Бондаренко

Під дощем, Та осінь в серці милого здається Мені, сумній, Сумнішою іще.

(Невідомий автор)

Пісні скорботи

Сувій XVI

(XVI, 829)

(Складено з приводу смерті молодшої сестри.)

Нехай дощем Проллються сльози в річку,

Щоб переповнилась водою Ватарі1. Може, тоді Повернеться сестричка?

(Оно-но Такамура)

(XVI, 830)

(Складено в ніч поховання регента Фудзівара-но Тадафуса поблизу Білої річки2.)

Криваві сльози Ллються у ріку, Що Білою назвали, Бо цю назву

Давали люди за твого життя!

(Сосей-хосі)

(XVI, 834)

(Складено з приводу смерті коханої.)

Не слід цей світ реальністю вважати, Як все, що в ньому – Суще і живе...

1Ватарі(-ґава) – /буд./ міфічна ріка, що розділяє світ живих і мертвих. Переправившись через цю річку, душа покійного потрапляє в потойбічний світ.

2Ріка Біла (яп.: “Сіра-кава”) – невелика ріка поблизу м. Кіото.

250

Його примарним Треба називати!

(Кі-но Цураюкі)

(XVI, 838)

(Складено з приводу смерті Кі-но Томонорі.)

Що буде з нами завтра, Я не знаю...

Та поки житиму, Тужитиму за тим,

Хто нас уже сьогодні покидає!

(Кі-но Цураюкі)

(XVI, 854)

(Склав і надіслав принцу Коретака разом із переписаними віршами покійного батька, які той складав за його велінням.)

Тому, що сталось, Вже не дати ради!

То, може, краще зникли б ці слова? Дивлюсь на них – І сльози водоспадом...

(Кі-но Томонорі)

Різні пісні (Частина перша)

Сувій XVII

(XVII, 868)

(Склав і передав разом із верхнім убранням у подарунок чоловікові молодшої сестри своєї дружини)

Як тільки Горобейник розцвітає,

Крім кольору яскравого його, Всіх інших барв Ніхто не помічає!

(Арівара-но Наріхіра)

251

(XVII, 875)

(Склав, коли молоді панночки, дивлячись на мене, раптом почали сміятися.)

Можливо, зовні Я і спорохнявів,

Як дерево старе у нетрях гір, Та в серці вишень цвіт Іще буяє!

(Кенґей-хосі)

(XVII, 879)

Дивлюсь На ясний місяць із журбою:

Чим ми частіше бачимо його, Тим швидше ми Старіємо з тобою.

(Арівара-но Наріхіра)

(XVII, 893)

Хіба ж їх перелічиш, ці роки?! Летять, як кажуть люди, Без упину...

Та в цьому році Постарів-таки.

(Невідомий автор)

(XVII, 900)

(Коли мати Наріхіри мешкала в Наґаока, заклопотаний справами при дворі, він не мав часу навіть зрідка навідуватися до неї. Якось останнього місяця року йому принесли листа від матері. Відкривши його, він побачив не звичайні слова, а пісню.)

Постаріла!

І, кажуть, скоро треба З тобою розлучатись назавжди...

О, як я хочу Глянути на тебе!

(мати Наріхіри)

252

(XVII, 901)

(Вірш-відповідь)

Безсмертя зичимо, Згадавши їх тепло...

Як би хотілось дітям, Щоб на світі

Розлук з батьками зовсім не було!

(Арівара-но Наріхіра)

(XVII, 930)

(Складено за доби правління імператора Тамури, коли Їх Величність під час відвідування жіночих покоїв висловив своє захоплення намальованим на ширмі водоспадом і наказав присутнім складати про це вірші.)

Цей водоспад З душі сумної ллється,

Тому і видно лиш води потік, А гуркоту почути Не вдається.

(Сандзьо-но Маті)

Різні пісні (Частина друга)

Сувій XVIII

(XVIII, 939)

Якби не таємничий смуток слів, Який мене тримає На цім світі – Давно б уже Покинула його!

(Оно-но Коматі)

(XVIII, 942)

Життя – це сон чи дійсність? Я не знаю...

І не дізнаюсь,

253

Бо реальний світ Від світу снів ніщо не відрізняє!

(Невідомий автор)

(XVIII, 946)

Пізнавши все, Сумуєш все одно,

Почувши рокіт хвиль і голос вітру На цьому світі, Що обрид давно!

(Фуру-но Імаміті)

(XVIII, 953)

Безглуздий світ – Як і життя людини!

Піду в одвічні гори навпростець І зачаюсь у хащах До кончини.

(Невідомий автор)

(XVIII, 958)

Старіємо, Немов бамбука лист, І тужимо,

Мов на колінце кожне Журливий соловейко примостивсь.

(Невідомий автор)

(XVIII, 963)

(Склав і надіслав у відповідь на лист співчуття, отриманий від дружини, коли був звільнений з посади молодшого воєначальника гвардії Лівого крила.)

Відлунням згасну у небесній млі. Вже не прийду, І вістки не почуєш...

Я став таким, як всі, На цій землі.

(Оно-но Харукадзе)

254

Пісні різних форм1

Сувій XIX

Танка2

(XIX, 1001)

Ми зустрічатись майже перестали! Відтоді серце радісне моє На небо в чорних хмарах схоже стало. Кохаючи, Не дорікаю! Ні!

Як той вогонь у лоні Фудзіями, Моя любов палахкотить в мені. Зустрітись справді важко в океані, Широкім і глибокім, Як моє

Безмежне і незміряне кохання! Можливо, Що страждаю я даремно, Але любов

Мов той гірський потік, Що вниз згори Струмує безперервно.

Змішались почуття, переплелись – Якщо судилось жити в тліннім світі, Як тане сніг, Я зникну теж колись...

До тебе линуть всі мої думки, Як з гір одвічних

1Цей розділ “Кокін-вака-сю” містить три групи віршів, написаних різними строфічними формами:

а) наґаута (або ще: тьока – “довгі пісні”) (№ 1001-1006); б) седока – “пісні човнярів” (№ 1007-1010);

в) хайкай-но ута (або ще: хайкай-ка) – “жартівливі пісні” (№ 1011-1068).

2Попри те, що цей підрозділ сувою № XIX “Кокін-вака-сю” має назву “Танка” (досл.: “короткі пісні”), він містить вірші, написані у формі “довгих пісень” (наґаута).

255

З-під дерев сочиться, Тече вода, Вливаючись в струмки.

Вирують в серці почуття й бажання,

Арозказати нікому – Боюсь,

Щоб не дізнались люди про кохання. На землю чорний вечір наповзає,

Ая лише зітхаю в самоті,

Ізнову смуток серце огортає. Коли печаль Накотиться, мов хвиля, – Виходжу в сад Утішитись на мить,

Ізавмираю...

На рукава білі Роса спадає, Скочується вниз, Зникаючи...

Отак і я колись!

Ізнов зітхання,

Іодне бажання –

Хоч здалеку побачити тебе, Як весняний серпанок на світанні!

(Невідомий автор)

(XIX, 1002)

(Поетичний опис, виконаний у формі “довгої пісні”, тематики давніх пісень, піднесених Їх Величності1)

З доби Богів могутніх промайнули Тисячоліття.

Сотні поколінь, Немов бамбука кільця, У минуле Вже відійшли,

Залишивши пісні,

1 Йдеться про антологію “Кокін-вака-сю”.

256

Які неслись відлунням в піднебесся, Немов туман Зі схилів Отова...

Уцих піснях Гірська зозуля плаче,

Прокинувшись від грому і дощу, Що хлинув раптом з неба серед ночі. Парчею кленів на горі Тацута, Яку “безбожний” місяць промочив Дощем осіннім наскрізь,

Упіснях

Зі смутком милувались...

Час спливав

Ітанув, наче сніг, Яким щороку

В саду зимовім у зимову ніч Себе втішали ті, Хто швидкоплинність

Оплакуючи власного життя, Тобі, Володарю, Тисячоліття зичив...

Людських бажань

Іпочуттів ненасить

Палає в цих піснях, Як в Суруґа У лоні Фудзі

Полум’я незгасне...

Серця єднаючи, Вбрання темно-лілове Зі сліз розлуки ткалося...

І ось, Покірний Їх Величності наказу,

Мов різнотрав’я в полі, Я зібрав Ретельно листя слів, І в ці сувої Їх записав, як міг...

Але ж ніхто

257

На нитку не наниже Всі перлини,

Що з мушель океанських у Ісе Збирають у затоці в час відпливу… Так і мені Ні розумом, ні серцем

Не осягнути, не зібрати все! Рік промайнув.

На черзі – рік новий.

І днюю, і ночую у палаці, Володарю слугуючи, – Забув,

Коли востаннє власний дім я бачив. Від злив весняних, Мабуть, сум-трава Там проросла Крізь щілини в підлозі, Дах протікає – Як течуть слова...

(Кі-но Цураюкі)

(XIX, 1003)

(“Довга пісня”, яка була піднесена Їх Величності разом із давніми піснями1.)

Якби не ці пісні, Яким би чином

Дізнались ми про справжні почуття Тих, хто давно Цей грішний світ покинув?

Вервечкою бамбукових кілець Пішли б у безвість цілі покоління, Як ті, хто в Ікахо2 знайшов кінець. На радість нам незнатний Хітомаро Творив у давнину.

1 Йдеться про антологію “Кокін-вака-сю”.

2 Ікахо(-но нума) – болота Ікахо; назва місцевості в іст. пров. Кодзуке в центральній частині о. Хонсю, відомої своїми болотами.

258

Його пісень

Безсмертна слава линула за хмари...

Іось тепер нікчемному мені Доручено пройти величним шляхом, Покритим пилом,

Ізібрать пісні...

Себе я диким звіром відчуваю1, Який на хмари виє в небесах, Як тільки шлях цей довгий уявляю.

Проте не стану скаржитись на долю – У серці гордовитому зберу В єдине ціле і снагу, і волю...

Це попри те, що, охоронець гідний Їх Світлості, Позбавлений я був

Посади через наклеп чийсь огидний2. Не думав, вирушаючи в дорогу

Втой бік, де осінь мешкає,3 Що я

Пробуду тут так неймовірно довго. Що вартувати буду біля брами Далеко від покоїв, де я жив

Впалаці, критім дев’ятьма дахами, Де буревію голосу не знають...

А зараз гори навесні мене Серпанками щоранку огортають. Улітку плач цикад посеред ночі Заснути не дає, А восени

Обридлий дощ мої рукава мочить.

1 До пізніших списків “Кокін-сю” після цих слів були долучені ще два рядки: “який у давнину споганив себе дурманом” (тобто наївся дур-зілля).

2 Натяк на реальну подію в біографії автора вірша Мібу-но Тадаміне, свого часу звільненого через інтриги заздрісників з посади начальника імператорської гвардії Правого крила і відправленого охороняти браму на в’їзді до Кіото.

3 Метафоричне позначення заходу. За народним повір’ям, осінь просувається саме з заходу на схід.

259