Бондаренко

(XI, 480)

Послання – Ще не свідчення кохання!

Незвично те, що за листами вслід Душа моя також До неї лине!

(Арівара-но Мотоката)

(XI, 485)

Заплутався у безладі думок – Як у траві...

І нікому коханій Розповісти, Як палко я люблю!

(Невідомий автор)

(XI, 491)

Як водяний потік, Що з гір одвічних Зривається униз, Мені також

У серці почуття не вгамувати!

(Невідомий автор)

(XI, 501)

Під струменем Священної води Даремно я благав Богів могутніх

Позбавити кохання назавжди.

(Невідомий автор)

(XI, 511)

Навіщо Я шукала джерело,

З якого річка сліз Бере початок? –

Воно в душі закоханій було!

(Невідомий автор)

240

(XI, 527)

Давно уже не бачу справжніх снів. Якщо ж на мить Забудусь у дрімоті – Тече від узголів’я Річка сліз!

(Невідомий автор)

(XI, 539)

На голос мій Закличний і сумний

Луною навіть гори відгукнулись – Усі до одної...

Та тільки не вона!

(Невідомий автор)

(XI, 541)

Кохаючи, Не бачити його – Яка це мука!

Ниткою зв’язала б, Аби не розлучалися, серця!

(Невідомий автор)

(XI, 550)

Потроху нагромаджуючись, сніг (Такий легенький!)

Може все зламати...

Таке й зі мною Скоїла любов!

(Невідомий автор)

Пісні кохання (Частина друга)

Сувій XII

(XII, 559)

Як хвиля,

241

Що в затоці Суміное До берега крадеться уночі, Очей страхаючись, У снах приходь до мене!

(Фудзівара-но Тосіюкі)

(XII, 562)

Як вогники Вечірніх світлячків,

Я також пломенію від кохання...

Вона ж цього Не хоче помічать!

(Кі-но Томонорі)

(XII, 565)

Ніхто не знає, Як на бистрині

Тріпає річка водоростей коси...

Така любов Дісталась і мені! (Кі-но Томонорі)

(XII, 568)

Готовий вмерти, Я ожив би знов,

Якби вона мені пообіцяла Хоча б коротку зустріч І любов!

(Фудзівара-но Окікадзе)

(XII, 575)

Якщо лише омана – сновидіння, В яких кохану бачу, То чому Таким сумним

Щоранку прокидаюсь?

(Сосей-хосі)

242

(XII, 580)

У серці Ні бажань, ні почуттів...

Немов туман Осінній безпросвітний

Все небо пеленою застелив.

(Осікоті-но Міцуне)

(XII, 585)

Мов гуси перелітні, Що до неба З плачем сумним

Зриваються з землі, Душа моя лише до неї лине!

(Кійохара-но Фукаябу)

(XII, 592)

Немов плавучі трави, Без вагання, Коріння не пускаючи, Пливе

За течією і моє кохання!

(Мібу-но Тадаміне)

(XII, 602)

Якби перетворитися я міг На сяйво місяця, Тоді вона, Байдужа,

І з мене теж не зводила б очей!

(Мібу-но Тадаміне)

(XII, 606)

Про смуток мій, Про те, як я страждаю,

Лише мені відомо одному, Але не тій, Яку я так кохаю!

(Кі-но Цураюкі)

243

(XII, 615)

Людське життя – така ж нікчемна річ, Як і роса...

На зустріч проміняв би З тобою,

Не вагавшись навіть мить!

(Кі-но Томонорі)

Пісні кохання (Частина третя)

Сувій XIII

(XIII, 617)

(Склав і передав тій, що чекала в оселі Наріхіри)

Не від дощу, Що ллється без упину, – Від річки сліз Намокли рукави...

Невже тебе я більше не зустріну?

(Фудзівара-но Тосіюкі)

(XIII, 619)

Нам не зустрітися – Ти нині так далеко! Тіла розлучені, Але моя душа

Твоєю тінню стала, мій коханий!

(Невідомий автор)

(XIII, 630)

Скажу лише:

Ні зараз, ні раніше Про неї я не відав і не чув! То ж від пліток Стає іще сумніше!

(Арівара-но Мотоката)

244

(XIII, 632)

(Таємно відвідуючи одну жінку, що мешкала в П’ятому східному кварталі столиці, і не маючи змоги проходити через ворота, Наріхіра зазвичай пробирався до неї через зруйновану огорожу. А оскільки його візити стали занадто частими, хазяїн садиби наказав сторожі вночі охороняти стежку. Прийшовши до оселі коханої і не зустрівшись із нею, Наріхіра повернувся додому, де склав цю пісню і надіслав жінці.)

Якби вночі сторожа засинала, Таємною стежинкою Щоніч Приходив би до тебе я, Кохана!

(Арівара-но Наріхіра)

(XIII, 640)

Розлуки неминучої печаль Моїм плачем прорвалась На світанні, Коли ще й перший півень Не кричав!

(Уцуку)

(XIII, 644)

Я задрімав, Жадаючи побачить

Тієї ночі швидкоплинний сон, Але тепер Він був іще коротший!

(Арівара-но Наріхіра)

(XIII, 656)

Нехай би вдень, Але ж і уві сні Людей допитливих Я погляди стрічаю.

Якби ти знав, як тяжко це мені!

(Оно-но Коматі)

245

Пісні кохання (Частина четверта)

Сувій XIV

(XIV, 681)

Щоранку в дзеркало, Соромлячись, дивлюсь – Що ця любов накоїла зі мною! Тепер і в снах До тебе не з’явлюсь!

(Ісе)

(XIV, 685)

Я знав, що серце – Необачна річ. Мабуть тому, Що бачимось частіше,

Закохуюсь щоразу все сильніш.

(Кійохара-но Фукаябу)

(XIV, 692)

А що, як вістку любому послати В цю місячну, Таку казкову, ніч?

Мовляв, приходь!

Не можу більш чекати!

(Невідомий автор)

(XIV, 700)

Передбачав Страждання від кохання.

Проте у серці коїться таке, Що перевершило Усякі міркування!

(Невідомий автор)

(XIV, 715)

Почувши знов

246

Цикад дзвінке цвірчання, Зі смутком думаю, Що і твоя любов

Така ж крихка, як літнє їх убрання.

(Кі-но Томонорі)

(XIV, 722)

Гірська ріка Ніколи не вирує В глибоких заводях. Лише на мілині,

Здіймаючись, клекочуть пінні хвилі.

(Сосей-хосі)

(XIV, 728)

Я стала тінню у похмурий день. Її не видно, Та з тобою поруч Вона повсюди, Любий мій, іде.

(Сімоцуке-но Омуне)

(XIV, 734)

В минуле знову лине без вагання Моя душа!

Забути не дає Про себе юності далекої Кохання!

(Кі-но Цураюкі)

(XIV, 743)

Невже на згадку Цих небес блакить

Залишила мені моя кохана? Очей не зводжу з них Ані на мить!

(Сакаї-но Хітодзане)

247

Пісні кохання (Частина п’ята)

Сувій XV

(XV, 747)

(Наріхіра таємно навідувався до однієї особи, що мешкала в західній частині палацу імператриці, розміщеному в П’ятому кварталі столиці. Але після десятого числа першого місяця ця жінка кудись переїхала. Кого тільки не розпитував він, де вона мешкає, ніхто не міг цього сказати. Кохаючи її, як і раніше, навесні наступного року, коли зацвіла слива, однієї дивної місячної ночі він пробрався до західної частини палацу і, лежачи на дощаній підлозі, доки не зайшов місяць, склав цю пісню)

Імісяць не такий,

Іне така

Весна тепер приходить, як бувало! Лиш я один – Такий, як і тоді!

(Арівара-но Наріхіра)

(XV, 751)

Я не живу на небесах одвічних, Чому ж тоді, Кохаючи мене, Він здалеку

Лише зітхає звично?

(Арівара-но Мотоката)

(XV, 765)

Якби, зустрівши, знала, Що спасіння Від цих страждань,

Таких тяжких, нема, Дістала би забудь-трави насіння!

(Невідомий автор)

248

(XV, 772)

Чи прийде, Чи не прийде мій коханий?

Усе стою, чекаючи його, Під плач цикад У сутінках осінніх!

(Невідомий автор)

(XV, 784)

(Наріхірі, одруженому з дочкою Кі-но Аріцуне, не подобалося жити в оселі тестя. Він приходив лише вдень, а потім повертався до себе. Одного вечора, коли він повернувся, дружина склала й надіслала йому цей вірш.)

Хоч він далеко, Як у небі хмари,

Та й миті не було, щоб не стояв Перед очима в мене Мій коханий!

(Дочка Кі-но Аріцуне)

(XV, 806)

З душею, Помарнілою від дум, Вже ледь живий

Бреду цим грішним світом, Жадаючи покинути його.

(Невідомий автор)

(XV, 810)

Журилася, страждала б, Та проте,

Якби ще до пліток ми розлучились, Могла б тепер сказати:

“То пусте!”

(Ісе)

(XV, 820)

Марніє листя кленів

249