ФФБ покликана здійснювати функції з управління всім будівництвом для досягнення вказаної мети — побудови будинку та передання громадянам у власність квартир. Між тим дещо інакше це позначено у ст. 1 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі — Закон), в якій вказується, що управитель — це фінансова установа, яка здійснює управління майном, отриманим у довірчу власність за договором управління майном.

Утім, у будь-якому разі, сучасне законодавче регулювання будівництва багатоповерхових житлових будинків спрямоване на відсторонення замовника від безпосередньої участі в акумулюванні коштів населення та їх використання на будівництво. Фігура управителя (фінансової установи, управителя ФФБ) покликана нині ці функції зосередити у себе.

В свою чергу, для належного виконання своїх завдань управитель ФФБ наділений певними правами:

а) він отримує кошти від осіб, які бажають стати власниками квартир, укладаючи з ними договори (в ст. 1 Закону цей договір має назву «договір управління майном», а йменується він «договором участі у ФФБ» або «договором на придбання сертифікатів ФОН». Особи, що укладають договори з управителем, йменуються установниками управління — довіритель для ФФБ, а при емісії сертифікатів ФОН — це власник сертифікатів ФОН);

б) він набуває право довірчої власності на об’єкт управління майном, яким є не тільки передані управителем кошти, а і майно, набуте управителем у результаті управління, яке включається до складу отриманого в управління майна (ст. 6 Закону);

в) він укладає із забудовником договір, за яким замовляє забудовнику збудувати об’єкт будівництва, ввести його в експлуатацію та передати об’єкти інвестування установникам ФФБ або ФОН;

г) він набуває від забудовника майнові права на побудований об’єкт (хоча в ст. 9 Закону і прямо не зазначається на інше, очевидно, враховуючи положення ст. 6 Закону, він стає довірчим власником цього об’єкта, тобто майновими правами управителя буде право довірчої власності на будинок);

д) управитель ФОН може проводити операції з нерухомістю та здійснювати інші дії з управління ФОН на власний розсуд з метою отримання максимального доходу в інтересах власників сертифікатів ФОН.

Крім цих основоположних прав, управитель набуває й похідні від них із метою забезпечення належного виконання своїх зобов’язань перед довірителями (установниками управління) та виконання зобов’язань забудовником. Для цього ним

укладаються з забудовником: і договір іпотеки, і договір про відступлення права вимоги забудовником, і договір доручення, і на його ім’я забудовником видається безвідклична довіреність на право делегування третім особам функцій забудовника у разі порушення останнім умов договору з управителем (ст. 10 Закону).

Підсумовуючи всі договірні зв’язки, що виникають при будівництві багатоповерхового житлового будинку, можна встановити таку систему

–Між забудовником та управителем, який замовляє забудовнику збудувати об’єкт будівництва, ввести його в експлуатацію та передати об’єкти інвестування фізичним чи юридичним особам — установникам фонду фінансування будівництва (ФФБ).

–Між управителем та установниками ФФБ про участь у ФФБ.

–Між установниками ФФБ та управителем про іпотеку прав на створюване майно, що стане власністю цих осіб після завершення будівництва.

–Між фізичною чи юридичною особою і банком про кредит.

–Між забудовником та підрядником.

–Між забудовником і страховиком договорів обов’язкового страхування.

6.1.будівельно-монтажних робіт на весь час спорудження об’єкта будівництва та на гарантійний термін від ризиків його пошкодження або знищення внаслідок техногенних аварій та природних явищ — на користь управителя як довірчого власника;

6.2.відповідальності перед третіми особами — установниками фонду при проведенні будівельно-монтажних робіт від ризиків порушення термінів будівництва та завдання моральної і матеріальної шкоди третім особам внаслідок неякісного виконання будівельно-монтажних робіт — на користь установників фонду.

– Мміж забудовником і управителем про уступку прав вимоги.

– Між забудовником і управителем про іпотеку.

– Між забудовником і управителем договір доручення.

– Договір із банком про відкриття поточного рахунку забудовника та поточних рахунків його підрядників, субпідрядників та інших суб’єктів підприємницької діяльності, які беруть участь у спорудженні об’єкта будівництва.

З усієї цієї низки договорів можна виділити такі їх групи:

1. Основний договір, забезпечуваний іпотекою. Таких договорів у нашій схемі два: це договір між забудовником та управителем, наслідком належного виконання якого є побудування житлового будинку (ст. 9 Закону) та кредитний договір, якщо установниками ФФБ він укладається з банком.

2. Договір іпотеки, що забезпечує виконання основного договору. Оскільки основних договорів два, то і договорів іпотеки буде також два. І хоча обидва предмети цих договорів становитимуть майнові права, зрозуміло, що їх сторони та їх предмети будуть різними:

а) договір іпотеки між забудовником та управителем, що укладатиметься з приводу майнових прав на житловий будинок (ч. 7 ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»); б) договір іпотеки між установником ФФБ та банком, предметом якого будуть

майнові права на майбутню квартиру.

3. Договір, на підставі якого в іпотекодавця виникають майнові права, які він передає в іпотеку. Цим договором може бути той договір, у якому іпотекодавець виступає кредитором і має право вимоги:

а) це договір між забудовником і підрядником, за яким кредитором буде виступати забудовник;

б) договір між громадянином та управителем, якому він сплачує кошти для подальшого отримання квартири — у випадку іпотеки прав на майбутню квартиру, поскільки в цьому випадку громадянин буде виступати кредитором (ст. 14 Закону);

в) майнове право може підтверджувати також сертифікати ФОН (розділ III Закону).

4.Договір про відступлення права вимоги (цесії) між забудовником та управителем;

5.Договір доручення, згідно з яким управителю у разі порушення забудовником умов угоди доручається виконувати функції забудовника, у тому числі шляхом передоручення цих функцій іншим особам (ч. 3 ст. 10 Закону).

Отже, укладається договорів чимало, але постає питання про те, наскільки ефективною видається така схема і наскільки вона взмозі забезпечити належне виконання зобов’язань, гарантувати проти порушення прав та наскільки вона є прогресивною, в тому числі задля гармонізації ризику з витратами. Важливим є також питання «правової чистоти» цієї схеми.

На перший погляд, складається враження, що за такою схемою законодавець прагнув убезпечити довірителів, уникнути ризиків зловживання їх довірою та неповернення їм коштів. Задля цього й виникла фігура управителя, який стає і довірчим власником, і вимогливим контрагентом, який в інтересах своїх довірителів здійснює жорсткий контроль за забудовником і при негативній оцінці дій останнього набуває майнових прав на об’єкт будівництва та ще й низку правомочностей, підкріплюючих його можливості у випадку, якщо той чи інший механізм не здатні забезпечити його вимоги.

Прослідкуємо ті засоби, які покликані забезпечити належне виконання сторонами зазначених правовідносин своїх обов’язків.

1.Договір іпотеки. Цей договір класично відноситься до способів забезпечення виконання зобов’язань. Управитель буде іпотекодержателем, а забудовник — іпотекодавцем. Предметом іпотеки будуть майнові права на житловий будинок, що будується. Що це за майнові права і звідки вони виникли у забудовника? Це права, що набуває забудовник унаслідок виконання договору капітального будівництва, за яким він виступає замовником, тобто кредитором — особою, яка має право вимоги, тобто вимагає від підрядника побудування будинку, і при виконанні підрядником цієї вимоги стає управомоченою особою стосовно цього будинку. Оскільки предметом іпотеки виступають майнові права, то у випадку невиконання стороною зобов’язання

йзвернення стягнення на предмет договору, вони мають бути відступлені управителеві. Тому одночасно з договором іпотеки укладається договір відступлення прав.

2.Договір відступлення прав являє собою умовний правочин, тобто правочин, що укладається з відкладальною умовою (ст. 10 Закону). Такою умовою буде

виявлення управителем ризику порушення забудовником договору. За такою схемою виходить, що умова, з настанням якої пов’язується виконання вимоги управителя до забудовника про відступлення прав, по-перше, не може розцінюватися як чітко визначена обставина, із якою сторони зв’язують відповідні наслідки. Адже якщо Закон як умову вказує не саме невиконання зобов’язання забудовником, а ризик його невиконання, який лише вбачить управитель, то слід лише сподіватися, що управитель буде діяти добросовісно і не вбачатиме у звичайній ризиковій підприємницькій діяльності обставин, які можуть ним же розцінюватися як умова, із якою у нього виникає право вимагати відступлення йому забудовником майнових прав.

По-друге, у теорії цивільного права загальновизнано, що умова (у розумінні ст. 212 ЦК України) зобов’язана бути юридично здійсненною. Важко погодитись

зтим, що ризик невиконання забудовником своїх обов’язків можна вважати здійсненною умовою. Тобто забудовник ще нічого не порушив, але є ризик настання такого порушення. Чи з’явилася обставина, з якою пов’язуються (як з умовою правочину) вказані наслідки? Навряд чи це так. Навіть, якщо довести реальність загрози невиконання забудовником своїх обов’язків, тобто наближення ризику до реалій, все одно — немає юридичного факту.

По-третє, розуміння відступлення як умовного правочину дещо суперечить визначенню «умови» не просто як випадкового елемента правочину, а в сенсі пов’язаності цієї умови з правопорушенням. З цього приводу склалися прямо протилежні точки зору. Значна частина сучасних дослідників підтримує позицію, згідно з якою перехід вимоги відбувається у випадку невиконання боржником його зобов’язань1 (правда, це питання розглядається при аналізі договору факторингу — фінансування під відступлення права грошової вимоги — гл. 73 ЦК України). За таким баченням, перехід грошової вимоги до кредитора має місце при правопорушенні

збоку боржника. Саме це послугувало підставою для критики, адже загальноприйнято вважати, що якщо умовою є дія учасника правочину, то, виконуючи цю дію, він не повинний робити правопорушення2. Така позиція послугувала підставою для твердження про неприйнятність розглядання порушення як умови, з настанням якої може пов’язуватися відступлення прав вимоги3.

Втім це не зовсім так. Дійсно, що порушення не може ставитися в голову кута для задіяння механізму відступлення прав, але не про це річ, адже, порушення тут фігурує не в розумінні, передбаченому у ч. 3 ст. 212 ЦК. За цією статтею таке

1 Гражданское право России. Часть вторая. Обязательственное право: Курс лекций / Отв. ред. О.Н. Садиков. — М., 1997. — С. 425; Гонгало Б.М. Учение об обеспечении обязательств. — М., 2002. — С. 46; Липовецкая Т.Л. Некоторые вопросы регулирования гражданским законодательством договора финансирования под уступку денежного требования // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред.

С.С. Алексеева. — М., 2000. — С. 273.

2 Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву // Черепахин Б.Б. Труды

по гражданскому праву. — М., 2001. С. 329; Мейер Д.И. Русское гражданское право: В 2 ч. — М., 1997. — Ч. 2. — С. 188–191; Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. — С. 122–123; Синайский В.И. Русское гражданское право. — М., 2002. — С. 154–155.

3 Русаков М.В. Залог и обеспечительная уступка денежного требования // Законодательство. — 2003. — №6.